Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Тим часом вiстовець дав знати, що їде посланець од короля – Беньовський, котрого гетьман сподiвався до себе на днях. Гетьман вислав йому назустрiч двох полковникiв, а сам з старшиною вийшов на ганок i ждав його. Приїхав незабаром i Беньовський з двома панами. Виговський щиро привiтався з ним i запросив до свiтлицi. Незабаром в свiтлицю вступив Казимир Беньовський, давнiй приятель гетьмана Виговського, тепер посланець з Варшави у польського короля. Вiн ввiйшов в свiтлицю тихою, поважною ходою, i Виговський знов привiтався з ним, обнявся навхрест i тричi поцiлувався. З цього гарячого i радiсного привiтання можна було зауважити, що гетьман i пан Беньовський вже давненько, ще за живоття гетьмана Богдана, були в великому приятельствi. Не потаїлось це їх, очевидячки, давнє приятельство i од козацької старшини, i од Олесi.

Виговський взяв за руку Беньовського i повiв до Олесi:

– Моя дорога гетьманшо! Це ясновельможний пан Казимир Беньовський, волинський каштелян i посланець од його милостi найяснiшого короля. Прибувши цим часом до Чигирина, його ясновельможнiсть хоче поздоровити тебе, гетьманшо.

Гетьманша встала i радо привiталась з Беньовським. Беньовський навистрiчки почав говорити їй красномовну промову. Вiн вславився своїми промовами i в Польщi, i на Українi, задля того король часто вибирав його за посланця на Україну, коли треба було облесливими словами прихилити козацьку старшину до польських iнтересiв i, само по собi, пiддурити її красномовними обiцянками. Беньовський став серед свiтлицi проти гетьманшi, щоб сказати свою привiтальну промову. По стародавньому звичаю ораторiв вiн починав свої промови або од Адама й Ноя, або од самого Бога, що в нашi часи виходить трошки смiшно.

– Найвищий розум, котрого ми нарiкаємо Богом, найвища сутнота, цар над небом i землею, колись сотворив першого чоловiка Адама i першу жiнку Єву, – так почав Беньовський свою промову. – Найвища сутнота увiв першого чоловiка i його супружницю в пишний рай, зумисне для цiєї першої пари засаджений. Ви, ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом тепер в Чигиринi та в Су-ботовi, як Адам i Єва були в раю. Вiтаю ж вас, ясна панi з великого роду, i бажаю вам щастя-долi в цьому новому раю на пишнiй Українi, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом нiби королеви на Українi по вашому становищу в українському суспiльствi.

Беньовський поцiлував гетьманшу в руку, вона поцiлувала його в плече.

– Прошу ж вас, ясновельможний пане, сiдати. Будьте нашим приємним гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигиринi i в нас в гостях, хоч ви й далеченько-таки од нас живете, – сказала гетьманша.

Беньовський сiв проти гетьманшi коло стола.

– Ох, не близький свiт! Я тепер пробуваю в своїй маєтностi на Подiллi, коло Бара, але бiлiєш того, що живу в Варшавi або на Волинi.

– Прибувайте до нас частiше, будете оповiдати менi про Варшаву, про двiр, про двiрськi звичаї, про двiрське життя: буде що менi послухати, бо я, признаюся, дуже цiкава знати; як живуть люди, вищi за нас i просвiтнiшi.

– Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибi!

– Тут, в Чигиринi, в палацi гетьмана Богдана, все дуже по-старосвiтському: на стiнах, за образами, вишиванi рушники, на стелi понамальовуванi янголи та усякi малюнки, неначе в церквi. Це менi не подобається.

– Чому ж? Янголи нiкому не шкодять, – Обiзвалась стара гетьманша Ганна.

– Воно так, але церква церквою, а палац палацом, – сказала Олеся. – От у палацi мого покiйного панотця, i в князя Соломирецького, i в князя Любецького то все вже по-чужоземському: на стелi скрiзь понамальовуванi амури та венери, як в Луврi або в Варшавi в палацi короля.

– Нiчого те, ясновельможна гетьманшо, нiчого те! Поживете, то й ви поставите палац, а варшавськi майстри понамальовують вам таких амурiв та купiдонiв, що аж гарно буде подивитись: сама любов так i проситиметься в серце з стелi та стiн. А лукавi купiдони будуть з стелi пальчиком кивати на ваших красунь: стережiться, мовляв, красунi, бо мої стрiли не жарти! Ой стережiться! бо й чигиринськi козаки не вiльнi од стрiл Купiдона: побiджують вони й козакiв.

Беньовський обернувся до дам та паннiв i покивав на них пальцем. Дами усмiхнулись.

– Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав'як, – обiзвалась смiлива й проворна Павловська.

Дверi одчинились, i в свiтлицю вступив шляхтич, київський пiдкоморiй Юрiй Немирич з кiлькома провославними дiдичами-панами, котрi, по волi чи по неволi, були прихильнi до козакiв ще за гетьмана Богдана i пiшли навiть в козаки до його на службу, хоч i гнiвались на його за те, що через його хлопи одбились од панщини. Довiдавшись, що молодої гетьманшi ждуть в Чигиринi, Немирич заздалегiдь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рiвний станом, з розумними очима, поважний на ходi, славний оратор того часу та вчений чоловiк, Юрiй Немирич вступив в свiтлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, i вiн говорив в сеймi та сенатi дуже красномовнi й розумнi промови латинською мовою. Немирич був убраний в французьке убрання XVII вiку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом шиї бiлiв високий цупкий комiр, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечi козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.

– Моя дорога гетьманшо! Це Юрiй Немирич, дiдич, овруцький староста i київський пiдкоморiй; це мiй дорогий знайомий, – промовив Виговський до своєї жiнки.

Олеся встала. Немирич поздоровив її коротеньким привiтанням, мiшаючи старосвiтську книжну мову з живою українською мовою. Юрiй Немирич поцiлував Олесю в руку. Вона попросила його сiсти. Немирич привiтався i з старою гетьманшею. Вiн бував в останнi часи i в гетьмана Богдана, в його палацi, помирившись з новим козацьким суспiльським укладом життя на Українi. Немирич привiтався i до Беньовського, як до давнього знайомого.

– Який я радий, що ми тут стрiлися, неначе змовились, – сказав Беньовський до Немирича. – Як ми давно бачились! як давно!

– Нема де правди дiти, таки давненько, – обiзвався Немирич.

– Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опiкуна Христофора Стеткевича. Вiн дуже хвалив вас, як вченого чоловiка i славного оратора. Вiн кальвiнiст, як i ви.

– О нi, ясновельможна! Я був колись замолоду соцiнiаном, але повернувся до вiри свого народу, – сказав Юрiй Немирич. – Я вже давно став знов православний.

– Ви бували в чужих краях? У Францiї, в Парижi?- спитала в його гетьманша.

– Бiльш того, ясновельможна, що в Голландiї. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвiтити, бо i в наших, i в польських школах ще нема правдивої свiтської науки, яка вже тепер сутнiє по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такi школи i в нас на Українi замiсть духовних церковних шкiл. Я вернувся до вiри своїх предкiв, пристав, як i багато наших православних дворян-дiдичiв, до покiйного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки мiж усякими верствами нашого суспiльства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохiть, визволив народ од крiпацтва.

– Пане Юрiю! пани повиннi бути в кожнiй державi, бо на їх лежить висока повиннiсть обороняти рiдний край i дбати про науку та просвiтнiсть, – сказав Беньовський.

– Це вже моє дiло, а не твоє, пане Беньовський, – обiзвався Юрiй Немирич, – я й сам не зрiкаю вартостi вищої верстви, шляхетства для своєї вiтчини, але рабство менi не подобається. Кожний чоловiк носить в собi образ Божий.

– Ясновельможнi панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно доїхала з Києва до нового житла. Мамо, час би вже привiтати гостей старим медом, од котрого усякi хмари зсовуються з чола! – сказав гетьман до Ганни Хмельницької. – Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та моїх вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: