Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

"Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворiтьми? Видко, що хапається. Певно, щось спiшне! I хто б це був такий?" – вертiлась в його думка.

Ярема одчинив скрипучi ворота так раптово, що аж ворiтницi захилитались. Вiн вглядiв, що на возi сидiв лицар. В одчиненi ворота шугнули чорнi баскi конi, неначе чотири степовi орли, повернули кругом широкого двору i зопалу неначе осiли перед ганком. В повозi сидiв овруцький староста Юрiй Немирич.

Усi впiзнали його i вмить схопились з мiсця. Iван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетiли по схiдцях на крилах.

– Ого! Саrissimus dominus* (* Найяснiший господарю! (Латин,) -Упоряд.) Немирич! – крикнув Iван Виговський.

– Тuus semper carissimus amicus et frater* (* Завжди найяснiший твiй друг i брат! (Латин,) – Упоряд.) – крикнув Немирич з воза i прожогом схопився i скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять рокiв.

Iван Виговський простяг руки i обняв його на льоту, неначе впiймав його на повiтрi. Немирич скочив додолу i тричi гаряче поцiлувався з Iваном Виговським.

Вже сонце скотилось над лiс i обливало двiр i садок червоним свiтом, обсипало лиснючi чорнi з сивиною Немиричевi кучерi, грало блиском на позолоченому держалнi його шаблi, на пiстолетi та кинджалi, заткнутому за черес, на золотистiй кольчузi, котру було видко на персах з-пiд широкого кунтуша. Немирич був рiвний станом, високий на зрiст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.

Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привiтались з Немиричем дуже привiтно. Iван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибiг по сходах на ганок, поцiлувався з старим Остапом i кинув жарт неначе на льоту:

– Ге! reverendissime pater*! (* Ясновельможний отче! (Латин.).) Сидите тут на ганку та хлiб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочiя! До шаблi та до списа! – крикнув Немирич до старого Виговського.

– Еге-геї Моє вже минуло. Нам тiльки й зосталось, що на ганку грiтись проти сонечка, – сказав сивий дiд i засмiявся сухими, тонкими, нiби зiв'ялими устами.

– Просимо до господи! до свiтлицi! – просив генеральний писар Немирича.

– Спасибi! Навiщо йти до свiтлицi, коли й тут гарно… Сiдаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибiг до Чигирина, летiв день i нiч, – сказав Немирич i не сiв, а нiби впав як пiдкошений на стiльчик.

– Що ж там таке трапилось? Звiдкiль ясновельможний староста прибiг до нас, так що й воронi твої вкрились пiною, як я оце бачу? – спитав Iван Виговський в Немирича.

– Просто з венгерського стану навiсного Ракочiя з-пiд Люблiна, – сказав Немирич.

– Чого ж ваша вельможнiсть там був? – спитав старий Остап.

– Як чого? Я ж пристав до Ракочiя з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцiнiанами. Нас багато перейшло до Ракочiя, i оце ми бились з королiвським вiйськом. Провчили ми добре короля Яна-Казимiра! Багато панiв присягло на вiрнiсть Ракочiєвi, багато мiстечок та мiст ми поздавали самохiть трансiльванському князевi, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачiпати шляхту. Хотiв вiн обчикрижити нашi права i стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з Варшави. Ракочiй вже в Варшавi з вiйськом.

– Невже! – крикнули всi в один голос.

– Вже! Але був вiн в Варшавi довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богдановi спiльники отi Ракочiєвi вiвчарi та свинопаси, не вартi доброго слова.

– Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запiчку або на печi, отi вiвчарi, волохи та венгри, а не на полi битв, – обiзвався Iван Виговський.

– Вже чи так, чи iнак, а Ян-Казимiр буде пам'ятати до нових вiникiв, як небезпечно зачiпати шляхту. Шляхта ще й переднiше була пооддавала польськi мiста шведам i присягла на пiдданство Карловi Густавовi, щоб показати Яновi-Казимiровi, що шляхта в Польщi дужча за короля i зробить, що схоче. Тодi Ян-Казимiр мусив тiкати в Сiлезiю. А тепер i ми з Ракочiєм дали йому пам'ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати нашi права. Король хотiв приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурнi i приборкала короля.

– То ваша милiсть вкупi з шведами бились з королем? – спитав Данило Виговський.

– Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимiр намiрився обтяти нашi привiлеї i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведiв, а потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, – сказав Немирич, – але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочiя i оце прибiг просто з Ракочiєвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана…

Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився бiгти по сходах.

– Гетьман нiкого тепер не пускає до себе, вiн давно слабує. Тут тiльки що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i лiг на лiжко, бо дуже втомився. Здається, вiн вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом? – сказав Iван Виговський.

– Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника Ракочiя i його вiйсько. Ракочiй не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки, та усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не вартi вони, щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж з ними. Зараз поїду до гетьмана!

Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.

– Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять до гетьмана. Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi. Побалакайте з нами та оповiдайте нам докладно, чого там накоїли тi супряжичi з дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь! – впрошував Iван Виговський.

Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та привiтний голос неначе свiжим вiтерцем подихнули на палку, неспокiйну Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi боки, неначе його силою посадили на стiльцi, неначе хтось держав його силою на одному мiсцi i не давав йому знятись з мiсця i полетiти в гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокiйною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Вiн був ладен кидатись в усякi битви, переходити з шведського стану до Ракочiєвого або й до iншого, аби захистити привiлеї шляхти.

– Ракочiєве вiйсько – це якась наволоч, а не лицарське вiйсько, це ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та пастухiв. А до їх поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що живляться вiйною, та якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або мiстечко, зараз грабують, палять, руйнують, рiжуть товар, вiвцi, кури, качки, свинi, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п'ють, а потiм посваряться, полаються за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В їх все гульня та рiзанина. Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його i я. Менi сором бути в спiлцi з цiєю дикою ордою. Шведи… О! Це iнша рiч! Шведи – це шляхетнi лицарi: з ними варто держати спiл. А Ракочiєвi трансiльванцi… пху! Нi! Зараз поїду до гетьмана i усе докладно заповiщу. Нехай порве спiл з Ракочiєм!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: