Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Тим часом пораненого Зiнька привезли в двiр. Маринка заголосила, як углядiла стару Демчиху, i кинулась їй на плечi, неначе жалiлась на свою лиху долю. Демчиха заплакала i почала втiшати Маринку. Чоловiки внесли Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i хлипання стривожили Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг опамятатись, де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi переднiшi подiї, швидко мiняючись перед його очима, затуманили йому памороки й затiнили пам'ять. Жовтi пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн знов заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали червонi, як кров, потiм забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця на решетi тодi, коли її точать; потiм усе позеленiло в Зiнькових очах. Зелений прозорий свiт залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопає в водi i бачить пiд собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрiбною ряскою, а в тому зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи. I в одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в руках. Рука з шаблею замахнулась на його…

Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька Носача, i як вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе намистини в разку намиста нанизувались одна за одною.

Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав Маринку, впiзнав матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його голова, як нили роз'ятренi рани на плечах та синi попруги. I нi один стогiн не вирвався з мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий i буду жити…"

– А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? – спитала Демчиха.

Тiльки що вона промовила те запитання, за ворiтьми почувся гомiн. Демчиха вибiгла на ганок.

– Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гiсть, в останнiй раз! – гукав старий козак з-за ворiт.

Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила, що вже Демко не встане з тiєї козацької домовини по вiки вiчнi.

– Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не вставати! – сказав старий козак. – Винеси, осавулихо, води в садок; ми обмиємо на йому кров отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи.

Стара осавулиха впала на ноги Демковi, припала до носилок, неначе вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi виплакати горе, вилити сльози.

Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли в козацький жупан, обули в червонi сапянцi, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В той час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак пiсля важкої працi на мосту, облягли твердиню, огорнули її з двох бокiв, окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв з замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара. Вдарив грiм раз, другий. Гуркiт грому злився докупи з гуком гармат. Надворi задощилось, занепогодилось. Дощ полив ливцем як з вiдра i змив мiст, замазаний, залитий козацькою кров'ю, котрої наточили козаки з своїх таки братiв козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть на проливання братньої кровi, на велику руїну України.

Прийшов i отаман Iван Сiрко на останнi одвiдини. Вiн перехрестився, поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав пальцi одної руки за пальцi другої, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сiрко, високий та плечистий, такий як i покiйник Демко, стояв, похиливши голову i втупивши очi в помiст. Думи за думами линули в його головi: картини битв та стичок виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн бився з ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт. В хатi усi мовчали неначе боялись стривожити той рiй споминок, котрий обсiв сиву Сiркову голову. Демчиха й Маринка перестали голосити. Сiрко зiтхнув. Високi та широкi перси пiдвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Вiн пiдвiв голову, пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху.

– Я думала, що Демко вже вмре своєю смертю, доживши свiй вiк, – тихо заговорила Демчиха.

– Не козакам помирати в своїй хатi. Наша смерть на чистому полi, наше тiло на поталу орлам та вовкам-сiроманцям, – сказав Сiрко i похапцем вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку.

ЕПIЛОГ

Саме в той час, як Юрiй та Сiрко добували Чигирин, гетьман Виговський скликав козацькi полки на раду пiд Германiвкою. Полки зiйшлися недалеко од Германiвки на долинi, де протiкав невеличкий потiк; ховаючись в осоцi, в рогозi та в очеретах. По один бiк долину перетинав старий дубовий та грабовий лiс. По обидва боки долини стримiли рядами крутi горби. Полки зiйшлися на широкiй долинi i стали лавами з трьох бокiв. Козацька старшина скупчилась серед полкiв на чималому пустому просторi. Серед того простору стояв стiл, застелений червоним сукном. Коло столу стояв з грамотами генеральний писар Груша. Червонi знамена маяли на вiтрi, трiпались, неначе птицi. Уся зелена долина неначе маком зацвiла: скрiзь червонiли на ясному сонцi червонi кунтушi, лиснiли червонi верхи шапок: Кругом стола червонi сап'янцi на полковниках та сотниках аж горiли, неначе вони стояли по колiна в жару Навкруги долини усi горби обсипали селяни з Германiвки та з близьких сiл. Довгi ряди селян в чорних свитах чорнiли по горах, неначе насовувались чорнi хмари. Усi полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли в здоровiй пасiцi.

З-за гори лiсом з'явився гетьман Виговський на конi в червоному оксамитовому жупанi, в шапцi з двома перами над лобом, обсипаними дiамантами. Пера засяли, заблищали на сонцi. Вiйсько i народ впiзнали по тих перах гетьмана. За гетьманом їхав на конi обозний Носач та кiлька полковникiв, а за ними слiдком виступав з-за гори полк шляхтичiв та найнятих польських жовнiрiв. Гетьман не йняв вiри своїм козакам i найняв в польського коронного обозного Андрiя Потоцького, що стояв в Бiлiй Церквi, тисячу польських жовнiрiв на всякий час. Той полк жовнiрiв став пiд лiсом напоготовi до оборони гетьмана.

Гетьман з старшиною в'їхав на конi в середину козацькому круга. Вид його був спокiйний на взiр i гордий, але в очах виявлялася тривожнiсть i непевнiсть. Душа його була неспокiйна: вiн не був певний, що рада прийме радо й з прихильнiстю угоду з Польщею. Козацькi полки, стовпища селян на горах затихли, неначе замерли. Лави козакiв стояли, неначе скам'янiли. Тiльки знамена шелестiли та лупотiли на вiтрi.

– Шановнi полковники й сотники! Ви вже знаєте, якi пункти Гадяцької умови з Польщею ми постановили i якi затвердив король i варшавський сейм. Тепер треба оповiстити тi пункти усiм козакам, щоб у нас була певна згода по всiх полках, – почав говорити гетьман.

Старшина вислухала тi слова гетьмана i заворушилась стиха. Тi полковники та сотники, що не дiстали од короля права шляхетства, почали тихо гомонiти й нарiкати. Гетьман послав Верещаку й Судиму мiж полки, щоб вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцької умови. Козаки вислухали грамоти i закричали:

– То це нас знов оддають Польщi! Десять рокiв тiльки минуло, як ми вирвались з ляської неволi, а гетьман знов оддає нас польським свавольним панам в пекло! Не треба нам Польщi! Не хочемо до Польщi! Бий виговцiв на смерть! Поляжемо головами, а Польщi не пiддамось! Пани нас дурять своїми обiцянками. Вони знов наїдуть на Україну, загадають нам робити собi панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас заганяти в костьоли! Не попустимо цього! Гетьмане! Клади на стiл булаву!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: