Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, – сказав Виговський.

– Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнiє один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не своєю кров'ю та смертю на хрестi, а своїм моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення,, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнiє споконвiчне Боже призначення для кожної людини:

"I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", – думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодiї.

– Погано, пане добродiю, погано! – говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення.

"Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! – подумав Виговський. – Але що то вiн менi скаже завтра, як довiдається, чого я прибув до його господи?"

Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла.

– Ну, тепер час хоч би й спати! – промовив Стеткевич. – Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобi, Олесю, життя святого Олексiя, нехай докаже завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий.

– То ви розважаєте себе вечорами оповiданнями про святих? – радiсно спитав Виговський в Олесi.

– То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась Олеся i спустила очi додолу. Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову.

– Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, – промовив Виговський. – Я люблю смiливих паннiв, таких, як нашi козачки, люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi їздити, i стрiляти з рушницi, бо тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас: треба вмiти всiм ставати до оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери єзуїти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва.

Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла з стола свiчку, покликала слугу i звелiла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кiмнатку.

– На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть в домi – чоловiк Божий, – промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав через залу до своєї опочивальнi.

"Чує моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, – подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. – Хоч вiн кальвiнiст i проповiдує любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнiє на Українi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить своє "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я її викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Києвi. От тодi, дiду, буде й тобi погано!"

I Виговський впав на лiжко i пiсля труської полiської дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном.

Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важкої та далекої дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту.

"Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiдає на коня та й їде слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", – подумав Виговський i заспокоївся на цiй думцi.

Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здорової клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи. На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяної соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля труської дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, приємним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори.

– Чи за грошi молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам пiд посiви? – спитав Виговський в чоловiкiв.

– Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, – обiзвались молотники.

"Цебто панщину роблять Стеткевичевi, – подумав Виговський. – От тепер i я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло".

Виговський увiйшов в залу свiжий, бадьористий, з веселими думками в головi. Свiжi зеленi лiси та луги, свiже повiтря пiдсвiжили його душу й тiло. Дверi в кабiнет одхилились, i на порозi став Стеткевич, рiвний, як стрiла, в усьому чорному.

– Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, – промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.

– Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав i гiсть, заспали й нашi. Певно, в них снiдання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабiнету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з снiданням.

Виговський вступив в тiсний кабiнет. Сонце сипнуло косим промiнням в двоє вузеньких вiконець i звеселило тiсний, з простою, навiть убогою обставою кабiнет, схожий на чернечу келiю. Коло однiєї стiни стояло просте лiжко. Двi стiни були обставленi полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату.

– Оце моє кальвiнське добро! Поки усi спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцiєї книги, – промовив Стеткевич. – Ми й соцiнiани любимо книги, але бiльш за все любимо нашi кальвiнськi книги, бо в їх думки свiтлiшi i не заплутують розуму в усякi догматичнi абстракцiї, як вашi й католицькi книги. Нашi книги яснi й зрозумiлi, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщi нам вiльно було заводити i бiблiотеки, й школи, а тепер один Бог вiдає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!

В той час в дверях кабiнету з'явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, лiтнику. Це убрання, делiкатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та бiлого лелiйного лиця. На шиї в неї лиснiло дороге материне намисто з перлiв, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нiчого не було на нiй колоритного, але делiкатнi тони убору дуже приставали до її лелiйного бiлого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську мiсячну нiч з її делiкатними тонами та сутiнками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвiжiшали, вкрились рум'янцями. В очах аж сяла радiсть.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: