Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Це, мабуть, гетьманша його пiдбиває, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, – сказав один сивоусий козак.

– Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, – обiзвалась з порога Ольга. – Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!

– Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на неї з гармат та рушниць! – сказав Демко.

– То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, – сказала Ольга. – Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох!

– Це гетьман хоче запровадити на Українi польськi шляхетськi порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привiлеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, – сказав Демко.

– Пху! – плюнув Мiняйло на один бiк.

– Пху! – плюнув один старий козак на другий бiк.

– Не дiждуть вони цього! – крикнув Мiняйло. – Ми знов станемо в козацькi ряди! Ще раз помiряємось з польською шляхтою шаблями.

– I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усi на Українi повиннi бути рiвнi i мати однаковi привiлеї. Навiщо ж так воно, що одному привiлеїв з головою, а другим нема нiчого, тiльки латанi свити? – промовив молодий Зiнько.

– Розумнi слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й на! – сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.

– Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! – обiзвався Мiняйло.

– Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! – обiзвався один козак.

– Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна – знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, – сказав Демко.

– Але вiн i сам вп'ється на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! – сказав Мiняйло.

– I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Україну, – сказав Демко Лютай.

– Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! – крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.

– Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не покладає цього! – кричали козаки. – Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо!

– Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! – кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

– Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому їх дiло й спиниться: тпру! далi не повезе! – сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

– Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої полiської шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! – говорив Демко. – Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.

– Не попустимо цього! – кричав Мiняйло.

– Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! – закричали старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi половицi скрипiли, неначе немащенi осi.

– Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, – тихо промовив Демко, – не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на брата i роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.

– Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! – говорила Ольга, зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.

– От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а на нашу оселю нападуть жовнiри? – говорив Демко Лютай до своєї жiнки. – Певно, сховаєшся в погребi за дiжками та кадовбами?

– Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, – сказала Ольга.

I вона говорила правду. За часiв воєн Богдана Хмельницького i козачкам, i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, українськi молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.

– Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на викопанi в Гадячi Богдановi скарби наймає в вiйсько нiмцiв, полякiв та усяких пройдисвiтiв, – обiзвався один старий козак Чухрай.

– Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, – сказала стара Лютаїха.

Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали вiвцi: прийшли череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi дошки. Телята обзивались до їх з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно, як у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе, сiльське, господарське життя, неначе страшної руїни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи й не було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не зазнали пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини та руйнування. Ольга Лютаїха пiшла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двiр, вiвцi побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями. Сама осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала доїти корови вкупi з своїми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корiв, держали за нашийники телятка, котрi пручались i рвались до корiв.

– А що, старi! коли натанцювались вже на помостi, то час би вже й полуднувати. Чи вип'ємо гiркої, чи солодкого меду? – говорив старий Демко.

– Мабуть, гiркої, бо нам знов буде гiрко, а не солодко од тих замiрiв Виговського, – сказав Мiняйло.

Тим часом старий Демко винiс на ганок добру пляшку горiлки i полумисок з пирогами. Старi козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про старовину, про битву пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, котрий пiдняв проти Польщi реєстрових козакiв i задумав пiдняти усю Україну, про смiливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Iлляша Караїмовича, котрий виказав польському гетьмановi про замiри Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських панiв. Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку в руки, надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вiчi, i її делiкатний вид з палкими очима все нiби стояв перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових очей, як орлинi очi до сонця.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: