– Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? – пiшов навпростець батько.
– Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, – сказав син i задумався.
– А до залицяння то близько звiдсiля, – додала мати. – Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! – сказала мати i зiтхнула.
– Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! – промовив Демко.
– В неї рiдня шляхетська, в неї рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидiєш, зачеврiєш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! – сказала мати.
– Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, – сказав син.
Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.
– Та це твоїй матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона охає, а не через Маринку, – говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.
Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав її на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.
Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки.
– А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? – почав балакати Мiняйло.
– Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Україну, але це нiсенiтниця, – сказав недбайливо Демко. – Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.
– Це, мабуть, гетьманша його пiдбиває, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, – сказав один сивоусий козак.
– Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, – обiзвалась з порога Ольга. – Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!
– Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на неї з гармат та рушниць! – сказав Демко.
– То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, – сказала Ольга. – Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох!
– Це гетьман хоче запровадити на Українi польськi шляхетськi порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привiлеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, – сказав Демко.
– Пху! – плюнув Мiняйло на один бiк.
– Пху! – плюнув один старий козак на другий бiк.
– Не дiждуть вони цього! – крикнув Мiняйло. – Ми знов станемо в козацькi ряди! Ще раз помiряємось з польською шляхтою шаблями.
– I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усi на Українi повиннi бути рiвнi i мати однаковi привiлеї. Навiщо ж так воно, що одному привiлеїв з головою, а другим нема нiчого, тiльки латанi свити? – промовив молодий Зiнько.
– Розумнi слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й на! – сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.
– Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! – обiзвався Мiняйло.
– Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! – обiзвався один козак.
– Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна – знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, – сказав Демко.
– Але вiн i сам вп'ється на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! – сказав Мiняйло.
– I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Україну, – сказав Демко Лютай.
– Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! – крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.
– Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не покладає цього! – кричали козаки. – Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо!
– Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! – кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.
– Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому їх дiло й спиниться: тпру! далi не повезе! – сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.
– Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої полiської шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! – говорив Демко. – Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.
– Не попустимо цього! – кричав Мiняйло.
– Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! – закричали старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi половицi скрипiли, неначе немащенi осi.
– Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, – тихо промовив Демко, – не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на брата i роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.
– Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! – говорила Ольга, зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.
– От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а на нашу оселю нападуть жовнiри? – говорив Демко Лютай до своєї жiнки. – Певно, сховаєшся в погребi за дiжками та кадовбами?
– Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, – сказала Ольга.
I вона говорила правду. За часiв воєн Богдана Хмельницького i козачкам, i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, українськi молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.
– Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на викопанi в Гадячi Богдановi скарби наймає в вiйсько нiмцiв, полякiв та усяких пройдисвiтiв, – обiзвався один старий козак Чухрай.
– Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, – сказала стара Лютаїха.