Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, – говорила осавулиха дорогою до сина. – Ця гетьманша i її гетьман чи скупi на вина та на меди, чи не люблять п'яних.

Вже смерком Зiнько з матiр'ю приїхали додому. Старий Демко сидiв на ганку i ждав їх з вечерею.

– Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на своїх шляхетських iменинах? – спитав старий в жiнки.

– Було що їсти, та не було чого пити, i принуки не було, – сказала осавулиха. – Гетьманша привiталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обiйшла кругом столу двiчi чи тричi, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетськi перини i бiльше не вставала до гостей. Лiнивi чарки в цього гетьмана! Ой, лiнивi! Ой Господи! Як то мiняється свiт! як то мiняються люди! Ой-ой-ой!

– Я це знав добре i через те не поїхав до гетьмана, – сказав Демко.

– Що правда, то правда! – сказала Лютаїха. – Од гетьмана Iвана не вийдеш п'яна… Кланявся тобi гетьман i запрошував до себе в гостi, навiть сердився, що ти не приїхав сьогоднi до його в гостi.

– Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, – сказав понуро Демко.

– Ще й пан Беньовський велiв передати тобi поклiн i казав, що польний гетьман Потоцький i досi має до тебе ласку.

Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.

– А про Маринку скажу, що кращої i добрiшої невiстки я й не знайду. Я i в гетьманську пекарню таки заглянула… Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичiвною розтягують коржi на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без дiла.

– То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе двi плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, – сказав Демко. – Ой, хитрi ви усi баби, i старi, й молодi.

– Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зiньковi до Маринки старостiв слати, – сказала Ольга Лютаїха. – Наш Зiнько вже станiвний парубок, час його оженити.

Зiнько впав батьковi в ноги i просив в його благословення слати старостiв до Маринки.

– Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не помилялась на своєму вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не помилилась. Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! – сказав старий i перехрестив сина.

Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи на своєму вiку не був вiн такий веселий, як того вечора.

– Але пам'ятай, Зiньку, що при Маринцi нам не можна буде нiчого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка i нам не ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвостi, в гетьманський двiр того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зiньку, що я й ти – супротивники Польщi, а гетьмановi i його Олесi тiльки й сниться, i привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ iз грибами – держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я мушу бути на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв, але як на недоброхотiв для України. Але… поживемо-побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе

Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла вкрила землю. Висипали яснi зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй запанував на хуторi. I стара мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку i згорнувши старi сухi руки на старих грудях. Не те говорили йому яснi зорi, не те шепотiв йому листом старий садок, що говорили зорi, що шепотiв старий садок молодому синовi.

Другого дня вранцi Демко сказав синовi:

– Запрягай, Зiньку, конi та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостiв слати i час дурно гаяти.

– Ваша правда, тату, – сказав син, – без матерi шкода й заходу коло цього дiла.

I другого дня старий осавул та його жiнка вирядили сина в дорогу.

Якилина Павловська привiтала Зiнька дуже радо, поблагословила йому слати старостiв до Маринки i, не гаючи часу, сiла на вiз з Зiньком i прибула до Чигирина. Другого дня пiсля приїзду додому Зiнько поїхав з старостами в гетьманський двiр до Суботова, i Маринка подавала йому й старостам рушники. Через два тижнi в гетьманському дворi в Суботовi справляли Маринчине весiлля. Старий Демко мусив їхати на весiлля до нелюбого гетьмана, сидiв на весiллi надутий та насуплений. Гетьман, знаючи норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з ним весело, запобiгав в його, але не розважив старого осавула i не пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданiв товариш не спочуває до Польщi, не спочуває до з'єднання України з Польщею, i догадувався, що Демко через те одвертається i од його, i од його гетьманського двору.

"Ой, стане менi ворогом, i, може, лютим ворогом цей старий дiдуган! Коли б вiн не вчинив менi навпiсля якої капостi!" – думав гетьман, подаючи Демковi чарку за чаркою то старого меду, то вина, щоб пiдiйти пiд смак старого козака, котрий звик до гульнi та випивачок при дворi старого гетьмана Богдана.

Гетьманша, одначе, справила для Маринки не бучне весiлля. Гостей запросила небагато. Гетьманша не звiлiла виставляти на столи багато горiлки, медiв та вина. Гостi встали з-за столiв тверезiсiнькi. Демковi тiльки трохи зашумiло в головi. Як тiльки почало смеркатись надворi, осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Свiтилки та свашки винесли на вiку дiжi парчевий очiпок та дорогу бiлу намiтку. Маринцi завертiли голову намiткою. Конi стояли вже позапряганi. Час було перевозити молоду, а од Суботова до Чигирина було неблизько. Молодих посадили на один вiз, старi сiли на другий. Гостi вийшли їх проводжати. Сам гетьман почастував на дорогу Демка, i його жiнку, й молодих. Гостi й господар випили "до колiс". Демко й стара Демчиха запросили гетьмана, гетьманшу i гостей до себе на обiд на другий день. Конi рушили i полетiли з двору, неначе їм хто приставив крила. Зiнько гнав конi що було сили, неначе хотiв як можна швидше наздогнати в дорозi свою долю.

Другого дня прибули на хутiр до осавула Виговський, гетьманша, Якилина Павловська, брат осавулихи Тимiш Носач i ще кiлька значних гостей. Приїхала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значнi гостi вже застали в Демковiй свiтлицi i на ганку чимало козакiв, осавулових родичiв та знайомих з давньої козацької старшини, котрi вже покинули козакування i одпочивали на старостi лiт по своїх хуторах, левадах та садках. Демчиха звелiла накривати столи на причiлку хати в садку, бо свiтлиця була невелика й тiсна. За довгими столами посiдали гостi. Демко викотив з льоху старої горiлки. Демчиха заставила стiл здоровими бутлями з горiлкою та старим медом. Демко не жалував горiлки та медiв i часто частував гостей. Чарка ходила кругом так швидко, неначе її хто поганяв батогом. Гетьман пив мало, i то бiльше для людського ока. Гетьманша випила тiльки пiвкухлика меду i сидiла мовчки. Катерина Вйговська i тут говорила i за себе, i за гетьманшу. Козачки, родички Демковi, сидiли мовчки i тiльки поглядали скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: