Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Та то я, може, зiтхала чого iншого, а не од того, що мене мухи кусали, – обiзвалась стара.

– Мабуть, нi! бо є такi молодицi, що як їх кусають мухи, то вони гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються руками й ногами, а є такi, що тiльки охають та стогнуть, – жартував старий Демко.

– Смiйся, смiйся собi на здоров'я! аби не плакати! – обiзвалась стара.

– От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще такi молодi, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думцi. А як угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа заграє, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще й старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта.

Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками. Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не швидко загримлять гармати на Українi, не швидко буде литись козацька кров, i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр.

– Зiнько сумує i зiтхає, певно, не од того, що мухи кусають його за нiс, – обiзвалась стара Ольга, – От ти старий i розумний чоловiк, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз i догадаємось, хоч ви, чоловiки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом люди.

– О, ви вже i справдi митцi на все! – смiявся старий Демко. – 3 якої ж то причини Зiнько сумує?

– Та це ж та причина, з якої сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не признаєшся.

– Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, – сказав Демко i осмiхнувся.

Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.

– Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а iнший – з перцем, – сказала Ольга.

– Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, – промовив Демко Лютай. – Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зiнько сумує?

– От там вона! – сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток,, де стояв гетьманський палац.

– Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показуєш? – спитав Демко.

– Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, – сказала Ольга.

– Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! – обiзвався Демко.

– А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка – шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, – сказала Ольга.

– Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди?-обiзвався син.

– Та, сину, й люди, але…

– Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, – жартував старий Демко.

– Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, – жартувала й собi стара.

– Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? – пiшов навпростець батько.

– Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, – сказав син i задумався.

– А до залицяння то близько звiдсiля, – додала мати. – Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! – сказала мати i зiтхнула.

– Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! – промовив Демко.

– В неї рiдня шляхетська, в неї рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидiєш, зачеврiєш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! – сказала мати.

– Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, – сказав син.

Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.

– Та це твоїй матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона охає, а не через Маринку, – говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.

Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав її на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.

Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки.

– А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? – почав балакати Мiняйло.

– Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Україну, але це нiсенiтниця, – сказав недбайливо Демко. – Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: