Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi чималi очi його блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця. Ненависнiсть до дикої Ракочiєвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так що вiн не мiг всидiти на мiсцi.

– Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах переднiше за все й вартнiше за все. Сiдайте та вип'ємо по кубковi доброго меду та побалакаємо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана. Може, вiн подужчає до завтрього. Скидайте, carissime amice*, (* Дорогий друже (латин.), – Упоряд.) кунтуш та кольчугу i будете в нас дорогим гостем! – сказав Iван Виговський i тихенько бiлою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати шаблю та витягати з-за череса пiстоль та кинджал.

– Коханий пане! ой, не здiймай з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом! – сказав Немирич i знов насунув на плечi кунтуш.

– Не доступитесь сьогоднi до гетьмана, бо вiн нездужає, про це нема що й казати… Чоловiче! випрягай конi та одведи до станi! – гукнув Iван Виговський до погонича. Немирич трохи заспокоївся. Iван Виговський плеснув тричi в долонi. Старий Ярема принiс здоровий жбдн меду. Данило поналивав медом срiбнi кубки. Немирич вхопив кубка обома руками i втопив гарячi смажнi уста в холодний напиток, заспокоїв жагу i став i сам спокiйнiший. Випивши кухоль холодного меду, вiн глибоко зiтхнув, неначе з самого дна нервових персiв, i його очi одразу стали спокiйнiшi: їх гарячий блиск трохи пригас. Вiн скинув кунтуш, одчепив шаблю, а потiм скинув тонку кольчугу, сiв i заспокоївся.

– Навiщо це ваша милiсть їхала в кольчузi, коли в нашому краї, хвалить Бога, нiгде нема битви? – спитав Тетеря.

– А задля того, що по всьому Подiллi блукають ватаги надднiстрянських левенцiв та диких волоських заволок. Ракочiєва армiя потягла за собою довгого хвоста з розбишакiв та усяких волоцюг, неначе Батиєва дика орда. Ой, пiду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих розбишак. Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.

I Немирич знов схопився з мiсця. Його брала така нетерплячка, що вiн i попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи своєї зброї.

– Ласкавий друже! Нехай вже зостається на завтра ця справа. Ваша милiсть завсiди або на вiйнi, або коло книжки та коло науки, а все не всидить без дiла, – сказав Iван Виговський.

– Це правда. Марс та мудра Мiнерва – це улюбленi боги вашої милостi. Од шаблi та до книжки, од книжки та до шаблi, в цьому усе ваше життя, – обiзвався Тетеря.

– Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та до шаблi, од меча та до списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачiпати нашi шляхетськi привiлеї, нашу шляхетську вольнiсть! – сказав Немирич.

– А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з своїм королем, – промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди з московськими боярами i так жваво обмалювала їх навкруги, i спереду, i ззаду, що Немирич заслухався.

– Ваш панотець, – сказав Немирич, – а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в пiдданство Москвi. Я пристав до гетьмаиа, покинув свою соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестiє i вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому, доки й мого живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послiв i до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Українi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме i зломить нашi привiлеї, нашi умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед царем. А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б гетьмановi оступатись од Польщi.

– Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усiма нiкчемним, негодною людиною, – обiзвався Iван Виговський.

– То це так вiн назвав в вiчi нашого генерального писаря, великого канцлера України! – крикнув Немирич i схопився та нiби скипiв. – Так назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це перевдягненi в дорогi шати неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi й гордi, як сатана. Вони здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не тiльки нам, а й самому гетьмановi.

Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали. Катерина, Олена й iншi жiнки повставали, розпрощались i пiшли додому. Тихi, делiкатнi сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на яснi фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад Днiпром, навкруги обрiю, небо нiби пiдперезалось фiолетовим поясом – широкою гарячою фiолетовою смугою. А серед тiєї смуги викотився на небо здоровий, як вiко з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi, неначе кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.

Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi знов розговорились, i розмова їх велася довго, доки не залиснiв свiт мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду красуня Iвана Виговського, на високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi i довгому волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi Тетерi. Свiт блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних жбанах та кухлях i освiчував найпросвiтнiшi чола тодiшньої України, найпросвiтнiших її синiв, що вже були зовсiм європейцi i стояли нарiвнi з лiпшими європейцями i бажали добра Українi, i дбали про її гаразд, про її просвiтнiсть скiльки в них було змоги й сили.

Юрiй Немирич зовсiм заспокоївся, одпочив пiсля важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою давню вандрiвку в чужоземнi краї: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна. Старий дiд Остап слухав, неначе дитина слухає казку.

– Якого там дива я тiльки не бачив! Якi там пишнi краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгiвля в Амстердамi, в Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з моря в порти, неначе степовi орли, i привозять скарби з далекого сходу, з багатої Iндiї. Якi там багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки розбишацькi турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв – неначе хатiв в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давнiх лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще стоїть шляхта на своїй волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.

– Стоїть тiльки в Польщi, це правда, – обiзвався Iван Виговський.

– Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москвi: при Москвi нiгде нiчия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, i загасить те свiтло науки, що i в нас засвiтилось. Помре старий гетьман, тодi нам треба повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привiлеї, – сказав Немирич.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: