Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

– Їй заманулось, щоб вона вийшла таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним в Варшавi, а не в Чигиринi.

На Великоднi святки Iван Остапович одпросився в Богдана до Києва. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.

"Чи не поїхала вже Олеся часом додому? – подумав Iван Остапович з тривогою на серцi. – От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Києва? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться їхати до неї на далеке Полiсся в якiсь Мокрани".

Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своєму казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своєї тiтки, а вiн все дивився на її височеньку тiлисту та рiвну постать, на її бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку.

Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з її голови, закутаної поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби її несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловської i поздоровив її з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.

– А де ж це Олена Богданiвна? – було його перше слово, як вони вийшли з церкви. – Може, виїхала в свої Мокрани?

– Нi, нi, не виїхала! – сказала Павловська i осмiхнулась. – В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома.

Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловської, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про свої думки та замiри сватати Олесю, їй дуже бажалось стати на цей раз свахою… i потайне бажання її здiйснилось.

– Цьоцю Якилино! – почав Виговський. – Менi дуже сподобалась ваша шановна небога i я думаю заслати до неї старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своїми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж?

Тiтка зрадiла, аж засмiялась, їй припадав до вподоби такий жбних для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Києвi до козакiв i довiдалась од їх, що уряд генерального писаря при гетьманi – високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.

– Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неї, бачите, багато усякої високої рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.

– Шкода! Ох, як шкода! – аж крикнув Iван Остапович.

– Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моєї хати попоїсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаємо докладно про це дiло.

Вони увiйшли в свiтлицю Павловської. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.

– От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, – сказала тiтка.

– Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, – обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.

– Христос воскрес! З празником будьте здоровi! – сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.

– Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева її сукня.

Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвоє. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.

– Ну, тепер похристосуємося! – промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.

Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловської. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоїли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Iван Остапович зостались вдвох.

Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто в вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Iван Остапович. Виговський по її очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другої кiмнати.

– Олександро Богданiвно! Я заїздив коня, поспiшаючи до вас в Київ. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. I рано й вечiр так i пориває сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробуває чарiвниця, що причарувала мене одразу своїми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище моє на Українi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й.. i… й досi не знайшов. Не такої пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моїх старостiв, як я пришлю їх сватати вас?

– Прийму… прийму! – сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. – Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки… тiльки… Ох, будемо мати притичину! – промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. – Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання.

– Чому так? – раптово спитав Виговський.

– Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i мої родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, – тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на її бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста.

Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з її високою рiднею.

– Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Україну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! – сказала Олеся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: