Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманшi в гостях в Суботовi. Гетьманша кликала її до себе, як тiльки до неї збирались якiсь поважнi гостi, жiнки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.

– Нехай твiй пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозi, то ми його отут поскладаємо, наб'ємо обручами та й посадимо за стiл, – жартувала Катерина Виговська.

– Чи буде ж веселий ваш гiсть, набитий обручами? – промовила Ольга, смiючись.

– О, буде! Осавул такiвський, що буде жартувати i набитий обручами, – додала Катерина i зареготалась.

– Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, – сказала Ольга Лютаїха.

– От ваш Зiнько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, – промовила Катерина, зирнувши на Зiнька, котрий i справдi сидiв мовчки, похнюпивши голову i втупивши очi в пiдлогу.

Катерина зумисне кидала камiнець в Зiнькiв огород: вона знала, чого Зiнько задумався: в свiтлицi не було паннiв, не було Маринки.

– Скучно тобi, Зiнько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас i приємнiшу для себе раду, – сказала Катерина.

Зiнько взяв шапку i пiшов в садок. Там гуляло кiлька паннiв-козачок, котрi поприходили з матерями в гостi до гетьманшi. Маринки i в садку не було видко. Молодi козачки приставали до його, зачiпали, але вiн гуляв з ними по садку i тiльки свiтом нудив. Йому так хотiлось спитати в їх, де дiлася Маринка, та вiн не смiв спитати.

Стара Ольга все ждала, що в свiтлицю ввiйде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, їй страх як хотiлось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядiти, щоб довiдатись хоч трохи, яка вона людина.

– Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дiм, чи приставляли новi кiмнати? – спитала в гетьманшi Ольга Лютаїха.

– Нi, не пересипали, а тiльки трохи поновили та приставили кiлька кiмнат, щоб були в запасi для гостей або для чужоземських посланцiв; та й гетьманiв батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кiмнати, – сказала гетьманша.

– Пiду я подивлюся на новi покої! – сказала Ольга i встала з мiсця.

Ольгу цiкавили не покої: їй забажалось знайти Маринку i побалакати з нею та ще й на самотi.

Ольга смiливо пiшла вандрувати по великому палацi, заглядаючи в усякi кiмнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгi сiнцi i одчинила однi дверi: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печi з кiлькома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вглядiла Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальцi з двох бокiв.

Маринка вглядiла осавулиху i почервонiла, як макiвка:

Їй здавалось, що дверi от-от одчиняться вдруге i ввiйде в пекарню Зiнько, бо догадувалась, що вiн прибув в гостi з матiр'ю. Христина зирнула на рум'янi Маринчинi щоки i осмiхнулась.

– Добридень тобi, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарюєте, чи що? -сказала Ольга Лютаїха, приступаючи до столу.

– Доброго здоров'я, тiтко, – сказала Христина. – А йдiть до нас до помочi!

– Доброго здоров'я, тiтко! – обiзвалась i Маринка. – Але ж, Христино, тiтка прибула до нас в гостi задля того, ш,об їсти плачинду, а не задля того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржi, – сказала Маринка.

"Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З неї, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тодi, як в домi повно гостей та ще й панянок", – подумала стара, i зрадiла.

– Бувши, Маринко, на твоєму мiсцi, я б зроду не пристала на те, щоб смикати отi коржi на плачинду в пекарнi, а пiшла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, – говорила, пiдступаючи з хитрощами, стара Ольга.

– Коли, тiтко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло неї, бо варшавський кухар не так то гаразд готує цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду i вiртути, – сказала Маринка.

"Чи ти ба! – подумала Ольга. – Маринка таки думала й про мене, ждучи мене в гостi. – Добра дитина! Їй-богу добра!"

– От i спасибi тобi, Маринко, що й про мене пам'ятаєш, – промовила голосно Лютаїха.

– Я матерi догоджу! бiду постiль постелю! А ти, серце, ходи! мене вiрно люби! – почала тихесенько спiвати, неначе через зуби, жартiвлива Христина, але голосно промовила-тiльки першi слова пiснi i потiм схаменулась i останнi слова неначе проковтнула.

Маринка й Христина розтягли корж i розстелили його на здоровiй сковородi, котра стояла на столi. Потiм Маринка помазала увесь корж пiрцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржi печенi тертi яблука. Маринка одiрвала шматочок тiста, трохи розкачала його качалкою. I знов чотири маленькi бiленькi ручки вхопили той коржик i почали проворно розтягувати його на всi боки. Корж все ширшав i став тонiсiнький, аж свiтився наскрiзь. Дрiбнi пальчики бiгали на коржi, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на iграшку.

Маринка зирнула набiк на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сiни. Маринка побачила, що кухар вийшов, i промовила до осавулихи:

– Моя мама сказала менi, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякi потрави, такi, що в нас їх не знають. Але хитрий кухар розказує менi, та не все, як я дiзналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мiшу тiсто на мнишики, або перетираю печенi яблука та збиваю бiлки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готує деякi печенi, як вiн сiче начинку до поросят або до курчат. А я нiби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примiчаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все вiн менi розказує.

– Мабуть, через те, що боїться: думає, ти одiб'єш в його хлiб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманшi за кухаря, – жартувала Христина.

– За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вмiє готувати усякi потрави, вмiє зварити такий борщ, вмiє спекти такi паляницi, що, було, як прийдуть до нас в гостi князi Любецькi та Соломирецькi, то хвалять та уплiтають страву на всi заставки, – говорила Маринка.

– Ото й добре, моє серце, що ти вчишся куховарської справи. Все це колись стане тобi в пригодi, – сказала стара осавулиха. – I я й тепер дякую своїй матерi, що мене добре навчила i пекти, й варити. Вчися, серце! На старiсть буде як нахiдка, як приказують люди.

Маринка, думаючи про Зiнька, ставала неспокiйна, її пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерiвно, пробивали наскрiзь. Пiд її пальцями корж почав свiтитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вiкно, що виходило в садок, i вглядiла Зiнька. Корж вийшов з-пiд її рук подiрявлений, неначе кулями прострелений.

– Але менi вже остогидло смикати оцi коржi! – сказала жвава Христина. – Давай ще будемо їх рвати, як рвуть дранi галушки!

I Христина смикнула корж так, що вiн перервався пополовинi. В Маринчиних руках телiпався тiльки дiрявий шматок коржа, неначе шматок дiрявої хусточки.

– Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржi та вже й завершимо плачинду, – говорила сердито Маринка i розстелила на плачиндi обидвi тоненькi половинки коржа.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: