Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Юрiй з'їхав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на живих людей. Юрiй торкнув в боки коня острогами. Баский кiнь пiшов по трупах, але все хропiв i прихкав нiздрями, неначе боявся тiєї страшної картини людської звiрючостi. Юрiй спинив коня серед мосту i оглядав картину свiжого кровавого бойовища. Нi один пружок його молодого лиця не здригнувся, нi один пружок жалю та смутку не набiг на його чоло, на його вид. Вiн з презирством дивився на трупи, на кров оборонцiв свого ворога, ненависного гетьмана.

З води виринали козацькi трупи, що позачiплювались одежею об стовпи пiд мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрiзану вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий запорожець зачепився жупаном за кiлок стовпа, падаючи в воду. Жупан не пускав його потонути на дно. Вода гойдала тiло, як вiтер гойдає дуба. Червонi сап'янцi то мрiли над водою, то виринали поверх води i лиснiли на сонцi, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в бистрiй водi, метлялась на всi боки, неначе жменя конопель на бительнi. Вода в Тясминi почервонiла. Тясмин неначе заплакав кров'ю, пролитою братами козаками. Рiчка несла трупи, несла чорнi шапки з червоними верхами. Шапки позачiплювались за кущi затопленого верболозу та високої осоки. Здавалось, нiби вода вкрилась червоними квiтками чудернацького латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетiлись i обсiли верби, вкрили кущi. Хижi орли та яструби шугали високо в небi над рiчкою, зачувши дух кровi.

Юрiй задивився на ту картину смертi, котра недавно витала над мостом, над рiчкою, i осмiхнувся злим осмiхом. В гоструватому лицi з тонким гострим носом, в гострих темних очах засвiтилось щось хиже, як в очах хижого шуляки. коли вiн кидається на здобуток.

Дух людської, ще теплої кровi парував пiд гарячим промiнням сонця з кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в рiзницях. Сам шляхетний кiнь неначе спахнув гнiвом на ту людську звiрючiсть, заiржав i став бити копитами. Копита захлюпали в кровi, як у калюжi, i червонi бризки людської кровi пороснули навкруги, як кораловi намистини порваного намиста. Кiнь вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась i впала в воду. Вода покотила голову з чуприною, неначе в водi крутився волоський темно-зелений гарбуз, зiрваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась, вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в своїй чупринi, як в куширi. Юрiй задивився на ту картину й зареготався. Кiнь скочив вперед. На кiнцi мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний, гарний, як картина. Русявi кучерi вилися хмелем кругом голови. Незвичайної краси лице, нiби виточене з мармуру, неначе задрiмало, очi закрились прозорими вiками, довгими вiями. Кучерi потонули до половини голови в кровi. Сам кiнь неначе пожалував топтати копитами тi кучерi i обминув трупа, нiби живого чоловiка.

Юрiй свиснув на коня. Кiнь став дибки i застукотiв копитами. Юрiй поскакав доганяти своє вiйсько. Тим часом Сiрко з запорожцями погнався за втiкачами. Добре бились виговцi, але нiчого не вдiяли i мусили втiкати. Вони кинулись втiкати врозтiч, а потiм скупчились, побiгли на гору, вбiгли в одчинену браму i сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговцi i нiмцi поцiлились на запорожцiв i смальнули з однiєї гармати, потiм з другої. Юрiй i Сiрко з вiйськом оступились назад i подались в мiсто. Чигирин ще не був взятий.

– Не тепер, то в четвер, а Чигирин i твердиня будуть в наших руках! – обiзвався Сiрко до Юрiя. – Попоробили, попопрацювали ми оце на мiстку, а тепер час би i за добрий обiд сiсти, але, мабуть, гетьманша не нагодує смачним обiдом за цю криваву справу.

– Що не нагодує, то не нагодує! Вона рада б теперечки нагодувати нас залiзним бобом, – обiзвався Юрiй. – Тепер вона й Катерина сидять в батькiвському палацi та, мабуть, од злостi кусають свої пальцi. Зате ж почастує нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай од гетьманшi десь у сусiди готує нам пишний обiд.

Юрiй i Сiрко з деякою старшиною в'їхали в гетьманський двiр. В одчинених дверях на порозi стояла Ганна Хмельницька i держала в руках на срiбному полумиску хлiб та сiль. Юрiй, Сiрко й козаки скочили з коней i приступили до Ганни, поздiймавши шапки.

– Вiтаю тебе, сину, в батькiвському дворi, як господаря й гетьмана України! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував i пробував в цьому палацi до кiнця своєї жизностi!

– Спасибi, мамо, спасибi! – сказав Юрiй i, поцiлувавши Ганну в руку, хотiв взяти хлiб.

– Дам тобi, сину, святий хлiб тiльки тодi, як даси обiцянку, що не вчиниш нiякого лиха твоїй сестрi Катеринi, гетьманшi Виговськiй i її дитинi. Скажи менi певне слово, що ти випустиш їх на волю, не вчинивши їм нiякого лиха. Мiй брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував i спалив її оселю в Смiлi. Вона тепер не має нi житла, нi пристановища.

– Добре, мамо! даю своє гетьманське слово i додержу його. Катерина нехай живе в Суботовi тим часом, – сказав Юрiй.

– А чи нема, Ганно, в тебе чого попоїсти? Ми голоднi, як вовки-сiроманцi. Ото б тернули, якби оце нам добрий обiд? Аж за вухами б лящало! – промовив Сiрко.

– Є обiд! є, та ще й добрий! Я вгадувала, чиє буде зверху, а чиє насподi, як ви пiдступали пiд Чигирин, i потай од Олесi Виговської звелiла i понаварювати, i понапiкати.

Юрiй вступив в покої i пiшов шукати своєї сестри Катерини та гетьманшi. Катерина i гетьманша сидiли в одному маленькому покоїковi. Маленький син гетьманшi качався долi на килимi i грався з кошеням.

– Добридень вам в хату! Вiтайте гостей, хоч непроханих i нежаданих! – сказав Юрiй.

Катерина мовчала, i гетьманша мовчала. Вони оби'двi понадувались й одвернулись од Юрiя. Нi одна не пiдвела очей, не глянула на Юрiя.

– Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мiй, а ви мої полонянки. Вас одвезуть в Суботiв i будуть вас там держати, доки я не розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави i батькiвських скарбiв, – говорив Юрiй.

Запекла та завзята, як i її батько Богдан, Катерина встала i, гордо пiдвiвши голову, вийшла до другої кiмнати. Олеся сидiла мовчки i не глянула на Юрiя.

– Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня дiстала. Але котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! – говорив Остапчик i втiк у куток та й сховав котика за скриню.

Ганна посадила гостей за столи i звелiла подавати обiд. Юрiй пiшов просити Катерину та гетьманшу на обiд. Катерина й Олеся i словом не обiзвались, i не глянули на його.

– Не до обiду тепер їм, сину! Їжа не йде їм на думку, – сказала Ганна i звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi вони сидiли за столом i ложок не вмочили. Їм було тепер не до їжi. Гетьманша нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за їх обох.

– Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в моєму палацi i будете доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, – сказав Юрiй.

По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити коло їх сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею. Катерина, одначе, зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою генерального писаря Грушi, розважали її в самотинi та в горi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: