– За чорнi очка та гарнi брiвки молодих паннiв Маринцi, Христини та князiвни Зiнаїди! вiват! – гукнув Беньовський, неначе вiн був молоденький панич.
– Вiват! – гукнули гостi, а панни засоромились, почервонiли i тiльки поглядали одна на другу: звiдкiль, мовляв, i для чого це така нам честь. Козацька старшина тiльки переглядалась та осмiхалась. Козаки знали, що п'ють за здоров'я паннiв та жiноцтва тiльки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказiй за здоров'я жiноцтва. Окрiм того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичiв та родичiв гетьманшi високого колiна.
Маринця й Христйна кинулись до Зiнаїди i почали з нею обнiматись та цiлуватись.
– Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зiнаїдо, приїхали до Чигирина, – говорила Христйна до молодих паннiв, – буде менi з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то менi втiха з старих тiток та дядин! – жартувала Христйна, скоса поглядаючи на тих тiток та дядин.
– А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигиринi та в Суботовi, – тихо шепотiла Маринка Христинi на вушко.
– Невже! От i добре! – сказала Христйна i аж крутнулась на одному мiсцi, а потiм пiдскочила.
– А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? – спитав Виговський в паннiв здалеку.
– Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! – сказав веселий Беньовський. – Ой панни! стережiться лишень ви молодих козакiв, цих степових орлiв. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молодi шляхтянки й панни, й панiї та й… декотрi й додому не повертались, навiть замiжнi, не тiльки панни: позалiтали на вольнi степи з красунями козаками, покинули навiть своїх чоловiкiв. Ой стережiться козакiв! Бо козак, як орел, як побачив дiвчину, то i вмер, – жартував веселий Беньовський.
– Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечнi, – обiзвалась весела Христина.
– Ми не боїмось козакiв, – додала за нею Маринка.
– Моя гарна панно! Не зарiкайтесь заздалегiдь i не ручайтесь за своє серце, бо серце вольне, як вiтер, – сказав Беньовський.
– Я зарiкаюсь заздалегiдь, – обiзвалась Христйна.
– I я зарiкаюсь, – сказала Маринка.
– Глядiть лишень та стережiться! Не дурно ж спiвають в пiснi: "Ой дiвчина-горлиця до козака горнеться", – промовив Беньовський i покивав делiкатно пальцем на трьох паннiв. – Ви три грацiї, а декотрi козаки люблять грацiї, хоч вони все в битвах трохи не щодня.
Панни i справдi зорили скоса очками по козаках, котрi сидiли попiд стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли й молодi, й гарнi сотники i простi козаки, сини декотрих поважних старих сотникiв та полковникiв.
– А придивiться й вгадайте, хто з молодих козакiв тут найкращий? – говорила весела Христйна до Маринки та Зiнаїди.
Маринка й Зiнаїда осмiхнулись i мовчали.
– Але жарти жартами, а нам час i честь знати, дати спокiй молодiй гетьманшi i подорожнiм, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане пiдкоморiй? – сказав Беньовський, вставши з мiсця.
– Правда твоя, правда! Треба нам i честь знати, – обiзвався Немирич.
Беньовський, Немирич i вся козацька старшина заворушилась, вставши з мiсця: всi вони розпрощались з гетьманшею та з приїжджими. Гетьман запросив усiх до своїх свiтлиць, доки покличуть їх на обiд.
– Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навiдуйтесь до нас! I ви, пане Немиричу, не минайте нашої господи! – запрошувала їх гетьманша.
– Вже чию господу мину, а вашої так не мину! – говорив Беньовський, обернувшись на порозi.
Гостi зостались в свiтлицi i розбалакались. Якилина Павловська сiла поруч з Ганною Хмельницькою i швидко познайомилась з нею i розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що заїхала в далекий i новий для неї край. Козаки вчинили на неї дуже приємне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигиринi до неї причепиться якийсь козацький прудиус, закохається в неї, доконечне посватає, i вона виїде з Чигирина вже замiжньою, а не панною.
Довгенько балакали гостi, ждучи обiду, коли несподiвано в свiтлицю увiйшов Юрась i, без сорому казка, голосно промовив, не вважаючи на гостей:
– Що це таке, мамо? що це таке?
– А що ж це таке? Свiтлиця, а в свiтлицi нашi шановнi гостi, – обiзвалась Ганна Хмельницька.
– Я їсти вже хочу! Чом ви й досi не даєте обiдати? Я вже давно їсти хочу i вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообiдав, а ви й не думаєте про обiд i гадки не маєте.
– Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям i справдi вже час би й обiдати. А пiди, Катерино, та спитай в кухарiв, чи вже готовий обiд?
Катерина вийшла на часок i знов вернулась в свiтлицю.
– Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обiду гетьман та старшина, – сказала Катерина.
Тим часом увiйшов Виговський i спитав в Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповiстила, що можна, бо обiд вже готовий. I Ганна Хмельницька, добра господиня, нагодувала гостей i гетьманшу таким смачним обiдом, який їм рiдко траплялось їсти. Молода гетьманша сподiвалась, що при обiдi i по обiдi буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без мiри пити та гуляти. Але нiчого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не велiла подавати на столи багато горiлки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворi гетьмана гулянку та п'янство.
По обiдi, як козацька старшина, небагато випивши, розiйшлась, Виговський, зовсiм тверезий, пiшов до свого кабiнету [з Беньовським], Юрiєм Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кiлькома православними шляхтичами, котрi приїхали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з приїздом. Закуривши здоровi люльки, вони посiдали на низьких турецьких софах i почали балакати од щирого серця.
– От ви, Йване Остаповичу, тепер i гетьман на Українi. Що ж тепер далi буде? – спитав в гетьмана Немирич, вивiдуючи його думки.
– Те буде далi, що криється потай од усiх i в вашiй головi. Але я вгадую вашi думки, пане Немиричу, навiть просто скажу, що не помиляюсь… – обiзвався гетьман i глянув пильно просто в вiчi Немиричевi своїми розумними гострими очима.
– Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досi не послали навiть посланця в Москву, щоб оповiстити царя про своє вибрання, – говорив Немирич.
– Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подобається менi Москва, не подобаються менi московськi непросвiченi, й дуже грубi, й наглi московськi бояри. Не люблю я i тих московських воєвод, що вже засiли з стрiльцями в наших бiльших мiстах, навiть в тих, в котрих по умовi гетьмана Богдана з царем Олексiєм, вони не повиннi бути, як от: в Чернiговi, в Нiжинi, – сказав Виговський.
– Засядуть московськi воєводи i у всiх наших мiстах i заберуть Україну в свої руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! – говорив Немирич. – Москва вже склалася з розбитих удiлiв в монархiю, а монархiя не стерпить нашої республiки на Українi i чи тепер, чи потiм зламає й знесе нашi порядки, нашi привiлеї, наш уклад. Польща i тепер є республiка, i республiка шляхетська: при Польщi i на Українi вдержиться гетьманщина.
– Це ви, пане Немиричу, неначе читаєте мої думки в моїй головi, – обiзвався гетьман Виговський, осмiхаючись. – Окрiм того, Москва непросвiчена i вона не дбатиме про свiтло науки i не поважатиме нашої просвiтностi на Українi.
– При Москвi наша просвiтнiсть впаде, нашi школи впадуть, бо не з Москви йде до нас свiт науки, а з чужоземських країв через Польщу. Нам треба завести два унiверситети: в Києвi i в Вiнницi, найменше два, i такi увiверситети, якi я бачив за границею, з науками свiтськими, правдивими, а не з теологiєю нашої Києво-Могилянської академiї. Польща це попустить, а московськi бояри назвуть цi заграничнi школи безбожними й лютерськими, – говорив далi Немирич.
– Буде в нас з Москвою за такi школи велика тяганина, – обiзвався Данило Виговський.
– Москва нiколи не попустить волi нашiй шляхтi, хоч би й православнiй, не тiльки католицькiй; а скiльки гетьман Богдан вигнав з України таки української, хоч i не вже покатоличеної, шляхти! – промовив, князь Соломирецький, – Хiба це добре дiло? Хiба ж цi шляхтичi й дiдичi не дiти однiєї матерi України?