Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потiм вернулась. За нею слiдком вступив в свiтлицю козак i винiс на срiбному блюдi здоровий жбан старого меду i вже поналиванi медом срiбнi кубки: Виговський подав перший кубок Олесi, взяв один кубок у руки, усi гостi взяли по кубковi меду i повставали.

– Вип'ємо за здоров'я моєї дорогої молодої гетьманшi! – промовив Виговський.

– За здоров'я ясновельможної молодої гетьманшi! Даруй же, Боже, щоб ваше життя було солодке й мiцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! – гукнув Беньовський на всю свiтлицю. – Вiват! вiват! вiват!

Усi гостi гукнули тричi "Вiват!". Саме в той час прибув в двiр дядько гетьманшi Олесi по матерi, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зiнаїдою. Одчинились в свiтлицю дверi i, як гостi пили мед i кричали вiват, на порозi з'явився Соломирецький поруч з своєю гарною дочкою.

– Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип'ємо за здоров'я князя i його дочки Зiнаїди! – гукнув Виговський назустрiч родичевi-князевi, радий, що до його завiтали в гостi тi Олесинi родичi, котрi йшли проти Олесиного шлюбу з ним.

– За чорнi очка та гарнi брiвки молодих паннiв Маринцi, Христини та князiвни Зiнаїди! вiват! – гукнув Беньовський, неначе вiн був молоденький панич.

– Вiват! – гукнули гостi, а панни засоромились, почервонiли i тiльки поглядали одна на другу: звiдкiль, мовляв, i для чого це така нам честь. Козацька старшина тiльки переглядалась та осмiхалась. Козаки знали, що п'ють за здоров'я паннiв та жiноцтва тiльки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказiй за здоров'я жiноцтва. Окрiм того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичiв та родичiв гетьманшi високого колiна.

Маринця й Христйна кинулись до Зiнаїди i почали з нею обнiматись та цiлуватись.

– Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зiнаїдо, приїхали до Чигирина, – говорила Христйна до молодих паннiв, – буде менi з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то менi втiха з старих тiток та дядин! – жартувала Христйна, скоса поглядаючи на тих тiток та дядин.

– А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигиринi та в Суботовi, – тихо шепотiла Маринка Христинi на вушко.

– Невже! От i добре! – сказала Христйна i аж крутнулась на одному мiсцi, а потiм пiдскочила.

– А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? – спитав Виговський в паннiв здалеку.

– Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! – сказав веселий Беньовський. – Ой панни! стережiться лишень ви молодих козакiв, цих степових орлiв. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молодi шляхтянки й панни, й панiї та й… декотрi й додому не повертались, навiть замiжнi, не тiльки панни: позалiтали на вольнi степи з красунями козаками, покинули навiть своїх чоловiкiв. Ой стережiться козакiв! Бо козак, як орел, як побачив дiвчину, то i вмер, – жартував веселий Беньовський.

– Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечнi, – обiзвалась весела Христина.

– Ми не боїмось козакiв, – додала за нею Маринка.

– Моя гарна панно! Не зарiкайтесь заздалегiдь i не ручайтесь за своє серце, бо серце вольне, як вiтер, – сказав Беньовський.

– Я зарiкаюсь заздалегiдь, – обiзвалась Христйна.

– I я зарiкаюсь, – сказала Маринка.

– Глядiть лишень та стережiться! Не дурно ж спiвають в пiснi: "Ой дiвчина-горлиця до козака горнеться", – промовив Беньовський i покивав делiкатно пальцем на трьох паннiв. – Ви три грацiї, а декотрi козаки люблять грацiї, хоч вони все в битвах трохи не щодня.

Панни i справдi зорили скоса очками по козаках, котрi сидiли попiд стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли й молодi, й гарнi сотники i простi козаки, сини декотрих поважних старих сотникiв та полковникiв.

– А придивiться й вгадайте, хто з молодих козакiв тут найкращий? – говорила весела Христйна до Маринки та Зiнаїди.

Маринка й Зiнаїда осмiхнулись i мовчали.

– Але жарти жартами, а нам час i честь знати, дати спокiй молодiй гетьманшi i подорожнiм, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане пiдкоморiй? – сказав Беньовський, вставши з мiсця.

– Правда твоя, правда! Треба нам i честь знати, – обiзвався Немирич.

Беньовський, Немирич i вся козацька старшина заворушилась, вставши з мiсця: всi вони розпрощались з гетьманшею та з приїжджими. Гетьман запросив усiх до своїх свiтлиць, доки покличуть їх на обiд.

– Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навiдуйтесь до нас! I ви, пане Немиричу, не минайте нашої господи! – запрошувала їх гетьманша.

– Вже чию господу мину, а вашої так не мину! – говорив Беньовський, обернувшись на порозi.

Гостi зостались в свiтлицi i розбалакались. Якилина Павловська сiла поруч з Ганною Хмельницькою i швидко познайомилась з нею i розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що заїхала в далекий i новий для неї край. Козаки вчинили на неї дуже приємне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигиринi до неї причепиться якийсь козацький прудиус, закохається в неї, доконечне посватає, i вона виїде з Чигирина вже замiжньою, а не панною.

Довгенько балакали гостi, ждучи обiду, коли несподiвано в свiтлицю увiйшов Юрась i, без сорому казка, голосно промовив, не вважаючи на гостей:

– Що це таке, мамо? що це таке?

– А що ж це таке? Свiтлиця, а в свiтлицi нашi шановнi гостi, – обiзвалась Ганна Хмельницька.

– Я їсти вже хочу! Чом ви й досi не даєте обiдати? Я вже давно їсти хочу i вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообiдав, а ви й не думаєте про обiд i гадки не маєте.

– Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям i справдi вже час би й обiдати. А пiди, Катерино, та спитай в кухарiв, чи вже готовий обiд?

Катерина вийшла на часок i знов вернулась в свiтлицю.

– Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обiду гетьман та старшина, – сказала Катерина.

Тим часом увiйшов Виговський i спитав в Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповiстила, що можна, бо обiд вже готовий. I Ганна Хмельницька, добра господиня, нагодувала гостей i гетьманшу таким смачним обiдом, який їм рiдко траплялось їсти. Молода гетьманша сподiвалась, що при обiдi i по обiдi буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без мiри пити та гуляти. Але нiчого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не велiла подавати на столи багато горiлки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворi гетьмана гулянку та п'янство.

По обiдi, як козацька старшина, небагато випивши, розiйшлась, Виговський, зовсiм тверезий, пiшов до свого кабiнету [з Беньовським], Юрiєм Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кiлькома православними шляхтичами, котрi приїхали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з приїздом. Закуривши здоровi люльки, вони посiдали на низьких турецьких софах i почали балакати од щирого серця.

– От ви, Йване Остаповичу, тепер i гетьман на Українi. Що ж тепер далi буде? – спитав в гетьмана Немирич, вивiдуючи його думки.

– Те буде далi, що криється потай од усiх i в вашiй головi. Але я вгадую вашi думки, пане Немиричу, навiть просто скажу, що не помиляюсь… – обiзвався гетьман i глянув пильно просто в вiчi Немиричевi своїми розумними гострими очима.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: