Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся. Менi буде тут весело з Христиною та з Зiнаїдою, – весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в неї заграли.

Окрiм Христини та Зiнаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особiсть: Зiнько Лютай з своїми бiлявими кучерями, з веселими синiми очима, з веселою розмовою, жартами та пiснями. В Лютая був чудовий дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiває сiльський веселий парубок.

Виїхали гостi з двору. В просторних покоях стало порожньо i якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась i переступила порiг просторної свiтлицi. Але три молодi панни i справдi не дали гетьманшi сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та зачiпала подруг, пiднiмаючи їх на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i розвеселила її.

VI

Недалеко од Чигирина проживав в своєму хуторi старий Демко Лютай з жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай був осавулом в вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту Павлюком. Ще 1637 року, тодi як пiд приводом Павлюка реєстровi козаки пiдняли повстання проти Польщi, Лютай служив в вiйську за осавула. Повстання козакiв пiд гетьмануванням Павлюка скiнчилось битвою з поляками пiд Кумейками та Мошнами. Козаки були побитi i мусили постановити невигiдний для себе мир з польним польським гетьманом Андрiєм Потоцьким. Демко Лютай мусив пiдписати умову того миру вкупi з Богданом Хмельницьким, котрий служив тодi в вiйську Павлюка за писаря i котрий потiм якраз через десять рокiв сам пiдняв усю Україну на Польщу i розбив польське вiйсько пiд Корсунем.

Чимала Лютаєва хата стояла пiд горами на височенькому пригорку i неначе оглядала зеленi луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з свiтлицею, i двома кiмнатами, але така стара, як i її господар Демко Лютай: вона осiла, ввiйшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками, вкритими штучними, але чудернацькими вирiзками, перехнябився, неначе налагодився лягти на бiк на одпочинок, нiби втомлений давнiми лiтами. Маленькi вiконця хати ледве були примiтнi на бiлих стiнах, чорнiли здалеку, нiби покрученi в стiнах дiрочки, i тiльки проти вечiрнього сонця ясним блиском нагадували про невеличкi склянi шибки, вставленi в тi дiрочки. За хатою на долинi розрiсся старий густий садок; далi за садком нанизу лиснiла зелена левада з розкiшним огородом, а за левадою знов розсипались понад луками, неначе череда, веселi пригорки та горби, вкритi старим лiсом. Попiд зеленими горами та пригорками, скiльки сягало око, слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високi очерети. Серед мочарiв вився гадюкою Тясмин мiж купами вiльхи, верб та лози. На схiд сонця синiла смуга високої гори, котра нiби нависла над самим Чигирином, а на горi стримiв чорний замок з баштами, валами та високим дубовим частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирiзувалась проти неба нiби зубчаста смуга пiскiв, широка та довга, скiльки сягало око. Смуга пiскуватих кучугур, могил та горбiв була облита червоним свiтом i зливалась з синiм небом, вилискувалась.

Була недiля. Сонце вже стояло на заходi i обливало червоним тихим свiтом i луги, i лiси, i пригорки. Луги зеленiли, аж лиснiли проти сонця. Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворi стояла тиша. На ганку на лавцi сидiла стара Ольга Лютаїха, висока й сухорлява, в шовковiй картатiй плахтi, в бiлiй намiтцi. Проти неї на другiй лавцi сидiв її син, молодий козак, Зiнько, високий, здоровий та плечистий. Русявi короткi кучерi сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак втупив очi в широку зелену низину, нiби милувався широким простором долини, але задуманi яснi очi показували, що його думки лiтали не над лугами та гаями, а полинули десь далеко, в iншi мiсця, в iншi садки, в iншi гаї.

– Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак, втомлений битвами, неначе на твої плечi лягло сiм десяткiв рокiв та сiмдесят битв з ворогами? Я по твоїх очах бачу, що думки твої не тут, а десь iнде, десь пiшли в гостi, – говорила мати до сина.

Син неначе прокинувся од сну i кинув на матiр гострий погляд.

– Як тiльки сонце йде на захiд, спускається над луки, на мене, мамо, все находить задума й журба. I з якої це причини, я тому невiдомий, – тихо обiзвався син.

– Ба, причина є. Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та тiльки не хочу тобi говорити про неї, – обiзвалась стара Ольга, i її чорнi невеличкi очi засвiтились. В їх мигнули на одну мить жiночi хитрощi i насмiшкуватiсть.

– Як же ви можете знати ту причину? Хiба ви, мамо, заглядали в мою душу, як у криницю, та бачили ту причину? – сказав син i засмiявся. Бiлi рiвнi, як пiдрiзанi, зуби блиснули. Вид в Зiнька став веселiший.

– I не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить твої думки.

Старий Демко Лютай в той час стояв в свiтлицi коло стола i набивав тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зрiст, що його сива чуприна на здоровiй круглiй головi трохи не черкалась об сволок. Набивши тютюну в люльку, вiн викресав огню i хотiв вже запалити люльку, але ненароком глянув на два рядки образiв в кутку на покутi в золотих та срiбних шатах. Усi святi неначе дивились старому Демковi в вiчi. Старому стало нiяково кадити таким зiллям перед образами. Вiн прислухався через поодчиненi хатнi i сiнешнi дверi до розмови матерi з сином. Розмова його очевидячки зацiкавила. Демко тихою ходою пiшов на ганок.

Незабаром маленькi дверi з сiней в ганок неначе заслонила синя заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька i неначе глянула огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з здоровим жилавим загорiлим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на смерть людину, якби ним Демко телепнув пiд вухо; за кулаком висунулась сива, аж бiла, чуприна на круглiй однизу пiдголенiй головi; з-пiд чуприни виглядали кiнцi сивих вусiв, як двi жмiнки конопель; за чуприною та вусами висунулись з дверей мiцнi та широкi плечi, черкаючись од одвiрки. Здавалось, нiби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавнiх низьких i вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.

Демко протиснувся через дверi, пiдвiв вгору здорову голову i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Пiдголена голова лиснiла ледве притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по головi. Демко стояв на ганку, як дуб, хоч i старий, але мiцний, кремезний, широкоплечий. Синiй кунтуш розхристався на грудях; з-пiд широких рукавiв бiлої сорочки було видко жилавi товстi руки, на котрих лиснiли напруженi товстi жили, неначе обидвi дуки були обкрученi мiцними вiрьовками. Демко потяг диму з цибука. Люлька спахнула. Дим повився синiми клубками попiд стелю гайка. Демко сiв на лавцi коло старої, i лавка увiгнулась пiд ним i заскрипiла.

– То це на тебе, Зiньку, находить сум перед вечором?- спитав старий Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. – Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба – це бабське дiло, тiльки баби люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" – хоч би її курка брикнула або муха за нiс вкусила.

– От i вигадує старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасiвськi? – обiзвалась Ольга.

– А то ж нi! Сам чув на свої вуха, як зiтхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой лишечко моє! ох! ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати – це дiло бабiв. Козакам сором сумувати!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: