Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

З садка виринули панни, неначе райськi птицi вилетiли, в ясний плахтах та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зiнько з молодими товаришами. Гетьман знов заговорив до Зiнька, спинивши його на ганку, i все розпитував про батька, неначе запобiгав ласки в старого осавула.

В свiтлицi стояли столи довгими рядами, вже понакриванi. Усi ввiйшли в свiтлицю.

"Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи далеко?" – подумала Лютаїха i зирнула на гетьманшу.

– Моя дорога осавулихо! сiдайте отут, коло мене! Ми ж так давно бачились! – сказала гетьманша.

– Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! Є тут старшi за мене.

Осавулиха все одмагалась сiдати поруч з гетьманшею, просила її садовити на пошановних мiсцях полковниць.

– Сiдайте, сiдайте, панi осавулихо! Ви ж мiж нами найстарiша людина, а ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, – обiзвався гетьман, – а от в нашому чоловiчому рядку за столом велика дiрка без старого Демка. Шкода, що не приїхав! шкода! Сiдайте ж, осавулихо! Вам од нас честь поперед усiх. Я люблю старого осавула, як любив його i гетьман Богдан. Так йому й скажiть, осавулихо!

Осавулиха ще трохи покомизилась i таки сiла мiж гетьманшею та Катериною. Вона запишалась i спустила очi додолу, неначе соромилась такої великої честi. За довгий ряд столiв сiли старшi. По один бiк сiв гетьман i посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посiдали полковники та сотники. Проти їх сiли рядочком полковницi. За меншими столами сiли рядками молодi козаки та панни, однi проти других. Зiнько сiв проти Маринки та Христини. Молодi панни й козаки сидiли мовчки, неначе їх i в хатi не було. Полковницi говорили нишком, неначе когось боялись. Навiть полковники не насмiлювались говорити голосно. Всiм неначе було нiяково сидiти за столом, де сидiла молода гетьманша в парчевому золотистому кунтушi, в намистi з перлiв i з брильянтовою дiадемою на розкiшних русявих косах. Молода гетьманша-шляхтянка неначе всiм зацiпила рот. Один пан Беньовський та говорюча Катерина смiливо й голосно говорили неначе за всiх, неначе накупились говорити за всiх.

Несподiвано дверi одчинились. В свiтлицю увiйшов гетьманiв батько, Остап, старий, сивий, аж бiлий, трохи згорблений, в темному кунтушi, в зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий цiпок. Всi встали. Остап Виговський поклонився разом до всiх, сiв в кiнцi стола поруч з гетьманшею та гетьманом i закашлявся. Гетьман попросив усiх сiдати i спитав батька про здоров'я. Старий тiльки рукою махнув i ледве одкашлявся. Недавно вiн перейшов з Києва на життя до сина в Суботiв: довга важка дорога до Суботова трохи не запровадила старого дiда на той свiт.

Усi сiли i замовкли. Замовк навiть говорючий пан Беньовський, щоб не тривожити своєю веселою голосною розмовою старого Виговського. В свiтлицi знов стало так тихо, неначе усi повиходили з дому в садок. Тiльки й чуть було кахикання старого гетьманового батька. Вже й старече кахикання перестало, але гостi ще не зразу заговорили, неначе боялись своїм голосом роздратувати старечий кашель та старечi стиски в грудях в гетьманового батька.

Столи трохи не гнулись од важкої дорогої посуди, котрою були заставленi од краю до краю. На столах лиснiли ряди срiбних тарiлок, полумискiв, срiбних позолочених здорових кубкiв та пугарiв, срiбних пляшок та невеликих бутлiв з горiлкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в штучнi, але чудернацькi форми. Кругом з усiх бокiв краї столiв були застеленi бiлими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальцi. Столи аж лиснiли од срiбла та золота. Все то були скарби старого гетьмана Богдана, котрi запопав в свої руки гетьман Виговський.

Гетьман налив чарку горiлки, поздоровкався з усiма i випив. Срiбна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не лiтала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарiвниця заворожила її крила. Гетьманша тiльки пригубила чарку i не випила й пiвчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотiлось випити й по другiй, й по третiй. Сам гетьман, хоч не любив пити i нiколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його i неначе говорила очима: "I сам не пий другої чарки, i не смiй частувати бiльше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах своєї Олесi, не посмiв сам пити i других не посмiв частувати.

Почали подавати страву. Гостi трохи розохотились, повеселiшали i почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тiльки двоє: пан Беньовський, як королiвський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманшi. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом i бiльше мовчала. За другим столом, де сидiли молодi гостi, панни та молодi козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сидiла дуже висока особа: або сам король, або київський митрополит та архiєреї. Та особа, перед котрою не насмiлювались дуже голосно говорити i кричати усi гостi, була молода гетьманша-шляхтянка. Пiсля другої потрави невеличка чарка знов пiшла кругом стола i вернулась до гетьманшi. Гетьманша i в руки не взяла чарки i посунула її до старого Остапа Виговського. Та маленька зовсiм-таки не козацька чарка тiльки дражнила навiть стару осавулиху Лютаїху.

"Ну, не вп'юся я за обiдом такою чарочкою! – думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. – Не встигнеш притулити чарку до губiв, а вже й дно видко. Правду казав мiй Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!"

Одначе за обiдом осавулиха примiтила, що потрави були смачнi й непростi, бо їх готував варшавський кухар. В кiнцi обiду сам гетьман поналивав для усiх гостей кубки венгерським мiцним вином. Кубки були чималi, але не тi здоровецькi, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.

Потрав подавали багато, але гостi не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i не дуже припрошувала гостей їсти й пити.

В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха помiтила, що на тому кiнцi стола, де вона сидiла, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрiзала шматок плачинди, поклала на срiбний полумисок i подала гетьмановому батьковi, а другий шматок поклала на тарiлочку i поставила перед осавулихою, а потiм вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.

"Честь менi оддає… це недурно… Гетьманша запобiгає в мене, пiддобрюється до мене… Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синовi старостiв слати до Маринки", – подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примiтила навiть подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi.

Ще подали двi солодкi потрави на меду. Гостi ще випили по одному пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всi неначе шепотiли i говорили нишком: в здоровiй свiтлицi неначе шелестiло листя на тихому вiтрi. Тiльки принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi, неначе рiзкий свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на московських воєвод та бояр i доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою.

Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились до образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було знать, що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi неначе сповнили не дуже приємний обов'язок, промкнутий наскрiзь нудьгою, i похапцем насторочились тiкати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затiнок пiд вербами над водою в важку лiтню спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники. Гостi розсипались по садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що їм у саду пiд вольним небом стало легше на душi. – Але старi козаки й козачки були, очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч не голоднi, та не п'янi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: