Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досi не послали навiть посланця в Москву, щоб оповiстити царя про своє вибрання, – говорив Немирич.

– Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подобається менi Москва, не подобаються менi московськi непросвiченi, й дуже грубi, й наглi московськi бояри. Не люблю я i тих московських воєвод, що вже засiли з стрiльцями в наших бiльших мiстах, навiть в тих, в котрих по умовi гетьмана Богдана з царем Олексiєм, вони не повиннi бути, як от: в Чернiговi, в Нiжинi, – сказав Виговський.

– Засядуть московськi воєводи i у всiх наших мiстах i заберуть Україну в свої руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! – говорив Немирич. – Москва вже склалася з розбитих удiлiв в монархiю, а монархiя не стерпить нашої республiки на Українi i чи тепер, чи потiм зламає й знесе нашi порядки, нашi привiлеї, наш уклад. Польща i тепер є республiка, i республiка шляхетська: при Польщi i на Українi вдержиться гетьманщина.

– Це ви, пане Немиричу, неначе читаєте мої думки в моїй головi, – обiзвався гетьман Виговський, осмiхаючись. – Окрiм того, Москва непросвiчена i вона не дбатиме про свiтло науки i не поважатиме нашої просвiтностi на Українi.

– При Москвi наша просвiтнiсть впаде, нашi школи впадуть, бо не з Москви йде до нас свiт науки, а з чужоземських країв через Польщу. Нам треба завести два унiверситети: в Києвi i в Вiнницi, найменше два, i такi увiверситети, якi я бачив за границею, з науками свiтськими, правдивими, а не з теологiєю нашої Києво-Могилянської академiї. Польща це попустить, а московськi бояри назвуть цi заграничнi школи безбожними й лютерськими, – говорив далi Немирич.

– Буде в нас з Москвою за такi школи велика тяганина, – обiзвався Данило Виговський.

– Москва нiколи не попустить волi нашiй шляхтi, хоч би й православнiй, не тiльки католицькiй; а скiльки гетьман Богдан вигнав з України таки української, хоч i не вже покатоличеної, шляхти! – промовив, князь Соломирецький, – Хiба це добре дiло? Хiба ж цi шляхтичi й дiдичi не дiти однiєї матерi України?

I Виговський, i Немирич змовчали i нiчого не одповiдали на цю думку князя Соломирецького.

– Знов i те, що держава без шляхти неможлива рiч, – почав говорити Немирич. – Шляхта i тiльки шляхта має спроможнiсть дбати про свою просвiту i розповсюднювати науки по всiй державi. Вам, козакам, треба б добуватись шляхетських привiлеїв, а не змiщуватись з плебсом, котрому нема часу дбати про виховання й просвiтнiсть.

– Оце свята правда! – аж крикнув гетьман. – Вашi думки правдивi. Козаки повиннi зрiвнятись з шляхтою i дiстати шляхетськi привiлеї, а не ставати запанiбрата з плебсом. Через це то нам Польща бiльше стане в пригодi. Але що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть простi козаки? Що скаже народ? Польщi не люблять на Українi.

– Буде бiйка, буде колотнеча повсякчас, але потiм, як усi побачать, що поляки не втручаються в справи на Українi, то й замовкнуть, а потiм потроху звикнуть до нових порядкiв, – промовив Немирич.

– Я задумав знов з'єднатись з Польщею, – обiзвався гетьман Виговський, – i вчиню це дiло хоч би й декотрi козаки i не пристали на це, хоб би полились рiки кровi. Король само по собi повинен нас з'єднати з поляками, як рiвних з рiвними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку старшину нiби на пораду i довiдаюсь, якi в їх думки та гадки, який в їх погляд на це дiло. Серце моє лежить до Польщi, а не до темної Москви. А ви, ясновельможний пане Беньовський, приходьте завтра до нас на пораду i вчинiть пропозицiю од короля й сената. Менi нiяково самому починати цю пропозицiю.

– Добре, добре, ясновельможний! Нехай i пан Немирич приходить, i ви, шляхтичi, приходьте: може, ми i вмовимо непокiрливих i незгодних з нами полковникiв.

Гетьман Виговський другого дня ввечерi скликав до себе козацьку старшину на пораду, щоб вона вислухала пропозицiю королiвського посланця Беньовського. Гетьман ходив по ясно освiченiй свiтлицi тихою ходою, спустивши голову додолу. Думи роєм вилися в його головi, одна одну попереджаючи, як хвилi на водi в негоду на здоровому вiтрi. Виговський, як тiльки став гетьманом, одразу задумав план з'єднання України з Польшею, але почував, що пiсля Богданових побiд над Польщею це дiло буде трудне й небезпечне.

"Ой велике й небезпечне дiло задумала моя голова! – думав гетьман, ламаючи руки так, що аж пальцi лущали. – I треба хапатись з цим дiлом, бо Юрась вийде з академiї i вiзьме од мене гетьманську булаву. Пориває всю мою душу не на пiвнiч, а туди, на захiд, до Польщi, до Європи. Там для мене сяє сонце, а пiвнiч неначе заслонена чорними хмарами. Король надарить мене маєтностями, селами, лiсами; рiчкою поллється золото з Варшави. Ой думи мої, мрiї мої золотi! Не даєте ви менi спокою нi вдень нi вночi. Але треба… треба провадити дiло розумно й обережно, щоб часом i моя голова не покотилась додолу, як дитячий м'яч: в цьому дiлi – або пан, або пропав!

I хруснули усi пальцi на обох руках в гетьмана; знов похилилась його голова ще нижче, а хода по свiтлицi стала тихiша. Гетьман спинився i став на одному мiсцi; його голова неначе захрясла в натовпi смiливих думок, неначе не могла знести великої ваги великих думок. Вiн неначе бачив перед своїми очима той блиск, силу й славу України, бо дуже любив рiдний край.

Почала збиратись в свiтлицю козацька старшина, яка тодi нагодилась до Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру гетьмана Виговського; надiйшов Богданович-Зарудний, генеральний судець; Тимiш Носач, генеральний обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким Сомко; прийшли Цюцюра, [Остап Золотаренко], полковники Данило Виговський та Нечай; Богдановi зятi й iншi сотники, котрi тодi прибули до Чигирина. Незабаром увiйшов в свiтлицю Юрiй Немирич, а зараз за ним вступив королiвський посланець пан Беньовський.

– Од найяснiшого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана, i до вас, козацька старшино, посланець ясновельможний Беньовський з королiвською пропозицiєю. Просимо вас вважливо вислухати пропозицiю i, порадившись вкупi з нами, сказати посланцевi свою одповiдь, – почав говорити гетьман Виговський.

– Чи це, гетьмане, буде рада, чи тiльки порада?-спитав в гетьмана дехто з старшини.

– Нi, це тiльки порада, так… тим часом… Як дiло пiде в нас на лад, тодi ми зберемо й правдиву козацьку раду i оповiстимо цю пропозицiю од короля та польського сенату, – промовив Виговський.

Гетьман став посеред свiтлицi за столом. Кругом стола стала в коло козацька старшина. Пан Беньовський виступив перед колом i почав висловлювати польську пропозицiю в ораторськiй промовi.

– Найвища сутнота, отець наш небесний, що створив небо i землю, ще в раю дав велику заповiдь нашому праотцевi Адамовi i нашiй праматерi Євi, а через їх i всiм людям заповiдав любитися i жити в згодi. Усi ми дiти нашого одного праотця, ми всi брати. В раю не було нi католика, нi православного. I в нас колись був рай i на Українi, i в Польщi; жили ми колись в згодi по-братерськи, любилися, мирилися i лиха не знали. Не зазнали ми нiякої сварки, нi бiйки, бо ми побратались, як рiвнi з рiвними, вольнi з вольними.

– Ясновельможний пане, кажеш правду, – обiзвався Павло Тетеря.

– Свята правда! – сказав гетьман.

– Це, певно, було тодi, як єзуїти поробили з наших українських панiв перевертнiв-католикiв, – промовив Сомко насмiшкувато.

– От ви менi й перебили промову, – сказав Беньовський. – Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне пiдвiв нас, пiдбив на сварки на нашу погибель. Вдаривши себе в перси, пiзнаймо свої грiхи i простiмо однi другим нашi обопiльнi провини. Забудьмо про давнi сварки та змагання i знов зiйдемось докупи i будемо жити в згодi, як жив наш праотець Адам в раю з нашою праматiр'ю Євою. Гетьман Богдан недобре дiло вчинив, одiрвавши Україну од Польщi. Забудьмо про Богданове дiло, вимажмо його з карток нашої iсторiї, з козацьких чорних лiтописiв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: