Серед мертвої тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше. Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi хвилi потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались в храмi, i полились через край, потрапили в одчиненi дверi i розлились хвилями по улицi, понеслися вгору понад домами i розлилися по синьому небi, в майському повiтрi.
В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотiв, закричав, а потiм загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився з голосами. I задрижали товстi стiни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску лицарської сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось на улицi й на дахах. Усi почали хреститись, бо вже настав кiнець молебня, i всi ждали, що от-от незабаром блискучий кортеж з королем на чолi з'явиться в дверях собору i затопить золотом i сяєвом улицю.
На небi сонце зразу погасло. Набiгла майська чорна хмара. Ще орган не замовк, як несподiвано вдарив грiм, неначе десь недалечко вистрелили з гармати. Грiм гуркотiв весело по небi i неначе зареготався на радощах великого для Польщi свята. Несподiвано полився дощ ливцем. На одну хвилину стовпище неначе вкрилось туманом i заворушилось, захиталось на високих покрiвлях. Дощ лив, шумiв, аж дзюрчав. Потоки впали з покрiвлi i задзюрчали по улицi. Процесiя мусила задлятись в соборi поки перестане дощ.
– Це добрий знак! – гомонiли в соборi. – Дощ теплий i плодючий. Як цей дощ несе свiжiсть i родючiсть, так постановлений мир з Україною нехай збагатить нас, прибiльшить благословення i надарує процвiтанням Польщу!
Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподiвано хмари. Одгуки грому лунали тихо десь далеко за Вiслою над лугами, над густими лiсами. Над Варшавою небо випогодилось i засяло чистими блискучими блакитними фарбами, неначе оповилось найдорожчим голубим м'яким шовком з золотистими сутiнками. Кортеж рушив i вийшов з собору. Жовтi панськi чоботи, червонi козацькi сап'янцi з срiбними пiдковами залиснiли на улицi, обмоченi в теплу дощову воду, котра дзюрчала пiд ногами. Стовпище крикнуло, як один голос: "Вiват, король Ян-Казимiр! Вiват, козаки!"
– Пiшла хмара на татари, а сонечко на християни! – говорили козаки, подивляючись на хмари, що посунулись за Вiслу.
Але тi хмари посунулись i на татар, посунулись вони i на Україну…
Пiсля присяги почалися в Варшавi бенкети. Багатi, значнi польськi магнати запрошували до себе на бенкети українських посланцiв. Пани вiтали козакiв з поважанням; козаки показували на словах прихильнiсть до короля й Польщi.
В тi часи польськi магнати не ставили собi великих палацiв в Варшавi. Здоровi палаци з баштами вони ставили в своїх маєтностях по селах та мiстечках, то над болотяними рiчками, то на горах для захисту од несподiваного нападу татар, козакiв та лiвонських рицарiв. Палаци їх були разом i твердинi, обкопанi ровами, обсипанi валами, захищенi болотами, очеретами або горами. Один тiльки коронний канцлер мав чималий палац з двома невеличкими баштами, котрi гордовито позирали на тiсно скупченi жидiвськi та мiщанськi невеличкi задимленi домки, неначе ногатi та довгошиї чаплi та жаби, що притаїлись на днi болота в осоцi. Канцлер запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин i чимало сеймових посланцiв.
Просторна довга зала на другому поверсi йшла через увесь палац i була вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зiгнутим листком паперу або велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надвоє. Плафон увесь був облiплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя пополовинi з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилатi амури та мизатi й пикатi венери. По обидва боки довгої зали йшли рядочками тiсненькi й узенькi кiмнатки, в котрих нiгде було й повернутись гаразд. Уся зала була освiчена трьома люстрами, котрi були причепленi до плафона; на них трьома вiнцями горiли свiчки ярого воску. Довгi ряди столiв тяглися од краю до краю зали. Столи аж захрясли пiд срiбними тарiлками та полумисками, повними усяких наїдкiв. Срiбнi кубки та пугарi були наставленi посеред столiв, неначе срiбний гай вирiс на скатертях посеред столiв. Чимало волiв, баранiв, кабанiв та усякої птицi полягло пiд ножами кухарiв для того бенкету. З льохiв викотили кiлька бочок старого вина, а найбiльше венгерського. В залi стояв гам та клекiт, неначе на ярмарку; скрiзь тхнуло воском та димом, як у церквi. Добре вино розв'язало i панам, i козакам язики. Усi говорили голосно, скiльки було сили, як тепер говорять селяни в корчмах напiдпитку. Господар не раз обходив столи i велiв слугам наливати пугарi вином. I пани, й козаки пили страшенно. Гостi спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати їх вином з бочок. Вино неначе зсякало, всисалось i входило в суху землю, мiсяць непоєну дощем.
Пани братались з козаками, обнiмались i цiлувались на радощах, неначе вони нiколи не бились i навiть не лаялись. Козаки голосно хвалились своєю прихильнiстю до Польщi.
– От тепер нехай найяснiший наш король посилає нас на Москву або на шведiв! – говорили на радощах козаки. – Ми дамось їм взнаки i докажемо, що ми готовi i головами накласти за його королiвську величнiсть. Пропали тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми їм вкупi з вами доброї пинхви!
Вже надворi сутенiло. В залi стало душно, як на печi. Пiсля довгого бенкету козаки й пани вже були п'янi. Коронний канцлер, господар дому, встав з мiсця i хотiв сказати промову, але вiн був вже такий п'яний, що язик не слухав його i насилу повертався в ротi. Канцлер забелькотiв, запикав, замикав i замовк.
– Вiват канцлеровi! вiват! Вип'ємо за здоров'я канцлера! – гукнули гостi. – Нехай живе славний канцлер!
Вже смерком скiнчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гостi рушили в одчиненi на терасу дверi. Слуги понесли слiдком за ними пугарi, кубки, плящки та бутлi. Сад був освiчений лiхтарями. Надворi стояла тиша. Гостi обсiли лавки на широкiй терасi, обсiли кам'янi сходи, розсипались по садку i посiдали на розстелених килимах на землi, декотрi посiдали на травi. Знов полилось вино та горiлка з бочок в бутлi та в жбани.
На терасi один штукар, козацький сотник, стоячи коло лiхтаря i поглядаючи на свою тiнь, промовив:
– А що, панове, чи не стала моя тiнь довша, як я став шляхтичем?
Генеральний обозний Тимiш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались навiть тi козацькi полковники та сотники, котрi самi запобiгали в сенатi та в короля ласки, щоб дiстати право шляхетства. Пани образились i понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки своїми жартами неприємно вразили гордих своїм шляхетством польських панiв.
Вже настала глупа нiч. Вже гостi спорожнили не одну бочку старого венгерського. Половина гостей насилу потрапила в дверi, як почала розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани й козаки валялись по садку, по травi, по сходах, на терасi, як деревця на дрив'ятнi. I сад, i тераса нагадували поле пiсля гарячої битви. Самого господаря слуги взяли попiд руки i насилу доволокли до пишного лiжка в узенькiй тiсненькiй кiмнатцi.
Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькi посланцi вернулись на Україну з дорученою їм грамотою до Виговського i з затвердженими королем пунктами Гадяцької умови. Король надарував козацьку старшину правом шляхетства, але не всю. Дiстали од короля шляхетське право навiть двiрськi гетьмановi слуги, тимчасом як декотрi полковники не сподобились од короля такої честi.
Козацькi посланцi вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими святками. Саме тодi поприїжджали до гетьмана полковники та сотники, щоб поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман жив тодi в Суботовi, i козацька старшина й посланцi поїхали до Суботова. Першого дня Зелених свят усi вони зiбрались в просторнiй свiтлицi Богданового палацу. Свiтлиця була обквiтчана клечинням, рутою та любистком. На вiкнах, на столах стояли букети з пiвонiї, пiвникiв, м'яти та рути. Пiдлога була посипана татарським зiллям, дрiбною осокою вперемiшку з пахучим чебрецем. Свiтлиця була весела, повна пахощiв. Дух весняного зiлля, ясне промiння майського сонця, все це гармонiзувало з радiсним почуванням козацької старшини, котру брала нетерплячка, щоб швидше вийшов гетьман i оповiстив про шляхетськi привiлеї, надарованi королем старшинi й усiй Українi.