Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Усiм хотiлося побалакати про московських гостей, котрi на сей час усiм не припали до вподоби, навiть були неприємнi, а декому й противнi. Навiть слуга Виговського, старий козак, i той постерiгав, про що буде тепер розмова на ганку, i був такий цiкавий послухати ту розмову, що став коло ганку i насторочив вуха. Виговський вглядiв його i промовив:

– А пiди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!

"Треба бути обережним, – подумав Виговський. – Москва ще стоїть над нами з келепом, а цi бояри пiдкуплять в нас i слуг i випитають, що їм треба".

– Ну й гарнi ж гостоньки були оце в нас в Чигиринi! – почала розмову Катерина. – I вродилась, й охрестилась, а таких пенькiв ще не бачила в гостях в мого батька.

– Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене… панькався з ними, як з болячками, – промовив Iван Виговський.

– Це такi болячки, що було б лiпше їх повирiзувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тiла, – обiзвався щирий Данило Виговський.

Тетеря мовчав i тiльки хитро осмiхався усiм своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.

– Нагуркотiли, настукотiли московськi цi чорнi хмари та й посунулись на пiвнiч i бодай не вертались! – сказав старий Остап Виговський.

– Лiзуть в палац гетьманiв, мов гуси в тiк: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввiгнали в домовину мого тата, – сказала Олена Нечаєва.

– Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувiкають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городi! – додала Катерина й разом реготалась.

– Ну та й придбав гетьман собi приятелiв в Москвi! Цур їм, таким спiльникам! – додав Данило Виговський.

– I цур їм, i пек їм! Що правда, то правда, – обiзвався старий Остап Виговський. – Польськi пани кращi за їх.

– Принаймнi делiкатнiшi. А цi бояри i гордi, як сатана, i дурнi, як ступа, i чваньковитi, ще й до того наглi, наглi без мiри, без кiнця. Два роки минуло, як Україна доброхiть присягла московському царевi, а цi московськi зателепи вже порядкують та орудують на Українi, неначе вони завоювали наш край, [неначе] тричi побили нас в трьох битвах, – сказав Iван Виговський.

– Для їх, москалiв, для їх, стрiльцiв, став палаци, пускай їх в усi мiста, куди їм буде завгодно! – сказав Ковалевський.

– Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки мiстах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самiсiнькому гнiздi, – сказав Iван Виговський.

– А якi вони чуднi, оцi бояри! – обiзвалась Катерина. – Не сказати б – московськi попи в рясах та з патерицями… Як вступила я в свiтлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення i трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедiя!

– Де, в дiдька, вони схожi на попiв? Вони схожi на татарських мурз або на Батиєвих баскакiв, – бовкнув Данило Виговський. – Це правдива московська татарва, тiльки вiра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.

– Не мала баба клопоту, та купила собi порося. Оце ж i гетьман купив собi бiду, та й за свої грошi, – пожартував Ковалевський.

– Та якi вони лайливi! як вони грубо говорили з гетьманом! "Тобi, гетьмане, негоже! тобi, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, i Бога не боїшся, i людей не соромишся!" Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, – жартувала Катерина.

– I справдi: "поїхав мiй миленький, бодай не вернувся", як спiвають в пiснi, – додав Данило Виговський.

– Та якi ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крiзь сон в лiжку. Та все чогось позiхають… А пiт на гладких щоках так i дзюрчить, неначе залива з стрiхи. Я вже хотiла встати з-за стола та повтирати їм гладкi морди, бо з їх лобiв аж в полумиски капотiло, неначе з стрiхи, їй-богу, хотiла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я i польських послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.

– Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi бояри i чого нам сподiватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Україну пiд руку турецького султана. Здається, що, пiд турком нам буде вiльнiше, – сказав щирий Данило Виговський.

– Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та помiркує, то, може, скаже iнше, – обiзвався обережний Iван Виговський. – Може, i в Москвi бояри заспiвають iншої, як довiдаються i пересвiдчаться, що польськi пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.

Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, i з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурiсть.

– I добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообiдала з боярами, то з переляку втiкла б з Чигирина в Київ, – сказала Катерина.

– Та й я б не видержала i дременула б слiдком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярськi вереди та лайку, то кожний втiк би од їх хоч i до турка, – обiзвалась Олена Нечаєва.

– Од їх i поли врiж та втiкай чи до ляха, чи до турка, чи хоч i на край свiта. Ну та й цяця ж оцi московськi бояри! – говорив старий Остап Виговський.

– Нелегенько тепер i тiкати од їх, коли запряглись в московське ярмо, – сказав Iван Виговський. – Тепер вони тiльки кричатимуть на нас: "Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас, як схотять i куди схотять. А нашi – вони йтимуть пiд їх загадом, куди боярам потрiбно.

Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тiльки хитро осмiхався чорними очима, а потiм промовив:

– Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч i намуляє собi ним шию.

"Надвоє говорить Тетеря, що i в ступi не влучиш", – подумав Iван Виговський.

– Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярськi пампушки штурхнула б рогами. Ой грубi ж, ще й до того сапатi тi бояри! – говорила Катерина. – Ото буде про що розказувати Олесi, як оце вона приїде в Чигирин!

Гостi Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподiвано застукотiли колеса. За ворiтьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.

– Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вiвця з перебитою ногою, – крикнув погонич за ворiтьми на старого Ярему.

– Хтось приїхав, хтось приїхав! Годi тепер балакати про московських бояр, бо вiтер донесе нашу розмову аж до самої Москви, – сказав Iван Виговський.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: