Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

В самий день приїзду Ганна Хмельницька сидiла в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зрiст i трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На нiй було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квiтками, кунтуш, та шовкова бiла намiтка, переткана срiбними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест вiзантiйської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покiйного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської i задумалась серед тишi, котра панувала в здоровому домi, нiби завмершому пiсля смертi старого гетьмана. Ганнi Хмельницькiй було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманшi, але вона мусила коритись, мусила згодитись.

"Ох Боже наш милостивий та милосердний! – думала Ганна, сидячи коло стола, пiдперши щоку долонею. – Минула моя слава, як красне лiто, i тепер я мушу чинити, що менi загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче вiн оддати своїй жiнцi-шляхтянцi. Як я прибула в Богданiв палац, мене нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями, а тепер я, така сама гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував вiн обiдати вкупi з чужоземськими посланцями… А колись я мала своїх гайдукiв, своїх паннiв, дiстала од гетьмана право видавати гетьманськi унiверсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi посланцi… А тепер… Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".

I стара гетьманша пiдвела вгору свої пишнi карi очi i зiтхнула важко-важко, аж її широкi плечi та голова, заверчена срiблястою намiткою, пiдвелась вгору.

Дверi рипнули. Ввiйшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Вiн поклонився Ганнi i поцiлував її в руку.

– Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдiть до свiтлицi i будьте напоготовi з хлiбом та сiллю, та не забудьте привiтати мою Олесю щирою привiтною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богдановi: Катерина Виговська та Олена Нечаєва. Ви станьте посеред свiтлицi, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побiч вас.

– Добре! зараз iду! – сказала Ганна, виходячи вкупi з Виговським до парадової свiтлицi, де сидiли на довгiй канапi, застеленiй розкiшним перським килимом, Катерина й Олена.

Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. – На Катеринi був дорогий парчевий зелений з дрiбними золотими квiтками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убiр з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв, на котрому внизу висiли зубчастi причiпки, облямованi кругом нiби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на нiй був оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору i шовкова голуба спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На шиї бiлiло шiсть разкiв чималих перлiв i один разок добiрних брильянтiв -подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак нової гетьманшi, i Катерина, i Олена не завертiли голiв намiтками, а надiли парчевi золотi низенькi очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi срiблястi намiтки.

– Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i хлопець, але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, – сказав Виговський i вийшов в двiр виряджати сотню козакiв, котра пiд проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустрiч поїздовi за Чигирин на київський шлях.

Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В свiтлицю влетiв Юрась, худенький, блiдуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив галасу на всю свiтлицю.

– Мамо! що це таке? що тут дiється в палацi мого батька? – кричав Юрась.

– А що ж тут дiється, сину? Ми зiбрались оце стрiчати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути її отут в свiтлицi, вкупi з нами, – обiзвалась до його Ганна Хмельницька.

– Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господi? Що це тут витворяє Iван Остапович? – репетував Юрась на всю свiтлицю.

– А що ж вiн витворяє? – обiзвалась Олена Нечаєва. – Стрiчає нову гетьманшу, Олену Богданiвну.

– Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої конi?

– Нi, не знаємо. А де ж твої конi? Певно, в станi, – промовила Ганна Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася.

– Еге! в станi… в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мої конi! А Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! – кричав Юрась. – Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то мене б не брала така досада, як за мої конi.

– Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi твої конi, – обiзвалась Ганна, – i повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як твої конi постоять час в повiтцi.

– Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повiтцi свої конi, та мої? Хто тут господар в домi? Вiн, чи я? Я – господар! Я – гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i Суботiв, викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон талярiв, i забрав теж на булаву. Це гарно! Я – гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в Гадячi моїм батьком грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!

– Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьманської булави на який час, бо тобi треба їхати до Києва в академiю та кiнчати науки, – сказала Ганна.

– Навiщо менi їхати до Києва? Я й дома скiнчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої конi не поставлять в моїй станi! – репетував Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.

Ганна Хмельницька схопилась з мiсця i кинулась до Юрася. Вона зауважила, що вiн став дуже роздратований, i боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами i трохи заспокоїла, обiцявши, що його конi знов поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'їзд гетьманшi та роз'їдуться гостi. Юрась заспокоївся.

– Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрiчати вкупi з нами молоду гетьманшу, – сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози одразу висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну хворобу; тепер та слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.

Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху – дрiбок солi.

Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:

– Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!

Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив:

– Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з'явився на шляху за верстов п'ять-шiсть од Чигирина!

– Час менi виїздити з козаками назустрiч моїй гетьманшi! Прощавайте тим часом! – промовив гетьман до Ганни Хмельницької i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав своєї гетьманшi й гетьман з старшиною.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: