Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Тепер вони заспiвали iншої й веселiшої, заспiває iншої i мiй старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, – сказала Олеся.

Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обiд до Любецьких. Там вони застали i Суходольську. I Любецькi, й Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були переднiше. Не тiльки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесi, поздоровляли, цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але її очi виявляли ледве примiтну насмiшкуватiсть. За столом Олесю посадили на першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь – по другий.

– Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Українi мiж усiма козачками, – говорив Любецький. – Тiльки пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу мiж козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жiноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так i польської. Не забувай i про Польщу, бо хоч гетьман Богдан i оддав Україну Москвi, але Польща ще стоїть, ще не впала i буде сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона стоїть i процвiтає, бо ми звiдтiль добули собi шляхетськi й панщаннi привiлеї i вищу просвiтнiсть.

– Добре, добре, князю! – обiзвалась Олеся, хоч вона й почувала в душi, що нездатна по своїй вдачi втручуватись в полiтичнi справи i заправляти ними, бо любила бiльше домове й сiм'єве життя.

– Намовляй i настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобi радить князь, – додала й собi Любецька, подаючи Олесi кубок чудового меду пiсля останньої потрави.

Помирившись з Олесею за обiдом, Любецькi знов обцiлували Олесю i в уста, i в щоки i розпрощались з нею.

– Тобi, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опiкуна, попросити в його вибачення. Все-таки вiн твiй опiкун i доводитися тобi дядьком, – сказав Любецький на прощаннi.

– Думаю поїхати оце завтра, – сказала Олеся. I вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тiткою Якилйною та з її двома дочками.

Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподiвався їх до себе в гостi i був дуже здивований.

– Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигиринi, – промовив Христофор ласкаво й привiтно.

– Нi, мiй дорогий дядьку! Я довго слабiла, а потiм завагонiла i породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще й досi не була. Так якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман хоче, щоб я в'їхала в Чигирин з пишнiстю, вартою високої особи, вартою гетьманшi, – сказала Олеся.

– Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'їхати в Чигирин з парадом i з пишнiстю. Але ти не маєш доброго екiпажа: твiй, ще батькiвський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартiсть, i їдь до Чигирина з пишнiстю, а ти тепер висока особа.

Олеся поцiлувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було двоє дверець з вiкнами.

– Окрiм того, – говорив старий Стеткевич, – не годиться тобi їхати самiй: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрiй Немирич й iншi українськi шляхтичi. Вiзьми з собою тiтку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай їде з тобою i оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат.

– Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! – аж крикнула Павлина Рудницька. – Ото надивлюсь на людей i побачу свiта!

Вона встала i поцiлувала в руку Христофора Стсткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками.

– Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! – говорив далi дядько. – Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привiлеї. Не забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до неї з Польщi. I коли я дiстав просвiтнiсть, добувся розумом до вольних просвiтних соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з Європи, але дiстав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить i нiякого свiта не пустить i з Польщi, i з-за границi; тодi темрява вкриє Україну.

– Добре, дядю, добре! – сказала Олеся, але її думки вертiлись не коло просвiтаостi Європи та Польщi, а коло французької карети та уборiв. Вона вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного в'їзду в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi, в жупани, в плахти та в намiтки.

Олеся i Павлина зiбрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києвi, щоб пошити собi нове убрання. Швидко потiм вонл виїхали до Києва.

Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Василькiвського, котрий вчився кравцювати в Варшавi i вмiв шити моднi польськi убори. I Олеся, й Павлина, i тiтка Якилина понабирали собi дорогої матерiї на сукнi. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тiтку, щоб вона взяла з собою в Чигирин i своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прiсю. Тiтка пристала на це i почала й їх прибирати та чепурити. Олесинi знайомi та далекi родички, Лговська i Подарицька, запрошенi Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотiли їхати до Чигирина,.скiльки їх не благала Олеся. Тiльки Олесин дядько, князь Соломирецький обiцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої iнтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Українi коло Бара, звiдкiль його вигнали козаки як католика.

Гетьман дав знати Олесi через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрiнути її в Чигиринi, як високу особу. З поїздом Олесi виїхала i невiстка її Маруся Стеткевичева, жiнка брата її Юрiя, котрому гетьман обiцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафiй Виговський, що проживав в Києвi, не поїхав з гетьманшею до Чигирина i прибув перегодя, щоб жити при синовi.

В той час в Богдановому домi проживали Богданiв син Юрiй, шiстнадцятилiтнiй хлопець, та третя Богданова жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв. Овдовiвши пiсля першого чоловiка Пилипа, вона вийшла замiж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворi гулянки та п'янство i була доброю, господинею в домi. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палацi двi свiтлицi, а Юрiєвi – одну кiмнатку рядом з свiтлицями старої гетьманшi, щоб вона повсякчас мала спроможнiсть наглядати за молодим слабовитим i неслухняним хлопцем.

Просторнi свiтлицi покiйника Богдана були розкiшно убранi й вимальованi усякими арабесками. На дверях були намальованi картини з давньої священної iсторiї. На поличках блищали рядки дорогого срiбного й золотого посуду: полумискiв, блюд, усяких кубкiв та здорових пугарiв. Все в свiтлицях було поновлено, вичищено, вибiлено. Свiтлицi прибирались, як iк Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманшi.

Виговський дав знати листом Олесi, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрiнути з пошануванням її поїзд. Вiн просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першої жiнки, Катерину й Олену, щоб вони стрiли нову гетьманшу в найбiльшiй свiтлицi з хлiбом та сiллю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: