Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв.

– Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш вiрний спiльник. Нам треба добивати панiв, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщi границями, – говорив Богдан старшинi.

А тим часом вiн послав в Москву до царя лист. В своєму листi Богдан писав, що польськi пани нiколи в свiтi не додержать свого слова, не сповнять Вiденського трактату, не виберуть царя собi за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послiв до римського цiсаря i просять його брата собi за короля. В кiнець усього Богдан благав царя не вертати України Польщi, як своїй будущiй державi, не давати на поталу ляхам православної вiри.

Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козакiв i навiть не дав вiдповiдi на Богданiв лист.

А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Україну, пiдмовляли й цiсаря. Тодi Богдан, не питаючись в царя, завiв переговори з трансiльванським князем Ракочiєм. З початку 1657 року Україна постановила умову з Швецiєю та Трансiльванiєю роздiлити Польщу мiж собою. Ракочiй вступив з вiйськом в Польщу. Богдан послав йому до помочi козацькi полки. Чутка про це дiйшла в Москву вже тодi, як Ракочiй йшов на Варшаву. Цар Олексiй Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурлiна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьмановi за ту спiлку.

Московськi посли виїхали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж лiтом, третього iюня, вже тодi, коли Богдан слабував, коли вже наступав кiнець його життя.

Богдан знав, що Бутурлiн їде з докорами од царя; вiн не мав думки зусiм розiйтись з царем i послав стрiчати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лiсницький виїхав назустрiч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрiтили послiв гетьманiв син Юрiй, генеральний писар Iван Виговський та вiйськовий осавул Ковалевський. Юрiй иросив послiв вибачити, що сам гетьман не виїхав їм назустрiч, бо нездужає i лежить на лiжку.

Другого дня прибув до послiв Ковалевський i привiз на подарунок їм два багато осiдланi конi.

– Добродiй наш гетьман звелiв вам їхати до його, – сказав Ковалевський.

Посли приїхали в гетьманський двiр. В сiнях стрiв їх Iван Виговський.

– Не майте за зле, – сказав генеральний писар, вiтаючись з послами, – гетьман лежить недужий i не мiг нiяким побитом стрiнути вас.

Послiв допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на лiжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, нiс загострився. Голова вже посивiла. Гетьман спав з тiла так, iцо його нiби половини не стало. Вже було знать, що над ним лiтає подих смертi. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в дверi. Тiльки гострi очi горiли, як огонь, i в їх свiтилось давнє завзяття. Свiтився й гнiв на московських бояр за зраду Українi й за нехтування її iнтересами, дорогими для гетьмана.

Бутурлiн, здоровий та огрядний, вступив в свiтлицю i поклонився гетьмановi. Високий комiр синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримiв кругом шиї, неначе клепки дiжi, поцяцькованi парчею та золотими взорцями. З того комiра, неначе з курена, висунулась i нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сiрими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важкої духоти в важкому убраннi, обшитому золотом, Бутурлiн розпарився як у лазнi. З чола лився пiт i стiкав по ситих щоках. Йому було важко й досадно i од духоти, i од злостi на гетьмана. Бутурлiн та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожi на московських поважних протопопiв i своїм убранням, i бородами, i поважними фiгурами та рухами. Бутурлiн тричi перехрестився до образiв, тричi поклонився гетьмановi. Позад посла стояв дяк Василiй Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Вiн хрестився до образiв, кланявся та аж сопiв од духоти в важкому довгому суконному офiцiальному убраннi.

Бутурлiн спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров'я царя та царицi, та їх дiтей. Посли зараз роздали царське жалування по списовi для гетьмана, генерального писаря та для полковникiв. Роздавши жалування, Бутурлiн сказав:

– Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державнi справи, а тобi, гетьмане, наказано вислухати за тi державнi справи.

– Не можна менi теперечки слухати про державнi справи, – сказав гетьман. – Я нездужаю, i дуже нездужаю; нехай вiйськовий писар Iван Виговський вислухає про великi справи його царського велнчества.

– Ми присланi по указу великого государя до тебе, гетьмане, i нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, – обiзвався Бутурлiн.

Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярськi кольнули його в самiсiньке серце. "I я ж такий боярин на Українi як i ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер", – подумав Виговський i спустив очi: нехтування московське вразило його дуже неприємно.

– Я нiяк не можу при своїй хворобi говорити про державнi справи i давати одповiдь, – сказав гетьман, – та про що б ви не говорили те не буде втаєно вiд писаря.

– Не годиться тобi, гетьмане, одмовлятися нiякими причинами: треба слухати указ i загад великого государя без жодної суперечки, – сказав боярин.

– Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворостi менi говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тодi дам знати.

"Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чiпляється до слабого чоловiка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польськi посланцi не чiплялись до нас так нагло й грубо", – думав Виговський i тiльки крутив свого довгого лиснючого вуса.

Надутi й сердитi московськi посли вийшли в велику свiтлицю i хотiли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити їх зостатись на обiд. Посли вернулись в кiмнату до гетьмана i гордо сказали:

– По милостi царського величества для нас обiди наготовленi в нашiй господi: ми будемо їсти в себе.

– Усi посли царськi по милостi царського величества в моєму домi їли i за довговiчнiсть государеву пили. Вчинiть i ви так само. А коли так не зробите, то менi буде здаватись, нiбито буде неласка до мене його царського величества, – сказав гетьман.

Посли згодились зостатись на обiд. Столи накрили коло гетьманового лiжка. До гостей вийшла гетьманова третя жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидвi були убранi в дорогi оксамитовi вишневi кунтушi та в бiлi шовковi намiтки, наверченi на золотi парчевi очiпки. Вони попросили послiв за стiл. Гетьман попросив на обiд Iвана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усi посiдали за столи. За столами при обiдi нiхто не говорив. Усi сидiли мовчки, усi були задуманi. Посли були сердитi, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса i тiльки крутив свої довгi чорнi вуси. Гетьманша й Катерина не насмiлювались говорити з чужими послами. Веселiй та говорючiй Катеринi страх як хотiлось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в їх теремах московськi бояринi, якi в їх звичаї, яка поведенцiя в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись i не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволяє етикет. Обiд був невеселий, вже геть-то поважний, навiть сумний, схожий на обiд на панахидах. В очах в усiх свiтилась обида, невдоволення, заздрiвання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурлiна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотiла мачусi свої уваги i все поправляла на шиї разки намиста з дрiбних червiнцiв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: