Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! – закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю.

Гетьман i полковники пiдписали ту Гадяцьку умову i постановили послати посланцiв в Варшаву на сейм i просити, щоб король знов прийняв Україну пiд свою державу. На радi постановили, що козаки пристають до полякiв як рiвнi до рiвних; козацька старшина повинна була дiстати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князiвством, а Виговський – гетьманом i руським великим князем.

Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив в Варшаву посланцiв. В квiтнi 1659 року польськi сеймовi посланцi з'їхались до Варшави на сейм. На цьому сеймi повинно було статись велике дiло для Польщi. Король був готовий прийняти в пiдданство козацьке вiйсько i всю Україну, i сейм був повинен роздивитись i розiбрати пункти Гадяцької умови, постановленої Казимиром Беньовським та Євлашевським з гетьманом Виговським та козаками ще 1658 року в мiсяцi сентябрi. Сейм розпочався. Король Ян-Казимiр i польськi магнати та сеймовi посланцi ждали козацьких посланцiв з великою нетерплячкою, а вони загаялись i не приїздили.

Варшава заспокоїлась i неначе повеселiшала пiсля важких воєн з козаками за гетьмана Богдана. Новий гетьман України Iван Виговський знов вертав Україну польському королевi. Ця радiсна звiстка пiшла по Варшавi, по всiй Польщi. Магнати з'їхались до Варшави, давали на радощах пишнi бенкети, гуляли по тiсних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то в стародавнiх високих каретах, запряжених в простяж.

Грязюка на тiсних улицях вже протряхла, але в вибоях i ямах стояло багно. Тiснi й вузенькi улицi кишiли людьми, натовпом жидiв, котрi понавозили свого краму пiд час наїзду панiв на сейм. По всiх улицях, закутках i переулках сновигали екiпажi магнатiв та сеймових посланцiв, котрi попривозили до Варшави своїх жiнок та дочок для розваги. Скрiзь мигали високi, аж пiд самiсiнькi жидiвськi стрiхи, старомоднi екiпажi, де на козлах стримiли погоничi в кракiвських жупанах з широкими викладчастими комiрами, обшитими золотими взорцями та мережками. Чудовi конi, запряженi в простяж, в кракiвських хомутах, з червоними шарфами, причепленими зверху, басували по улицях, як навiженi. В екiпажах сидiли убранi магнати, їх жiнки та дочки. На панiях та паннах вперемiшку манячiли то польськi оксамитовi червонi та жовтi кунтушi, облямованi бiлим горностаєм, то моднi заграничнi сукнi. Сивi парики на магнатах та магнатках були перетасованi з оксамитовими колоритними шапками чудернацьких фасонiв, часом вигаданих фантазiєю варшавських панiв та панiй. Конi катали, як скаженi. Весняне сонце грало на дорогих колоритних уборах панiв, на блискучих кракiвських хомутах, на блискучiй упряжi, облитiй срiблом. Все це жваве, колоритне, блискуче, сновигаюче по улицях, весь цей ворушливий блискучий розкiшшю наїзд ставав в великий контраст з задимленими домками та халупками, з плесами багна по улицях, з смердючою гряззю та гноєм. Всi улицi були схожi на тропiчнi плеса та болота з смердючою гнилою водою, на котрих манячiли пречудовi квiтки рожевого та бiлого латаття, препишних квiток вiкторiї та колоритних лелiй.

Аж у маї прибули до Варшави гетьманськi посланцi з України. З генеральної старшини прибув генеральний обозний Тимiш Носач, генеральний писар Груша, миргородський полковник Лiсницький. Од кожного козацького полку гетьман прислав по два сотника. З посланцями поїхало багато охочих людей з козацької старшини. Усiх посланцiв набралося двiстi душ. Юрiй Немирич, дiдич православної вiри, київський каштелян, котрий поїхав за депутата од Києва, та Прокiп Верещага, як депутат од Чернiгова, були на чолi козацького посланництва.

"Козацькi посланцi вже прибули! Вже приїхали! -загомонiли скрiзь по Варшавi. – Слава Богу! Таки дiждались! Знов настане мир мiж Польщею та Україною!" – говорили польськi пани, углядiвши, як козацькi посланцi в'їхали в Варшаву довгими рядками на баских степових конях.

Червонi козацькi кармазини, червонi високi верхи шапок заманячiли по варшавських улицях. Баскi степовi конi помiшались з чудернацькими екiпажами. Незвичнi до мiського гаму й натовпу, дикi степовi конi ставали дибки, iржали, як скаженi, вищиряли зуби i лякали панiй та панянок, проїжджаючих по улицях. Червонi кармазини та шапки зарябiли й заманячiли мiж чорними жидiвськими кафтанами та шабасковими соболевими шапками. Натовп висипався на улицi, щоб подивитись на козацьких гостей, котрих вже давно не було видко в Варшавi. Варшава зашумiла на радощах, заворушилась, ждучи добрих наслiдкiв для Польщi, од приїзду ще не так давно страшних ворогiв Польщi, котрi тепер самi горнулись до Польщi, запобiгали ласки в польського короля.

Висипали на улицю й вигнанi Богданом утiкачi з України – покатоличенi й споляченi українськi пани, котрi повтiкали з своїх маєтностей до Варшави i боялись вертати на Україну. Вони збiднiли, зубожiли, обносились i проживали нужденне, не маючи часом шматка насущного хлiба. В обстрiпаних, в злинялих жупанах та кунтушах цi українськi недоляшки стрiли козакiв криками ненавистi. Вони показували кулаки козакам, котрi шугали на конях по тiсних улицях.

– Душогуби! Льотри! проклятi схизматики! лиходiї! бодай вам добра не було! – виривались прокльони слiдком за козаками з натовпу. – Ви нас скривдили! Бодай вашому гетьмановi Богдановi земля лягла залiзом на домовину! Проклятi! ви нас скривдили, нас, дiтей України, українського роду, української кровi!

Але цi крики сполячених утiкачiв, панiв з України, не долiтали навiть до червоних козацьких шапок, їх приголомшували й заглушували крики радiснi, крики привiту козакам, що знов повернулись до пiдданства польському королевi.

Король назначив день для прийняття козацьких посланцiв. В сенаторськiй просторнiй залi зiбралися усi сенатори й сеймовi посланцi. Для короля був поставлений трон на височеньких сходах пiд червоним оксамитовим балдахiном, перевитим посерединi золотими шнурками. Прибув i архiєпископ прiмас гнiзненський. Усi посланцi й магнати стали двома рядами по обидва боки зали i ждали короля. Незабаром рознiсся по залi голос герольда: "Найяснiший король Ян-Казимiр їде!" Усi в залi заворушились i подалися до порога. Прiмас з хрестом в руках пiшов до порога помiж рядами панiв i встрiв короля в дверях. Сенатори й сеймовi посланцi низенько уклонилися королевi. Лицемiрна покiрливiсть виявлялась на обличчях магнатiв, котрi вважали себе трохи не за рiвню королевi i котрi в себе вдома, в своїх маєтностях i на провiнцiальних сеймах i справдi виступали як маленькi самостiйнi королi. Гетьман Богдан продражнив їх за свавiльнiсть "короленятами".

Король, ще молодий, але тiлистий, поставний та здоровий, повагом вступив в залу i попростував мiж двома рядами панiв до трону. Пани рушили слiдком за ним i стали по обидва боки трону. Прiмас став на чолi магнатiв по праву руку од короля. День був весняний, сонячний. В вiкна по обидва боки трону сипалось майське промiння i обсипало ясним свiтом багатi оксамитовi та шовковi кунтушi, лиснiло на золотих шнурках та позументах, переливалось чудовими м'якими сутiнками на шовкових та оксамитових складках кунтушiв. Увесь збiр, блискучий та пишний, аж сяв колоритними фарбами, сяв радiсними очима, веселим обличчям.

Увiйшли козацькi посланцi i гуртом стали серед зали. Засяли червонi кармазини та червонi сап'янцi, неначе серед пiстрявого гурту магнатiв в залi схопилось червоне полум'я. Тiльки чорноволосi козацькi голови, чорнi чуби на головах, здоровi вуси та блискучi темнi очi чорнiли поверх червоного полум'я кармазинiв. Посланцi поклонились королевi. Король згорда повiв вниз очима i ледве схилив свою низько обстрижену голову, тiльки здоровецькi вуси трохи схилились вниз i натякали, що король поклонився – не чолом, а вусами.

Перед держав Юрiй Немирич, чоловiк вчений i славний оратор того часу. Вiн спинився посеред зали, виступив трохи з натовпу i висловив латинською мовою пишну промову, в котрiй вихваляв Польщу, як вольну державу на ввесь свiт, i просив короля знов прийняти в своє пiдданство усю Україну, одрiзнену од Польщi гетьманом Богданом. Пiсля коротенького риторичного вступу Немирич промовив:

– Ми з'являємось в теперiшнiй день перед престолом королiвської величностi, перед збором всiєї Речi Посполитої як посланцi найяснiшого й найшляхетнiшого гетьмана усього вiйська Запорозького i разом з тим усього українського народу, щоб признати перед лицем усього свiта на потомнi вiки його величнiсть. Рiч Посполиту i Корону Польську нашою вiтчиною i матiр'ю. Держава вашої величностi по всьому свiту стада славна волею i в цьому схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так i людському родовi даються Божi й людськi закони, але з охороною їх вольної волi без найменшого силування на всi часи од самого сотворiння свiта. Нехай iншi царства й держави будуть славнi своїм теплим клiматом, багатством, злитками золота, дорогих перлiв та дiамантiв, розкiшшю життя… але там народи не зазнають правдивої волi. Забувши, що вони обдарованi од Бога вольною волею, вони живуть неначе в золотiй клiтцi, i повиннi зоставатись невольниками чужої сваволi, чужого бажання. На усьому свiтi не можна знайти такої волi, як в Польськiй Коронi! Ця воля, котрiй i цiни не можна скласти, ця вольнiсть, а не що iнше, веде тепер нас до з'єднання з вами. Ми родились вольними, виросли на волi i вольно обертаємось до однакової з нами волi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: