Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– То ваша милiсть вкупi з шведами бились з королем? – спитав Данило Виговський.

– Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимiр намiрився обтяти нашi привiлеї i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведiв, а потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, – сказав Немирич, – але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочiя i оце прибiг просто з Ракочiєвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана…

Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився бiгти по сходах.

– Гетьман нiкого тепер не пускає до себе, вiн давно слабує. Тут тiльки що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i лiг на лiжко, бо дуже втомився. Здається, вiн вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом? – сказав Iван Виговський.

– Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника Ракочiя i його вiйсько. Ракочiй не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки, та усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не вартi вони, щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж з ними. Зараз поїду до гетьмана!

Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.

– Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять до гетьмана. Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi. Побалакайте з нами та оповiдайте нам докладно, чого там накоїли тi супряжичi з дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь! – впрошував Iван Виговський.

Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та привiтний голос неначе свiжим вiтерцем подихнули на палку, неспокiйну Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi боки, неначе його силою посадили на стiльцi, неначе хтось держав його силою на одному мiсцi i не давав йому знятись з мiсця i полетiти в гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокiйною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Вiн був ладен кидатись в усякi битви, переходити з шведського стану до Ракочiєвого або й до iншого, аби захистити привiлеї шляхти.

– Ракочiєве вiйсько – це якась наволоч, а не лицарське вiйсько, це ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та пастухiв. А до їх поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що живляться вiйною, та якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або мiстечко, зараз грабують, палять, руйнують, рiжуть товар, вiвцi, кури, качки, свинi, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п'ють, а потiм посваряться, полаються за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В їх все гульня та рiзанина. Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його i я. Менi сором бути в спiлцi з цiєю дикою ордою. Шведи… О! Це iнша рiч! Шведи – це шляхетнi лицарi: з ними варто держати спiл. А Ракочiєвi трансiльванцi… пху! Нi! Зараз поїду до гетьмана i усе докладно заповiщу. Нехай порве спiл з Ракочiєм!

I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi чималi очi його блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця. Ненависнiсть до дикої Ракочiєвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так що вiн не мiг всидiти на мiсцi.

– Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах переднiше за все й вартнiше за все. Сiдайте та вип'ємо по кубковi доброго меду та побалакаємо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана. Може, вiн подужчає до завтрього. Скидайте, carissime amice*, (* Дорогий друже (латин.), – Упоряд.) кунтуш та кольчугу i будете в нас дорогим гостем! – сказав Iван Виговський i тихенько бiлою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати шаблю та витягати з-за череса пiстоль та кинджал.

– Коханий пане! ой, не здiймай з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом! – сказав Немирич i знов насунув на плечi кунтуш.

– Не доступитесь сьогоднi до гетьмана, бо вiн нездужає, про це нема що й казати… Чоловiче! випрягай конi та одведи до станi! – гукнув Iван Виговський до погонича. Немирич трохи заспокоївся. Iван Виговський плеснув тричi в долонi. Старий Ярема принiс здоровий жбдн меду. Данило поналивав медом срiбнi кубки. Немирич вхопив кубка обома руками i втопив гарячi смажнi уста в холодний напиток, заспокоїв жагу i став i сам спокiйнiший. Випивши кухоль холодного меду, вiн глибоко зiтхнув, неначе з самого дна нервових персiв, i його очi одразу стали спокiйнiшi: їх гарячий блиск трохи пригас. Вiн скинув кунтуш, одчепив шаблю, а потiм скинув тонку кольчугу, сiв i заспокоївся.

– Навiщо це ваша милiсть їхала в кольчузi, коли в нашому краї, хвалить Бога, нiгде нема битви? – спитав Тетеря.

– А задля того, що по всьому Подiллi блукають ватаги надднiстрянських левенцiв та диких волоських заволок. Ракочiєва армiя потягла за собою довгого хвоста з розбишакiв та усяких волоцюг, неначе Батиєва дика орда. Ой, пiду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих розбишак. Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.

I Немирич знов схопився з мiсця. Його брала така нетерплячка, що вiн i попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи своєї зброї.

– Ласкавий друже! Нехай вже зостається на завтра ця справа. Ваша милiсть завсiди або на вiйнi, або коло книжки та коло науки, а все не всидить без дiла, – сказав Iван Виговський.

– Це правда. Марс та мудра Мiнерва – це улюбленi боги вашої милостi. Од шаблi та до книжки, од книжки та до шаблi, в цьому усе ваше життя, – обiзвався Тетеря.

– Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та до шаблi, од меча та до списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачiпати нашi шляхетськi привiлеї, нашу шляхетську вольнiсть! – сказав Немирич.

– А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з своїм королем, – промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди з московськими боярами i так жваво обмалювала їх навкруги, i спереду, i ззаду, що Немирич заслухався.

– Ваш панотець, – сказав Немирич, – а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в пiдданство Москвi. Я пристав до гетьмаиа, покинув свою соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестiє i вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому, доки й мого живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послiв i до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Українi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме i зломить нашi привiлеї, нашi умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед царем. А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б гетьмановi оступатись од Польщi.

– Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усiма нiкчемним, негодною людиною, – обiзвався Iван Виговський.

– То це так вiн назвав в вiчi нашого генерального писаря, великого канцлера України! – крикнув Немирич i схопився та нiби скипiв. – Так назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це перевдягненi в дорогi шати неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi й гордi, як сатана. Вони здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не тiльки нам, а й самому гетьмановi.

Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали. Катерина, Олена й iншi жiнки повставали, розпрощались i пiшли додому. Тихi, делiкатнi сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на яснi фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад Днiпром, навкруги обрiю, небо нiби пiдперезалось фiолетовим поясом – широкою гарячою фiолетовою смугою. А серед тiєї смуги викотився на небо здоровий, як вiко з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi, неначе кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: