Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрiй сидiла гетьманша, її невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловської. На всiх конях над головами, на кракiвських високих хомутах, манячiли червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих сидiли Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi багатенькi шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за її веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з Павлиною Рудницькою. I перед поїздом, i позад поїзда скакали на конях козаки, а позад усiх їхали на возах дворовi слуги гетьманшi: кондитер, пивничий i кравець Василькiвський, котрий згодився їхати до Чигирина за добрi грошi.
Гетьман i Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив дверi в свiтлицю i провiв її, взявши пiд руку. Гетьманша була убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно накрохмалений бiлий як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i справдi вступила в господу Виговського, нiби яка королева. Козацькiй старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе й осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi знайомi так само були багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то в французькi сукнi. Уся свiтлиця сповнилась гiстьми.
Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i подала їй хлiб та сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.
– Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, – тихо промовила Хмельницька до Олесi.
– От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, – тихо обiзвалась Олеся, – в шляхтичiв нема цього звичаю.
– А ми, по нашому старому звичаю, стрiчаємо тебе з хлiбом-сiллю. Пошли тобi. Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з Iваном Остаповичем панували довго, жили в щастi та в добрi i дiждали онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку!
– Спасибi! спасибi! – промовила Олеся. Катерина приступила до Олесi, взяла з її рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i поставила блюдо на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась з нею тричi, потiм вони обидвi, в знак обопiльної поваги, як обидвi гетьманшi, поцiлували одна другу в плече. Привiтавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною.
– А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, – сказала Ганна.
– Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! – обiзвався насуплений Юрась.
Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася.
– Я з Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Києвi i таки частенько бували одна в другої в гостях. А от тепер ми вже й рiдня, – сказала Олеся, обертаючись до Катерини.
– О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з ким i поговорити, i розважити себе, – обiзвалась весела й говорюча Катерина.
Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок. Ганна привiталась з ними дуже привiтно i щиро.
– Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх твоїх гостей сiдати в нашiй господi! – просила Ганна Хмельницька.
Молода гетьманша сiла на турецькiй софi на першому мiсцi. Родички посiдали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сiдати. Полковники й сотники посiдали на стiльцях та на довгих ослонах проти гетьманшi. За козацькою старшиною слiдком натовпилось в покої чимало усакого пароду, мiщан та простих козакiв. Домашня прислуга заглядала в дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв нової гетььманшi. I козакам, i мiщанам не сподобався пишний приїзд гетьманшi та її родичок в дорогих блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкiшна обстава приїзду нової гетьманшi була схожа на обставу поїздiв українських католицьких панiв та польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з України.
– 3 молодою гетьманшею наїхала шляхта провославна. Чого лоброго, слiдком за цiєю шляхтою наїде до гетьмана в Чигирин i польська шляхта, – гомонiли козаки й хлопи, оглядаючи з усiх бокiв блискучi екiпажi, кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях.
Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi i випровадити з свiтлицi зайвий натовп мiщан та козакiв.
Як же тобi, панi, показався наш Чигирин? Здається, ти оце вперше в Чигиринi? – спитала Хмельницька в гетьманщi.
– Пiсля Києва вiн менi здається дуже простим. Менi не сподобалось, що в Чигиринi дуже багато вiйська, дуже багато козакiв. На яку улицю не поверни, скрiзь козаки та козаки, нееначе я опинилась десь в вiйськовому таборi, – промовила Олеся.
– Бо Чигирин – вiйськове козацьке мiсто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козакiв? – спитала в Олесi Олена Нечаєва.
– Нi, не те, що не люблю… але де багато вiйська, там жити недобре, неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як у Києвi коло святої Софiї, де тепер оселились московськi стрiльцi. Я, бачте, шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, – сказала Олеся.
– Нiчого те, нiчого! – обiзвався гетьман Виговський. – Поживеш в Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як потеплiшає надворi, переїдемо на життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та свiтлий. А там сади, як рай, там пасiки в садках, куди не повернись. Там тобi буде спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу.
– От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навiдуватись в Суботiв, – промовила Катерина.
– Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в новому мiсцi, мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на далекiй чужинi, – сказала Олеся до своєї давньої знайомої Катерини, котру вона любила за її веселу вдачу i за природжену розмовнiсть.
Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька старшина гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було, що гостi були притомленi пiсля далекої дороги. Молода i проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позiхнула, а потiм встала з стiльця, потягла аа руку з собою Маринцю, i вони вдвох пiшли кругом свiтлицi, оглядаючи химерно посплiтуванi малюнки на стiнах та дорогу зброю, що була порозвiшувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину, почала бiгати i навiть пустувати. Маруся Стеткевичева спробувала спиняти свою дочку, але Христина про неї й вухом не вела i пiдбивала на пустощi й Маринку; здiймала з стiн рушницi та шаблi i подавала Маринцi, котра не знала, що робити з тими рушницями та шаблями, i вертiла їх у руках. Гетьманша насилу впинила Христину i звелiла паннам не зачiпати того, що до їх не належиться. Христина надулась i сiла. Маринка сiла поруч з нею, i вони почали тихо балакати про молодих сотникiв, котрi сидiли проти їх.
Тим часом вiстовець дав знати, що їде посланець од короля – Беньовський, котрого гетьман сподiвався до себе на днях. Гетьман вислав йому назустрiч двох полковникiв, а сам з старшиною вийшов на ганок i ждав його. Приїхав незабаром i Беньовський з двома панами. Виговський щиро привiтався з ним i запросив до свiтлицi. Незабаром в свiтлицю вступив Казимир Беньовський, давнiй приятель гетьмана Виговського, тепер посланець з Варшави у польського короля. Вiн ввiйшов в свiтлицю тихою, поважною ходою, i Виговський знов привiтався з ним, обнявся навхрест i тричi поцiлувався. З цього гарячого i радiсного привiтання можна було зауважити, що гетьман i пан Беньовський вже давненько, ще за живоття гетьмана Богдана, були в великому приятельствi. Не потаїлось це їх, очевидячки, давнє приятельство i од козацької старшини, i од Олесi.