– Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, – сказав Виговський осмiхаючись.
– Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, – сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. – Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.
– Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, – обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.
– Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, їм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, – сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Українi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своїх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiєї битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичної умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякої напастi.
– Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаєш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, – сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.
Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.
Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруєю, здавався йому тепер неприємним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покої, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Києва, вештанням та турботами цiлого того дня.
Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонiї та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своїми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали посланцiв радiсно. Київ уже давно мав магдебурзьке право: своє мiське самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од їх мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi пани, пущенi Богданом на Україну ще по Зборовському трактатовi вже не вернуться нi в свої маєтностi, нi до Києва, i само по собi не накладуть руки на магдебургiю Києва.
По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський вертався на Старий Київ. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки українських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'ї. Кiнь нiби чванився перед людьми своєю красою, своєю розкiшною грiвою та рiвною статтю, позуючи на всi свої кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рiвний станом Iван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсної узької улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.
Не доїжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, її приятельку. Обидвi панiї спинились, стали i притулились пiд барканом, поки їх поминав смiливий верховець з своїм козаком. Виговський впiзнав їх обох, i його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.
257
– Який пишний козак! – промовила старша панi.
– Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, – обiзвалась панна.
– Певно, з козацької старшини, бо я його вчора примiтила на процесiї рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
– Примiтила, – тихо одповiла Олеся.
– Ото диво! Чи знаєш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твої, неначе вiн украв їх у тебе. Ото диво!
– Украв, та не вмiв сховати, бо виставив їх на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, – промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.
Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панiї одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
"Певно, вони тут живуть, в цьому домi… Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неї гострий як бритва, вона, певно, їх знає", – подумав Виговський, в'їжджаючи в подвiря.
Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на її кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати їй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселої розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.
– Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Києвi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неї блискучi й темнi; друга багато старша за неї i дуже схожа на неї. Видко, що то її або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приємна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв їх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив їх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаєш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи українки благочестивої вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.