Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Не те, не те, що було колись в гетьманському дворi! Не тi веселi п'янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! – гомонiли нишком старi полковники.

Незабаром винесли в садок стiл, а на столi поставили срiбнi жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до варенухи i своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисi. Медовий та винний дух з кубкiв та кухликiв розлився попiд грушами i змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м'яти, рути та гвоздикiв. Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл. Солодкий i наркотичний дух варенухи в гарячому повiтрi приманив навiть паннiв з садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.

– Цього добра можна дати й паннам, тiльки не по кухлику, а по чарцi, – сказав гетьман. – Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарцi цього добра.

Принесли чарки, i Катерина поналивала i роздала паннам.

– Менi дайте не чарочку, а кухлик! – крикнула Хри-стина.

– А то навiщо? Ти ж панна, – обiзвалась гетьманша.

– Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться менi знати, що станеться з людиною, як вона стане п'яна, – сказала Христина.

– Почнеш спiвати, а потiм, може, пiдеш i танцювати, та ще й без музик, – сказала Катерина. – Але я тобi не дам здорового кухлика.

– Та дай-бо, Катерино! Менi хочеться спробувати, яка я буду п'яна, – говорила Христина i вхопила кухлик з варенухою.

Катерина одняла од неї кухлик i подала їй невеличку чарку.

– Та дайте, панi полковнице, i паннам по кухликовi! то, може, вони нам i заспiвають якої веселої. От i нам, старим, буде веселiше, – сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик i подавши його Маринцi.

Маринка подякувала i не схотiла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку.

– Я не хочу бути п'яною i нецiкава знати, який то буває чоловiк п'яний, – сказала Маринка.

Гостi розговорились. Розмова пiшла голосна й шумлива. Мiцна пахуча варенуха зразу вдарила усiм в голову i забила памороки. На чистому повiтрi, пiд гiллястими грушами гостi забули i про гетьманшу, i про її шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрi з гостей не церемонились: приступали до столу i самi наливали собi по другому кухликовi. Гаряче повiтря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетiли бджоли з ближчих Богданових пасiк i вкрили стiл, падали в порожнi кухлi, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлiв: дзижчали i билися, неначе й вони стали п'янi од вина та меду, змiшаного з перцем. Бджоли вилися роєм над столом, над головами гостей, над їх кубками. Гетьманша одмахувалась од бджiл хусточкою. Полковницi скоса поглядали на жбан, на гетьманшу, їм хотiлося випити ще по одному кухликовi, але гетьманша не почастувала їх, не попросила випити по другому.

Випивши по чарцi варенухи, панни i справдi повеселiшали i стали жвавiшi й смiливiшi; вони почали бiгати по стежках i доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна i розласувалась: в неї аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила її. Вона ждала, щоб її почастували другим кухликом, але гетьманша i не думала просити її.

"Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? – думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. – Це диво та й годi! Я знаю добре, що й шляхтичi, й князi скрiзь добре кружляють горiлку й вина, добре п'ють i впиваються незгiрше козакiв. Але ж i добра варенуха! Я ще зроду не пила такої пахучої! I з чого вони її варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горiлку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться менi отiєї варенухи! – Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша i не думала частувати її вдруге. – Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носi отой солодкий та перцевий дух! – думала осавулиха, але таки не насмiлилась просити в гетьманшi другого кухлика. – Ця гетьманша не частує, а тiльки дратує гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер свiт настав! Ох-ох!" – I осавулиха глянула жалiбними очима на жбан варенухи i трохи не заплакала.

Панни бiгали й пустували. Трохи запамороченi матерi не дуже наглядали за ними. Молодi козаки бiгали з паннами i ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сiльськими дiвчатами. Солодкий дух варенухи, свiже повiтря, i свiт ясного дня, i пишний садок, i Маринчинi очi, розворушили серце молодого Зiнька, неначе залоскотали його. Зiньковi забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка i напитись з її гарячих рожевих уст розкошi, щастя, кохання.

– Панни, а давайте грати наввипередки! – гукнув Зiнько. В його була думка догнати Маринку i хоч доторкнутись до її рук, до її стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею.

– Ми не граємо наввипередки з хлопцями! – обiзвались панни.

– А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? – крикнула Христина.

Зiнько став вряд з Христиною, i вони обоє покатали по травi. Христина покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i випередила Зiнька.

– Зiньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечiрньому прузi! – гукнула з-за кущiв осавулиха.

– Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiгаємо по садку, – обiзвався Зiнько.

– Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже й спина заболiла.

Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матiр i просила передати од неї поклiн, як вона поїде до Києва i побачиться з своєю матiр'ю.

– Прощайте, панни! Прощай, Маринко! – сказала осавулиха дуже ласкаво i поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки.

– Запрягай сину, конi, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гiстьми, – сказала осавулиха.

Зiнько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому так хотiлось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти нiч до самого сонця… "Ой дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за твої очi оддав би свою козацьку славу!" – думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз.

– Поклонiться ж од мене старому Демковi i скажiть, що я дуже, дуже невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду в гостi, бо такий гiсть завсiди буде для мене приємний, – говорив гетьман осавулисi на прощаннi.

– Кланяйтесь вашому старому i од мене! – промовив пан Беньовський. – Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув про його i польський польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що король готовий i тепер показати свою ласку до його, – говорив на прощаннi Беньовський, маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару козацьку партiю Лютая, дуже ворожу до полякiв.

Гостi почали прощатись i роз'їжджались. Мiж ними не було нi одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: