Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Молодi дiвчата ще розтягли пальчиками два коржi, розмазали по них м'ятi яблука i потрусили плачинду зверху сiченими зернами з волоських горiхiв, ще й залили їх густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола i всунув в пiч. Маринка i Христина помили руки i заглянули в пiч, щоб подивитись, чи добре загнiтилась плачинда. Кухар розiклав в челюстях сухi трiски на гнiт, щоб плачинда зверху загнiтилась i була рум'яна.

Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молодi панни. Осторонь стояло кiлька молодих козакiв. Зiнько сидiв на лавцi пiд старою грушею i розмовляв з товаришами. Несподiвано вiн углядiв Маринку й Христину. Вони вибiгли в садок рум'янi, аж червонi. Полум'я в печi розпекло їм щоки.

Зiнько схопився з мiсця, привiтався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зiнько не насмiлився i приступити до неї. Молодi дiвчата гуляли й бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до паннiв, як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки здалеку милувався рум'яним личком своєї милої.

Несподiвано, дверi в ганок одчинились i в дверях з'явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчi приятельки гетьманшинi, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жiнок полковникiв та сотникiв в парчевих та оксамитових кунтушах. Молодi козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата й козаки подалися в садок i розсипалися по дорiжках. Маринка одбилась од гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущi збоку коло неї зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв.

– Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i побалакати. Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя?

– Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила в пекарню i застукала там мене й Христину.

– Чи говорила ж з тобою мати? – спитав Зiнько.

– Говорила, ще й дуже ласкаво.

– Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, – сказав Зiнько.

– А батько? – спитала тихенько Маринка.

– Про батька не скажу… з батьком буде менi багато тяганини та клопоту. Батько – чоловiк завзятий, – сказав Зiнько i опустив вiка на свої яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. – Але чи так, чи iнак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн хоч завзятий, але добрий.

– Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од самої гетьманшi. А я. гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, – сказала Маринка, i по її щоках покотились двi сльози.

Зiньковi стало жаль молодої дiвчини. Вiн взяв її за руку.

– Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! – промовив Зiнько.

– Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i православної вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку.

– Або добути, або дома не бути, – обiзвався до Маринки Зiнько словами приказки. – Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе сватати; без його благословення не буде нам в життi щастя-долi. Треба менi доконечне випрохати в його благословення.

Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, її журливi очi стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волi Зiнько не насмiлиться слати до неї старостiв. Вона чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк.

– Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що вiн менi скаже. На що тобi заздалегiдь надаремно сльози лити? Може, наша справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй i себе, й мене. Ще не час сльози лити, – втiшав Зiнько Маринку.

За кущами та густими яблунями почувся гомiн: наближались дiвчата, гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках. Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат.

Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за неї i забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сiла й собi на лавцi i завела розмову з своєю братовою, жiнкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з пiвдня. Лютаїсi хотiлось їсти. I полковницi були вже голоднi пiсля раннього снiдання. Розмова не йшла. Всi сидiли мовчки, неначе потомились пiсля важкої роботи: всi ждали обiду, неначе рiдного батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу, неначе й про обiд забула.

"Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! – думала голодна Лютаїха. – Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень… А я, хапаючись в дорогу, з'їла тiльки п'ять пирогiв. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!" Лютаїха мовчала i все поглядала на ганок та на дверi, чи не вийде хто просити на обiд.

З дверей на ганок вийшов гетьман, рiвний станом, як стрiла, в малиновому кунтушi. Слiдком за ним вийшов пан Беньовський, бiлявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убраннi, в зеленому оксамитовому кунтушi, в жовтих сап'янцях з срiбними пiдковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщi й приятелi Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями на головi; за ним виступав вже пристаркуватий Тимiш Носач, далi йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав словами, неначе брав їх десь з мiшка цiлими пригорщами.

Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничi.

– А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обiд? – гукнув з ганку гетьман.

– Мабуть, вже готовий! Прошу вас всiх до столу! – промовила гетьманша до полковниць.

"Слава тобi. Господи! аж на серцi стало легше! – подумала Лютаїха. – Я звикла рано обiдати, а тут на тобi в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне".

– А! панi осавулиха в нас в гостях! – крикнув гетьман i вiн не пiшов, а побiг до Лютаїхи, вхопив її за плечi й поцiлував в плече. – А де ж ваш старий? Я його не бачу тут, в садку.

– Демко все нездужає, старiється. Важко йому їздити. Я приїхала з сином, – сказала Лютаїха.

– О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не приїхав до нас. Шкода! Так йому й скажiть. Вiн Богданового двору не цурався, а од нас одцурався, зовсiм одцурався. Шкода, шкода! А от i ваш Зiнько! Здоров був, молодий козаче! Спасибi, що хоч ти приїхав до нас, коли батько полiнувався, – гукнув гетьман до Зiнька ласкаво й привiтно.

– Батько все нездужає: старий став, – обiзвався Зiнько, скинувши шапку i поклонившись гетьмановi.

– Прошу ж, Зiньку, до столу! Проси й своїх товаришiв. Гей, панни! йдiть обiдати! годi вам цвiрiнькати в кущах! Моя люба гетьманшо! позаганяй тих пташок в свiтлицю та посип їм сiм'я або проса…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: