Виговський почав одмагатись, вговорювати i заспокоювати послiв. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Вiн говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. I посли трохи заспокоїлись.
Але через чотири днi гетьман поздоровшав i звелiв Виговському покликати до себе послiв.
Посли вступили в здорову свiтлицю. Гетьман сидiв на канапi, худий, змарнiлий та блiдий. Вiн так спав з тiла, що оксамитовий вишневий жупан став широкий i бгався на його худому тiлi широкими складками. Здавалось, нiби на канапi сидiла тiнь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана.
Гетьман попросив послiв сiсти на почесному мiсцi на канапках в кутку пiд образами. Виговський сiв оддалiк на стiльцi. Бутурлiн почав говорити з докором в голосi:
– Обiцялись ви, присягаючи на пiдданство царевi, в святiй Божiй церквi по непорочнiй Христовiй євангельськiй заповiдi перед святою Євангелiєю служити i бути в пiдданствi у великого государя на усiй його волi й неслуханнi, а по теперiшнiх ваших замiрах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочiя. Тепер ми чуємо, що ти вже вступив в спiл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочiєм i послав полковника Антона Жданова з Запорозьким вiйськом на помiч Ракочiю, щоб руйнувати мiста й села Корони Польської, забувши страх Божий i свою присягу. Тодi було б слiд допомагати царевi, щоб вiн мiг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими єретиками, кальвiнами. Це тобi од Бога грiх, а од нас сором!
Слова московського посла розсердили гетьмана. Вiн спахнув i промовив одкрито й з запалом:
– Од шведського короля я нiколи не оступлюсь. В нас давне приятельство i згода од того часу, як ми ще не були в пiдданствi в царя. Шведи – люди щирi й правдивi, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив з нами свою немилiсть: помирився з поляками i хоче оддати нас в руки полякам. Нам треба не миритись з поляками i не помагати їм вiйськом проти шведiв, а битись з ними до кiнця i знесилити їх до краю. I тепер йде чутка, що цар вже посилає з-пiд Вiльна двадцять тисяч вiйська на нас, шведського короля та Ракочiя. Ми й гадки не маємо оступатись од царя i ладнi йти на його ворогiв, на невiрних бусурманiв, хоч би менi в теперiшнiй моїй хворобi i смерть трапилась в дорозi; задля цього повеземо з собою й домовину… Великому государевi, царському величеству, у всьому воля: вiн монарх великий; тiльки те менi дивно, що йому бояри нiчого путящого не порадять; ще й не дiстали польської корони, з Польщею миру не постановили, а вже з шведами, своїми ж спiльниками, розiйшлись i почали з ними вiйну. А те, що ви говорите, неначе б я давав згоду, щоб царськi воєводи були в Чернiговi, Нiжинi та Переяславi i збирали царськi податi, так цього не було; в Переяславi з боярином Бутурлiним ми умовлялись, щоб царськi воєводи були тiльки в Києвi. Я буду служити великому государевi, а од шведiв нiколи не оступлюсь.
– Гетьмане! – сказав. Бутурлiн. – Говорити тобi такi непристойнi речi сором. Треба Бога пам'ятати i свою присягу царевi, як ти обiцявся великому государевi вiрно служити i усякого добра йому хотiти. А тепер за помiччю вiйська Запорозького шведський король i венгерський Ракочiй пошарпали мiста Польської Корони i великi скарби в монастирях забрали. Ви руйнуєте Польську Корону, на котру обiбрали пани нашого государя… Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невiдомо з якої причини… Нема тобi сорому i Бога ти забуваєш. Служба твоя в великого государя нiколи не буде забута… тiльки непристойнi й високi замiри покинь,
Виговський сидiв у куточку i з дива вирячив очi на московського посла. "Такими гордими словами, – думав вiн собi, – промовляли до Богдана польськi пани тiльки зараз пiсля Корсунської битви з панами, поки козаки не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панiв не знають гаразд, а пiддуренi панами, вони й справдi ще оддадуть нас полякам до рук… Погана справа з боярами" – думав Виговський. I вiн почував, що гнiв на бояр пiдступає йому до серця. Йому хотiлось встати у заговорити i словами стати до оборони i гетьманової полiтики, i iнтересiв рiдного краю. Але вiн здержався. Помiркований, здержливий, тихий на вдачу, вiн вмiв правувати i своїми думками i своїм словом. Уся збуренiсть в йому виявилась тiльки в тому, що вiн двiчi повернувся на стiльцi i згорнув руки на персах.
Бутурлiн говорив далi докори гетьмановi i почав говорити та навчати:
– Ви помагаєте ворогам царевим, руйнуєте й грабуєте Корону Польську, на котру пани обiбрали нашого государя; ви проливаєте вкупi з шведами та Ракочiєм християнську кров. Божим церквам i християнам чините спустошення й глум, про що й слухати страшно. Стережiться "како опасно ходите", щоб часом вам за такi неправди не навести на себе праведного гнiву Божого, – говорив Бутурлiн в тонi навчаючого старого протопопа.
"Це не бояри думськi, а нiби попи з московських соборiв наїхали нас навчати та наводити на добру путь задля своєї користi, а на нашу пагубу. Саме ж московське вiйсько на Бiлiй Русi руйнувало й грабувало i костьоли, й польських панiв-християн, i села, й мiста. Про це бояри й словом не запикнуться, про це вже й забули, а нас цим докоряаоть. Гарнi цi московськi попи-бояри!" – подумав Виговський.
I справдi, якби посланцi не були взутi в жовтi сап'янцi, можна було б по всьому – i по обличчi, i по убраннi, i по мовi – подумати, що вони не бояри, а московськi або вiзантiйськi попи. I гетьман, i Виговський здавались врiвнi з ними європейцями.
Вже були пiзнi обiди. Гетьман звелiв накривати столи i попросив послiв на обiд. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкiшному зеленому кунтушi, з чималим дорогим золотим хрестом на шиї, обсипаним брильянтами. Ганна була ще не стара й дуже гарна з лиця, бiла та чорноброва, з ясними карими очима. Вона попросила послiв сiдати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова дочка. Гетьман звелiв сiдати за столи i синовi Юрiєвi, i генеральному писаревi Виговському, i своєму зятевi Даниловi Виговському. Гетьманша почастувала послiв. Усi посiдали за столи. Але цей обiд був невеселий. Обидва Виговськi i не дивились на послiв: вони їм стали противнi. Усi мовчали, неначе за столом сидiли високi московськi духовнi особи, архiєреї або митрополити, перед котрими було якось нiяково говорити про буденнi справи. I цей обiд був схожий на панахиду.
– Чи це ми були на гетьманському обiдi, чи на панахидi? – спитав Данило в Iвана Виговського, виходячи од гетьмана.
– Менi все здавалось, що я на панахидi: все не розбирав, чи я обiдаю з боярами, чи з московськими надутими попами, – сказав Iван Виговський.
– Ой, коли б цi обiди з боярами i справдi не стали панахидами по Українi! – обiзвався Данило Виговський.
– Але гетьман, слабий та ще й злий на Москву за її дурну справу з Польщею, говорив з послами дуже круто й роздратовано, – сказав Iван Виговський. – Москви драпувати не годиться: може, ще повернемо справу на свiй бiк. Треба буде поїхати до послiв i попросити вибачення за гетьмана. Не раз i не два менi доводилось i за Польщi вгамовувати та здержувати старого гетьмана пiсля його розмови з польськими послами.
I другого дня Iван Виговський поїхав до московських послiв i сказав їм:
– Ясновельможний пан гетьман звелiв сказати вам "добридень" i спитати про ваше здоров'я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за зле: гетьман дуже слабий i тiльки був радий, що ви в його домi хлiб-сiль їли; пробачте йому, що вiн в тяжкiй своїй слабостi палко говорив з вами. Вiн при своїй хворобi тепер на усiх сердиться; такi вже тепер в його норови; i нас усiх вiн усе лає, за якусь нiсенiтницю так розсердиться, що до його хоч не приступай.
Iван Виговський мав талан ораторський i любив говорити, але в розмовi вiн завсiди був дипломатом, i дуже обережним дипломатом.
Посли почали випитувати в писаря про спiл гетьмана з шведами та з Ракочiєм i сказали йому:
– Писарю Iване Виговський! Пам'ятай ласку до тебе нашого царя, служи, працюй для його з щирим серцем i з дорогою душею, без хитрощiв, а твоя служба царевi не буде нiколи забута царем.