Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв коня, накинув сiдло i проворно скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а потiм знявся з мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки махнула рукою слiдком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору!

Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось дуже низько i пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сидiла на лавцi коло самого ганку. Коло неї на стiльчиках сидiли Катерина та Олена, Богдановi дочки, деякi немолодi жiнки козацької старшини обсiли сходи ганку. На ганку стояв обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в гостi до гетьмана. Маринка, Христина i кiлька дочок полковникiв та сотникiв бiгали по садку, грали в хрещика. Зiнько вступив в садок, привiтався до гетьманшi та її гостей i став пiд грушею, спершись об стовбур своїм дужим плечем. Вiн розглядав паннiв: шляхтянок та козачок. Паннiв зiбралось чимало. Усi вони були в квiтчастих дорогих жупанах: i червоних, i блакитних, i рожевих. Блищали золотi дукачi та сережки, блищали золотi позументи, манячили усякi стрiчки. Прогалина нiби цвiла пишними квiтками. Панни грали й щебетали, неначе ластiвки. Було чимало мiж ними гарних з лиця, але нi одна не сподобалась Зiньковi так, як Маринка. Вона вглядiла Зiнька i почервонiла, її карi яснi очi стали ще яснiшi. Вона стала веселiша й проворнiша, почала пустувати, прудше стала бiгати з подругами, ганятись за ними, переганяти їх, все вешталась, все бiгала, не могла на мiсцi встояти.

– Чого це ти, Маринко, стала така прудка? – спитала в неї Христина, скоса поглядаючи на Зiнька. – То ходила, неначе нежива, а тепер лiтаєш, неначе та птиця.

– Я й давно була прудка, тiльки стала оце прудкiша, щоб доконечне тебе впiймати, – єказала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, пiд котрою стояв широкоплечий Зiнько в чорнiй шапцi з червоним верхом, з-пiд котрої вибивались русявi кучерi i лиснiли на сонцi.

– Навiщо ти, небоже, пiдпираєш грушу плечима? Чи боїшся, щоб не впала та не задавила панянок?- гукнув з ганку Тимiш Носач i насмiшкувато зирнув на Зiнька. Вiн знав, що його небiж дуже несмiливий при дiвчатах.

Зiнько пiдвiв свої яснi вiка, зирнув на дядька i осмiхнувся. Вiн догадався, що дядько пiднiмає його на смiх.

"Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопатi, перед паннами, що я боюся паннiв, – подумав Зiнько. – Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин мiряй. Ой ляпне, сором менi буде перед… перед Маринкою, однiєю тiльки Маринкою".

Довгенько гуляли дiвчата в хрещика на широкiй прогалинi, вкритiй зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зiнько i придивлявся, котра з їх найкраща, i бiльше за всiх сподобалась йому Маринка i височеньким зростом, i тонким гнучким станом, до котрого нiби влип вишневий оксамитовий корсет, i ясними карими очима, i тонкими, довгими, гострими на кiнцях, як стрiлки, бровами.

Дiвчата потомились, розчервонiлись од бiганини i обсiли довгим рядком схiдець ганку, неначе ластiвки гiлку вишнi. Тiльки Христина й Маринка не сiли вiдпочивати i стали за гетьманшею поблизу од тiєї грушi, де стояв Зiнько. Зiнька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачiпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зiнька язик неначе прилип.

"I чого це на мене найшла така несмiливiсть? Чого це я неначе боюся цiєї молодої дiвчини? – думав Зiнько, поглядаючи на Маринку. – Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз смiливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, i смерть менi була не страшна… а тепер чогось не смiю слова промовити до цiєї молодої шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько i поглядає на мене".

Тим часом надiйшли ще новi гостi. Прийшов Сомко, а з ним ще кiлька молодих козакiв, синiв старих сотникiв. Дiвчата встали й розсипались по прогалинi. Молодi козаки балакали з ними, жартували, а Зiнько все стояв пiд грушею, неначе прилип до неї плечима, i не насмiлився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом бiлої сорочки. Вiн думав промовити до неї слово, а те слово неначе спинилось у його на кiнчику язика.

– Давайте, дiвчата, грати в цiцi-баби! – гукнула проворна Христина.

– Давайте! Ми вже одпочили, – сказала Маринка. Почали вибирати цiцi-бабу. Всi поклали пальцi на стiл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальцi i промовляючи:

– Котилася торба з великого горба, а в тiй торбi кишн-паляниця, хто впiймає, тому доведеться жмуриться.

Христинин палець спинився на Маринчиному пальбi. Маринцi зав'язали очi, повели до грушi, пiд котрою стояв Зiнько, поставили її й звелiли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зiнько оступився од грушi на ступiнь. Усi панни шелеснули, як птицi, на всi боки i поховались в садку по кущах. Христина сховалась пiд стiл, за котрим сидiла гетьманша з Катериною.

"I чого це менi ця цiцi-баба з зав язаними очима наче страшна стала? Така гарна i така страшна? Не насмiлюсь заговорити з нею та й годi, – думав Зiнько, оглядаючи височеньку фiгурку Маринки. – Але вона тепер з зав'язаними очима стала вже не така страшна… А дай, заговорю з нею…"

I справдi, пишнi очi дiвчини, зав язанi хусткою, не тривожили молодого козака. Вiн став смiливiший.

– Ой довго тобi, панянко, прийдеться шукати паннiв! – заговорив таки Зiнько до Маринки.

Маринка впiзнала його голос i почервонiла.

– Чому ж довго? Може, панни поховались в свiтлицях? – одповiдала Маринка. – Їм не можна ховатись нiгде, тiльки в садку.

– Та вони то в садку, але дуже далеко позабiгали, – сказав Зiнько.

– А я їх таки знайду, хiба вони пiрнуть пiд землю, то тодi не знайду, – сказала Маринка.

Стало тихо, навiть старi гостi замовкли: то був знак; що вже всi поховались. Маринка розв'язала хусточку i скинула її з очей. Нi однiєї панни не видко було в садку.

– Нiкого не видко, неначе татари похапали паннiв, – несмiливо промовив Зiнько до Маринки.

Маринка осмiхнулась i з-пiд її рожевих уст блиснули два рядки бiлих, густих та рiвних, неначе пiдрiзаних зубiв. Червона неширока стрiчка вiнком обвивала її голову та товстi чорнi коси на головi. Та червона стрiчка незвичайно приставала їй до лиця, надавала краси темним карим чималим очам.

"Гарна, як калина в зеленому листi", – подумав Зiнько, почуваючи, що його серце стривожилось i закидалось в грудях. Маринка все стояла коло його; їй не хотiлося бiгти в садок та шукати дiвчат в густих кущах. Вона тупцяла на одному мiсцi, не одходила од Зiнька, неначе ждала од його розмови.

"Чом це менi одпала охота шукати паннiв? Все б стояла та дивилась на цього Зiнька. Якi в його тихi яснi очi! якi в його м'якi русявi кучерi! Як менi хочеться погладити тi кучерi, м'якi та лиснючi, неначе шовк!"-думала Маринка i все стояла поруч з Зiньком.

– Показати тобi, панно, на декотрi кущi… де сидять пташки? – спитав в неї Зiнько.

Гетьманша посварилась на його пальцем i насупила брови: мовчи, мовляв, не твоє дiло!

Маринка побiгла в гущавину i почала шукати своїх подруг. Довгенько вона блукала в гущавинi i нiкого не знайшла. Вона повернулась до ганку, вискочила по сходах на ганок i заглянула за густий лист винограду, котрий гнiздом висiв на стовпах ганку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: