Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423

 

Iван Нечуй-Левицький

Гетьман Iван Виговський

I

    

    В Пе­ре­яс­ла­вi, пiс­ля ра­ди 8 ген­ва­ря 1654 ро­ку, гетьман Бог­дан Хмельницький з ко­зацьким вiй­ськом прий­няв при­ся­гу на пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi Олек­сiєвi Ми­хай­ло­ви­чу пе­ред мос­ковськи­ми пос­лан­ця­ми. Пiс­ля то­го мос­ковськi пос­лан­цi ма­ли че­рез тиж­день виїха­ти до Києва, щоб прий­ня­ти при­ся­гу од ду­хо­венст­ва, київських ко­за­кiв та го­ро­дян. Бог­дан Хмельницький пос­лав сво­го ге­не­рально­го пи­са­ря Iва­на Ос­та­по­ви­ча Ви­говсько­го по­пе­ред пос­лан­цiв до Києва. Гетьман знав, що київський мит­ро­по­лит Сильвестр Ко­сов i все київське ду­хо­венст­во не хо­тi­ли прис­та­ва­ти на пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, i бо­яв­ся, що мит­ро­по­лит, мо­же, не вий­де на­зуст­рiч пос­лан­цям з про­це­сiєю i не схо­че при­вес­ти до при­ся­ги ки­ян.

    Виговський при­був до Києва по­пе­ред пос­лан­цiв i за­раз пi­шов до мит­ро­по­ли­та. Мит­ро­по­лит жив в ста­рих де­рев'яних по­ко­ях на цвин­та­рi Со­фiй­сько­го со­бо­ру, кот­рi сто­яли се­ред ста­ро­го сад­ка. Ви­говський за­по­вiс­тив­ся че­рез ке­лiй­ни­ка. Мит­ро­по­лит зве­лiв про­си­ти йо­го в по­кої.

    Була ще ран­ня го­ди­на. Мит­ро­по­лит тiльки що пос­нi­дав. На сто­лi на олив'яних по­лу­мис­ках ле­жа­ли не­доїдки редьки та сма­же­нi на ско­во­ро­дi кру­жал­ки ква­ше­них бу­ря­кiв, об­си­па­них бо­рош­ном. Сильвестр Ко­сов си­дiв на стiльцi з ви­со­кою спин­кою. Пе­ред ним на не­ве­лич­ко­му сто­ли­ко­вi ле­жав роз­гор­ну­тий фо­лi­ант, ста­рий та по­жовк­лий, пе­реп­ле­те­ний в шку­ра­тя­нi товс­тi па­лi­тур­ки з зас­тiж­ка­ми. Вiн до­чи­ту­вав лист­ка, i йо­му, оче­ви­дяч­ки, не хо­тi­лось од­ри­ва­ти очей од книж­ки як пи­сар пе­рес­ту­пив по­рiг йо­го кiм­на­ти.

    Виговський низько пок­ло­нив­ся мит­ро­по­ли­то­вi. Мит­ро­по­лит зир­нув на йо­го сер­ди­то, але встав з стiльця. Вiн був вже ста­рий та су­хор­ля­вий, з дов­гою си­вою бо­ро­дою та ко­рот­ки­ми ко­са­ми, кот­рi по­сiк­лись i ви­ли­ся кру­гом го­ло­ви по­сi­че­ни­ми пух­ки­ми ку­че­ря­ми. Мит­ро­по­лит поб­ла­гос­ло­вив Ви­говсько­го. Ви­говський по­цi­лу­вав вла­ди­ку в ру­ку i знов низько пок­ло­нив­ся.

    - Прошу всту­пи­ти до моєї бiб­лi­оте­ки, - обiз­вав­ся вла­ди­ка i по­ка­зав ру­кою на од­чи­не­нi две­рi в низький, але прос­тор­ний по­коїк, в кот­ро­му по стi­нах бу­ли поп­ри­би­ва­нi по­ли­цi, а на по­ли­цях ле­жа­ли й сто­яли кни­ги в шку­ра­тя­них па­лi­тур­ках. У вiк­на заг­ля­да­ли об­си­па­нi iнеєм гiл­ки во­лоських го­рi­хiв i за­тi­ню­ва­ли не­ве­лич­кi шиб­ки, про­пус­ка­ючи в бiб­лi­оте­ку срiб­ляс­тий м'який бi­лий свiт. Мит­ро­по­лит поп­ро­сив Ви­говсько­го сiс­ти ко­ло сто­ла, а сам сiв про­ти йо­го.

    - Ясновельможний гетьман кла­няється ва­шiй ми­лос­тi, cвя­тий вла­ди­ко, i про­сить ва­ших мо­ли­тов. Мо­же, ва­ша ми­лiсть чу­ли, що до Києва їдуть мос­ковськi пос­лан­цi з бо­яри­ном Бу­тур­лi­ним на чо­лi, щоб одiб­ра­ти при­ся­гу од ва­шої ми­лос­тi, свя­тий вла­ди­ко, од ви­що­го ду­хо­венст­ва, київських ко­за­кiв та го­ро­дян.

    - Чув, чув i знаю, що сьогод­нi опiвд­нi пос­лан­цi бу­дуть в Києвi. Але нi я, нi ду­хо­венст­во на Ук­раїнi не ду­маємо при­ся­га­ти ца­ре­вi на пiд­данст­во. Про це гетьма­но­вi не­ма чо­го й го­во­ри­ти! - ска­зав мит­ро­по­лит i при ос­тан­нiх сло­вах аж скрик­нув.

    - Чом же так, свя­тий вла­ди­ко?

    - А тим, що по­ки на­ша церк­ва за­ле­жить от ца­рег­радсько­го пат­рi­ар­ха, ми вдер­жи­мо свою ав­то­но­мiю i свої пра­ва. Не та­кої зас­пi­ває нам мос­ковський пат­рi­арх Ни­кон, чо­ло­вiк прос­тий, нев­че­ний, кру­тий та зав­зя­тий на вда­чу. Вiн зла­має на­шу ав­то­но­мiю i зап­ро­то­рить на­ших вла­дик i по­пiв в свої льохи, в кот­рих вiн ка­рає му­ка­ми своїх ду­хов­них. Про при­ся­гу на­шу не­хай яс­но­вельмож­ний гетьман i не до­по­ми­нається! - знов аж крик­нув ста­рий вла­ди­ка, i йо­го по­сi­че­нi ку­че­рi зад­ри­жа­ли кру­гом го­ло­ви.

    Виговському са­мо­му бу­ло до впо­до­би, що вла­ди­ка не хо­че при­ся­га­ти Моск­вi, бо вiн не лю­бив Моск­ви; йо­го блис­ку­чi ка­рi очi аж заг­ра­ли, але вiн не нас­мi­лив­ся ви­яви­ти своїх по­тай­них влас­них ду­мок i мов­чав; вiн му­сив чи­ни­ти во­лю i на­каз гетьма­на.

    - Та ще он про що пи­ше нам один про­то­поп з Чер­нi­го­ва: пiш­ла нi­би чут­ка, що мос­ковський пат­рi­арх Ни­кон ду­має за­но­во пе­рех­ре­щу­ва­ти нас всiх на Ук­раїнi, бо ми хре­ще­нi че­рез об­ли­ван­ня во­дою; на­че не все од­но, чи об­ли­ти ди­ти­ну во­дою, чи по­ри­ну­ти її з го­ло­вою в во­ду: бла­го­дать Бо­жа дається й че­рез об­ли­ван­ня, бо це тiльки фор­ма сак­ра­мен­ту. В Моск­вi на нас вва­жа­ють за це, як на неп­ра­вос­лав­них. Бу­де нам мо­ро­ка з мос­ковським пат­рi­ар­хом.

    - Що прав­да, то прав­да: те­пер у нас на Ук­раїнi вла­ди­ки й про­то­по­пи - лю­ди з ви­со­кою прос­вi­тою, а в Моск­вi вла­ди­ки нев­че­нi й прос­тi; од­нi дру­гим не­рiв­ня, -обiз­вав­ся Ви­говський.

    - Це прав­да, па­не пи­са­рю! З нев­че­ни­ми людьми по­га­на спра­ва.

    - Принаймi, свя­тий вла­ди­ко, не зрi­кай­тесь вий­ти з про­це­сiєю на­зуст­рiч пос­лан­цям i при­вес­ти до при­ся­ги київських ко­за­кiв та го­ро­дян.

    - Це мож­на вчи­ни­ти. З про­це­сiєю я вий­ду з усi­ма iгу­ме­на­ми й про­то­по­па­ми, а бiльше цього нi­чо­го не мо­жу вчи­ни­ти, - ска­зав вла­ди­ка го­ло­сом, в кот­ро­му про­ри­вав­ся су­тi­нок до­са­ди й нев­до­во­лен­ня.

    Виговський встав i розп­ро­щав­ся з вла­ди­кою.

    - От-от не­за­ба­ром при­бу­дуть пос­лан­цi, - обiз­вав­ся Ви­говський, - час би вже, свя­тий вла­ди­ко, i вис­ту­па­ти з про­це­сiєю i жда­ти пос­лан­цiв хоч за верс­ту за Зо­ло­ти­ми во­ро­та­ми.

    - Добре, доб­ре! За­раз iду до со­бо­ру i ми ру­ши­мо з iгу­ме­на­ми i про­то­по­па­ми в про­це­сiї: це мож­на вчи­ни­ти, це мож­на! - ска­зав вла­ди­ка. - А бiльше нi­чо­го не зроб­лю й не хо­чу! не хо­чу! - ска­зав з гнi­вом.

    Митрополит з до­са­ди встав, вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ви­со­кий зрiст i по­чав хо­ди­ти по бiб­лi­оте­цi, розг­лад­жу­ючи свою дов­гу роз­кiш­ну бо­ро­ду. Вiн на од­ну мить спи­нив­ся ко­ло вiк­на i вту­пив очi в гус­тi гiл­ки во­лоських го­рi­хiв, об­си­па­них iнеєм, як срiб­лом. Пос­то­яв­ши ко­ло вiк­на, вла­ди­ка швид­ким ру­хом обер­нув­ся до Ви­говсько­го i знов про­мо­вив з до­са­дою i зав­зя­тiс­тю:

    - Бiльше я зро­би­ти не хо­чу i не зроб­лю, бо про­ти ме­не пi­дуть усi iгу­ме­ни й про­то­по­пи. Во­ни всто­ю­ють за ав­то­но­мiю ук­раїнської церк­ви, а я не хо­чу йти про­ти їх.

    Виговський встав з стiльця i по­чав про­ща­тись.

    - Де ж бу­дуть обi­да­ти царськi пос­лан­цi? Тре­ба ж їх прий­ня­ти по­чес­не i ви­да­ти їм доб­рий обiд, - ска­зав Ви­говський.

    - Сьогоднi пiс­ля при­ся­ги я му­шу зап­ро­си­ти їх до се­бе на обiд i на­го­дую їх не редькою та сма­же­ни­ми бу­ря­ка­ми, а доб­рою днiп­ро­вою ри­бою. Це я по­ви­нен вчи­ни­ти як мит­ро­по­лит, - обiз­вав­ся вла­ди­ка на про­щан­нi. - I те­бе, па­не пи­са­рю, про­шу за­вi­та­ти до ме­не на обiд. Ти вмiєш про­ва­ди­ти роз­мо­ву з пос­лан­ця­ми, бо ти до то­го здат­ний i звич­ний, а ме­нi не­ма охо­ти ба­ла­ка­ти з ни­ми.

    - Час вже, свя­тий вла­ди­ко, ви­хо­ди­ти на­зуст­рiч з про­це­сiєю, бо ко­за­ки вже дав­ненько вис­ту­пи­ли з Києва стрi­ча­ти пос­лан­цiв, - ска­зав Ви­говський.

    - Йду, йду за­раз до со­бо­ру i збе­ру усiх iгу­ме­нiв i про­то­по­пiв, - ска­зав вла­ди­ка i зве­лiв ке­лiй­ни­ко­вi шлях­ти­че­вi по­да­ва­ти теп­лу ря­су та кло­бук.

    Тим ча­сом ти­ся­ча ко­за­кiв Київсько­го пол­ку ще вдос­вi­та вис­ту­пи­ла з мiс­та на­зуст­рiч мос­ковським пос­лан­цям. Ко­за­ки стрi­ли пос­лан­цiв за де­сять верс­тов од Києва i пiш­ли по­пе­ред їх. За ко­за­ка­ми ко­ню­шi ве­ли два­над­цять царських ко­ней ту­рецької по­родїi, вкри­тих чеп­ра­ка­ми, зат­ка­ни­ми зо­ло­том, кот­рi во­ло­чи­лись по зем­лi; на чеп­ра­ках ле­жа­ли ви­ши­ва­нi зо­ло­том сiд­ла. По­тiм йшов полк бо­яр­чу­кiв, а за ни­ми ве­ли ще ря­док ту­рецьких ко­ней, на кот­рих збруя лис­нi­ла зо­ло­том та пер­ла­ми. По­мiж кiньми нес­ли чет­ве­ро през­до­ро­вих зна­мен. По­зад усiх їха­ли пос­лан­цi. Чер­во­нi кун­ту­шi з вильота­ми на ру­ка­вах, жу­па­ни та пок­ри­ва­ла на ко­нях го­рi­ли як жар на бi­ло­му фо­нi снi­гу та iнею. Вгля­дiв­ши поїзд, дов­би­шi вда­ри­ли в ка­за­ни, тру­ба­чi заг­ра­ли. Си­ла на­ро­ду ру­ши­ла на­зуст­рiч пос­лан­цям.

    За Зо­ло­ти­ми во­рiтьми стрiв пос­лан­цiв мит­ро­по­лит з ве­ли­кою про­це­сiєю, з iгу­ме­на­ми i на­мiс­ни­ка­ми мо­нас­ти­рiв. Вла­ди­ка ска­зав пос­лан­цям про­мо­ву, i вся про­це­сiя ру­ши­ла че­рез Зо­ло­тi во­ро­та до свя­тої Со­фiї. Мит­ро­по­лит, одп­ра­вив­ши мо­ле­бень, при­вiв до при­ся­ги ко­за­кiв та го­ро­дян, а сам "од жа­лю ум­лi­вав", а все ду­хо­венст­во "за сльоза­ми свi­та не ба­чи­ло", - як за­пи­сав то­дiш­нiй лi­то­пи­сець. Мит­ро­по­лит I усе ду­хо­венст­во не зло­жи­ли при­ся­ги, що ду­же не спо­до­ба­лось бо­яри­но­вi Бу­тур­лi­но­вi i усiм пос­лан­цям.


    Запросивши до се­бе в ке­лiї пос­лан­цiв на хлiб та сiль, вла­ди­ка на­ки­нув на се­бе ман­тiю i, взяв­ши в ру­ки хрест, вер­тав­ся в свої по­кої. За ним слiд­ком йшли пос­лан­цi й Ви­говський. На­род обс­ту­пив вла­ди­ку i брав бла­гос­ло­вен­ня. Вла­ди­ка на­си­лу ру­хав­ся, бла­гос­лов­ля­ючи на­род.

    До йо­го пiдс­ту­пи­ли двi па­нiї за бла­гос­ло­вен­ням. Од­на з їх бу­ла вже не­мо­ло­да, пов­на на ви­ду, за­ку­та­на бi­лою хуст­кою по­верх очiп­ка. Дру­га бу­ла мо­ло­да, ви­со­ченька, пос­тав­на, пов­но­ви­да й бi­ла на ви­ду, як ле­лiя. Во­на так са­мо бу­ла за­ку­та­на бi­лою хуст­кою по­верх не­ви­со­кої ша­поч­ки i бу­ла уб­ра­на в тем­но-чер­во­ний кун­ту­шик, об­ля­мо­ва­ний навк­ру­ги бi­лим гор­нос­таєм. Її пов­ний, де­лi­кат­ний вид не­на­че був об­ве­де­ний бi­ли­ми рам­ка­ми з бi­ло­го пу­ху та срiб­ла, i са­ме ли­це її бу­ло бi­ле, як бi­ла ле­лiя, а пов­нi рум'янi ус­та чер­во­нi­ли на мо­ро­зi, як лис­точ­ки тро­ян­ди. Мо­ло­да пан­на i справ­дi бу­ла схо­жа на бi­лу квiт­ку. Чи­ма­лi тем­но-ка­рi очi та рiв­нi гус­тi бро­ви ду­же ви­раз­но ма­лю­ва­лись, об­ве­де­нi навк­ру­ги бi­лим вбран­ням.

    Виговський ки­нув очи­ма на мо­ло­ду пан­ну. Йо­го вра­зи­ли її блис­ку­чi ка­рi очi та тем­но-ру­сi гус­тi бро­ви. Тi очi, тi бро­ви так бу­ли схо­жi на йо­го тем­но-ка­рi очi та тем­но-ру­сi гус­тi бро­ви, не­на­че пе­ред ним сто­яла йо­го сест­ра або йо­го близька ро­дич­ка.

    - Який див­ний ви­па­док! Ба­чу не­на­че в дзер­ка­лi свої влас­нi очi, свої бро­ви! Не­на­че ме­не й цю мо­ло­ду пан­ну од­на ма­ти по­ро­ди­ла. Яка во­на бi­ла, не­на­че ран­нiй бi­лий ряст пiд снi­гом! Якi в неї де­лi­кат­нi рум'янi ус­та, не­на­че лис­точ­ки де­лi­кат­ної тро­ян­ди!

    Виговський не­са­мо­хiть за­ди­вив­ся на ту мо­ло­ду па­нян­ку. Вiн не зво­див з неї очей, до­ки во­на бра­ла бла­гос­ло­вен­ня у вла­ди­ки й цi­лу­ва­ла хрест. Вла­ди­ка при­вiт­но ос­мiх­нув­ся до неї як до осо­би, кот­ру вiн знає.

    "Певно, якась шлях­тян­ка, а мо­же, й кня­зiв­на", - по­ду­мав Ви­говський, не зво­дя­чи очей з ле­лiй­но-бi­ло­го лич­ка дiв­чи­ни, i, сам не зна­ючи чо­го, ле­генько зiтх­нув i за­ду­мав­ся.

    Виговському то­дi вже ми­ну­ло со­рок ро­кiв i вiн ще був не жо­на­тий.

    "От би я з ким од­ру­жив­ся! Яким теп­лом по­вi­яло на мою ду­шу од тих ка­рих очей, од то­го ле­лiй­но­го лич­ка! Яка во­на ми­ла, як та бi­ла го­луб­ка!" - по­ду­мав Ви­говський i ти­хою хо­дою поп­рос­ту­вав слiд­ком за вла­ди­кою та пос­лан­ця­ми.

    Обидвi па­нiї про­ве­ли вла­ди­ку до се­ре­ди­ни са­ду i по­вер­ну­ли на­зад. Ви­говський в той час за­був i про це­ре­мо­нiю, i про пос­лан­цiв. Йду­чи по са­ду, об­си­па­но­му срiб­ляс­тим iнеєм, вiн все нi­би ба­чив ту ле­лiй­но-бi­лу пан­ну з ка­ри­ми очи­ма в ма­то­во­му ту­ма­нi срiб­но­го гус­то­го iнею. Йо­му зда­ва­ло­ся, нi­би се­ред са­ду нес­по­дi­ва­но з'яви­лась якась ру­сал­ка з про­зо­рим бi­лим де­лi­кат­ним лич­ком, нi­би об­ли­тим свi­том пов­но­го мi­ся­ця. I той ста­рий са­док став для йо­го ве­се­лим, по­етич­ним, фан­тас­тич­ним. Йо­му зда­ва­ло­ся, що вiн от-от знов по­ба­чить десь в гу­ща­ви­нi, в срiб­но­му ту­ма­нi iнею ту пан­ну, ле­геньку, де­лi­кат­ну, з про­зо­рим лич­ком, з пал­ки­ми очи­ма.

    "Вона зир­ну­ла на ме­не кiлька ра­зiв, - по­ду­мав Ви­говський, - i на­вi­що я уб­рав­ся в бу­ден­ну ста­ро­виз­ну? Пос­лан­цi неп­риємнi ме­нi гос­тi, i це я для їх на­тяг по­ли­ня­лий кун­туш. Ото як­би бу­ло знат­тя, що по­ба­чу та­ку ця­цю! Уб­рав­ся б нап­ро­ди­во в най­до­рож­чий кун­туш!"

    Владика вже вхо­див в ке­лiї. За ним iш­ли бо­яри та ко­зацька стар­ши­на. А Ви­говський не­на­че не ба­чив тiєї про­це­сiї, за­був на­вiть про неї i все ог­ля­дав­ся на ту стеж­ку, кот­рою вий­шла з сад­ка мо­ло­да пан­на, все не­на­че ба­чив її пос­тать, за­ку­та­ну в тем­но-чер­во­ний кун­ту­шик, опо­ви­ту сму­га­ми бi­ло­го гор­нос­тая. Йо­му все зда­ва­ло­ся, що вiн от-от уг­ля­дить її ко­ра­ло­вi ус­та i ле­лiй­не лич­ко десь мiж срiб­ляс­ти­ми де­лi­кат­ни­ми пу­шин­ка­ми iнiй­но­го ту­ма­ну.

    "Ця зуст­рiч не ми­неться ме­нi дур­но. Щось бу­де, а що бу­де, то­го я й сам не вга­даю. Сер­це моє й до­сi спа­ло, не­на­че бу­ло приг­ноб­ле­не по­хо­да­ми, бит­ва­ми, та кан­це­лярською ро­бо­тою, та пал­ки­ми ве­ред­ли­ви­ми вих­ват­ка­ми гетьма­на Бог­да­на. По­чу­ваю, що моє сер­це якось рап­то­во про­ки­ну­лось тут, на во­лi, се­ред пиш­них це­ре­мо­нiй, се­ред праз­ни­ко­во­го блис­ку й сяєва, се­ред вольно­го на­тов­пу гу­ля­ючих лю­дей, в срiб­но­му ту­ма­нi iнею, де май­нув її лег­кий м'який ле­лiй­ний вид. Я в Києвi те­пер вольний, як шко­ляр на ва­ка­цi­ях. Я знай­ду її i до­вi­да­юсь, хто во­на", - ду­мав Ви­говський, всту­па­ючи по­зад усiх в низькi, ти­хi й при­вiт­нi мит­ро­по­литськi по­кої.

    Увiйшовши в ке­лiї, мит­ро­по­лит ски­нув з се­бе ар­хiєрей­ську ман­тiю i обер­нув­ся до об­ра­зiв, кот­ри­ми бу­ла зас­тав­ле­на стi­на в прос­тор­нiй свiт­ли­цi. Пе­чорський ар­хi­манд­рит Йо­сиф Триз­на про­чи­тав мо­лит­ву пе­ред тра­пе­зою. Мит­ро­по­лит поп­ро­сив гос­тей сi­да­ти за по­нак­ри­ва­нi сто­ли. Ви­говський сiв за стiл, а з йо­го дум­ки не ви­хо­ди­ла нес­по­дi­ва­на зуст­рiч з яко­юсь нез­най­омою ча­рiв­ною пан­ною. Вiн че­рез си­лу слу­хав, про що ба­ла­кав Бу­тур­лiн з мит­ро­по­ли­том, од­по­вi­дав ко­ро­тенько й не­охо­че на за­пи­тан­ня Бу­тур­лi­на, си­дiв за­ду­ма­ний, а пе­ред ним все ма­ня­чiв ча­рiв­ний вид па­нян­ки з тем­ни­ми очи­ма.

    "Ця зуст­рiч не ви­пад­ком тра­пи­лась. Це моя до­ля стрi­ла ме­не сьогод­нi нес­по­дi­ва­но се­ред праз­ни­ко­во­го блис­ку i вра­зи­ла моє сер­це", - ду­мав Ви­говський i на­си­лу дiж­дав­ся кiн­ця па­ра­до­во­го обi­ду.

    Розпрощавшись з мит­ро­по­ли­том та пос­лан­ця­ми, на­го­во­рив­ши пос­лан­цям ба­га­то крас­но­мов­них слiв, Ви­говський вий­шов з ке­лiй на цвин­тар, де ко­зак дер­жав за по­во­ди йо­го ко­ня. Вiн сiв на ко­ня i по­ка­тав до сво­го бра­та Да­ни­ла Ви­говсько­го, кот­рий то­дi про­бу­вав з жiн­кою у Києвi, пос­ла­ний гетьма­ном по вiй­сько­вих спра­вах, i про­жи­вав у до­мi ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го. Не­ве­лич­кий до­мок був влас­нiс­тю батька Iва­на Ос­та­по­ви­ча, ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го, кот­рий то­дi про­жи­вав в Києвi. До­мок сто­яв на Ста­ро­му Києвi за со­фiй­ською ог­ра­дою, де в тi ча­си пе­ре­важ­но жи­ли пра­вос­лав­нi й ка­то­лицькi дво­ря­ни та маг­на­ти. Iван Ос­та­по­вич i Да­ни­ло вва­жа­ли це жит­ло за своє влас­не i, про­бу­ва­ючи в Києвi, жи­ли в ста­ро­го Євста­фiя, як у се­бе вдо­ма. Да­ни­ло не­дав­но то­дi оже­нив­ся з стар­шою доч­кою гетьма­на Бог­да­на Ка­те­ри­ною.

    Вже над­во­рi су­те­нi­ло, як Iван Ос­та­по­вич вско­чив ко­нем в прос­тор­ний двiр ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го, ки­нув по­во­ди ко­за­ко­вi i пi­шов в не­ве­лич­кий де­рев'яний дiм, де йо­го при­вi­та­ли од щи­ро­го сер­ця брат Да­ни­ло з жiн­кою. Ка­те­ри­на по­са­ди­ла йо­го за сто­лом на по­ку­тi i все роз­пи­ту­ва­ла про обiд в мит­ро­по­ли­та, про пос­лан­цiв. Ви­говський од­по­вi­дав з не­охо­тою.

    - Чи не сла­бий ти ча­сом, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, що си­диш смут­ний та не­ве­се­лий? Нi роз­мо­ва, нi їжа не йде то­бi на ду­шу? - пи­тав йо­го брат.

    - Може, й сла­бий, та не вга­даю, на яку сла­бiсть, - обiз­вав­ся Iван Ос­та­по­вич. - А мо­же, я вто­мив­ся од тiєї тя­га­ни­ни, що ви­па­ла на мою до­лю сьогод­нi, - ска­зав Ви­говський, сi­да­ючи за ве­че­рю.

    - Та роз­ка­жи ж бо, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, як обi­да­ли пос­лан­цi в мит­ро­по­ли­та? - пи­та­ла в йо­го Ка­те­ри­на.

    - А як же обi­да­ли? Пе­чорський ар­хi­манд­рит про­чи­тав мо­лит­ву, мит­ро­по­лит поб­ла­гос­ло­вив тра­пе­зу, усi по­сi­да­ли за сто­ли та й обi­да­ли, - зне­хо­тя од­по­вiв Ви­говський.

    - Що ж та­ке ви їли? якi пот­ра­ви? чи ба­га­то бу­ло пот­рав? чи доб­ра бу­ла стра­ва? - пи­та­ла цi­ка­ва та го­во­рю­ча Ка­те­ри­на.

    - Оцього я вже то­бi не змо­жу роз­ка­за­ти. Щось та­ке їли, їв i я, але що їли, то­го вже я не при­га­даю.

    - Невже-таки не при­га­даєш? Та роз­ка­жи-бо! -чiп­ля­лась Ка­те­ри­на.

    - Чимсь за­ку­шу­ва­ли пiс­ля го­рiл­ки,.. здається, був кав'яр, а там да­лi був борщ з ка­ра­ся­ми, а по­тiм… я вже й лiк по­гу­бив тим пот­ра­вам, бо обiд був дов­гий, як лiт­нiй день. Ме­нi аж об­рид­ло си­дi­ти за сто­лом.

    - Отже, ти чимсь не вдо­во­ле­ний… Чи не тра­пи­лось там, ча­сом, чо­го за обi­дом? Мо­же, ти за­не­ду­жав че­рез той обiд, що все по­за­бу­вав? -го­во­ри­ла Ка­те­ри­на й ди­ву­ва­лась.

    Вона зна­ла, що Iван Ос­та­по­вич лю­бив по­ба­ла­ка­ти, все скрiзь при­мi­чав, все на­виг­ля­дав i вмiв чу­до­во про все опо­вi­да­ти. Ка­те­ри­на лю­би­ла слу­ха­ти йо­го жва­ву ве­се­лу роз­мо­ву, а сьогод­нi Iван Ос­та­по­вич не­на­че за­тяв­ся го­во­ри­ти й роз­ка­зу­ва­ти, та ще й про та­ку цi­ка­ву рiч для ки­ян як обiд в мит­ро­по­ли­та для знач­них царських бо­яр.

    - Може, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, це на те­бе нас­ла­но? Там же бу­ла си­ла уся­ко­го на­ро­ду, i при­яз­но­го для те­бе, i во­ро­жо­го. Мо­же, це то­бi ста­ло­ся з прист­рi­ту? Ти знач­ний чо­ло­вiк на Ук­раїнi, а там же на те­бе зо­ри­ло стiльки уся­ких очей! - ска­за­ла Ка­те­ри­на.


    - Ох, зо­ри­ло ба­га­то уся­ко­вих очей! Ти, Ка­те­ри­но, тро­хи вга­да­ла, - обiз­вав­ся Ви­говський, i знов пе­ред ним май­ну­ли пиш­нi очi i ле­лiй­не лич­ко круг­ло­ви­дої па­нян­ки.

    - А я тут жда­ла, як Бо­га з не­ба. Си­дя­чи в ха­тi ду­ма­ла: ото вис­лу­ха­юсь сьогод­нi про уся­кi ди­ва, якi там бу­ли на обi­дi. А ти мов­чиш, не­на­че во­ди в рот наб­рав, - го­во­ри­ла ве­се­ла Ка­те­ри­на.

    - Нехай, Ка­те­ри­но, я завт­ра то­бi роз­ка­жу про уся­кi пот­ра­ви та роз­мо­ви на то­му па­ра­до­во­му обi­дi, а сьогод­нi я за­раз ля­жу спа­ти та дам та­ко­го хро­па­ка, яко­го, пев­но, зав­да­дуть i мос­ковськi пу­за­тi бо­яри пiс­ля су­да­кiв, та осет­рiв, та уся­ких наїдкiв.

    - Невже-таки всi во­ни пу­за­тi? - ска­за­ла Ка­те­ри­на за­ре­го­тав­шись.

    - Усi не всi, а бу­ло троє та­ких, що й на од­ну па­ро­ви­цю не вклас­ти, - ска­зав Ви­говський.

    Данило Ви­говський, ви­со­кий су­хор­ля­вий чо­ло­вiк з гост­ри­ми ро­зум­ни­ми очи­ма, ос­мiх­нув­ся з-пiд пух­ких дов­гих ву­сiв од­ним кiн­цем ро­та, скри­вив­ши ус­та навс­ко­си; вiн знав, що Iван Ос­та­по­вич не лю­бить мос­ковських бо­яр як лю­дей гру­бих i не­ос­вi­че­них i го­то­вий пi­дiй­ма­ти їх на смiх.

    - Сьогоднi вран­цi я си­дi­ла ко­ло вiк­на, а мит­ро­по­литський ку­хар нiс з торж­ка та­ко­го здо­ро­вецько­го ко­ро­па, що хвiст во­лiк­ся по снi­гу. Iва­не Ос­та­по­ви­чу! чим був на­чи­не­ний той ко­роп? Чи ри­жом та гри­ба­ми, чи ри­жом та род­зин­ка­ми? - обiз­ва­лась цi­ка­ва Ка­те­ри­на.

    - Їй же бо­гу, сест­ро, не пам'ятаю! Чимсь був на­чи­не­ний, але чи гре­ча­ною ка­шею, чи ри­жом з гри­ба­ми, чи по­ло­вою та клоч­чям, цього не при­га­даю, - ска­зав Ви­говський ос­мi­ха­ючись.

    - Ну! як­би по­ло­вою та клоч­чям, то ти б та­ки при­мi­тив, яке во­но на смак, - ска­за­ла Ка­те­ри­на i за­ре­го­та­лась дрiб­ним смi­хом. - Ет! сьогод­нi я нi­чо­го не до­пи­та­юсь в те­бе, ти чо­гось не­на­че зва­ре­ний в ок­ро­пi.

    - Катерино! та й цi­ка­ва ж ти, нiг­де прав­ди дi­ти! Дай бра­то­вi спо­кiй, - обiз­вав­ся з кут­ка Да­ни­ло Ви­говський, при­мi­тив­ши, що Iван Ос­та­по­вич си­дить по­ну­рий.

    - Ото цi­ка­ва я зна­ти, про що го­во­ри­ли пос­лан­цi з мит­ро­по­ли­том. Ма­буть, їм не при­па­ло до впо­до­би, що мит­ро­по­лит та знач­нi ду­хов­нi осо­би не при­ся­га­ли на пiд­данст­во ца­ре­вi, - ска­за­ла Ка­те­ри­на, кот­ру бра­ла на­вiть не­терп­ляч­ка, що сто­су­ва­лось по­лi­ти­ки, бо в тi ча­си за­гально­го по­лi­тич­но­го зво­ру­шен­ня на Ук­раїнi, ко­ли все на­род­не жит­тя зво­ру­ши­ло­ся до са­мо­го дна, по­лi­ти­кою цi­ка­ви­лись не тiльки ко­зач­ки, але на­вiть се­ля­ни й мо­ло­ди­цi, щоб сто­яти на­по­го­то­вi до обо­ро­ни своїх iн­те­ре­сiв i сво­го жит­тя. В той не­без­печ­ний час усi прак­тич­нi, аг­рар­нi й ре­лi­гiй­нi iн­те­ре­си усього сус­пiльства ча­сом за­ле­жа­ли од од­нiєї бит­ви ко­за­кiв з по­ля­ка­ми, од яко­гось од­но­го пунк­ту по­лi­тич­ної умо­ви Бог­да­на з Польщею. Усi сто­яли нi­би на пов­сяк­ден­нiй сто­ро­жi i му­си­ли бадьорис­то й нев­си­пу­ще сте­рег­ти се­бе од уся­кої на­пас­тi.

    - Йди спа­ти, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, а завт­ра роз­ка­жеш i ме­нi, про що там бу­ла роз­мо­ва мiж Бу­тур­лi­ним та мит­ро­по­ли­том. Ме­нi це цi­ка­во зна­ти; ти знаєш, що я не люб­лю мос­ковських гор­дих, тем­них i гру­бих бо­яр, як i ти, - ска­зав Да­ни­ло Ви­говський, по­зiх­нув­ши i хрес­тя­чи ро­та.

    Вiн встав, зас­вi­тив свiч­ку i по­вiв Iва­на Ос­та­по­ви­ча в кiм­нат­ку.

    Цей ка­бi­не­тик був не­ве­лич­кий та тiс­ний. По стi­нах бу­ли по­чеп­ле­нi руш­ни­цi та пiс­то­лi. Iван Ви­говський лiг на тап­ча­нi, за­па­лив люльку i ки­нув очи­ма по стi­нах. Ка­бi­не­тик, прик­ра­ше­ний збруєю, зда­вав­ся йо­му те­пер неп­риємним. Iван Ос­та­по­вич не лю­бив вiй­ни, хоч слу­жив в ко­зацько­му вiй­ську Бог­да­на i не раз бу­вав в бит­вах. Йо­го дум­ки пе­ре­лi­та­ли в ти­хi мит­ро­по­литськi по­кої, об­вi­ша­нi по­ли­ця­ми з книж­ка­ми, за­тi­не­нi ста­ри­ми во­лоськи­ми го­рi­ха­ми та яб­лу­ня­ми. Ду­ша йо­го за­ба­жа­ла спо­кою й ти­шi, яка па­ну­ва­ла в тих ти­хих по­ко­ях. I нес­по­дi­ва­но пе­ред ним ви­ник­ло на­че з срiб­но­го ту­ма­ну бi­ле лич­ко, яс­нi-яснi очi пiд гус­ти­ми тон­ки­ми бро­ва­ми. Тi очi нi­би ди­ви­лись на йо­го, до­ки вiн не зас­нув мiц­ним сном чо­ло­вi­ка, стом­ле­но­го доб­рою про­маш­кою до Києва, веш­тан­ням та тур­бо­та­ми цi­ло­го то­го дня.

    Другого дня за снi­дан­ням Ви­говський, доб­ре вис­пав­шись, став ба­га­то ве­се­лi­ший. Вiн вдо­во­лив цi­ка­вiсть бра­та й не­вiст­ки i все опо­вi­дав про па­ра­до­вий обiд пос­лан­цям та про роз­мо­ву мит­ро­по­ли­та з пос­лан­ця­ми. День був по­го­жий, со­няч­ний. Низька свiт­лич­ка, обс­тав­ле­на по-ста­рос­вiтсько­му, ста­ла ве­се­лi­ша, i Ви­говський, доб­ре пос­нi­дав­ши, пi­шов в ка­бi­не­тик одя­га­тись.

    Того дня мiський бур­мiстр з рай­ця­ми, вiйт з лав­ни­ка­ми та ре­мiс­ни­чi це­хи да­ва­ли пос­лан­цям обiд в мiськiй ра­ту­шi, i Ви­говсько­му тре­ба бу­ло для це­ре­мо­нiї та по­ша­ни стрi­ну­ти пос­лан­цiв пе­ред ра­ту­шею. Цього дня Ви­говський дов­го при­би­рав­ся та че­пу­рив­ся, на­дiв но­вi­сiнький си­нiй жу­пан, на­ки­нув по­верх йо­го об­ши­тий зо­ло­ти­ми шну­ра­ми чер­во­ний кун­туш з вильота­ми, взув­ся в чер­во­нi сап'янцi, на­дiв шап­ку на­ба­кир, ско­чив на ко­ня i на­си­лу встиг стрi­ну­ти мос­ковських пос­лан­цiв ко­ло ра­ту­шi. Усi ре­мiс­ни­чi це­хи вже сто­яли пе­ред ра­ту­шею з своїми ко­рог­ва­ми. Ко­рог­ви ма­яли на вiт­рi i чер­во­нi­ли зда­ле­ку на сон­цi, не­на­че гряд­ка ма­ку, кот­рий нi­би якимсь ди­вом зац­вiв се­ред май­да­ну за­си­па­но­го бi­лим пух­ким снi­гом. Не­за­ба­ром при­бу­ли й пос­лан­цi. Дов­би­шi вда­ри­ли в буб­ни. Заг­ра­ли в тру­би. Мi­ща­ни при­вi­та­ли пос­лан­цiв ра­дiс­но. Київ уже дав­но мав маг­де­бурзьке пра­во: своє мiське са­моп­рав­ленст­во i свiй суд. Ки­яни бо­ялись, щоб польськi па­ни та маг­на­ти не од­ня­ли од їх мiсько­го са­моп­рав­ленст­ва, i ду­же бу­ли ра­дi, що те­пер польськi па­ни, пу­ще­нi Бог­да­ном на Ук­раїну ще по Збо­ровсько­му трак­та­то­вi вже не вер­нуться нi в свої маєтнос­тi, нi до Києва, i са­мо по со­бi не нак­ла­дуть ру­ки на маг­де­бур­гiю Києва.

    По обi­дi, про­вiв­ши з ко­за­ка­ми пос­лан­цiв по до­ро­зi на Нi­жин, Ви­говський вер­тав­ся на Ста­рий Київ. Йо­го бас­кий кiнь ле­тiв, мов пти­ця, по узеньких ули­цях Ста­ро­го мiс­та, обс­тав­ле­них не­ве­лич­ки­ми де­рев'яни­ми шля­хетськи­ми та ко­зацьки­ми дом­ка­ми, се­ред кот­рих по­де­ку­ди ма­ня­чi­ли кра­щi й бiльшi дом­ки ук­раїнських i польських маг­на­тiв з ме­зо­нi­на­ми та ста­ро­дав­нi­ми баш­та­ми се­ред роз­кiш­них ста­рих сад­кiв. Кiнь ба­су­вав пiд Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, гнув на­бiк кру­ту шию прих­кав тон­ки­ми дри­жа­чи­ми нiзд­ря­ми, кот­рi па­ру­ва­ли на мо­ро­зi при яс­но­му сон­цi, як ки­пу­чий ка­зан з во­дою, роз­пе­че­ний в по­лум'ї. Кiнь нi­би чва­нив­ся пе­ред людьми своєю кра­сою, своєю роз­кiш­ною грi­вою та рiв­ною стат­тю, по­зу­ючи на всi свої кiнськi ла­ди. Чер­во­нi вильоти кун­ту­ша мет­ля­лись на вiт­рi, за­ки­да­лась на пле­чi, нi­би пус­ту­ва­ли, гра­лись з вiт­ром i не­на­че по­ка­зу­ва­ли про­хо­жим жов­то­га­ря­чу пiд­бiй­ку з до­ро­го­го шов­ку; сап'янцi чер­во­нi­ли як жар. Муж­нiй, з ши­ро­ки­ми пле­чи­ма, з ду­жи­ми ру­ка­ми, тон­кий та рiв­ний ста­ном Iван Ос­та­по­вич був гар­ний вер­хом на ко­нi, не­на­че вiн зiй­шов вку­пi з ко­нем з кар­ти­ни яко­гось ве­ли­ко­го ма­ля­ра i нес­по­дi­ва­но за­гар­цю­вав се­ред тiс­ної узької улич­ки Ста­ро­го мiс­та, не­на­че пиш­ний се­редньовi­ко­вий ли­цар се­ред чор­но­го за­дим­ле­но­го нi­мецько­го бур­га.

    Не доїжджа­ючи до Да­ни­ло­во­го дво­ру, Ви­говський нес­по­дi­ва­но вгля­дiв на ули­цi гар­ну бi­ля­ву пан­ну i стар­шу па­нiю, її при­ятельку. Обид­вi па­нiї спи­ни­лись, ста­ли i при­ту­ли­лись пiд бар­ка­ном, по­ки їх по­ми­нав смi­ли­вий вер­хо­вець з своїм ко­за­ком. Ви­говський впiз­нав їх обох, i йо­го ру­ка не­са­мо­хiть опус­ти­ла по­во­ди. Сер­це в йо­го за­ки­да­лось, заг­ра­ло. Вiн при­дер­жав ко­ня, ми­на­ючи обох па­нiй, i ки­нув на мо­ло­ду пан­ну дов­гий-пре­дов­гий лас­ка­вий пог­ляд.

    

257

    

    - Який пиш­ний ко­зак! - про­мо­ви­ла стар­ша па­нi.

    - Який на йо­му пиш­ний та ба­га­тий кун­туш! А кiнь же то гар­ний та пруд­кий, як вi­тер! Пев­но, який­сь ба­га­тий ко­зак, - обiз­ва­лась пан­на.

    - Певно, з ко­зацької стар­ши­ни, бо я йо­го вчо­ра при­мi­ти­ла на про­це­сiї ря­дом з пос­лан­ця­ми. Та який же вiн гар­ний на ко­нi, не­на­че на­мальова­ний! Чи ти, Оле­сю, при­мi­ти­ла, якi в йо­го пиш­нi блис­ку­чi очi та гус­тi ви­со­кi бро­ви?

    - Примiтила, - ти­хо од­по­вi­ла Оле­ся.

    - Ото ди­во! Чи знаєш ти, Оле­сю, що в йо­го очi й бро­ви не­на­че твої, не­на­че вiн ук­рав їх у те­бе. Ото ди­во!

    - Украв, та не вмiв схо­ва­ти, бо вис­та­вив їх на по­каз лю­дям, так що й я ба­чи­ла вкра­де­не доб­ро, - про­мо­ви­ла Оле­ся i зас­мi­ялась; во­на й са­ма не зна­ла, чо­го во­на ста­ла та­ка ве­се­ла.

    Поминувши па­нiй, Ви­говський ог­ля­нув­ся i при­мi­тив, що обид­вi па­нiї од­чи­ни­ли хвiр­точ­ку i увiй­шли у двiр.


    "Певно, во­ни тут жи­вуть, в цьому до­мi… Тре­ба роз­пи­та­ти Ка­те­ри­ну. Ка­те­ри­на цi­ка­ва, язик у неї гост­рий як брит­ва, во­на, пев­но, їх знає", - по­ду­мав Ви­говський, в'їжджа­ючи в под­вi­ря.

    Iван Ос­та­по­вич увiй­шов у ха­ту i зас­тав Ка­те­ри­ну в свiт­ли­цi. Во­на си­дi­ла ко­ло ма­ленько­го вiк­на на стiльцi i ши­ла со­роч­ку, пос­та­вив­ши но­ги на ма­ленький ни­зенький стiльчик, ви­роб­ле­ний в фор­мi яко­гось звi­ра, схо­жо­го на вед­ме­дя з плис­ко­ва­тою спи­ною. Яс­ний свiт сон­ця лив­ся на її круг­ло­ва­те ли­це, на ши­ро­ке чо­ло з гус­ти­ми бро­ва­ми. Поз­до­ров­кав­шись з не­вiст­кою, Iван Ос­та­по­вич сiв на ста­ро­дав­нiй ка­на­пi з ви­со­кою спин­кою, зас­те­ле­ною пiст­ря­вим ки­ли­мом. Ка­те­ри­на про­си­ла роз­ка­за­ти їй про обiд в ма­гiст­ра­тi. Ви­говський те­пер був ве­се­лий, го­во­рю­чий. Доб­ра чар­ка вен­герсько­го, ста­рий мед за обi­дом i со­няч­ний по­го­жий день роз­во­ру­ши­ли в йо­му при­род­же­ну ве­се­лiсть та охо­ту до ве­се­лої роз­мо­ви. Вiн роз­ка­зу­вав, до всього док­ла­дав жар­тiв та смi­ху. Цi­ка­ва Ка­те­ри­на слу­ха­ла йо­го, не­на­че чи­та­ла цi­ка­ве опо­вi­дан­ня.

    - Оце, Ка­те­ри­но, я вдру­ге вже стрiв отут, в Києвi, яки­хось па­нiй: од­на мо­ло­да, пов­ненька, бi­ла, як сьогод­нiш­нiй свi­жий снiг, а очi в неї блис­ку­чi й тем­нi; дру­га ба­га­то стар­ша за неї i ду­же схо­жа на неї. Вид­ко, що то її або ма­ти, або тiт­ка. Обид­вi во­ни за­ку­та­нi в бi­лi то­нi­сiнькi хуст­ки по­верх очiп­кiв чи ша­по­чок. Мо­лод­ша гар­на, приємна й бi­ля­ва, як бi­ла квiт­ка. Оце, вер­та­ючись з По­до­лу, я нес­по­дi­ва­но стрiв їх обох на ули­цi отут не­да­леч­ко, i мiй кiнь тро­хи прит­ру­сив їх снi­гом з-пiд ко­пи­тiв. Чи не знаєш ти, Ка­те­ри­но, хто во­ни та­кi? Чи шлях­тян­ки, чи ко­зач­ки? чи ук­раїнки бла­го­чес­ти­вої вi­ри, чи ка­то­лич­ки? Во­ни увiй­шли в хвiр­точ­ку ни­зенько­го дом­ка, об­сад­же­но­го то­по­ля­ми.

    - Ага-га! до­га­ду­юсь! Од­на з їх, стар­ша - то удо­ва Пав­ловська, сест­ра но­вог­рудсько­го каш­те­ля­на Стет­ке­ви­ча, а дру­га, бi­ла й пов­ненька, то не доч­ка її, а не­бо­га, доч­ка то­го ста­ро­го каш­те­ля­на.

    - Вони жи­вуть тут, в Києвi, зав­сi­ди чи тiльки бу­ва­ють наїздом?

    - Удова жи­ве тут зав­сi­ди в до­мi сво­го по­кiй­но­го чо­ло­вi­ка, шлях­ти­ча Пав­ловсько­го. Во­на має двi доч­ки. А Оле­на Стет­ке­ви­че­ва приїха­ла до неї з Но­вог­руд­ка в гос­тi i вже гос­тює в неї тиж­нiв зо три, ко­ли не бiльше. Во­на наїжджає в Київ до тiт­ки кiлька раз на рiк, i я знаю, зад­ля чо­го: пев­но, виг­ля­дає со­бi в Києвi гар­но­го же­ни­ха. Я їх обох знаю. Це мої доб­рi знай­омi. Я бу­ваю в їх в гос­тях, а во­ни в ме­не.

    - Невже! - аж крик­нув Ви­говський i ско­чив з мiс­ця так швид­ко, що ко­ро­тенька люлька ви­па­ла в йо­го з рук i з неї ви­си­пав­ся на пiд­ло­гу i по­пiл, i тлi­ючий тю­тюн.

    - Чого це ти ско­чив, на­че об­пе­че­ний? Пев­но, то­бi на очi на­вис­ла ота снi­го­ва Оле­на? - ска­за­ла Ка­те­ри­на i пок­ла­ла шит­тя на ко­лi­на, а са­ма вту­пи­ла в Ви­говсько­го свої не­ве­лич­кi тем­нi очi, ро­зум­нi, як у її батька, гетьма­на Бог­да­на.

    - То ти їх обох знаєш? - про­мо­вив Ви­говський, i йо­го очi не­на­че зас­мi­ялись до Ка­те­ри­ни, та­кi во­ни ста­ли ве­се­лi.

    - Авжеж, знаю. Як­би я не зна­ла, я б то­бi про їх i не го­во­ри­ла. Ка­за­ла ме­нi Пав­ловська, що по­кiй­ник Стет­ке­вич був чо­ло­вiк за­мож­ний, дов­го слу­жив на ко­рон­нiй польськiй служ­бi, але вiн не був ба­га­тир. За­те ж був гор­дий, як са­та­на! гор­дий i со­бою, гор­дий i рiд­нею, своєю доч­кою. Це ме­нi на вуш­ко роз­ка­за­ла Оле­си­на тiт­ка, йо­го рiд­на сест­ра. А я то­бi го­во­рю це все так са­мо на вуш­ко. Вiн мав рiд­ню мiж се­на­то­ра­ми, маг­на­та­ми, кня­зя­ми Со­ло­ми­рецьки­ми й Лю­бецьки­ми, Друцьки­ми, Чет­вер­тинськи­ми i пнув­ся й со­бi за знач­ною рiд­нею, бо сам був ро­ду се­на­торсько­го.

    - Чом же вiн не ви­дав своєї доч­ки за­мiж?

    - Певно, ждав же­ни­ха для своєї доч­ки яко­гось се­на­то­ра, а мо­же, й кня­зя. Се­на­то­ри й кня­зi не сва­та­ли її, бо бу­ли ви­со­кi зад­ля неї, а за ниж­чих її батько не да­вав, хоч її вже сва­та­ло зо два вiй­сько­вих чи шлях­ти­чiв, - ска­за­ла Ка­те­ри­на. - От i вий­шло для Оле­сi нi тпру, нi ну! А ста­рий був упер­тий, на­ду­тий, аж роз­ду­тий. Пнув­ся, мов жа­ба на ку­пи­нi, яка зби­рається квак­ну­ти з усiєї си­ли.

    Не встиг­ла Ка­те­ри­на до­ка­за­ти сво­го опо­вi­дан­ня, як по­пiд вiк­на­ми май­ну­ли двi жi­но­чi пос­та­тi. Во­ни прос­ту­ва­ли стеж­кою, про­топ­та­ною в снi­гу по­пiд са­мою стi­ною. Про­ти сон­ця на стрi­сi снiг по­чав роз­та­ва­ти. З на­вис­лої на стрi­сi льодо­вої бах­ро­ми во­да стi­ка­ла прос­то на стеж­ку. Обид­вi па­нiї по­вер­ну­ли з стеж­ки на снiг i заг­руз­ли тро­хи не по ко­лi­на. Во­ни обер­ну­лись до, вiк­на i вгля­дi­ли Ка­те­ри­ну. Ка­те­ри­на мах­ну­ла на їх ру­кою: за­ходьте, мов, сю­ди, до ме­не в гос­тi! Стар­ша па­нiя пiд­ве­ла очi вго­ру, кив­ну­ла го­ло­вою, не­на­че го­во­ри­ла: та до те­бе ж iде­мо, не ку­ди! Але крап­лi во­ди по­ли­лись їй на ли­це. Во­на втер­ла вид хус­точ­кою, вий­няв­ши її з ру­ка­ва. Iван Ос­та­по­вич чо­гось стри­во­жив­ся i нi­би тро­хи зля­кав­ся, вгля­дiв­ши в вiк­но мо­ло­ду бi­лу па­ня­ноч­ку з тiт­кою. Вiн вхо­пив з сто­ла люльку i по­чим­чи­ку­вав в да­ле­ку кiм­нат­ку.

    Незабаром увiй­шли в свiт­ли­цю Пав­ловська та Оле­ся, роз­дяг­ли­ся в са­мiй свiт­ли­цi i пок­ла­ли свої кун­ту­шi на стiльцях. Ка­те­ри­на поп­ро­си­ла їх сiс­ти на ка­нап­цi, а са­ма при­су­ну­ла дзиг­лик до ка­на­пи i сi­ла з шит­тям про­ти їх. По­ча­лась роз­мо­ва про вчо­раш­нi й сьогод­нiш­нi про­це­сiї та це­ре­мо­нiї. Ка­те­ри­на не втер­пi­ла i пох­ва­ли­лась, що й до їх приїхав з Чи­ги­ри­на пи­сар гетьма­на Бог­да­на, був на тих це­ре­мо­нi­ях i роз­ка­зав їй про все. Ка­те­ри­на роз­ка­за­ла все, що го­во­рив їй Ви­говський, так гар­но, що обид­вi па­нiї слу­ха­ли її з ве­ли­кою цi­ка­вiс­тю, їм обом хо­тi­лось по­ба­чи­ти то­го гетьмансько­го пи­са­ря i од йо­го по­чу­ти де­що цi­ка­ве i про Чи­ги­рин, i про гетьма­на.

    Виговський, увiй­шов­ши в не­ве­лич­ку кiм­нат­ку, при­че­пу­рив­ся пе­ред дзер­ка­лом, зак­ру­тив свої ву­си вго­ру, по-шля­хетськи, при­че­сав ко­рот­кi ку­че­рi i не­за­ба­ром вий­шов до гос­тей, щоб зблизька по­ди­ви­тись на ту бi­ля­ву Оле­сю. В ма­леньких две­рях свiт­ли­цi з'яви­лась йо­го здо­ро­ва, муж­ня фi­гу­ра. Вiн низько наг­нув го­ло­ву, щоб не черк­ну­тись ло­бом об од­вi­рок, пе­рес­ту­пив че­рез по­рiг i вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ви­со­кий зрiст. Рiв­ний, як стрi­ла, ши­ро­кий в пле­чах, з тон­ким ста­ном, до кот­ро­го влип чер­во­ний жу­пан, з ви­со­ким чо­лом, над кот­рим хви­ля­ми на­вис­ли тем­но-ру­сi ко­рот­кi ку­че­рi, Ви­говський був гар­ний i в со­рок ро­кiв. Вiн од­ра­зу вра­зив мо­ло­ду Оле­сю своєю мужньою фi­гу­рою i де­лi­кат­ною кра­сою ма­то­во-бi­ло­го ли­ця. Оле­ся гля­ну­ла на йо­го, зир­ну­ла йо­му в вi­чi i по­чер­во­нi­ла, як ма­кiв­ка.

    Iван Ос­та­по­вич при­вi­тав­ся до обох па­нiй, сiв ос­то­ронь на ос­ло­нi з ви­со­кою спин­кою, нак­ри­то­му чер­во­ним сук­ном, i все при­див­ляв­ся до мо­ло­дої пан­ни. Оле­ся си­дi­ла кi­нець сто­ла. Во­на бу­ла в бла­кит­нiй шов­ко­вiй юб­цi, об­ши­тiй зо­ло­ти­ми пар­че­ви­ми узьки­ми по­зу­мен­та­ми. На но­гах не­на­че го­рi­ли чер­во­нi че­ре­вич­ки. Го­ло­ва бу­ла опо­ви­та дво­ма товс­ти­ми ру­си­ми ко­са­ми, зап­ле­те­ни­ми в дрi­буш­ки i опо­ви­ти­ми си­нi­ми кiс­ни­ка­ми та раз­ка­ми дрiб­них пер­лiв. На шиї лис­нi­ли три зо­ло­тi ду­ка­чi-чер­вiн­цi. Ста­ра Пав­ловська си­дi­ла з за­ку­та­ною в на­мiт­ку го­ло­вою; бi­ла на­мiт­ка об­ви­ва­ла шию й го­ло­ву, ко­рич­не­ва юб­ка бу­ла об­ля­мо­ва­на срiб­ною пар­че­вою стрiч­кою, а на шиї ви­сiв здо­ро­вий срiб­ний хрест, якi но­сять те­пер на­шi про­то­по­пи. На но­гах в неї бу­ли жов­тi сап'янцi, тро­хи зад­ри­па­нi на снi­гу.

    Iван Ос­та­по­вич на­ка­див пов­нi­сiньку свiт­лич­ку, так що на ди­му мож­на бу­ло по­вi­си­ти со­ки­ру, як ка­жуть в при­каз­цi. Ка­те­ри­на й Ви­говський роз­го­во­ри­лись з ста­рою Пав­ловською. Роз­пи­тав­шись у Ви­говсько­го про обiд у мит­ро­по­ли­та, про­вор­на Пав­ловська нес­по­дi­ва­но бовк­ну­ла, мов з кi­лоч­ка:

    - А ми, па­не пи­са­рю, ба­чи­ли вас вчо­ра!

    - Де ж ви ме­не ба­чи­ли? - спи­тав Ви­говський.

    - А ко­ло свя­тої Со­фiї, як ви йшли слiд­ком за вла­ди­кою поп­лiч з пос­лан­ця­ми. Ми з Оле­сею та­ки вас при­мi­ти­ли, хоч i не зна­ли, хто ви та­кий, - ска­за­ла Пав­ловська.

    Олеся по­чер­во­нi­ла, як ка­ли­на, i ско­са по­ди­ви­лась на тiт­ку, не­на­че го­во­ри­ла: ой тiт­ко! дер­жи-бо язик за зу­ба­ми!

    - Але то­дi на вас убiр був не та­кий гар­ний, як сьогод­нi, ко­ли ви ба­су­ва­ли ко­нем на ули­цi, i кiнь ваш за­ки­дав нас снi­гом з-пiд ко­пит.

    - Ми ос­ту­пи­лись аж пiд бар­кан та при­ту­ли­лись до бар­ка­на спи­на­ми. Пев­но, ми то­дi бу­ли смiш­нi. Ви не смi­ялись з нас? - обiз­ва­лась Оле­ся, обер­та­ючись до Ви­говсько­го.

    - Оце! чо­го ж пак я смi­яв­ся б з вас? Улич­ка узенька, то й не ди­во, що кiнь ки­дав снiг ко­пи­та­ми на всю ули­цю, - ска­зав Ви­говський ду­же ра­дий, що й Оле­ся йо­го зап­ри­мi­ти­ла на ко­нi в но­во­му ефек­то­во­му ко­зацько­му уб­ран­нi.

    - Чи ви, па­не пи­са­рю, са­мi при­бу­ли до Києва, чи, мо­же, й жiн­ка приїха­ла з ва­ми? Чи ви жо­на­тi? - знов спи­та­ла цi­ка­ва Пав­ловська.


    Виговський ос­мiх­нув­ся i блис­нув з-пiд ву­сiв рiв­ни­ми бi­ли­ми, на­че пiд­рi­за­ни­ми, зу­ба­ми.

    - Нi, я й до­сi не жо­на­тий; все хо­див у по­хо­ди з гетьма­ном i ме­нi не бу­ло ча­су на­вiть по­ду­ма­ти про оже­нiн­ня.

    А мо­же, й тим я й до­сi не жо­на­тий, що якось не трап­ля­лась… - до­дав Ви­говський.

    I Оле­ся, i Пав­ловська, оче­ви­дяч­ки, зра­дi­ли, їх очi ве­се­ло заг­ра­ли. У кож­ної май­ну­ла якась дум­ка, якась на­дiя. Пав­ловська пе­рег­ля­ну­лась ве­се­ли­ми очи­ма з Оле­сею i впiй­ма­ла iск­рис­тий пог­ляд її очей. Ви­говський ду­же спо­до­бав­ся удо­вi, але во­на й са­ма ще не зна­ла, ку­ди йо­го ту­ли­ти: чи до се­бе, чи до Оле­сi. Удо­ва не вва­жа­ла се­бе як ста­ру лю­ди­ну, хоч i ма­ла двi мо­ло­денькi доч­ки, i як­би хто доб­ре при­че­пив­ся до неї, во­на бу­ла б лад­на вий­ти за­мiж хоч i за­раз.

    "Треба за­лу­чи­ти до се­бе цього пиш­но­го ко­за­ка-кра­су­ня! - по­ду­ма­ла Пав­ловська. - За­тяг­ну йо­го до се­бе, хоч би ма­ла тяг­ти йо­го за обид­вi по­ли жу­па­на… На­мов­лю Ка­те­ри­ну, щоб при­ве­ла йо­го до ме­не в гос­тi. Ой, гар­ний же та пиш­ний, враг йо­го ма­те­рi! аж ди­ви­тись на йо­го лю­бо!" - ду­ма­ла Пав­ловська.

    - Пан Iван Ос­та­по­вич та­ки тро­хи за­пiз­нив­ся з своїм ве­сiл­лям, не­ма де прав­ди дi­ти, - ска­за­ла Ка­те­ри­на, за­тя-га­ючи нит­ку в гол­ку i дов­го на­цi­ля­ючись в вуш­ко нит­кою, що бу­ло-та­ки не­лег­ко в хма­рах ди­му й тю­тю­ну.

    - А там же у вас в Чи­ги­ри­нi ко­зач­ки, як мак, проц­вi­та­ють: в шов­ко­вих плах­тах, в ок­са­ми­то­вих юб­ках, в квiт­ках та стрiч­ках, та в чер­во­них чо­бiт­ках з срiб­ни­ми пiд­ков­ка­ми. Ку­ди ж те­пер нам, шлях­тян­кам, до ко­за­чок! Во­ни те­пер i ба­га­тi­шi, i кра­щi за нас. Нев­же мiж ни­ми не знай­шлось нi од­нiєї, кот­ра б при­ча­ру­ва­ла вас? А ка­жуть же, що ко­зач­ки-ча­рiв­ни­цi! - дрi­бо­тi­ла Пав­ловська i смi­ялась. Її круг­ленькi та ку­ценькi, як та­ра­хоньки, щiч­ки, не­на­че пiд­су­ну­тi аж пiд са­мi­сiнькi очi, по­мор­щи­лись i ста­ли схо­жi на пе­че­нi яб­лу­ка; верх­ня гу­ба, ко­рот­ша за спiд­ню, пiд­ня­ла­ся вго­ру, не­на­че пос­ковз­ну­лась по мiц­них зу­бах, i на гу­бi ви­раз­но за­лис­нi­ли чор­нi во­ло­син­ки. Усе її ку­це ли­це з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма ста­ло ве­се­ле-ве­се­ле, не­на­че во­на на­ла­го­ди­лась ста­ти у та­нець з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем i вда­ри­ти тро­па­ка.

    - Не тiльки ко­зач­ки ча­рiв­ни­цi, бу­ва­ють та­кi ча­рiв­ни­цi i мiж шлях­тян­ка­ми, - про­мо­вив Ви­говський, гля­нув­ши в вi­чi Оле­сi й ле­генько зiтх­нув­ши.

    Олеся це при­мi­ти­ла i спус­ти­ла ро­же­вi, цуп­кi, як пер­ли, вi­ка на очi.

    - Чи на­дов­го ви, па­не пи­са­рю, при­бу­ли до Києва? - спи­та­ла Оле­ся так по­важ­но, не­на­че во­на бу­ла тiт­ка Пав­ловської, а ве­се­ла Пав­ловська бу­ла для неї не­бо­гою. Нi один кру­жок її бi­ло­го ли­ця не во­рух­нув­ся, не­на­че її бi­ле лич­ко бу­ло ви­сi­че­не з мар­му­ру.

    - Завтра над­ве­чiр тре­ба виїзди­ти до Чи­ги­ри­на.

    - Оце! так швид­ко? Чо­го ж вам ха­па­тись? Там же жiн­ка й дi­ти не пла­чуть, i ва­ша по­рож­ня ха­та не про­ли­ває за ва­ми слiз, - ска­за­ла Пав­ловська i чо­гось за­ре­го­та­лась, не­на­че удо­ву хто за­лос­ко­тав пiд пах­ва­ми.

    - Що моя по­рож­ня ха­та не пла­че за мною, я то­му вi­до­мий, але що гетьман бу­де сер­ди­тись та гри­ма­ти на ме­не за зай­вi днi мо­го про­бу­ван­ня в Києвi, то я в то­му ще пев­нi­ший. Тре­ба їха­ти, хоч ме­нi i хо­тi­лось би дов­ше по­бу­ти в Києвi.

    - Ой, час вже, ма­буть, по­луд­ну­ва­ти! Ме­нi вже їсти схо­тi­лось: ми сьогод­нi та­ки ра­ненько по­обi­да­ли, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на i вста­ла, пок­лав­ши своє шит­во на сто­лi.

    Незабаром най­мич­ка нак­ри­ла стiл прос­тою сiльською ска­тер­тю з чер­во­ни­ми пе­ре­тич­ка­ми, а Ка­те­ри­на внес­ла по­лу­ми­сок з пи­ро­га­ми, а дру­гий - з сме­та­ною, пос­та­ви­ла та­рiл­ку хо­лод­ної сма­же­ної ри­би i вий­ня­ла з ша­фи чу­дер­нацько­го синього здо­ро­во­го вед­ме­дя з ста­рим ме­дом i тро­хи мен­шо­го - з го­рiл­кою - ле­ва, кот­рий якось при­мiр­ку­вавсь зiп­ну­тись на зад­нi ла­пи i сто­яти на хвос­тi. Увiй­шов i Да­ни­ло Ви­говський та ста­рий батько Євста­фiй. Усi по­сi­да­ли за стiл. Чо­ло­вi­ки ви­пи­ли по здо­ро­вiй чар­цi го­рiл­ки; i пи­ро­ги з сме­та­ною, i ри­ба щез­ли з по­лу­мис­кiв до­ос­тан­ку. Ста­рий батько Iва­на Ви­говсько­го, як ха­зяїн, по­на­ли­вав зе­ле­нi здо­ро­вi чар­ки па­ху­чим ме­дом. В свiт­ли­цi за­пах­ло па­сi­кою, бджо­ла­ми та щiльни­ка­ми. Тiт­ка Пав­ловська круж­ля­ла мед та­ки доб­ре, Оле­ся ви­пи­ла один кух­лик i бiльш не схо­тi­ла. Усi бу­ли ве­се­лi, усi роз­го­во­ри­лись. Оле­ся ста­ла смi­ли­вi­ша, роз­го­во­ри­лась з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, але все бу­ла по­важ­на i на­вiть гор­до­ви­та. Го­во­ри­ла во­на ма­ло, од­по­вi­да­ла ко­ро­тенько. Во­на не за­бу­ва­ла про свiй се­на­торський та кня­зiвський рiд, не­на­че пов­сяк­день но­си­ла на своєму чо­лi од­лиск сла­ви по­важ­них се­на­то­рiв та кня­зiв.

    Надворi вже по­ча­ло су­те­нi­ти. Пав­ловська схо­пи­лась з мiс­ця.

    - Та й за­гу­ля­лись ми, не­бо­го, з ко­за­ка­ми! - аж крик­ну­ла Пав­ловська.

    - Та ви­пий­те ще кух­ли­чок ме­ду на про­щан­ня! - прип­ро­шу­вав ста­рий гос­по­дар тiт­ку.

    - Ой, бу­де вже, бу­де, моє сер­денько! Ой, го­дi вже, го­дi! Мед та­ки п'яненький. Я ста­ла та­ка ве­се­ла од цього ме­ду, що отут не­за­ба­ром зас­пi­ваю на ввесь Київ, - го­во­ри­ла ве­се­ла тiт­ка.

    - Цьоцю! i справ­дi, час нам до­до­му. Вер­та­тись смер­ком я бо­юсь. Ви ж знаєте, що те­пер польськi та ук­раїнськi ка­то­ли­ки-па­ни вер­та­ються на Ук­раїну, бо гетьман пус­кає їх. А мi­ща­ни га­ня­ють їх з Києва, на пе­ред­мiс­тя. Ще по­ду­ма­кугь, що й ми з тих, що вер­та­ються з Польщi, ви­же­нуть i нас на якусь там Ку­ре­нiв­ку, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Отже ж, ти прав­ду ка­жеш, Оле­сю Бог­да­нiв­но! - про­мо­ви­ла тiт­ка.

    - Не бiй­тесь! Я вас про­ве­ду до са­мої гос­по­ди, - обiз­вав­ся Iван Ос­та­по­вич.

    - От за це ве­ли­ке спа­си­бi вам! Ми з ва­ми бу­де­мо, як у Бо­га за двер­ми, - го­во­ри­ла тiт­ка, на­тя­гу­ючи на ру­ки товс­тi ру­ка­ви кун­ту­ша, пiд­би­то­го ли­си­ця­ми. - Але… сьогод­нi ми гос­тюємо у вас, а завт­ра про­си­мо гос­тю­ва­ти в нас: про­си­мо на завт­ра вас усiх до ме­не на пiзнє снi­дан­ня або на ран­нiй обiд.

    - Добре, спа­си­бi! - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на i її чо­ло­вiк.

    - I вас про­си­мо вку­пi з ни­ми, Iва­не Ос­та­по­ви­чу! Не цу­рай­тесь на­шо­го хлi­ба-со­лi, - про­си­ла Пав­ловська Ви­говсько­го.

    - О, доб­ре, доб­ре! Спа­си­бi вам за лас­ка­вiсть! - ска­зав Ви­говський зра­дiв­ши.

    Олеся ки­ну­ла очи­ма на тiт­ку i по­ду­ма­ла: "Та й хит­ра ж та до­гад­ли­ва вда­ла­ся моя до­ро­га цьоця! Щось во­на га­дає та ме­ти­кує, але що, цього не вга­даю…"

    I гос­тi розп­ро­ща­лись з гос­по­да­ря­ми.

    Другого дня Ка­те­ри­на не ду­же за­ра­нi зiб­ра­ла­ся на снi­дан­ня до цьоцi Пав­ловської. Во­на доб­ре зна­ла, що Пав­ловська за­тяг­не снi­дан­ня пiд ран­нi обi­ди, бо бу­ла ду­же гос­те­люб­на лю­ди­на, лю­би­ла ве­се­ле то­ва­рист­во, лю­би­ла гос­тю­ва­ти в дру­гих, лю­би­ла i в се­бе прий­ня­ти то­ва­рист­во.

    Iван Ос­та­по­вич, Да­ни­ло й Ка­те­ри­на прий­шли до па­нi Пав­ловської, як со­неч­ко геть-геть пiд­би­ло­ся вго­ру. Дiм па­нi Пав­ловської був та­кий са­мий, як i в ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го, тiльки ба­га­то прос­тор­нi­ший, хоч i низький, з ма­леньки­ми вiк­на­ми, пе­ре­би­ти­ми навх­рест за­лiз­ни­ми зуб­час­ти­ми грат­ка­ми для обо­ро­ни од зло­дiїв. В Пав­ловської скрiзь в по­ко­ях бу­ло вже поп­ри­би­ра­но, скрiзь бу­ло чис­то й гар­но, як у ке­лi­ях в чер­ниць. В кут­ку на по­ку­тi лис­нi­ли об­ра­зи, об­вi­ша­нi ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми. Пе­ред най­бiльшим об­ра­зом бли­ща­ла лам­пад­ка, не­на­че в свя­то. Тро­хи не на са­му се­ре­ди­ну свiт­ли­цi ви­су­ну­лась низька, при­сад­ку­ва­та, як че­ре­па­ха, ши­ро­ка гру­ба з зе­ле­них та си­нiх ка­холь, по­мальова­на яки­мись чу­дер­нацьки­ми жов­ти­ми квiт­ка­ми. Ця гру­ба, не­на­че здо­ро­ва хма­ра, кра­ла свiт од ма­леньких вi­ко­не­чок i нес­ла в свiт­ли­цю тем­ря­ву. В две­рi виг­ля­да­ли гар­ненькi го­лов­ки двох не­ве­лич­ких до­чок па­нi Яки­ли­ни Пав­ловської, заг­ля­да­ли в свiт­ли­цю i знов хо­ва­лись. Пав­ловська ра­до при­вi­та­ла гос­тей, а най­бiльше Iва­на Ос­та­по­ви­ча. Во­на бу­ла та­ка при­вiт­на до йо­го, не­на­че дав­но йо­го зна­ла i зрос­ла з ним уку­пi. Вий­шла й Оле­ся, вже ба­га­то смi­ли­вi­ша. Во­на при­вiт­но обер­ну­лась до Iва­на Ос­та­по­ви­ча i смi­ли­вi­ше з ним роз­мов­ля­ла. Гос­тi по­сi­да­ли на ка­на­пах, схо­жих на ос­ло­ни.

    - От i спа­си­бi вам, що ви нас од­вi­да­ли! Чи знаєте, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, що ви ме­нi цiєї но­чi сни­лись? -про­мо­ви­ла Яки­ли­на Пав­ловська.

    - I ме­нi ви сни­лись, та так страш­но! - про­хо­пи­лась Оле­ся i чо­гось по­чер­во­нi­ла.

    - Як же я вам снив­ся? - спи­тав Ви­говський в Пав­ловської.


    - Та якось так чуд­но. Сни­ло­ся ме­нi, що ми з Оле­сею йде­мо ули­цею, а ви ле­ти­те на бас­ко­му ко­нi. На вас чер­во­ний кар­ма­зин, шап­ка з чер­во­ним вер­хом, а од кар­ма­зи­на, од шап­ки i од чер­во­них сап'янцiв па­шить по­лум'ям на всю ули­цю. "Ой, зго­ри­мо! - нi­би ка­жу я до Оле­сi. - Ой, ко­ли б оце кiнь сип­нув снi­гом з-пiд ко­пит на це по­лум'я!" I од­ра­зу з-пiд ко­пит по­си­пав­ся ме­те­ли­цею снiг та й по­га­сив те по­лум'я…

    - Ну, хва­лить Бо­га, що ви, цьоцю, не зго­рi­ли в то­му по­лум'ї! - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на, ус­мi­ха­ючись.

    - А ме­нi ви, па­не Iва­не, сни­лись ще страш­нi­ше, - про­мо­ви­ла Оле­ся. - Сни­лось ме­нi, десь я не­на­че йду до свя­тої Со­фiї, а ви ка­таєте на страш­но­му ко­нi. Див­люсь - то ви бу­ли на ко­нi, а то вже пiд ко­нем. Кiнь ска­же­но прих­кає, па­шить па­ром та все топ­че вас ко­пи­та­ми, топ­че i бi­жить, а ви все ле­жи­те пiд ним. Я по­ча­ла кри­ча­ти на лю­дей, щоб ря­ту­ва­ли вас. Ко­ли гля­ну, ви знов на рвуч­ко­му ко­нi гар­цюєте на май­да­нi, а по­тiм див­люсь - ви знов пiд ко­нем. Гос­по­ди, як я пе­ре­ля­ка­лась! Про­ки­ну­лась я i вся дри­жу, не­на­че в про­пас­ни­цi.

    "Ото вра­зив їх обох! Аж прис­нив­ся обом та ще тiєї ж са­мої но­чi", - по­ду­ма­ла Ка­те­ри­на.

    - Що б то вi­щу­вав цей сон? Чи доб­ре, чи по­га­не? - ска­за­ла Ка­те­ри­на го­лос­но.

    - Менi здається, що доб­ре, бо як сниться страш­ний сон, то вi­щує на доб­ро, а як ве­се­лий, то на якесь ли­хо або на хво­ро­бу, - про­мо­вив Да­ни­ло.

    - Дай, Бо­же, щоб на доб­ро, щоб я не дур­но наст­ра­ха­лась цiєї но­чi, - ска­за­ла тiт­ка. - Але ж, па­не Йва­не, в вас кiнь! Чи вiн та­тарський, чи ту­рецький? Нап­ро­ди­во чу­до­вий та бас­кий!

    - Татарський, сте­по­вий, га­ря­чий, як огонь, а пруд­кий, як вi­тер, - од­по­вiв Iван Ос­та­по­вич.

    - Тим, ма­буть, ваш кiнь ме­нi й прис­нив­ся, що та­кий бас­кий. Ото як­би я бу­ла мо­лод­ша! Як би я на йо­му оце по­гар­цю­ва­ла! - ска­за­ла тiт­ка Яки­ли­на.

    - I я б по­гар­цю­ва­ла, бо ду­же люб­лю їзди­ти вер­хи, - обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Невже ви вмiєте їзди­ти вер­хи? - спи­тав Ви­говський.

    - О! ще й як! Мiй па­но­тець вив­чив ме­не їзди­ти на ко­нi ще змал­ку, для вся­ко­го ви­пад­ку, бо в нас шлях­та час­то вчи­няє наїзди на дiм, на осе­лю. От я й умi­ла б обо­ро­ня­тись, ко­ман­ду­ва­ти слу­га­ми на ко­нi, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Чи ви грецької вi­ри, чи ка­то­лицької? - спи­тав нес­по­дi­ва­но Iван Ос­та­по­вич в Оле­сi Стет­ке­ви­чiв­ни.

    - Аякже! Я i цьоця моя Яки­ли­на - ми грецької вi­ри, - ска­за­ла во­на, кив­нув­ши го­ло­вою на Пав­ловську.

    - В на­шiй сiм'ї, па­не Йва­не Ос­та­по­ви­чу, є вся­ка мi­ша­ни­на, - обiз­ва­лась Яки­ли­на Пав­ловська. - Мiй батько, цеб­то й дiд Оле­син, i моя ма­ти Ган­на, з Огiнських, бу­ли грецької вi­ри, а вже бра­ти мої розб­ре­лись по уся­ких вi­рах. Один був грецької вi­ри, дру­гi два - Ян та Хрис­то­фор - по­да­лись на но­ву вi­ру-арi­янську, а чет­вер­тий, Оле­син батько, ма­буть, зад­ля то­го, щоб ста­ти се­на­то­ром в Вар­ша­вi, став ка­то­ли­ком. Оле­ся та брат її Ми­хай­ло, од пер­шої Бог­да­но­вої жiн­ки, кня­зiв­ни Со­ло­ми­рецької, зос­та­лись пра­вос­лав­нi, а двi її зве­де­нюч­ки-сест­ри од дру­гої Бог­да­но­вої жiн­ки - ка­то­лич­ки Франц­ке­ви­че­вої - ста­ли ка­то­лич­ка­ми. Оле­син брат Ми­хай­ло пост­риг­ся в чен­цi в Пе­чорсько­му мо­нас­ти­рi. А от я та моя сест­ра не пiш­ли слiд­ком за бра­том Бог­да­ном Стет­ке­ви­чем, бо ми обид­вi не ду­ма­ли ста­ти вар­шавськи­ми се­на­то­ра­ми, то й зос­та­лись пра­вос­лав­ни­ми. Як ба­чи­те, в на­шiй фа­мi­лiї го­рох пе­ре­мi­шав­ся з ка­пус­тою.

    - От i доб­ре, що ви не за­ба­жа­ли ста­ти вар­шавськи­ми се­на­то­ра­ми, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич до тiт­ки Яки­ли­ни, але ско­са гля­нув на Оле­сю; вiн був ра­дий, що Оле­ся од­нiєї з ним вi­ри.

    - Але оце ми ба­зi­каємо со­бi пот­ро­ху, а Iва­но­вi Ос­та­по­ви­че­вi, мо­же, тре­ба не­за­ба­ром виїзди­ти з Києва, а то ще як дiз­нається гетьман, то й на ме­не розг­нi­вається, що я не гос­по­ди­ня, опiз­ни­лась з снi­дан­ням, чи то пак з обi­дом. Але, здається, мiй борщ вже до­ки­пає, а ка­ша доп­рi­ває, - ска­за­ла Пав­ловська i по­бiг­ла до пе­кар­нi.

    - Яка ве­се­ла ва­ша тiт­ка Яки­ли­на! - про­мо­вив Iван Ос­та­по­вич до Оле­сi.

    - Що ве­се­ла, то ве­се­ла! я її люб­лю за ве­се­лi но­ро­ви, бо й ме­нi з нею ве­се­лi­ше. Шко­да тiльки, що во­на жи­ве в Києвi, да­ле­ченько од на­шо­го дво­ру, бо наш, батькiвський па­лац i маєток, аж на По­лiс­сi, - ска­за­ла Оле­ся.

    - При ко­му ж ви жи­ве­те, ко­ли ваш па­но­тець вже три ро­ки як по­мер? Ви та­ка мо­ло­да, вам не­без­печ­но са­мiй жи­ти, та ще в лi­сах та пу­щах, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич.

    - Ми з па­нот­цем жи­ли в Но­вог­руд­ку при зам­ку, до­ки мiй па­но­тець був жи­вий: вiн був каш­те­ля­ном в Но­вог­руд­ку. А як вiн по­мер, то я пе­реїха­ла з своєю тiт­кою в батькiвський двiр на По­лiс­сi, а з на­ми жи­ве й гос­по­да­рює мiй дядько, брат мо­го па­нот­ця, ста­рий удо­вець Хрис­то­фор Стет­ке­вич, арi­янин. Вiн ме­нi став за опi­ку­на й за батька, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Такiй мо­ло­дiй пан­нi не­ве­се­ло жи­ти в пу­щах та нет­рях се­ред вов­кiв та вед­ме­дiв. Ви б пе­рей­шли на жит­тя до тiт­ки Яки­ли­ни в Київ!

    - О, я до неї час­тенько наїжджаю в гос­тi i гос­тюю ча­сом дов­генько, по мi­ся­цiв два, - ска­за­ла Оле­ся, - але все-та­ки не го­диться ме­нi ки­да­ти й своєї ха­ти, i сво­го гос­по­дарст­ва.

    "Можна бу­де з нею час­то ба­чи­тись в Києвi, - по­ду­мав Iван Ос­та­по­вич. - Не ми­не ця пташ­ка мо­го сильця!"

    Тiтка Яки­ли­на Пав­ловська зве­лi­ла нак­ри­ва­ти стiл. I швид­ко по­тiм, за­мiсть снi­дан­ня, по­да­ли на стiл цi­лий обiд, та ще й не убо­гий. Пав­ловська од­чи­ни­ла двер­цi пi­чу­рок: там з'явив­ся цi­лий скля­ний звi­ри­нець. Че­рез ру­ки тiт­ки Яки­ли­ни звiд­тiль по­ча­ли ви­хо­ди­ти, не­на­че з Ноєво­го ков­че­га, уся­кi звi­рi: си­нi вед­ме­дi, зе­ле­нi ле­ви, якiсь мi­фiч­нi чу­дер­нацькi кро­ко­ди­ли чи ящiр­ки з ла­па­ми, а да­лi ви­лiз з пi­чур­ки який­сь здо­ро­вий виш­не­вий змiй з товс­тим пу­зом i з тон­ким хвос­том, зак­ру­че­ним, не­на­че буб­лик. Змiй був пов­ний виш­нiв­ки. Тi звi­рi з нас­той­ка­ми, на­лив­ка­ми та ме­да­ми роз­лiз­лись скрiзь по сто­лi, не­на­че че­ре­да в по­лi. З'яви­лись пiс­нi пи­ро­ги з гре­ча­ною ка­шею та з гри­ба­ми, борщ з ка­ра­ся­ми, а по­тiм стiл аж зах­ряс пiд ва­ре­ни­ка­ми, мни­ши­ка­ми в сме­та­нi, пам­пуш­ка­ми, шу­ли­ка­ми з ма­ком та ме­дом i ма­ков­ни­ка­ми. Тiт­ка Яки­ли­на час­ту­ва­ла, прип­ро­шу­ва­ла, все на­ли­ва­ла чар­ки i са­ма пот­ро­ху ви­пи­ва­ла. I тiт­ка, й Ка­те­ри­на, й Оле­ся не цу­ра­лись хлi­ба-со­лi i їли не згiр­ше й не мен­ше, як i чо­ло­вi­ки, без це­ре­мо­нiї.

    - Ой, за­пiз­ню­ся я в до­ро­гу че­рез ваш ба­га­тий та дов­гий обiд! Бу­де ме­не гетьман би­ти, та нi­ко­му бу­де й бо­ро­ни­ти, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич, до­пи­ва­ючи здо­ро­вий ку­бок ме­ду.

    - Якби я бу­ла там, в Чи­ги­ри­нi, я б вас обо­ро­ни­ла од гетьма­на, - ска­за­ла тiт­ка Яки­ли­на, ви­пив­ши ме­ду i вти­ра­ючи вус­та хус­точ­кою.

    - А ви, Оле­но Бог­да­нiв­но, бо­ро­ни­ли б ме­не од гетьманської бу­ла­ви? - спи­тав в Оле­сi Iван Ос­та­по­вич.

    - Авжеж, бо­ро­ни­ла б, бо шко­да як б'ють чо­ло­вi­ка, та ще й нi­за­що, - обiз­ва­лась Оле­ся, заїда­ючи обiд ма­ков­ни­ка­ми.

    - Ой, час в до­ро­гу, час в до­ро­гу! Си­дiв би я в вас i до ве­чо­ра, як­би ме­не не виг­на­ли, та час до Чи­ги­ри­на бра­тись, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич i хап­ком встав, пе­рех­рес­тив­ся, по­дя­ку­вав Пав­ловськiй за хлiб, за сiль та за щи­ру лас­ку i по­чав, про­ща­тись. На про­щан­нi вiн по­цi­лу­вав тiт­ку Яки­ли­ну в од­не й дру­ге пле­че. - Ото щи­ра ви лю­ди­на! Ба­чу­ся з ва­ми двi­чi, знаю вас два днi, а ме­нi здається, що я з ва­ми вiк звi­ку­вав i знав вас бог за од яко­го ча­су, - мо­вив Iван Ос­та­по­вич до Пав­ловської.

    - Заходьте ж до нас, як бу­де­те в Києвi! Не ми­най­те моєї ха­ти! - ска­за­ла Пав­ловська до Ви­говсько­го.

    - Хiба вмру, що не зай­ду… А ви, Оле­но Бог­да­нiв­но, дов­го ще бу­де­те гос­тю­ва­ти в Києвi в тiт­ки? - спи­тав Iван Ос­та­по­вич.

    - Та, ма­буть, поїду на По­лiс­ся пiс­ля Ве­ли­код­ня, як поч­неться ро­бо­та на по­лi, - ска­за­ла Оле­ся на про­щан­нi.

    - То ми ще по­ба­чи­мось, як бу­де­мо жи­вi та здо­ро­вi, бо ме­не гетьман та­ки час­тенько по­си­лає по дi­лу до Києва, - ска­зав Iван Ос­та­по­вич i вий­шов з по­коїв ве­се­лої Яки­ли­ни.

    

II

    


    Невеселий виїхав то­го ж та­ки дня з Києва Iван Ос­та­по­вич з дво­ма вер­хiв­ця­ми-ко­за­ка­ми. Вже нас­ту­пав ве­чiр, як вiн в'їхав у гус­тий київський бiр. Сум­не не­бо, вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, ви­со­кi сос­ни, що сто­яли, нi­би стi­ни, по обид­ва бо­ки до­ро­ги, на­во­ди­ли на йо­го за­ду­му. Бiр ти­хо гув, не­на­че да­ле­кi хви­лi мо­ря. Це су­мо­ви­те, ти­хе, але ду­же гу­дiн­ня на­во­ди­ло на ду­шу Ви­говсько­го за­ду­му й сум. Пiс­ля шу­му i га­му в Києвi на праз­ни­ку­ван­нях та обi­дах Ви­говсько­му зда­ло­ся, що вiн заїхав у якусь пус­ти­ню. Вiн по­хи­лив го­ло­ву, а ду­ми за ду­ма­ми ти­хо йшли од­нi за дру­ги­ми, од­на дру­гу вик­ли­ка­ючи се­ред мерт­вої са­мiт­нос­тi. Йо­му все чо­гось зда­ва­лось, що вiн нi­би за­гу­бив щось ду­же кош­тов­не або щось за­був у Києвi та­ке гар­не та до­ро­ге, що за ним вар­то бу­ло i на­зад вер­ну­тись. Ви­со­кий ста­ро­дав­нiй екi­паж, пос­тав­ле­ний на по­лоз­ки, бiльш схо­жий на фа­ра­оно­ву ко­лiс­ни­цю, нiж на сан­ки, плав­но й рiв­но ли­нув по утер­то­му шля­ху. Нi гу­ку, нi сту­ку кру­гом. Тiльки бiр жа­лiб­но гув, не­на­че стог­нав, а ду­ми ще яс­нi­ше й ви­раз­нi­ше сну­ва­лись роєм в го­ло­вi Ви­говсько­го.

    "Треба сва­та­ти Оле­сю, хоч би прий­шло­ся ви­хо­пи­ти й ви­дер­ти її з рук гор­до­ви­тої ви­со­кої рiд­нi. Во­на по­важ­на й ро­зум­на, як те­пе­рiш­ня Бог­да­но­ва жiн­ка Ган­на; во­на зу­мiє доб­ре вдер­жу­ва­ти мiй дiм, мо­же, ко­лись i гетьманський… Во­на шля­хетсько­го ви­со­ко­го ро­ду, вмi­ти­ме прий­ня­ти й при­вi­та­ти лю­дей. Ко­за­ки її по­ва­жа­ти­муть; ко­зацька стар­ши­на не пос­мiє за­во­ди­ти в моєму до­мi за­по­розької сва­во­лi та п'янства, кот­ро­го i я сам не люб­лю. Во­на й ба­га­тенька, й гар­на, гар­на, як ле­лiя", - ду­мав Ви­говський, вто­пив­ши очi в тем­но-зе­ле­нi стi­ни сум­ної сос­ни­ни, не­на­че вiн чи­тав на їх свої ду­ми.

    Тихий вi­тер дих­нув не­на­че ду­хом на сос­но­вий ста­рий лiс. Сос­ни за­ко­ли­ва­лись i за­гу­ли ще сум­нi­ше й жа­лiб­нi­ше. Сум­нi й жа­лiб­нi дум­ки швид­ше за­во­ру­ши­лись в ду­шi Ви­говсько­го. Йо­му чо­гось ста­ло жаль Оле­сi, жаль Києва. Вiн зга­дав при­вiт­ну тiт­ку Яки­ли­ну i йо­му ста­ло жаль i за Яки­ли­ною, йо­му хо­тi­лось вер­ну­тись на­зад, по­ди­ви­тись на Оле­сю i на тi кiм­на­ти, де во­на те­пер про­бу­ва­ла.

    Другого дня вве­че­рi Ви­говський при­був до Чи­ги­ри­на i ввiй­шов в свою ква­ти­ру. Вiн був чо­ло­вiк не­розт­рат­ли­вий, хоч i не ску­пий, i най­мав со­бi не­ве­лич­ку ква­ти­ру не­да­ле­ко од гетьмансько­го дво­ру. Од гетьма­на вiн брав доб­ре вдер­жу­ван­ня. Чу­жо­земськi пос­лан­цi на­да­ря­ли йо­го кош­тов­ни­ми по­да­рун­ка­ми. Але в той час вiн ста­вив на свiй кошт мо­нас­тир ко­ло Чи­ги­ри­на i тра­тив на бу­ду­ван­ня мо­нас­ти­ря чи­ма­ло гро­шей.

    Iван Ос­та­по­вич увiй­шов у свою тiс­ну ква­ти­ру, i во­на зда­ла­ся йо­му те­пер надз­ви­чай­но сум­ною.

    "От бу­ло б доб­ре, як­би оце з моєї ха­ти ви­бiг­ла на­зуст­рiч ме­нi Оле­ся, при­вi­та­ла ме­не лас­ка­во, об­ви­ла ме­нi шию пов­ни­ми ру­ка­ми, при­гор­ну­лась до ме­не, сi­ла зi мною по­руч отут на ка­нап­цi i роз­ва­жа­ла ме­не своєю ти­хою роз­мо­вою", - ду­мав Iван Ос­та­по­вич, си­дя­чи на ка­нап­цi.

    Надворi i в по­ко­ях сто­яла мерт­ва ти­ша. Ма­ленькi вiк­на ста­ли нi­би слiп­ну­ти: над­во­рi вже су­те­нi­ло. Ве­чiр заг­ля­дав у всi ма­ленькi вi­кон­ця, а по кут­ках сто­яли тем­ни­ми стов­па­ми дi­ди-тi­нi. В не­доб­ре на­топ­ле­них по­коїчках бу­ло хо­лод­но. Ви­говський важ­ко зiтх­нув i гля­нув на сто­ли, на поск­ла­да­нi в ку­пи уся­кi кан­це­лярськi па­пе­ри. I цi сто­ли на­ве­ли на йо­го сму­ток. Йо­му зда­ва­лось, що i тi по­кої, i тi сто­ли не на­во­ди­ли б на йо­го ду­шу та­ко­го смут­ку, як­би по тих по­ко­ях по­ход­жа­ла Оле­ся. Пер­ший раз на своєму вi­ку вiн по­чу­вав свою са­мiт­нiсть, по­чу­вав нудьгу. Пер­ший раз на вi­ку най­шов на йо­го ду­шу який­сь сму­ток, який­сь жаль, не­вi­до­мий до то­го ча­су се­ред по­хо­дiв та битв, се­ред бур­ли­во­го ко­зацько­го жит­тя. I нес­по­дi­ва­но в йо­го ду­шi ви­ник ле­лiй­но-бi­лий вид Оле­сi: i ста­ло йо­му на сер­цi ве­се­лi­ше, ста­ло нi­би i в по­ко­ях теп­лi­ше i яс­нi­ше.

    "Битви й бит­ви, бит­ви пли­ли за бит­ва­ми, як днi за дня­ми! а моє сер­це не заз­на­ло во­лi, не заз­на­ло щас­тя. Жаль ме­нi се­бе, жаль сво­го сер­ця! - Ви­говський важ­ко зiтх­нув. - Од­на­че час йти до гетьма­на, а то гетьман, ма­буть, ме­не жде", - по­ду­мав Ви­говський i вхо­пив з сто­ла кiлька лис­тiв, ви­тяг з ки­ше­нi свої за­пи­си, зроб­ле­нi в Києвi про пос­лан­цiв та мит­ро­по­ли­та, i шви­денько по­чим­чи­ку­вав до гетьма­на Бог­да­на.

    Гетьман при­вi­тав­ся з ним ду­же лас­ка­во i все роз­пи­ту­вав про пос­лан­цiв, про при­ся­гу ки­ян та про мит­ро­по­ли­та.

    Виговський на­си­лу дiж­дав­ся вольних днiв на мас­ни­цi, одп­ро­сив­ся в гетьма­на i поїхав до Києва. Вiн зай­шов в гос­тi до Пав­ловської, по­ба­чив­ся з Оле­сею. I Пав­ловська, i Оле­ся так са­мо ра­до при­вi­та­ли йо­го, як i пе­ред­нi­ше. Тiт­ка Яки­ли­на зап­ро­си­ла йо­го прий­ти до неї на обiд дру­го­го дня. Стiл знов аж зах­ряс пiд пи­ро­га­ми, ва­ре­ни­ка­ми, мни­ши­ка­ми та уся­ки­ми наїдка­ми, пiд на­лив­ка­ми та вся­ки­ми нас­той­ка­ми. На обi­дi бу­ла якась ро­дич­ка по­кiй­но­го чо­ло­вi­ка Пав­ловської. В кiн­цi обi­ду приїха­ла ста­ра кня­ги­ня Лю­бецька, ро­дич­ка по­кiй­но­го Оле­си­но­го батька. Iван Ос­та­по­вич поз­най­омив­ся з нею. Лю­бецька бу­ла ввiч­ли­ва до Iва­на Ос­та­по­ви­ча, де­лi­кат­на в роз­мо­вi, лас­ка­ва на сло­вах, але, про­ща­ючись з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, не зап­ро­си­ла йо­го до се­бе в гос­тi. Во­на бу­ла гор­да своїм кня­зiвст­вом i до­га­ду­ва­лась, що Iван Ос­та­по­вич не дур­но на­вi­дується до Яки­ли­ни Пав­ловської та до Оле­сi.

    Iван Ос­та­по­вич до­вi­дав­ся од тiт­ки Яки­ли­ни, що Оле­ся виїздить до­до­му в свою маєтнiсть пiс­ля Ве­ли­код­ня че­рез тиж­день.

    "Треба бу­де по­чи­на­ти дi­ло на Ве­ли­код­нi свят­ки, тре­ба бу­де за­ло­вiс­ти­тись Оле­сi, що я маю за­мiр сва­та­ти її, а то як заїде в свою маєтнiсть, в тi по­лiськi пу­щi та нет­рi, то труд­но бу­де то­дi доб­ра­тись до неї. Тре­ба на Ве­лик­день по­чи­на­ти та й кiн­ча­ти дi­ло, ко­ли Бог по­мо­же; виїде з Києва, то й за­бу­де про ме­не", - ду­мав Ви­говський, вер­та­ючись з Києва до Чи­ги­ри­на.

    А Оле­ся про йо­го не за­бу­ва­ла. Пiс­ля йо­го приїзду до Києва во­на тiльки й ду­ма­ла про йо­го, тiльки й роз­мо­ви з тiт­кою бу­ло в неї, що про йо­го.

    - От-от Iван Ос­та­по­вич бу­де те­бе, Оле­сю, сва­та­ти. От по­ба­чиш! При­ле­тить сю­ди в двiр на та­тарсько­му ко­нi, вхо­пить на сiд­ло та й за­ве­зе до Чи­ги­ри­на як по­ло­нян­ку! - смi­ялась тiт­ка.

    - Побачимо! Але, цьоцю, ме­нi отой Чи­ги­рин з ко­зацьким та­бо­ром зов­сiм не по­до­бається. Як­би ме­нi жи­ти в Києвi, то я би з до­ро­гою ду­шею зго­ди­лась вий­ти за Ви­говсько­го, - го­во­ри­ла Оле­ся.

    - От i не по­до­бається! Ти ще й не бу­ла в то­му Чи­ги­риїii, а вiн то­бi вже й не по­до­бається, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Якби я ста­ла гетьман­шею, то це ме­нi при­па­ло б до сер­ця. Я то­дi бу­ла б го­то­ва i в Чи­ги­ри­нi жи­ти. А то бу­ти жiн­кою ге­не­рально­го пи­са­ря вiй­ська За­по­розько­го якось нi­яко­во. Це ж на­вiть не те, що бу­ти се­на­тор­кою в Вар­ша­вi.

    - Ой же, моє сер­це, те са­ме, тiльки що бу­деш жи­ти не в Вар­ша­вi, а в Чи­ги­ри­нi, - обiз­ва­лась тiт­ка.

    - А я, цьоцю, люб­лю бiльш за все Вар­ша­ву, хоч я й не ка­то­лич­ка. Мiс­то ве­се­ле, люд­не. Там i ко­ро­лiвський двiр, i се­на­то­ри, i маг­на­ти з усiєї Польщi й Ук­раїни: є на що по­ди­ви­тись, є чим се­бе роз­ва­жи­ти. Ту­ди тяг­не мою ду­шу, а не до Чи­ги­ри­на, де пов­но ко­за­кiв та гар­мат, де тiльки й тхне вiй­сько­вим та­бо­ром та по­ро­хом! - ска­за­ла Оле­ся i зiтх­ну­ла.

    - Їй за­ма­ну­лось, щоб во­на вий­шла та­ки за­мiж за Ви­говсько­го, але щоб вiк свiй звi­ку­ва­ти з ним в Вар­ша­вi, а не в Чи­ги­ри­нi.

    На Ве­ли­код­нi свят­ки Iван Ос­та­по­вич одп­ро­сив­ся в Бог­да­на до Києва. Дру­го­го дня пi­шов вiн на служ­бу в Ми­хай­лiвський мо­нас­тир. На­ро­ду в церк­вi бу­ла си­ла. Вiн лед­ве про­тов­пив­ся i став ко­ло стi­ни. Не­да­леч­ке од йо­го в прит­во­рi сто­яла Яки­ли­на Пав­ловська, Оле­сi з нею не бу­ло.

    "Чи не поїха­ла вже Оле­ся ча­сом до­до­му? - по­ду­мав Iван Ос­та­по­вич з три­во­гою на сер­цi. - От то­бi й опiз­нив­ся з сва­тан­ням! А ко­ли то во­на знов при­бу­де до Києва? Ко­ли то я знов по­ба­чусь з нею i по­го­во­рю? Ще прий­деться їха­ти до неї на да­ле­ке По­лiс­ся в якiсь Мок­ра­ни".

    Виговський на­си­лу дос­то­яв до кiн­ця служ­би i, хоч був бо­го­мiльний i бо­го­бо­яз­ний, як усе то­го­час­не сус­пiльство, але вiн сли­ве не слу­хав i не чув, що чи­та­ли, що спi­ва­ли в церк­вi, про що Ми­хай­лiвський iгу­мен го­во­рив з ка­фед­ри в своєму ка­зан­нi. Оле­ся не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че й во­на сто­яла тут, в церк­вi, не­да­ле­ко од йо­го ко­ло своєї тiт­ки, а вiн все ди­вив­ся на її ви­со­ченьку тi­лис­ту та рiв­ну пос­тать, на її бi­лу, як снiг, шию та яс­но­во­ло­су го­лов­ку.


    Служба скiн­чи­лась. На­товп ру­шив з церк­ви. Ви­говський при­ту­лив­ся до ко­лон­цi ждав, до­ки не прой­де проз йо­го Яки­ли­на Пав­ловська. Вiн не зво­див очей з її го­ло­ви, за­ку­та­ної по­верх очiп­ка бi­лою тон­кою на­мiт­кою. Бi­ла го­ло­ва у гус­то­му на­тов­пi не­на­че пли­ла до ко­ло­ни, нi­би її нес­ла ти­ха во­да в рiч­цi. Ви­говський пiдс­ту­пив до Пав­ловської i поз­до­ро­вив її з свят­ка­ми. На­товп ухо­пив йо­го i по­нiс поп­лiч з Яки­ли­ною i не­за­ба­ром ви­нiс че­рез ши­ро­кi две­рi на цвин­тар.

    - А де ж це Оле­на Бог­да­нiв­на? - бу­ло йо­го пер­ше сло­во, як во­ни вий­шли з церк­ви. - Мо­же, виїха­ла в свої Мок­ра­ни?

    - Нi, нi, не виїха­ла! - ска­за­ла Пав­ловська i ос­мiх­ну­лась. - В Оле­сi ще зран­ку бо­лi­ла го­ло­ва, i во­на зос­та­лась до­ма.

    Довгенько во­ни йшли мовч­ки. Бу­ло знать по очах Пав­ловської, що во­на чо­гось жда­ла i че­рез те мов­ча­ла, i Ви­говський щось ду­мав i мов­чав. Тiт­ка жда­ла, що вiн от-от ска­же про свої дум­ки та за­мi­ри сва­та­ти Оле­сю, їй ду­же ба­жа­лось ста­ти на цей раз сва­хою… i по­тай­не ба­жан­ня її здiй­сни­лось.

    - Цьоцю Яки­ли­но! - по­чав Ви­говський. - Ме­нi ду­же спо­до­ба­лась ва­ша ша­нов­на не­бо­га i я ду­маю зас­ла­ти до неї ста­рос­тiв. По­пе­ред цього про­шу вас, до­по­мо­жiть ме­нi в цьому дi­лi то по­ра­дою, то своїми сло­ва­ми, а по­тiм ска­же­те ме­нi прос­то, чи мож­на ма­ти яку на­дiю? Чи вий­де Стет­ке­ви­чiв­на за ме­не за­мiж?

    Тiтка зра­дi­ла, аж зас­мi­ялась, їй при­па­дав до впо­до­би та­кий жбних для Оле­сi, а во­на вже дав­ненько хо­ди­ла на роз­пит­ки в Києвi до ко­за­кiв i до­вi­да­лась од їх, що уряд ге­не­рально­го пи­са­ря при гетьма­нi - ви­со­кий уряд, хоч маг­на­ти й ба­га­тi пра­вос­лав­нi па­ни нех­ту­ва­ли ко­за­ка­ми.

    - Пане Йва­не! я пев­на, що Оле­сi ви до впо­до­би i що во­на го­то­ва вий­ти за вас за­мiж хоч i сьогод­нi. Але в неї, ба­чи­те, ба­га­то уся­кої ви­со­кої рiд­нi: i кня­зi Со­ло­ми­рецькi, i кня­зi Лю­бецькi, i кня­зi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я пос­те­рi­гаю, що во­ни спро­тив­ляться цьому, а най­бiльше спро­ти­виться ста­рий князь Ва­силь Со­ло­ми­рецький та Хрис­то­фор Стет­ке­вич, Оле­син опi­кун i нi­би наз­ва­ний батько. Вiн чо­ло­вiк гор­дий, го­но­ро­ви­тий i ду­же не лю­бить ко­зач­чи­ни. Отут мо­же бу­ти зад­ля вас при­ти­чи­на.

    - Шкода! Ох, як шко­да! - аж крик­нув Iван Ос­та­по­вич.

    - Але чи шко­да, чи нi, дi­ло ще не по­чи­на­лось. А тим ча­сом про­шу всту­пи­ти до моєї ха­ти по­поїсти свя­че­но­го з мо­го сто­лу. Там ми ще по­ба­ла­каємо док­лад­но про це дi­ло.

    Вони увiй­шли в свiт­ли­цю Пав­ловської. Ко­ло сто­лу, нак­ри­то­го бi­лою ска­тер­ти­ною i зас­тав­ле­но­го уся­ким свя­че­ним, сто­яла Оле­ся. По свiт­ли­цi клуб­ка­ми вив­ся дим ла­да­ну. Оле­ся жда­ла з церк­ви тiт­ки i на­ка­ди­ла ла­да­ном, по­зас­вi­чу­вав­ши усi лам­пад­ки пе­ред об­ра­за­ми. В свiт­ли­цi од­го­ни­лось важ­ким ду­хом церк­ви од ди­му та лам­па­док. Оле­ся гля­ну­ла на тiт­ку i зас­мi­ялась.

    - От i на­ша сла­ба! Гар­на сла­ба! По­лi­ну­ва­лась йти до церк­ви, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Не ду­май­те, цьоцю, так! Зран­ку в ме­не i справ­дi бо­лi­ла го­ло­ва, а те­пер вже пе­рес­та­ла, - обiз­ва­лась Оле­ся i по­чер­во­нi­ла, гля­нув­ши на Ви­говсько­го.

    - Христос воск­рес! З праз­ни­ком будьте здо­ро­вi! - ска­зав Ви­говський, ски­да­ючи свiй кун­туш i пе­рес­ту­па­ючи че­рез по­рiг свiт­ли­цi.

    - Воiстину воск­рес! Будьте й ви здо­ро­вi! I вас поз­до­ров­ляю з Ве­ли­код­нем! - про­мо­ви­ла Оле­ся i ста­ла та­ка ро­же­ва на ви­ду, як бу­ла ро­же­ва її сук­ня.

    Виговський був уб­ра­ний в но­вi­сiнький ок­са­ми­то­вий жу­пан виш­не­во­го кольору, об­ши­тий зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми. Цей виш­не­вий жу­пан ду­же прис­та­вав йо­му до ли­ця. Вiн не­на­че пок­ра­щав уд­воє. Од­лис­ки по­зу­мен­тiв гра­ли чу­до­ви­ми зо­ло­тис­ти­ми су­тiн­ка­ми про­ти вес­ня­но­го сон­ця i си­па­ли яс­ний свiт на ма­то­во-бi­лi що­ки й ви­со­ке чо­ло Ви­говсько­го.

    - Ну, те­пер пох­рис­то­суємо­ся! - про­мо­ви­ла тiт­ка i три­чi по­цi­лу­ва­лась з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем i, оче­ви­дяч­ки, не без сма­ку. Iван Ос­та­по­вич пiдс­ту­пив до Оле­сi i пох­рис­то­су­вав­ся з нею. Оле­ся за­со­ро­ми­лась, ста­ла чер­во­на, як ка­ли­на, i очi спус­ти­ла до­до­лу, од­на­че не спро­ти­ви­лась i три­чi по­цi­лу­ва­лась з ним. Ви­говський, як доб­рий на­виг­ля­дач, за­ува­жив на це, як на доб­рий знак для се­бе.

    Вибiгли з кiм­на­ти i двi доч­ки Пав­ловської. Стар­ша Ма­рин­ка, вже шiст­над­ця­ти­лiт­ня то­ненька дiв­чи­на, бу­ла чор­ня­венька й гар­на, як на­мальова­на. I во­ни обид­вi пох­рис­то­су­ва­лись з Ви­говським. По­сi­да­ли за стiл i по­поїли свя­че­но­го. Тiт­ка ве­лi­ла по­да­ва­ти стра­ву. По обi­дi тiт­ка вий­шла з свiт­ли­цi нi­би по гос­по­дарст­ву. Оле­ся й Iван Ос­та­по­вич зос­та­лись вдвох.

    Iван Ос­та­по­вич сiв на ка­на­пi по­руч з Оле­сею. Во­на обер­ну­лась до йо­го i гля­ну­ла йо­му прос­то в вi­чi. Двi па­ри яс­них тем­них, ду­же схо­жих очей стрi­ли­ся ду­же близько. Оле­ся не­на­че про­чи­та­ла, як у кни­зi, в йо­го очах, що ду­мав Iван Ос­та­по­вич. Ви­говський по її очах вга­дав од­по­вiдь. Вiн за­го­во­рив сти­ха, щоб йо­го сло­ва не до­хо­ди­ли че­рез две­рi до дру­гої кiм­на­ти.

    - Олександро Бог­да­нiв­но! Я заїздив ко­ня, пос­пi­ша­ючи до вас в Київ. Не мо­жу вси­дi­ти в Чи­ги­ри­нi без вас, i день i нiч все про вас ду­маю. I ра­но й ве­чiр так i по­ри­ває сю­ди мою ду­шу, як тiльки гля­ну на пiв­нiч од Чи­ги­ри­на, на зе­ле­нi лi­си та дiб­ро­ви, бо знаю, що за ти­ми дiб­ро­ва­ми та га­ями про­бу­ває ча­рiв­ни­ця, що при­ча­ру­ва­ла ме­не од­ра­зу своїми ка­ри­ми очи­ма та ви­со­ки­ми бро­ва­ми. Час ме­нi од­ру­жи­тись. Ста­но­ви­ще моє на Ук­раїнi ви­со­ке. Шу­кав я мiж на­ши­ми ко­зач­ка­ми дру­жи­ни, та й.. i… й до­сi не знай­шов. Не та­кої па­ри ме­нi тре­ба. Я вас од­ра­зу по­лю­бив, як уг­ля­дiв вас впер­ше. Чи прий­ме­те ви моїх ста­рос­тiв, як я приш­лю їх сва­та­ти вас?

    - Прийму… прий­му! - ска­за­ла смi­ли­во Оле­ся, анi за­пик­нув­шись. - Я ра­да вий­ти за вас, бо по­лю­би­ла вас од­ра­зу, як по­ба­чи­ла вас впер­ше. Тiльки… тiльки… Ох, бу­де­мо ма­ти при­ти­чи­ну! - про­мо­ви­ла Оле­ся, зiтх­нув­ши i згор­нув­ши ру­ки. - Ма­ти­ме­мо та­ку при­ти­чи­ну, що я й са­ма не вi­до­ма то­му, що вий­де з ва­шо­го сва­тан­ня.

    - Чому так? - рап­то­во спи­тав Ви­говський.

    - Мiй опi­кун, ста­рий дядько, удо­вець Хрис­то­фор Стет­ке­вич, вi­рою кальвiн, i мої ро­ди­чi кня­зiвсько­го ро­ду спро­тив­ляться i не ви­да­дуть ме­не за вас, - ти­хо обiз­ва­ла­ся Оле­ся, спус­тив­ши очi до­до­лу i за­ду­мав­шись. Рум'янець од­ра­зу по­гас на її бi­лих що­ках, а сму­ток впав су­тiн­ком на ро­же­вi вi­ка, на пиш­нi ус­та.

    Виговський за­мовк i сам за­ду­мав­ся. Вiн до­га­ду­вав­ся, що при­ти­чи­на бу­де не­ма­ла i що за Оле­сю прий­деться вой­ду­ва­тись з її ви­со­кою рiд­нею.

    - Христофор Стет­ке­вич, князь Лю­бецький i йо­го жiн­ка ду­же не люб­лять гетьма­на Бог­да­на й ко­зач­чи­ни за те, що гетьман одiр­вав Ук­раїну од Польщi. Во­ни всто­ю­ють за Польщу. I на ко­за­кiв, i на гетьма­на во­ни злi, аж си­чать. А ви ж ге­не­ральний пи­сар в гетьма­на! - ска­за­ла Оле­ся.

    - Але ж я сам шлях­тич, хоч i пi­шов на служ­бу в ко­зацьке вiй­сько. Прав­да, я з не­ба­га­тих шлях­ти­чiв, але кож­ний шлях­тич шлях­ти­че­вi рiв­ня. Що до то­го, що ва­шi ро­ди­чi кня­зi? Во­ни та­кi ж шлях­ти­чi, як i я, а "шлях­тич в заг­ро­дi рiв­ний воєво­дi"! - ска­зав Ви­говський.

    - От що, па­не Йва­не! Пi­дiть ви оце сьогод­нi з цьоцею Яки­ли­ною до на­шо­го ро­ди­ча кня­зя Лю­бецько­го. Вiн в Києвi од то­го ча­су, як вiй­сько Бог­да­но­ве виг­на­ло ка­то­лицьку шлях­ту з Ук­раїни. По­ба­ла­кай­те з ним, спи­тай­те й про на­ше дi­ло. Що вiн вам ска­же, те са­ме ска­же вам i мiй опi­кун Стет­ке­вич, бо во­ни ве­ли­кi при­яте­лi i ма­ють од­нi дум­ки. Але вам все-та­ки тре­ба бу­де при­бу­ти до нас в Мок­ра­ни i по­го­во­ри­ти з моїм опi­ку­ном Стет­ке­ви­чем. А по­тiм по­ба­чи­мо, що маємо вчи­ни­ти.

    - Добре! Я поп­ро­шу па­ню Пав­ловську, i ми поїде­мо до кня­зя Лю­бецько­го, - ска­зав Ви­говський i по­цi­лу­вав Оле­сю в ру­ку.

    Незабаром увiй­шла в свiт­ли­цю Пав­ловська. Ви­говський роз­ка­зав їй про свою роз­мо­ву з Оле­сею. Тiт­ка бу­ла ду­же ра­да, поз­до­ров­ля­ла Оле­сю i на ра­до­щах три­чi по­цi­лу­ва­ла її.

    - Ну, па­не Йва­не, пi­де­мо ж до кня­зiв Лю­бецьких! По­ба­чи­мо, якої-то во­ни зас­пi­ва­ють, - го­во­ри­ла тiт­ка. - Знаю, що бу­де в нас бит­ва за Оле­сю, але ми та­ки вiзьме­мо го­ру i одiб'ємо Оле­сю. Без бит­ви вже не обiй­деться. Це я на­пе­ред знаю. По­ба­чи­мо, як во­ни вас прий­муть, що го­во­ри­ти­ме вам, як обiй­деться з ва­ми цей Оле­син дядько в пер­вих, - го­во­ри­ла Пав­ловська, вдя­га­ючись в жу­пан.

    Виговський i Пав­ловська хап­ком поїха­ли, не­на­че ха­па­лись, щоб не опiз­ни­тись на якесь свя­то або на якусь це­ре­мо­нiю.


    Незабаром при­бу­ли во­ни до па­ла­цу кня­зя Лю­бецько­го. Ста­рий па­лац сто­яв на Ста­ро­му Києвi, над гли­бо­кою до­ли­ною, кот­ра тяг­ла­ся до Ко­жум'якiв. Па­лац був збу­до­ва­ний се­ред ши­ро­ко­го дво­ра. Гост­ра ви­со­ка пок­рiв­ля з че­ре­пи­цi по­чор­нi­ла од не­го­ди, не­по­нов­ле­на де­сят­ки ро­кiв. Тiльки мiс­ця­ми на пок­рiв­лi зе­ле­нi­ли ши­ро­кi пля­ми яс­но-зе­ле­но­го мо­ху, не­на­че по­на­ши­ва­нi на ган­чiр­ках яс­но-зе­ле­нi ок­са­ми­то­вi лат­ки. З бо­ку па­ла­цу за­ги­на­лась прист­рой­ка на два по­вер­хи, а за нею пiд­нi­ма­лась чуд­на тон­ка не­ве­лич­ка баш­та з узьки­ми амб­ра­зу­ра­ми, не­на­че го­луб'ятня з дiр­ка­ми; бi­лi, але ду­же за­дим­ле­нi ди­ма­рi ви­га­ня­лись ви­со­ко над гост­рим да­хом, не­на­че стов­пи, на­ти­ка­нi без ла­ду в чор­ну пок­рiв­лю. Пе­ред ган­ком па­ла­цу зе­ле­нiв ши­ро­кий круг, за­сад­же­ний ку­ща­ми. За до­мом чор­нiв ста­рий са­док.

    Виговський i Пав­ловська увiй­шли в дов­генькi узькi сiн­цi, бiльше схо­жi на ко­ри­дор з узьки­ми вiк­на­ми. Две­рi збо­ку од­чи­ни­лись. З-за две­рей виг­ля­ну­ла жi­но­ча чуд­на го­лов­ка з ма­леньким по­мор­ще­ним ли­цем, схо­жим на пе­че­ну кар­топ­лю. Ця го­лов­ка, зав­бiльшки з доб­рий за­по­розький ку­лак, ви­ря­чи­ла на їх за­чу­до­ва­нi очi, а по­тiм ма­ленькi руч­ки од­чи­ни­ли скри­пу­чi две­рi. Пав­ловська й Ви­говський увiй­шли в дов­гу ста­рин­ну свiт­ли­цю. В свiт­ли­цi нi­ко­го не бу­ло. Ста­ро­дав­нi ясе­но­вi стiльцi з ви­со­ки­ми без мi­ри спин­ка­ми, об­би­тi чер­во­ним, вже зли­ня­лим, сап'яном, сто­яли ряд­ком по­пiд стi­на­ми; руч­ки стiльцiв бу­ли по­роб­ле­нi в фор­мi га­дюк, кот­рi поз­вi­шу­ва­ли на­низ свої дов­гi го­лов­ки, а хвос­та­ми поп­ри­ли­па­ли до ви­со­ких спи­нок. Дов­гi ки­лим­ки бу­ли розс­те­ле­нi по­пiд стiльця­ми, тяг­лись стеж­кою че­рез свiт­ли­цю до две­рей. Ки­ли­ми по­ли­ня­ли, втра­ти­ли лиск i фар­би; один тiльки до­ро­гий квiт­час­тий не­ли­ню­чий перський ки­лим на со­фi зве­се­ляв сум­ну тем­ну свiт­ли­цю. Узькi, ви­со­кi й звер­ху гост­рi вiк­на пус­ка­ли ма­ло свi­та в дов­гу свiт­ли­цю, а круг­ленькi ши­боч­ки з чер­во­но­го й синього скла вго­рi вi­кон ки­да­ли в свiт­ли­цю тем­ну­ва­тi су­тiн­ки, i в свiт­ли­цi од їх ста­ва­ло нi­би ще тем­нi­ше. В до­мi бу­ло ти­хо. Нiг­де не бу­ло чу­ти нi най­мен­шо­го гу­ку, на­вiть ше­лес­ту, як в по­рож­нiй ста­рин­нiй церк­вi. Ви­говсько­му зда­ло­ся, що вiн увiй­шов в якусь ста­ро­дав­ню церк­ву; ряд­ки об­ра­зiв, кот­ри­ми був зас­тав­ле­ний увесь ку­ток на по­ку­тi, ще бiльше на­во­ди­ли на йо­го та­ку дум­ку. Ви­говський i Пав­ловська по­сi­да­ли на твер­дих стiльцях i по­об­пи­ра­лись лiк­тя­ми на хо­лод­нi де­рев'янi га­дю­ки.

    Довгенько во­ни жда­ли, але нiх­то не ви­хо­див до їх. В кiм­на­тах не бу­ло чу­ти на­вiть най­мен­шо­го ше­лес­ту. Дiм сто­яв, нi­би пуст­ка, в кот­рiй жи­ла од­ним-одна якась лю­ди­на з ма­ле­сенькою го­лов­кою та зморш­ку­ва­тим ли­цем.

    - Поганий для ме­не знак, отi га­дюч­ки! - про­мо­вив ти­хо Ви­говський i торк­нув ру­кою од­ну га­дю­чу го­ло­ву, а по­тiм дру­гу.

    - Нiчого те! Не вку­сять, бо де­рев'янi й хо­лод­нi як лiд, - за­ше­по­тi­ла тiт­ка Яки­ли­на, ос­мi­ха­ючись.

    - Хоч не вку­сять, так за­мо­ро­зять хо­ло­дом, - ска­зав Ви­говський.

    Незабаром две­рi в кiм­на­ту заск­ри­пi­ли, не­на­че цi­ле лi­то не­ма­за­ний вiз. Вий­шла ста­ра кня­ги­ня Лю­бецька, уб­ра­на в тем­но-зе­ле­ну ок­са­ми­то­ву сук­ню, по­верх кот­рої був на­ки­ну­тий виш­не­вий кун­туш. Сук­ня бу­ла до­ро­га, але та­ка зли­ня­ла, що на фал­дах ста­ла ру­да, не­на­че фал­ди бу­ли по­си­ла­нi звер­ху та­ба­кою. Пос­пi­ша­ючи до гос­тей, Лю­бецька на­вер­тi­ла на го­ло­ву дов­гий шма­ток бi­лої про­зо­рої тка­ни­ни i зав'яза­ла кiн­цi на шиї ниж­че пiд­бо­рiд­дя. В цьому iмп­ро­вi­зо­ва­но­му тюр­ба­нi во­на бу­ла схо­жа на тур­ке­ню. Си­вi пас­ма кiс виг­ля­да­ли над ву­ха­ми. Лю­бецька бу­ла не­ве­лич­ка на зрiст з су­хим ли­цем. Тiльки чор­нi очi бли­ща­ли i свi­ти­лись зав­зя­тiс­тю.

    Гостi вста­ли i пiш­ли на­зуст­рiч кня­ги­нi. Ви­говський при­вi­тав­ся до Лю­бецької i по­цi­лу­вав її в ру­ку. Лю­бецька зир­ну­ла на рiв­ну, пиш­ну фi­гу­ру Iва­на Ос­та­по­ви­ча, i вид її по­ве­се­лi­шав. Оче­ви­дяч­ки, вiн спо­до­бав­ся кня­ги­нi i фi­гу­рою, i кра­сою.

    - А ми вже ба­чи­лись з ва­ми, па­не Ви­говський! -обiз­ва­лась рiз­ким, зов­сiм не ста­ре­чим го­ло­сом Лю­бецька.

    - Мав щас­тя стрi­ну­тись з ва­ми в па­нi Пав­ловської, - ска­зав Ви­говський ве­се­лим го­ло­сом. Вiн при­мi­тив, що вчи­нив доб­ре вра­жен­ня на ста­ру кня­ги­ню.

    - Сiдайте ж у нас! - про­мо­ви­ла Лю­бецька, сi­да­ючи на ка­на­пi.

    Павловська сi­ла по­руч з нею так про­вор­но, не­на­че впа­ла на ка­на­пу, аж ка­на­па заск­ри­пi­ла. Ви­говський сiв на стiльцi.

    Не встиг­ли во­ни пе­ре­ки­ну­тись кiлько­ма сло­ва­ми, як две­рi знов скрип­ну­ли так рап­то­во, не­на­че хто рiз­нув но­жем по гор­лян­цi. На две­рях з'явив­ся ста­рий князь Лю­бецький. Вiн був не­ве­ли­кий на зрiст, кре­мез­ний дiд з си­вою дов­гою бо­ро­дою. На го­ло­вi ви­ли­ся роз­кiш­нi чор­нi ку­че­рi, не­на­че при­па­лi по­ро­хом. Ста­рий ок­са­ми­то­вий виш­не­вий жу­пан так зли­няв i по­ви­ти­рав­ся, що на йо­му по­де­ку­ди свi­ти­лись нит­ки. Князь ки­нув нес­по­кiй­ни­ми очи­ма на Ви­говсько­го; зди­во­ва­нi й ви­ря­че­нi йо­го очi не­на­че пи­та­ли у Ви­говсько­го:

    "Чого ж оце ти до ме­не прий­шов? Яке дi­ло маєш до ме­не? На­вi­що ж ти ме­нi здав­ся?"

    Павловська наз­ва­ла на ймен­ня Ви­говсько­го. Князь при­вi­тав­ся з ним гор­до­ви­то i все ди­вив­ся на йо­го, ви­ря­чив­ши здо­ро­вi ка­рi очi. Очi бу­ли не­лас­ка­вi, ли­це на­ду­те, бро­ви на­суп­ле­нi.

    - Познайомившись з па­нею Пав­ловською та з пан­ною Оле­ною Стет­ке­ви­чiв­ною, на­вiть за­вiв­ши при­ятельство, я з щи­рим сер­цем ба­жаю поз­най­оми­тись i з їх близькою рiд­нею, якою ви їм до­во­ди­тесь, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    "Навiщо ме­нi це зда­ло­ся?" - не­на­че го­во­ри­ли гост­рi кня­зе­вi очi; од­на­че князь лас­ка­во пок­ло­нив­ся Ви­говсько­му i про­мо­вив:

    - Спасибi вам, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! спа­си­бi за честь! Сi­дай­те ж в моїй гос­по­дi! - ска­зав Лю­бецький, i йо­го очi ста­ли ве­се­лi­шi. У Ви­говсько­го ста­ло лег­ше на ду­шi.

    - Чи по дi­лу при­був до Києва, па­не ге­не­ральний пи­са­рю, чи на про­щу?

    - Приїхав я до Києва на про­щу, по­бу­вав в Пе­черсько­му мо­нас­ти­рi i в пе­че­рах, приїхав я i по дi­лу, - ска­зав Ви­говський.

    - А у нас в Києвi ста­ла­ся ве­ли­ка змi­на: за­па­ну­ва­ла Моск­ва, наїха­ли мос­ковськi стрiльцi, десь узяв­ся мос­ковський воєво­да, - по­чав го­во­ри­ти князь.

    - Така, кня­зю, бу­ла умо­ва Бог­да­на з ца­рем, щоб у Києвi си­дiв мос­ковський воєво­да з стрiльця­ми, - зне­хо­тя обiз­вав­ся Ви­говський, - тре­ба бу­ло прий­ня­ти цих гос­тей.

    - То-то й го­ренько… що цi гос­тi не­за­ба­ром ста­нуть в нас ха­зяїна­ми! - ска­зав Лю­бецький. - Не спо­до­ба­лись ме­нi цi гос­тi За Польщi нам, шлях­ти­чам, i кня­зям, на­вiть пра­вос­лав­ним, бу­ло лiп­ше. Я сам пра­вос­лав­ний i шко­дую за Польщею.

    - Але, кня­зю, змi­ни­ти дi­ла вже не мож­на. Но­вi по­ряд­ки нас­та­ли на Ук­раїнi, - ска­зав Ви­говський.

    - Новi, але для нас ду­же не­до­год­нi. По­га­не дi­ло вчи­нив Бог­дан, по­га­не! Бо­дай йо­му доб­ра не бу­ло! - аж крик­нув князь i, схо­пив­шись з мiс­ця, по­чав хо­ди­ти по свiт­ли­цi.

    - Князю, сядь! Не хо­ди! - про­мо­ви­ла Лю­бецька до чо­ло­вi ка.

    - За Польщi нам бу­ло доб­ре, - го­во­рив князь, тро­хи не бi­га­ючи по свiт­ли­цi, - на­род ро­бив на нас пан­щи­ну, пла­тив нам по­да­тi як дер­жав­цям, як дав­нiм кня­зям. Ми ма­ли зем­лi й лi­сiв, скiльки хо­тi­ли. А те­пер що? Хло­пи зде­бiльшо­го пiш­ли в ко­за­ки, прис­та­ли до Хмельницько­го, пе­рес­та­ли ро­би­ти пан­щи­ну. От я маю двоє сiл на По­лiс­сi, а з їх те­пер ко­рис­тi, як з ца­па мо­ло­ка. Я й не ка­то­лик, й не по­ляк, си­дiв я до­ма i не тi­кав в Польщу, а мої хло­пи десь роз­бiг­лись на сте­пи, а тi, що зiс­та­лись, не пос­лу­ха­ють, по­за­би­ра­ли со­бi клап­тi моєї зем­лi, ха­па­ють в ме­не пiд но­сом, орють i сi­ють для се­бе, а не для ме­не. А па­ни, що ста­ли ка­то­ли­ка­ми, бо­яться вер­та­тись в свої маєтнос­тi, бо хло­пи бун­ту­ються про­ти їх, ви­га­ня­ють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вi­ри, а зу­бо­жiв зу­сiм. Не маю за вi­що по­ла­го­ди­ти свiй па­лац, по­ла­го­ди­ти гос­по­дарську спра­ву. Ось бач­те, як я об­но­сив­ся. Оде­жа на ме­нi аж свi­титься.

    - Князю! сядь-бо та си­ди! Не бi­гай так швид­ко! - крик­ну­ла Лю­бецька. - Бу­деш по­тiм стог­на­ти цi­лу нiч… В кня­зя сла­бiсть в но­гах, йо­му не мож­на так швид­ко хо­ди­ти, а вiн та­ки хо­дить, - ти­хо про­мо­ви­ла Лю­бецька до Ви­говсько­го.

    Виговський гля­нув на ста­ре уб­ран­ня на кня­зе­вi. Врiв­нi з кня­зем Ви­говський, уб­ра­ний в но­вий ок­са­ми­то­вий кун­туш, об­ши­тий зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми та шнур­ка­ми, зда­вав­ся ба­га­ти­рем.

    - Але що ж, кня­зю, маємо ро­би­ти, ко­ли дi­ло вже ста­ло­ся? Польща до­год­жа­ла шлях­тi, але приг­ноб­лю­ва­ла ко­за­кiв. От че­рез це й все ли­хо скоїлось, - нес­мi­ли­во обiз­вав­ся Ви­говський.


    - Нащо нам ко­за­ки? Не люб­лю я че­рез це ко­за­кiв! - про­хо­пив­ся князь, ни­ка­ючи од кут­ка до кут­ка, - по­га­нi во­ни лю­ди, бо на­коїли нам ли­ха. Ми по­нес­ли ве­ли­ку втра­ту, ми ста­ли тро­хи не стар­ця­ми! - вже не го­во­рив, а ре­пе­ту­вав князь i швен­дяв по свiт­ли­цi так швид­ко, не­на­че йо­му хто на­си­пав прис­ку за ха­ля­ви.

    - Князю! сядь, бо цi­лу нiч кри­ча­ти­меш та стог­на­ти­меш! Знов бу­де то­бi су­до­ми­ти но­ги. Ой Гос­по­ди!

    - Княгине! си­ди со­бi, ко­ли то­бi не­за­вiз­но, а до ме­не не чiп­ляй­ся! - од­по­вiв з кри­ком Лю­бецький.

    - Та го­дi вже, го­дi! Тiльки дур­но се­бе три­во­жиш! - обiз­ва­лась кня­ги­ня i по­ча­ла ти­хо роз­мов­ля­ти з Пав­ловською.

    Павловська тро­хи не на ву­хо ска­за­ла кня­ги­нi, що Ви­говський сва­тає Оле­сю Стет­ке­ви­чiв­ну. Кня­ги­ня за­мовк­ла, на­ду­лась, не­на­че роз­сер­ди­лась на свою ро­дич­ку.

    Князь пе­ре­сер­див­ся, вга­му­вав­ся й сiв; вiн вто­мив­ся од гнi­ву й бi­ган­ня i важ­ко од­са­пу­вав. Ви­говський за­ду­мав те­пер прис­ту­пи­ти до дi­ла, хоч при­мi­чав, що князь не­лас­ка­ве по­ди­виться на йо­го сва­тан­ня.

    - Я оце прий­шов до ва­шої кня­жої ми­лос­тi по ве­ли­ко­му дi­лу зад­ля ме­не. Я ду­маю сва­та­ти пан­ну Стет­ке­ви­чiв­ну, ва­шу ро­дич­ку. Во­на лас­ка­ва до ме­не i да­ла вже ме­нi сло­во. Але во­на си­ро­та, а ва­ша ми­лiсть до­во­ди­тесь їй ро­ди­чем. Чи зго­ди­тесь ви з кня­ги­нею ви­да­ти за ме­не ва­шу не­бо­гу? - про­мо­вив смi­ли­во Ви­говський.

    

    Князь швид­ко пiд­вiв го­ло­ву, аж ки­нув­ся, не­на­че хто ки­нув на йо­го стрi­лою i влу­чив в гру­ди.

    - Ти хо­чеш же­ни­тись з Оле­ною Стет­ке­ви­чiв­ною?

    - Хочу, i хо­чу зна­ти дум­ки ва­шої ми­лос­тi про це ве­ли­ке зад­ля ме­не дi­ло.

    - Гм… гм… Не ра­див би я Оле­сi ви­хо­ди­ти за­мiж за ко­за­ка. Я не люб­лю ко­за­кiв! - знов, спах­нув­ши, про­мо­вив князь. - Не бу­де од ме­не на це зго­ди. Од­на­че… од­на­че… Оле­на має ближ­чих ро­ди­чiв i опi­ку­нiв. Про­шу, пи­тай­те в їх!

    - Але, кня­зю, ко­ли бу­де лас­ка ва­шої ми­лос­тi й зго­да, то все-та­ки й ва­ша ми­лiсть до­по­мiг би ме­нi в цьому дi­лi. I ви, кня­ги­не, до­по­мог­ли б ме­нi, i вас про­шу про це дi­ло!

    Княгиня пе­рес­та­ла роз­мов­ля­ти з Пав­ловською i на­ду­лась. Во­на й не гля­ну­ла на Ви­говсько­го, а тiльки пог­ля­да­ла на кня­зя, не­на­че го­во­ри­ла: "I як вiн нас­мi­лив­ся сва­та­ти ро­дич­ку кня­зiв i се­на­то­рiв, цей ко­зак з убо­гих шлях­ти­чiв з се­ла Ви­го­ва?" Князь мов­чав i тiльки кру­тив свої дов­гi си­вi ву­си. Усi за­мовк­ли. В свiт­ли­цi ста­ло ти­хо. Всiм бу­ло нi­яко­во. Князь не мав охо­ти го­во­ри­ти й мов­чав, не­на­че був ду­же зо­бид­же­ний.

    В той час две­рi по­ма­ле­сеньку заск­ри­пi­ли i да­ле­ка кня­ги­ни­на ро­дич­ка з ма­ленькою го­лов­кою внес­ла куб­ки i здо­ро­ву пляш­ку ста­ро­го ме­ду. Князь мовч­ки пос­та­вив куб­ки на стiл, мовч­ки на­лив їх ме­дом, ви­пив сам i по­дав ку­бок Ви­говсько­му й Пав­ловськiй. Всi пи­ли мед i мов­ча­ли. Кня­ги­ня бу­ла нi­би сер­ди­та: гнiв свi­тив­ся в її очах. Во­на ду­же не лю­би­ла ко­за­кiв, бо бу­ла ка­то­лич­ка.

    Випивши ку­бок, Ви­говський встав i по­чав про­ща­тись. Вста­ла й Пав­ловська, не­ве­се­ла й за­ду­ма­на. Князь i кня­ги­ня розп­ро­ща­лись не­лас­ка­во, не­на­че ви­га­ня­ли з сво­го до­му Ви­говсько­го.

    - Погана спра­ва для ме­не в цих кня­зiв! - про­мо­вив Ви­говський до Пав­ловської, вий­шов­ши з до­му, - не­лас­ка­вi до ме­не цi кня­зi.

    - Їдь, па­не Йва­не Ос­та­по­ви­чу, в Мок­ра­ни до Оле­си­но­го опi­ку­на, по­го­во­ри з ним. Мо­же, з ним бу­де то­бi лiп­ша спра­ва.

    Павловська з Ви­говським вер­ну­лись до­до­му i ввiй­шли в свiт­ли­цю. Оле­ся си­дi­ла на ка­на­пi, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею, i ду­же за­ду­ма­лась. Во­на сi­ла в та­кiй по­зi, як тiт­ка з Ви­говським вий­шли з до­му, i си­дi­ла не­по­руш­не, до­ки во­ни вер­ну­лись. Оле­ся пе­ред­по­чу­ва­ла, що ска­жуть князь Лю­бецький i кня­ги­ня, бо зна­ла, як во­ни не­на­ви­дять гетьма­на Бог­да­на i ко­за­кiв. Ба­га­то дум пе­ре­ду­ма­ла во­на, си­дя­чи в ти­хiй свiт­ли­цi. Во­на щи­ро по­лю­би­ла Ви­говсько­го, але до­га­ду­ва­лась, що ма­ти­ме ба­га­то кло­по­ту, до­ки доп­ро­ва­диться дi­ло до кiн­ця.

    - Нi з чим вер­ну­лись? - ти­хо спи­та­ла Оле­ся в тiт­ки.

    - Нi з чим! - ска­за­ла сум­но тiт­ка. - Як за­го­во­рив Iван Ос­та­по­вич, що хо­че те­бе сва­та­ти, князь i кня­ги­ня по­на­ди­ма­лись i го­во­ри­ти з на­ми не схо­тi­ли. Князь на­бун­дю­чив­ся, як iн­дик, бi­гає по свiт­ли­цi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовч­ки ви­пи­ли ми по куб­ко­вi ме­ду, мовч­ки й з свiт­ли­цi вий­шли.

    - Пане Ви­говський! при­будьте до нас в Мок­ра­ни i по­го­во­рiть з моїм ста­рим дядьком Хрис­то­фо­ром! Мо­же, вiн бу­де до вас лас­ка­вi­ший за кня­зя Лю­бецько­го. Але чи так, чи iнак, а я бу­ду ва­ша, хоч би уся рiд­ня ста­ла ме­нi на до­ро­зi i ста­ви­ла ме­нi при­ти­чи­ни! - ска­за­ла Оле­ся i гор­до пiд­ве­ла­ся з мiс­ця. - Не бу­ду я слу­ха­ти ро­ди­чiв!

    Виговський по­дя­ку­вав i по­цi­лу­вав Стет­ке­ви­чiв­ну в ру­ку, по­тiм розп­ро­щав­ся i вий­шов з свiт­ли­цi.

    - Не за­бу­вай­те ж нас! - гук­ну­ла до Ви­говсько­го че­рез по­рiг Пав­ловська.

    

III

    

    Двiр по­кiй­но­го Бог­да­на Стет­ке­ви­ча сто­яв край не­ве­лич­ко­го по­лiсько­го се­ла Мок­ран, на лед­ве при­мiт­но­му не­ве­лич­ко­му при­гор­ку, не­на­че вiн ви­лiз на той горб, ря­ту­ючи се­бе од бо­ло­та, кот­ре з трьох бо­кiв сус­пiль об­ля­га­ло Мок­ра­ни. З ви­со­кою гост­рою зчор­нi­лою пок­рiв­лею з дво­ма узьки­ми баш­та­ми, кот­рi бу­ли прис­тав­ле­нi на двох уг­лах, з товс­ти­ми стi­на­ми i узеньки­ми вiк­на­ми, му­ро­ва­ний ста­ро­дав­нiй па­лац був схо­жий на те­пе­рiш­ню по­га­неньку гу­ральню, за­дим­ле­ну, чор­ну й неп­ри­вiт­ну. По­верх пок­рiв­лi стри­мi­ли му­ро­ва­нi ви­со­кi й товс­тi ди­ма­рi, прик­ри­тi звер­ху од до­щу ви­му­ро­ва­ни­ми шап­ка­ми, в кот­рих чор­нi­ли з двох бо­кiв дiр­ки. Цi ви­со­кi й ши­ро­кi ди­ма­рi зда­ле­ку бу­ли схо­жi на ви­со­кi ули­ки, прик­ри­тi звер­ху кни­ша­ми або яки­мись чу­дер­нацьки­ми па­ля­ни­ця­ми. На чо­тирьох ро­гах па­ла­цу бу­ли по­роб­ле­нi му­ро­ва­нi звер­ху узькi, вни­зу ши­ро­кi пiд­пiр­ки: зда­ле­ку зда­ва­лось, нi­би па­лац, не­на­че че­ре­па­ха, роз­че­пi­рив свої ку­пецькi товс­тi нiж­ки i на­ла­го­див­ся злiз­ти з при­гор­ка, але нi­як не мiг ру­ши­ти з мiс­ця. Па­лац був кру­гом об­ко­па­ний гли­бо­ким ро­вом, а на око­пi стри­мiв гост­рий ду­бо­вий час­то­кiл. За око­пом лис­нi­ли бо­ло­та, кот­рi по­де­ку­ди зе­ле­нi­ли осо­кою та гус­ти­ми оче­ре­та­ми. В гус­тiй осо­цi по­де­ку­ди не­на­че то­ну­ли круг­лi ку­щi вер­бо­ло­зу та вiльши­ни. За па­ла­цом роз­ки­нув­ся роз­кiш­ний ста­рий са­док, в кот­ро­му по­де­ку­ди сто­яли ста­рi важ­кi ду­би. Кру­гом па­ла­цу за Мок­ра­на­ми на всi бо­ки мрi­ли зе­ле­нi сос­но­вi бо­ри, не­на­че зе­ле­не ї гла­деньке мо­ре об­ля­га­ло кру­гом i па­лац, i се­ло. I тiльки по­де­ку­ди над си­зо-зе­ле­ни­ми бо­ра­ми ви­со­ко ви­ти­ка­лись гост­ро­вер­хi ста­рi-прес­та­рi яли­ни, не­на­че ди­ви­лись роз­кид­час­ти­ми гiл­ка­ми на те мо­ре бо­рiв та ста­рих ду­бо­вих лi­сiв.

    Олеся Стет­ке­ви­чiв­на приїха­ла з Києва в Мок­ра­ни i цi­ле лi­то жда­ла в гос­тi Ви­говсько­го. Але вже й лi­то ми­ну­ло, а вiн не приїздив. Вже й жни­ва ми­ну­ли, нас­та­ла Пер­ша Пре­чис­та, а йо­го не бу­ло. Оле­ся за­су­му­ва­ла i не раз в дум­цi на­рi­ка­ла на чо­ло­вi­кiв, що во­ни не­пев­нi лю­ди, не вмi­ють до­дер­жа­ти сво­го сло­ва.

    "Може, вiн знай­шов iн­шу, кра­щу за ме­не i по­ко­хав її, а ме­не за­був? - ду­ма­ла не раз Оле­ся, хо­дя­чи по ста­ро­му сад­ку з сум­ною ду­мою на чо­лi. - На свi­тi всього трап­ляється. А мо­же, вiн од­ки­нув­ся од ме­не че­рез те, що йо­го оби­ди­ла моя рiд­ня, отi кня­зi Лю­бецькi. Вiн ви­щий уря­дом за тих моїх ро­ди­чiв, кня­зiв Лю­бецьких та Со­ло­ми­рецьких. Вий­шов­ши за йо­го за­мiж, я бу­ла б ве­ли­ка па­нi мiж ко­за­ка­ми, варт­нi­ша за зу­бо­жi­лу кня­ги­ню Лю­бецьку; то­дi й я ви­со­ко пiд­ня­ла б го­ло­ву i згор­да ди­ви­лась на тих усiх кня­зiв. Я їм то­дi дам се­бе зна­ти!" - ма­ри­ла Оле­ся, хо­дя­чи по­пiд ста­ри­ми яб­лу­ня­ми, гор­до­ви­то пiд­няв­ши го­ло­ву вго­ру i пог­ля­да­ючи на яб­лу­нi, де ряс­но бi­лi­ли й чер­во­нi­ли на гiл­ках здо­ро­вi вже дос­ти­га­ючi яб­лу­ка.

    Настав ве­чiр. Оле­ся вер­ну­лась в свою кiм­на­ту i, зас­вi­тив­ши вос­ко­вi свiч­ки, взя­лась до ро­бо­ти з своєю вже не­мо­ло­дою ро­дич­кою по батько­вi Руд­ницькою.


    Павлина Руд­ницька, прис­тар­ку­ва­та пан­на, до­во­ди­лась її батько­вi сест­рою в пер­вих. Ов­до­вiй­ши, Бог­дан Стет­ке­вич зап­ро­сив до се­бе Руд­ницьку за ха­зяй­ку i за то­ва­риш­ку для Оле­сi. Руд­ницька бу­ла з не­ба­га­то­го ро­ду i з охо­тою пе­рей­шла на жит­тя до Бог­да­на Стет­ке­ви­ча. Не­гар­на з ли­ця, су­хор­ля­ва, чор­ненька, але про­вор­на й ро­зум­на, Пав­ли­на Руд­ницька i на ста­рос­тi лiт зос­та­лась та­кою ж ро­ман­тич­ною i мрiй­ною, якою бу­ла за­мо­ло­ду. Во­на не втра­ти­ла на­дiї вий­ти за­мiж за гар­но­го, хоч i убо­го­го же­ни­ха, все спо­дi­ва­лась, що вiн звiд­кiльсь-та­ки приїде до неї, нес­по­дi­ва­но за­ко­хається в неї, i во­на пi­де за йо­го за­мiж, виїде з ним ку­дись да­ле­ко на са­мий край Ук­раїни або Польщi, в якiсь ши­ро­кi сте­пи або в ди­кi пу­щi, i бу­де з ним про­жи­ва­ти щас­ли­во. Пан­на Пав­ли­на бу­ла письмен­на, лю­би­ла чи­та­ти, дiс­та­ва­ла книж­ки в ба­га­тих су­сiд-дi­ди­чiв, про­чи­та­ла кiлька ста­ро­дав­нiх ри­царських ро­ма­нiв, пе­ре­ло­же­них на польську мо­ву, i пам'ята­ла їх тро­хи не до сло­веч­ка, до ос­тан­нiх дрiб­них по­дiй. Ча­сом ве­чо­ра­ми на­хо­ди­ла на неї охо­та опо­вi­да­ти тi ри­царськi iс­то­рiї Оле­сi, i во­на вмi­ла ду­же гар­но роз­ка­зу­ва­ти, так що Оле­ся слу­ха­ла її опо­вi­дан­ня, не­на­че са­ма чи­та­ла книж­ку. Пан­на Пав­ли­на лю­би­ла чи­та­ти i цер­ков­нi книж­ки, а най­бiльше лю­би­ла чи­та­ти жи­тiя свя­тих.

    Кiмнати, в кот­рих жи­ли пан­на Пав­ли­на та Оле­ся, бу­ли не­ве­лич­кi й не­ви­со­кi. Не­ве­лич­кi вiк­на з круг­ли­ми ма­леньки­ми шиб­ка­ми, про­би­тi ви­со­ченько в товс­тих стi­нах, нi­би заг­ля­да­ли в кiм­на­ти i не­на­че не нас­мi­лю­ва­лись про­пус­ка­ти ба­га­то свiт­ла знад­во­ру. Тем­ну­ва­тi вдень, кiм­на­ти вве­че­рi, ос­вiт­ле­нi свiт­лом, бу­ли ба­га­то при­вiт­нi­шi й приємнi­шi, вист­ла­нi ки­ли­ма­ми, чис­то приб­ра­нi, об­вi­ша­нi об­ра­за­ми в до­ро­гих зо­ло­че­них ша­тах. Пан­на Пав­ли­на сi­ла на стiльчи­ку ко­ло ро­зiп­ну­тої на здо­ро­вих пальцях ос­но­ви i по­ча­ла ви­роб­лю­ва­ти ки­лим. Оле­ся си­дi­ла ко­ло сто­ли­ка i ви­ши­ва­ла шов­ком та зо­ло­том пок­рi­вець на ана­лой для церк­ви. Че­рез од­чи­не­нi две­рi свi­ти­лась лам­пад­ка пе­ред об­ра­за­ми в Оле­си­нiй опо­чи­вальнi, зас­те­ле­нiй ки­ли­ма­ми. Вос­ко­вi свi­чi роз­ли­ва­ли до­во­лi свiт­ла на не­ве­лич­ку кiм­нат­ку пан­ни Пав­ли­ни. В кiм­нат­ках бу­ло ти­хо, спо­кiй­но й чис­то, як в мо­нас­тирських ке­лi­ях в чер­ни­чок.

    - От i лi­то ми­нає, а Ви­говський не приїздить до нас! - ти­хо по­ча­ла го­во­ри­ти пан­на Пав­ли­на. - Не дай, Гос­по­ди, як вiн не приїде! Ох, як бу­де важ­ко та тяж­ко то­бi, сер­це Оле­сю!

    - Я й са­ма не знаю, чо­му вiн так за­пiз­нив­ся. Мо­же, йо­го гетьман не пус­кає, мо­же, в йо­го ро­бо­ти ба­га­то, бо вiн ме­нi на­тя­кав, що при гетьма­но­вi Бог­да­но­вi служ­ба ду­же важ­ка, - обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Коли б че­рез це, то ще нi­чо­го. Був i в ме­не же­них… гар­ний, гар­ний, чор­ня­вий, як на­мальова­ний. Ох, ох! Бу­вав вiн в по­кiй­но­го мо­го па­нот­ця час­тенько, а по­тiм че­рез пiв­ро­ку по­чав прис­ва­ту­ва­тись до ме­не. Я й сло­во своє да­ла, а вiн як поїхав, як заїхав десь да­ле­ко, на вiй­ну, чи що, та тiльки я йо­го й ба­чи­ла. Ох! Не йму я вi­ри тим па­ни­чам. Якi во­ни не­пев­нi в сло­вах! Якi во­ни змiн­чи­вi! Як во­ни гра­ються на­шим сер­цем, не­на­че м'ячи­ком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пе­рес­вiд­чи­лась, - го­во­ри­ла пан­на Пав­ли­на i ра­зом з тим зiт­ха­ла так важ­ко як лю­ди­на, кот­ра на вi­ки вiч­нi втра­ти­ла ко­гось до­ро­го­го для сер­ця.

    - Виговський не з та­кiвських, цьоцю Пав­ли­но, я пев­на, що вiн не з та­кiвських. Вiн роз­суд­ли­вий, пев­ний чо­ло­вiк, бо вже не ду­же мо­ло­дий. Вiн не по­ви­нен не до­дер­жа­ти сво­го сло­ва.

    - Вiр, вiр їм, моє сер­це! А я вже звi­ри­лась раз i дру­гий, то й бу­де з ме­не на ввесь вiк. Один мiй же­них прис­ва­тав­ся до ме­не. Та­то не хо­тi­ли ви­да­ва­ти ме­не за йо­го, бо вiн був ду­же вбо­гий шлях­тич. То­дi вiн на­мо­вив ме­не, щоб я втiк­ла з ним, їй же бо­гу, приз­на­юся, що я вже хо­тi­ла з ним тi­ка­ти! - i вiн, як поїхав, то вже й не вер­нув­ся! - бiд­ка­лась пан­на Пав­ли­на плак­си­вим го­ло­сом. - Ой, не йму я їм вi­ри од то­го ча­су, i всiм пан­нам бу­ду за­ка­зу­ва­ти, щоб не йня­ли їм вi­ри.

    

    - Цьоцю Пав­ли­но! Ви­говсько­го ста­но­ви­ще по­важ­не й ви­со­ке: йо­му нi­яко­во ду­ри­ти ме­не, доч­ку Бог­да­на Стет­ке­ви­ча i кня­зiв­ни Со­ло­ми­рецької. Є, ма­буть, якась iн­ша при­ти­чи­на, а ду­ри­ти ме­не, ро­дич­ку се­на­то­рiв та кня­зiв, та­ко­му по­важ­но­му й не­мо­ло­до­му ко­за­ко­вi нi­як не ви­па­дає.

    - Може, ти й прав­ду ка­жеш, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Цьоцю! Роз­ка­жiть ме­нi якусь iс­то­рiю. Ви так гар­но роз­ка­зуєте, не­на­че по книж­цi чи­таєте, - про­си­ла Оле­ся.

    - Не знаю, що б то­бi роз­ка­за­ти. Хi­ба роз­ка­жу то­бi про Олек­сiя, чо­ло­вi­ка Бо­жо­го.

    Олесi не хо­тi­лось слу­ха­ти про свя­тих. Згад­ка про Ви­говсько­го нап­ра­ви­ла її дум­ки на iн­шу стеж­ку: їй за­ма­ну­лось го­во­ри­ти або слу­ха­ти про лю­бо­щi.

    - Потривайте, цьоцю! Роз­ка­жiть ме­нi яку iс­то­рiю про ри­ца­рiв! Ви ба­га­то знаєте тих iс­то­рiй.

    - Потривай! Не­хай при­га­даю, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Де то ви, цьоцю Пав­ли­но, дiс­та­ва­ли тi книж­ки з та­ки­ми цi­ка­ви­ми iс­то­рi­ями, кот­рi ви ме­нi роз­ка­зу­ва­ли?

    - То, сер­це Оле­сю, ще як мiй па­но­тець слу­жив за уп­ра­ви­те­ля в од­но­го польсько­го па­на на Во­ли­нi, то вiн вип­ро­шу­вав тi книж­ки в па­на зад­ля ме­не, бо знав, що я ду­же люб­лю чи­та­ти. Я то­бi ще не роз­ка­зу­ва­ла од­нiєї iс­то­рiї про мо­ло­до­го ри­ца­ря Гер­ма­на. А ця iс­то­рiя ду­же схо­жа на твою iс­то­рiю з Ви­говським.

    - Схожа! - аж крик­ну­ла Оле­ся i пе­рес­та­ла ви­ши­ва­ти. - Роз­ка­жи ж ме­нi, сер­це цьоцю, ту iс­то­рiю, ко­ли во­на схо­жа на мою.

    - Це дi­ялось десь да­ле­ко за гра­ни­цею, в нi­мецькiй зем­лi. Там жив ду­же ба­га­тий ри­цар, князь Адольф. В йо­го бу­ла од­ним-одна доч­ка Ро­за­лiя, гар­на, як ян­гол; бi­ла-бi­ла, з ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми; що­ки в неї бу­ли свi­жi та рум'янi, як ро­жi, ус­та, як тi ко­ра­лi, а очi бла­кит­нi, як не­бо. Батько її був ба­га­тий ри­цар i мав своє чи­ма­ле царст­во як ко­роль. Ба­га­то мо­ло­дих ри­ца­рiв наїзди­ло в па­лац, ба­га­то їх сва­та­лось за Ро­за­лiю, але во­на нi за ко­го не хо­тi­ла ви­хо­ди­ти за­мiж. Вже батько й ма­ти сер­ди­лись на неї, си­лу­ва­ли її виб­ра­ти со­бi же­ни­ха, а во­на не­на­че за­тя­лась: не хо­чу та й не хо­чу, бо тi усi же­ни­хи ме­нi не до впо­до­би.

    - Чого ж то так? Чи не ду­ма­ла во­на пост­риг­тись в чер­ни­цi? - спи­та­ла в тiт­ки Оле­ся.

    - Нi, не ду­ма­ла… Раз якось ста­рий ри­цар Адольф з жiн­кою та доч­кою пли­ли на суд­нi по якiй­сь ве­ли­кiй рiч­цi. Пли­ли во­ни ко­ло яко­гось мiс­та. За мiс­том на го­рi над рiч­кою сто­яв па­лац з баш­та­ми. В той час на чов­нах гу­ля­ли по рiч­цi мо­ло­дi ри­ца­рi i з ни­ми гу­ляв мо­ло­дий ха­зяїн то­го па­ла­цу, Гер­ман, кра­сунь на всю нi­мецьку зем­лю. Чов­ни пли­ли за суд­ном. Ро­за­лiя сто­яла на чер­да­ку то­го суд­на, спер­шись на по­ру­чен­ча­та; во­на вгля­дi­ла то­го кра­су­ня. Ри­ца­рi при­мi­ти­ли Ро­за­лiю i не мог­ли на­ди­ви­тись на неї, та­ка во­на бу­ла гар­на та пиш­на. Во­ни по­ча­ли ки­да­ти їй на суд­но квiт­ки; ки­нув чер­во­ну ро­жу й Гер­ман. Ро­за­лiя наг­ну­лась, взя­ла ту однй­м-одну ро­жу, зак­вiт­ча­ла нею свою ру­су ко­су i ос­мiх­ну­лась до Гер­ма­на. Од то­го ча­су во­на лю­би­ла йо­го од­но­го i не мог­ла йо­го за­бу­ти, не­на­че вiн при­ча­ру­вав її своїми очи­ма. А батько й ма­ти Ро­за­лiї про це нi­чо­го не зна­ли й не вi­да­ли.

    Ото Ро­за­лiя все од­вер­тається од же­ни­хiв та од­си­лає їх з батько­во­го па­ла­цу нi з чим. Батько її й ка­же до своєї жiн­ки:

    "Зберу я в се­бе в дво­рi ри­ца­рiв на ве­ли­кий тур­нiр; не­хай во­ни вчи­нять ве­ли­ку ри­царську бит­ву. Мо­же, Ро­за­лiя не лю­бить па­ни­чiв з ли­ця, але по­лю­бить то­го, хто ви­явить ве­ли­ку си­лу й зруч­нiсть на тур­нi­рi, хто по­ка­же се­бе най­дуж­чим й най­смi­ли­вi­шим i поб'є усiх знач­них бор­цiв-ри­ца­рiв".

    Старий князь Адольф, по­ра­див­шись з жiн­кою, дав опо­вiст­ку в своєму царст­вi i по всiй нi­мецькiй зем­лi, що вiн вес­ною, че­рез тиж­день пiс­ля Ве­ли­код­ня, бу­де справ­ля­ти при своєму дво­рi ве­ли­кий тур­нiр, i щоб до йо­го з'їжджа­лись уся­кi ри­ца­рi, хто має охо­ту по­ка­за­ти свою си­лу i свою зруч­нiсть в бит­вi; най­зруч­нi­шо­му по­бiд­ни­ко­вi на тур­нi­рi князь Адольф обi­цяв ве­ли­кi на­го­ро­ди, кот­рi бу­де роз­да­ва­ти йо­го доч­ка Ро­за­лiя, i ко­ли ри­цар-по­бiд­ник спо­до­бається Ро­за­лiї, то князь ви­дасть її за йо­го за­мiж.


    Прийшла вес­на, ми­нув Ве­лик­день. Ри­цар Адольф ве­лiв збу­ду­ва­ти для тур­нi­ру здо­ро­ве за­бу­ду­ван­ня з прос­тор­ним круг­лим май­да­ном по­се­ре­ди­нi. На по­мос­тi, кру­гом май­да­ну, по­пiд стi­на­ми пос­та­ви­ли стiльцi, по­нак­ри­ва­нi чер­во­ним до­ро­гим сук­ном. Про­ти бра­ми князь зве­лiв пос­та­ви­ти на ви­со­ко­му по­мос­тi шов­ко­вий на­мет, а се­ред на­ме­ту пос­та­ви­ти ши­ро­кий трон, вкри­тий зо­ло­тою пар­чею. По­ча­ли з'їжджа­ти­ся ри­ца­рi звi­ду­сiль, а ра­зом з ни­ми при­бу­ва­ли i їх батьки, ма­те­рi й сест­ри, i уся­кi гос­тi, щоб по­ди­ви­тись на той тур­нiр i на слав­ну кра­су­ню Ро­за­лiю. Князь зве­лiв за­рi­за­ти двад­цять во­лiв, пiв­сот­нi ба­ра­нiв, зве­лiв уби­ти уся­кої пти­цi, ви­ко­ти­ти з льохiв кiлька бо­чок ста­ро­го ви­на, щоб прий­ма­ти гос­тей.

    Настав день тур­нi­ру. Князь Адольф, йо­го жiн­ка та доч­ка по­сi­да­ли на тро­нi про­ти во­рiт, ку­дою в'їжджа­ли на ко­нях ри­ца­рi. Ввесь на­мет, усi стi­ни вго­рi бу­ли об­вi­ша­нi гiр­лян­да­ми з лис­ту та квi­ток. Усi гос­тi роз­мiс­ти­ли­ся навк­ру­ги на стiльцях та ос­ло­нах. По­ча­ли виїзди­ти на ко­нях ри­ца­рi в за­лiз­них по­зо­ло­че­них пан­ци­рях, в за­лiз­них шап­ках. По­ча­ла­ся бит­ва. Ба­га­то мо­ло­дих ри­ца­рiв виїжджа­ло на бит­ву, але мiж ни­ми не по­ка­за­ло­ся нi од­но­го мiц­но­си­ло­го та ду­же смi­ли­во­го. Вже сон­це пiд­би­ло­ся ви­со­ко вго­ру, ко­ли нес­по­дi­ва­но на май­дан виїхав який­сь нес­по­дi­ва­ний ри­цар з зак­ри­тим ли­цем, ввесь нi­би за­ко­ва­ний в по­зо­ло­че­не за­лi­зо. Пiд ним кiнь аж виг­ра­вав, аж тан­цю­вав. Сам ри­цар був рiв­ний ста­ном, пле­чис­тий; вiн гор­до по­чав вик­ли­ка­ти на бит­ву ри­ца­рiв. Ри­ца­рi виїжджа­ли про­ти йо­го, але вiн усiх ви­би­вав з сiд­ла; во­ни па­да­ли з ко­ней на зем­лю, не­на­че стиг­лi яб­лу­ка си­па­лись з де­ре­ва. Всiх вiн по­бив i вий­шов по­бiд­ни­ком. Князь, кня­ги­ня, усi гос­тi в один го­лос, як один чо­ло­вiк, крик­ну­ли йо­му: "Гар­но! Вi­ват!" Князь пок­ли­кав йо­го до своєї ло­жi, i кня­зiв­на Ро­за­лiя по­да­ла йо­му бу­кет з рож, до­ро­гий зо­ло­тий ку­бок, по­тiм зня­ла з се­бе до­ро­гий шов­ко­вий шарф, пе­рев'яза­ла йо­му че­рез пле­че, а на тiй пе­рев'язi по­че­пи­ла меч з зо­ло­тим дер­жал­ном. Батько зап­ро­сив йо­го i усiх ри­ца­рiв до се­бе на обiд до сво­го дво­ру.

    Настав час обi­ду. Ри­ца­рi по­ча­ли зби­ра­тись в за­мок. Прий­шов i не­вi­до­мий ри­цар, все ще за­ку­та­ний в збрую i з зак­ри­тим ви­дом. Вже гос­тi по­ча­ли са­до­ви­тись за сто­ли, а ри­цар все сто­яв i не одк­ри­вав ли­ця.

    - Одкрий же, смi­ли­вий ри­цар, свiй вид, щоб ми зна­ли, хто ти та­кий, i при­вi­та­ли те­бе як ри­ца­ря i як чо­ло­вi­ка. Про­си­мо те­бе сi­да­ти з на­ми за стiл! - про­мо­вив гос­по­дар до гос­тя.

    Молодий ри­цар одк­рив вид. Ро­за­лiя, як сто­яла, так i впа­ла на со­фу: то був той кра­сунь, кот­ро­го во­на ба­чи­ла на Рей­нi як пли­ла на суд­нi. Ста­рий батько по­ма­леньку пiд­вiв­ся з мiс­ця i по­чер­во­нiв, йо­го очi блис­ну­ли гнi­вом i помс­тою.

    - Ти - Гер­ман! Ти - син мо­го за­ка­то­ва­но­го во­ро­га! Твiй батько ко­лись на­пав на мiй за­мок, ог­ра­бу­вав йо­го, заг­нав ввесь мiй то­вар в по­ля, заг­ра­бу­вав мої чер­вiн­цi, по­па­лив ввесь мiй хлiб, ще й пог­нав у по­лон сот­ню моїх хло­пiв! Ти - син мо­го во­ро­га, кот­ро­го я не­на­вид­жу i не про­щу йо­го, по­ки й мо­го вi­ку!

    - Я - син тво­го во­ро­га, але я сам не во­рог то­бi, не во­рог i твоїй пиш­нiй доч­цi Ро­за­лiї, бо я її дав­но по­лю­бив, її од­ну лю­би­ти­му до смер­тi. По твоїй умо­вi ти по­ви­нен ви­да­ти за ме­не свою доч­ку.

    - Я згод­на вий­ти за те­бе за­мiж, за те­бе i бiльше нi за ко­го! - обiз­ва­лась Ро­за­лiя, встав­ши з со­фи. Пе­ред нею став ко­ха­ний Гер­ман, ще кра­щий, нiж був ко­лись, гар­ний, як сон­це, ру­ся­вий та ку­че­ря­вий, здо­ро­вий, рiв­ний ста­ном, рум'яний, як яб­лу­ко. Од йо­го аж тхну­ло здо­ров'ям та щас­тям.

    - Не бу­де цього нi­ко­ли, до­ки мо­го вi­ку! Не бу­де! Я з во­ро­га­ми не­по­мир­ли­вий i за своїх во­ро­гiв не бу­ду ви­да­ва­ти своїх до­чок! - грiз­но про­мо­вив батько.

    Все в за­лi за­тих­ло i при­таїло дух. Усi гос­тi ду­ма­ли, що ста­рий князь ки­неться з ме­чем на Гер­ма­на, що Гер­ман впа­де мерт­вий до­до­лу се­ред пиш­но­го на­тов­пу ри­ца­рiв та дам.

    - Ти, мо­ло­дий ри­ца­рю, хоч син мо­го лю­то­го во­ро­га, але зос­тав­ся по­бiд­ни­ком на тур­нi­рi на моєму праз­ни­ко­вi; че­рез це я про­шу те­бе са­до­ви­тись за стiл i бу­ти моїм ша­нов­ним гос­тем; не цу­рай­ся мо­го хлi­ба-со­лi, бо я то­бi, мо­ло­до­му ри­ца­ре­вi, не во­рог i по­ви­нен од­да­ти то­бi честь, а ро­да­тись з твоїм батьком не хо­чу! Про­шу до сто­лу, до ри­царської шля­хет­ної ком­па­нiї! - до­дав да­лi князь Адольф.

    - Не маю ри­царсько­го пра­ва гнi­ви­ти те­бе своєю од­мо­вою од твоїх зап­ро­син, - обiз­вав­ся по­ну­ро ри­цар Гер­ман i сiв за стiл, але да­ле­ко од гос­по­да­ря, аж в кiн­цi сто­ла, звiд­кi­ля йо­му бу­ло вид­ко кра­су­ню Ро­за­лiю в вiн­ку з бi­лих рож та нар­ци­сiв.

    Тимчасом, як тiт­ка роз­ка­зу­ва­ла, а Оле­ся слу­ха­ла i вся пе­ре­ле­тi­ла дум­кою в за­мок кня­зя Адольфа, нес­по­дi­ва­но гурк­ну­ли две­рi в кiм­на­ту i з-за две­рей ви­су­ну­лась в ма­ленькiй чор­нiй яр­мул­цi си­ва го­ло­ва ста­ро­го Хрис­то­фо­ра Стет­ке­ви­ча, Оле­си­но­го дядька й опi­ку­на. I тiт­ка Пав­ли­на, й Оле­ся обид­вi жах­ну­лись, ки­ну­лись, аж крик­ну­ли. Чо­гось їм обом зда­ло­ся, що во­ни си­дi­ли в за­лi за сто­лом кня­зя Адольфа i нес­по­дi­ва­но в за­лу ввiг­нав­ся страш­ний батько Гер­ма­нiв, мов роз­би­ша­ка.

    - Що це ти, Пав­ли­но, роз­ка­зуєш так дов­го та го­лос­но, що аж в моєму по­кої чуть, нi­би хтось пiд са­ми­ми две­ри­ма стоїть та бу­бо­нить, - про­мо­вив Хрис­то­фор то­ном су­во­ро­го батька й пе­да­го­га.

    - Та це я, бра­те, за ро­бо­тою опо­вi­даю Оле­сi про… про Олек­сiя, чо­ло­вi­ка Бо­жо­го, - обiз­ва­лась ти­хо тiт­ка Пав­ли­на i за­пик­ну­лась.

    - Ото й доб­ре! Це дi­ло бла­го­чес­ти­ве. Тiльки, будь лас­ка, не роз­ка­зуй Оле­сi тих нi­мецьких ро­ма­нiв, кот­ри­ми ти нап­ха­ла со­бi го­ло­ву. Мо­ло­дим пан­нам не слiд опо­вi­да­ти про тi ри­царськi по­хо­деньки та ро­ман­си­ки з уся­ки­ми пан­на­ми. Роз­ка­зуй, роз­ка­зуй, щоб Оле­ся не ну­ди­ла свi­том та не ну­ди­лась за…

    Старий тро­хи не про­хо­пив­ся, що за Ви­говським, але якось зав­ча­су вдер­жав язи­ка, при­чи­нив две­рi i пi­шов до своєї кiм­на­ти. Для Пав­ли­ни й Оле­сi пе­ре­би­тi iлю­зiї не­на­че вi­тер роз­вi­яв. Во­ни знов пе­ре­нес­ли­ся дум­ка­ми з за­ли кня­зя Адольфа в свою тiс­ну кiм­нат­ку, ос­вi­че­ну вос­ко­ви­ми свiч­ка­ми та лам­па­дою пе­ред об­ра­за­ми.

    - Що ж бу­ло да­лi? -не втер­пi­ла Оле­ся, пи­та­ючи в тiт­ки.

    - Ой, що бу­ло, що бу­ло да­лi, то аж сум­но опо­вi­да­ти: бу­ла од­на му­ка для обох, i для Ро­за­лiї, i для Гер­ма­на. Ста­рий князь не пус­кав в свiй двiр Гер­ма­на i не ви­пус­кав нi­ку­ди з двiр­ця Ро­за­лiї, так що їм нiг­де бу­ло й по­ба­чи­тись. Гер­ман не вер­нув­ся до батька в за­мок; вiн осе­лив­ся поб­ли­зу од зам­ку ста­ро­го кня­зя Адольфа i все ни­кав ве­чо­ра­ми кру­гом зам­ку, де ну­ди­ла свi­том пан­на Ро­за­лiя. Вiн знав, в кот­рiй кiм­на­тi жи­ве Ро­за­лiя, знав, кот­рi вiк­на в ви­со­кiй баш­тi зам­ку бу­ли в її кiм­на­тi; ве­чо­ра­ми вiн брав ар­фу й рi­жок, ста­вав за по­то­ком на бе­ре­зi, по­да­вав знак рiж­ком, а по­тiм грав на ар­фi пiс­нi про ко­хан­ня, кот­рi вiн сам скла­дав, встав­ля­ючи в пiс­нi своє й її iмен­ня. То сльози, то ра­дiсть ви­ли­вав вiн в тих пiс­нях, i Ро­за­лiя ро­зу­мi­ла тi пiс­нi: то пла­ка­ла, то смi­ялась од га­ря­чо­го ко­хан­ня, слу­ха­ючи то жа­лiб­нi, то ве­се­лi ме­ло­дiї. Ро­за­лiя од­чи­ня­ла вiк­но, ди­ви­лась на Гер­ма­на зда­ле­ку, вiн ди­вив­ся на неї i по­си­лав їй при­вiт, ма­ха­ючи бi­лою хус­точ­кою. Але слу­ги в зам­ку це при­мi­ти­ли i ска­за­ли ста­ро­му батько­вi. Батько роз­лю­ту­вав­ся i зве­лiв доч­цi пе­рей­ти в кiм­на­ту вни­зу па­ла­цу, звiд­кiль не вид­ко бу­ло нi по­то­ку, нi гаю. То­дi Гер­ман до­вi­дав­ся, яким шля­хом ма­ти з Ро­за­лiєю їзди­ли на про­гу­лян­ня в здо­ро­вий лiс. Вiн сiд­лав сво­го ко­ня i що­ве­чо­ра виїздив на­зуст­рiч, щоб гля­ну­ти на Ро­за­лiю. Але швид­ко ма­ти при­мi­ти­ла йо­го й пе­рес­та­ла їзди­ти в той лiс.

    Молодий ри­цар зблiд на ви­ду, за­чев­рiв, уже дiй­шов до од­чаю i хо­тiв сам со­бi смерть за­по­дi­яти. Гер­ман на­пи­сав до ста­ро­го Адольфа лист, що сам со­бi смерть за­по­дiє, ко­ли князь не ви­дасть за нього своєї доч­ки, про­сив йо­го, бла­гав, го­во­рив, що йо­му шко­да за­гу­би­ти своє мо­ло­де жит­тя, роз­би­ти своє сер­це то­дi, ко­ли йо­го сер­це зац­вi­ло, мов пиш­на квiт­ка. Пос­лав­ши лис­та в за­мок, Гер­ман ждав ко­ло во­рiт од­по­вi­дi. Але ста­рий князь на­вiть не на­пи­сав од­по­вi­дi i ве­лiв ска­за­ти Гер­ма­но­вi, що не бу­де жал­ку­ва­ти, як Гер­ман сам за­гу­бить своє жит­тя.

    Довго жив Гер­ман не­да­леч­ке од зам­ку, але йо­му не до­ве­ло­ся нi ра­зу по­ба­чи­ти своєї ко­ха­ної Ро­за­лiї. Вiн зблiд, за­чев­рiв, як рос­ли­на в ве­ли­ку су­шу, i тiльки й ду­мав, що про свою ми­лу Ро­за­лiю. Ото раз вве­че­рi вiн гу­ляв в лi­сi ко­ло руїн яко­гось ста­ро­го зам­ку; там вiн уг­ля­дiв якусь ста­ру страш­ну ци­ган­ку. Во­на вий­шла з-пiд руїн з ма­ленької кiм­нат­ки i мах­ну­ла до Гер­ма­на ру­кою. Гер­ман наб­ли­зив­ся до неї i зля­кав­ся, гля­нув­ши на її страш­не чор­не об­лич­чя, на її ди­кi здо­ро­вi чор­нi очi. То бу­ла ци­ган­ка-ча­рiв­ни­ця.


    - Молодий ри­ца­рю! - про­мо­ви­ла до нього ци­ган­ка. - Я во­рож­ка й ча­рiв­ни­ця; я знаю про все твоє го­ре; знаю, що ста­рий князь Адольф не ви­дасть за те­бе доч­ки, по­ки йо­го вi­ку. Але мож­на за­по­бiг­ти твоєму го­рю: мож­на по­ро­би­ти так, що ста­рий князь за­бу­де про свою оби­ду од тво­го батька, за­бу­де все давнє, ми­нув­ше, не­на­че во­но нi­ко­ли з ним не трап­ля­лось, не­на­че вiн вдру­ге на свiт на­ро­див­ся. От то­дi вiн по­лю­бить те­бе, бо не впiз­нає те­бе i вiд­дасть за те­бе свою доч­ку.

    - Може, ти, ча­рiв­ни­це, вчи­ниш це своїми ча­ра­ми? - спи­тав в ци­ган­ки Гер­ман.

    - Нi, не мо­жу, не маю та­кої си­ли. Але їдь ти в iн­дiй­ське царст­во, все на схiд сон­ця. Там жи­ве в сто­ли­цi рiд­на сест­ра моя Сан­да­ла. Пи­тай про неї, i кож­ний то­бi ска­же, де во­на жи­ве, бо її кож­ний знає. Сан­да­ла - ве­ли­ка ча­рiв­ни­ця. Во­на од­на знає та­кий спо­сiб, що ли­хий та злий чо­ло­вiк ста­не доб­рим, мсти­вий за­бу­де про свою помс­ту, неп­рав­ди­вий по­лю­бить прав­ду i ста­не прав­ди­вим. Не гай ча­су, сi­дай на ко­ня i їдь все на схiд сон­ця в iн­дiй­ське царст­во. Ча­рiв­ни­ця дасть то­бi тi лi­ки. Ти вер­неш­ся сю­ди, пiд­сип­леш тi ча­ри в ви­но або в хлiб, кот­рi по­да­ють ста­ро­му кня­зе­вi, як вiн вип'є те ви­но або зїсть шма­ток то­го хлi­ба, то в нього в од­ну мить вов­ча вда­ча змi­ниться на людську вда­чу.

    Герман по­дя­ку­вав ци­ган­цi, сiв на ко­ня i поїхав на схiд сон­ця в да­ле­ке iн­дiй­ське царст­во шу­ка­ти со­бi по­ра­ди. Їхав вiн пiв­ро­ку че­рез уся­кi царст­ва, по­тiм приїхав до ве­ли­ко­го мо­ря, сiв на ку­пецький ко­ра­бель i прип­лив до ве­ли­ко­го iн­дiй­сько­го мiс­та, та­ко­го ве­ли­ко­го, що йо­му не­на­че й краю нi­де не бу­ло. По­жив вiн там з пiв­ро­ку, вже вив­чив­ся iн­дiй­ської мо­ви, i то­дi по­чав пи­та­ти про ча­рiв­ни­цю Сан­да­лу. Йо­му по­ка­за­ли ха­ту на да­ле­ко­му пе­ред­мiс­тi, мiж ви­со­ки­ми ске­лис­ти­ми го­ра­ми, де во­на жи­ла. Гер­ман зай­шов в ха­ту. Ча­рiв­ни­ця бу­ла то­дi вдо­ма, си­дi­ла до­лi на розс­те­ле­них бi­лих ци­нов­ках i пе­ре­би­ра­ла уся­ке зiл­ля, скла­да­ючи йо­го в пуч­ки та в сно­пи­ки. Сан­да­ла бу­ла ста­ра i страш­на на об­лич­чя ци­ган­ка, схо­жа на ту, кот­ру вiн стрiв ко­ло руїн зам­ку: во­на бу­ла її стар­ша сест­ра. Гер­ман при­вi­тав­ся до неї, пе­ре­дав їй пок­лiн од сест­ри, опо­вi­дав про своє го­ре i про­сив її до­по­мог­ти йо­му в тiй бi­дi.

    - Добре! - обiз­ва­лась ци­ган­ка. - Ра­ди своєї мен­шої сест­ри я зроб­лю це для те­бе i до­по­мо­жу то­бi. При­ходь завт­ра вве­че­рi до на­шо­го най­бiльшо­го хра­му, стань ко­ло две­рей i жди ме­не. Завт­ра в нас ве­ли­ке свя­то. Ти по­ви­нен йти зо мною в наш храм i по­мо­ли­тись на­шим ве­ли­ким бо­гам, бо без то­го i я то­бi не до­по­мо­жу.

    - Але ж я не ва­шої вi­ри, я - хрис­ти­янин, - обiз­вав­ся Гер­ман.

    - Нiчого те! Один Бог на свi­тi i в нас, i в вас. Ти по­ви­нен пе­ред­нi­ше по­мо­ли­тись на­шим бо­гам, то­дi й мої лi­ки бiльше то­бi до­по­мо­жуть, - ска­за­ла Сан­да­ла, пе­ре­би­ра­ючи зiл­ля та квiт­ки, од кот­рих роз­хо­див­ся по ха­ти­нi стра­шен­но важ­кий дух, то приємний, то про­тив­ний.

    Герман оки­нув очи­ма ха­ти­ну. Ха­ти­на бу­ла убо­га, прос­та, з не­ве­лич­ки­ми вiк­на­ми. На по­лич­ках сто­яли ряд­ки iдо­лiв, страш­них та пре­по­га­них, вит­рiш­ку­ва­тих, мор­да­тих, уха­тих, з ви­щи­ре­ни­ми зу­ба­ми. Мiж ни­ми був iдол чор­та. Са­ма Сан­да­ла бу­ла чор­на-пре­чор­на та без­зу­ба. З-пiд хуст­ки ви­ла­зи­ли пас­ма си­вих кiс. Во­на i справ­дi тро­хи ски­да­лась з ли­ця на ту ча­рiв­ни­цю, кот­ру мо­ло­дий ри­цар стрiв у лi­сi ко­ло руїн ста­ро­го зам­ку. Гер­ман розп­ро­щав­ся й вий­шов.

    Другого дня над­ве­чiр вiн пi­шов до хра­му, став ко­ло две­рей i ждав Сан­да­ли. Жер­цi од­чи­ни­ли храм. Здо­ро­вi за­лiз­нi две­рi заск­ри­пi­ли. Храм сто­яв на при­гор­ку, здо­ро­вий та ши­ро­кий, як ске­ля. Пе­ред са­мим при­гор­ком бли­щав ста­во­чок, в кот­ро­му пла­ва­ли, не­на­че ко­лод­ки, чор­нi пос­вя­че­нi бо­гам кро­ко­ди­ли. Кру­гом усього при­гор­ка, кру­гом став­ка сто­яла ви­со­ка му­ро­ва­на зуб­час­та стi­на, об­ти­ка­на баш­та­ми. На­род по­си­пав­ся на той цвин­тар i рiч­кою по­лив­ся в ши­ро­кi две­рi хра­му. Не­за­ба­ром прий­шла i Сан­да­ла, взя­ла Гер­ма­на за ру­ку i по­ве­ла йо­го в храм. Вiк­на бу­ли ма­ленькi. Храм був тем­ний, як пе­че­ра, не­на­че ви­сi­че­ний в ске­лi. Про­ти две­рей на вiв­та­рях сто­яли три страш­нi iдо­ли. В од­но­го бу­ло чет­ве­ро лиць з чо­тирьох бо­кiв, з бi­ли­ми ви­щи­ре­ни­ми зу­ба­ми; дру­гий дер­жав ко­су, а ко­ло йо­го нiг ва­ля­лись бi­лi че­ре­пи та кiст­ки. Тре­тiй був ву­ха­тий та ро­га­тий, чор­ний з бi­ли­ми зу­ба­ми, страш­ний, як са­та­на.

    - Ой цьоцю! Яке страш­не ви роз­ка­зуєте! Їй-бо­гу, я не бу­ду спа­ти цiєї но­чi, а ко­ли й спа­ти­му, то тi iдо­ли бу­дуть ме­нi сни­тись цi­лу нiч, - ска­за­ла Оле­ся.

    Але тiт­ка Пав­ли­на доб­ре зна­ла, що Оле­ся лю­бить слу­ха­ти опо­вi­дан­ня i про уся­ке стра­хiт­тя, як i про ко­хан­ня, i ве­ла да­лi своє опо­вi­дан­ня про стра­хiт­тя, бо й са­ма лю­би­ла усе ро­ман­тич­не, а най­бiльше страш­не. Iн­ко­ли вно­чi їй сни­лось, що її вик­ра­дає же­них, що во­на вже тi­кає з ним яки­мись пу­ща­ми та бо­ра­ми, хоч той же­них нi­ко­ли й гад­ки не мав вик­ра­да­ти та­кої пе­че­ри­цi, якою бу­ла й за­мо­ло­ду Пав­ли­на. Тiт­ка Пав­ли­на по­ча­ла опо­вi­да­ти да­лi:

    - Ото Сан­да­ла про­ве­ла Гер­ма­на до став­ка та й ка­же:

    "Впади ниць на зем­лю й пок­ло­нись свя­тим кро­ко­ди­лам! Це слу­ги на­ших бо­гiв. Ко­лись дав­но сам наш Бог втi­лив­ся на зем­лi в од­но­му кро­ко­ди­ло­вi". I Гер­ман впав ниць i му­сив пок­ло­ни­тись кро­ко­ди­лам. По­тiм во­на взя­ла ри­ца­ря за ру­ку, по­ве­ла в храм i ста­ла з ним пе­ред са­ми­ми iдо­ла­ми. В хра­мi за­па­ла­ли свiч­ки. Жер­цi вда­ри­ли в буб­ни i по­ча­ли спi­ва­ти та ди­ко га­ла­су­ва­ти.

    "Впади на зем­лю i пок­ло­нись на­шим бо­гам", - ти­хо за­ше­по­тi­ла над са­мим ву­хом в ри­ца­ря Сан­да­ла.

    "Не мо­жу, не мо­жу я мо­ли­тись до цих страш­них бо­гiв. Це не бо­ги, а чор­ти!" - обiз­вав­ся Гер­ман.

    Тiльки що вiн ска­зав цi сло­ва, блис­ну­ла блис­кав­ка i не­на­че за­па­ли­ла храм; заг­ри­мiв страш­ний грiм. Дощ по­лив лив­цем, не­на­че з вiд­ра. Грiм гур­ко­тiв, сту­го­нiв, трi­щав, аж зем­ля двиг­тi­ла. Блис­кав­ка не­на­че вог­нем ос­вi­чу­ва­ла страш­них iдо­лiв. Храм дро­жав. Iдо­ли не­на­че за­во­ру­ши­лись на прес­то­лах i за­хи­та­лись, не­на­че бу­ли на­по­го­то­вi зiй­ти до­до­лу як жи­вi. На Гер­ма­на на­пав страх. А грiм трi­щав та все дуж­чав. Зда­ва­лось, от-от за­ва­литься важ­кий храм i впа­де на лю­дей. Лю­ди крик­ну­ли i по­ча­ли го­лос­но мо­ли­тись до бо­гiв. Жрець обер­нув­ся до лю­дей i про­мо­вив: "Мiж на­ми в хра­мi є лю­ди не на­шої вi­ри. Шу­кай­те їх! Це че­рез їх ста­ла­ся та­ка бi­да!"

    "Впади на зем­лю i по­мо­лись на­шим бо­гам, бо бу­де то­бi ли­хо!"

    - Ой Бо­же мiй, як ме­нi ста­ло страш­но! Ой цьоцю! Не роз­ка­зуй­те да­лi, - го­во­ри­ла Оле­ся; в неї з рук дав­но ви­па­ла гол­ка, а пок­рi­вець зсу­нув­ся з ко­лiн i впав на пiд­ло­гу.

    В той час i Пав­ли­на, й Оле­ся по­чу­ли, що в во­ро­та хтось зас­ту­ко­тiв. В ти­шi но­чi в ти­хих, аж мерт­вих по­ко­ях, бу­ло ви­раз­но чу­ти, що сту­ка­ють в бра­му дво­ра чи­мось де­рев'яним, не­на­че довб­нею.

    - Ой Бо­же мiй! Хто ж це сту­кає в во­ро­та та­кої пiзньої до­би? - про­мо­ви­ла Оле­ся, прис­лу­ха­ючись. - Ме­нi страш­но!

    - То, мо­же, уп­ра­ви­тель десь за­пiз­нив­ся та вер­тається до­до­му, - втi­ша­ла тiт­ка, але i в неї са­мої очi ста­ли пе­ре­ля­ка­нi.

    Стукiт швид­ко за­тих. В кiм­на­тi ста­ло ти­хо. Обид­вi жен­щи­ни дов­генько мов­ча­ли. Чуть бу­ло, як Пав­ли­на важ­ко ди­ха­ла од пе­ре­ля­ку.

    - Нiчого не чуть. - То, мо­же, вi­тер де зва­лив де­ре­ви­ну або ви­ва­лив час­то­кiл, - обiз­ва­лась тiт­ка.

    - Говорiть цьоцю, да­лi! Який то бу­де кi­нець, - про­си­ла Оле­ся, i во­на в дум­цi ста­но­ви­ла се­бе на мiс­це без­та­лан­ної Ро­за­лiї, а Ви­говсько­го - на мiс­це ри­ца­ря Гер­ма­на. При­рiв­ню­ючи її до­лю до своєї, во­на ду­же ба­жа­ла зна­ти кi­нець то­го опо­вi­дан­ня.

    - Ото пiс­ля служ­би, як грiм за­тих, дощ пе­рес­тав, Сан­да­ла ви­ве­ла Гер­ма­на з хра­му i про­мо­ви­ла до нього:

    "Приходь же завт­ра до ме­не, як со­неч­ко ста­не на ве­чiрньому пру­зi, i я то­бi дам ча­ри й лi­ки".

    Другого дня мо­ло­дий ри­цар не мiг дiж­да­тись ве­чо­ра. Вже йо­го й мiс­то не цi­ка­ви­ло, не за­цi­кав­лю­ва­ли йо­го нi хра­ми, нi чуд­нi жильцi то­го мiс­та, смуг­ля­вi та су­хор­ля­вi, пов­би­ра­нi в квiт­час­тi за­пас­ки, та плах­ти, та уся­кi пiст­ря­вi уб­ран­ня. Сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi, ско­ти­ло­ся над пальмо­вi лi­си i не­на­че зап­лу­та­ло­ся чер­во­ним про­мiн­ням в гост­ро­лис­тих пальмо­вих вер­хiв'ях, не­на­че ог­не­ва пти­ця чер­во­ни­ми кри­ла­ми зап­лу­та­лась в гiл­лi. Гер­ман пi­шов до Сан­да­ли i зас­тав її до­ма. Во­на си­дi­ла над ку­пою зiл­ля, дер­жа­ла на ру­ках здо­ро­ву га­дю­ку, не­на­че ди­ти­ну, i го­ду­ва­ла її мо­ло­ком з лож­ки. Гер­ман i здриг­нув­ся i одс­ко­чив од по­ро­га.


    "Не по­ло­хай­ся, мо­ло­дий ри­ца­рю, бо не дiс­та­неш ча­рiв. Для ча­рiв­ницт­ва тре­ба смi­ли­вос­тi. Ко­ли хо­чеш дiс­та­ти од ме­не ча­ри, то пе­ред­нi­ше му­сиш ви­дер­жа­ти спо­ку­су. Хо­дiм зо мною в мiй па­лац. Я в цiй ха­ти­нi прий­маю тiльки прос­тих лю­дей, а ти по­хо­диш од ко­лi­на ве­ли­ких па­нiв", - ска­за­ла Сан­да­ла i ви­ве­ла йо­го че­рез сiн­цi в пиш­ний са­док з пальм, фi­нi­кiв, фiг та апельси­нiв. В сад­ку бу­ло на­сi­яно стiльки уся­ко­го па­ху­чо­го зе­ла та уся­ких квi­ток, що в Гер­ма­на од то­го ду­ху за­па­мо­ро­чи­лась го­ло­ва.

    Тiльки що во­ни зiй­шли з ган­ку, Сан­да­ла свис­ну­ла. З ку­щiв лав­ру та рож вип­ла­зу­ва­ли чо­ти­ри товс­тi та дов­гi га­дю­ки. Во­ни пла­зу­ва­ли прос­то до Гер­ма­на, ко­ли­ва­ючи зо­ло­тис­ти­ми го­ло­ва­ми та ви­су­нув­ши гост­рi жа­ла. Сан­да­ла ос­ту­пи­лась на­зад i ста­ла по­зад Гер­ма­на. Га­дю­ки лiз­ли прос­то пiд но­ги Гер­ма­но­вi i бу­ли вже на­по­го­то­вi опо­ви­тись кру­гом йо­го. В йо­го й дух за­мер. То­дi Сан­да­ла по­за­би­ра­ла в ру­ки га­дю­ки, пог­ла­ди­ла їх, по­че­пи­ла со­бi на пле­чi, од­нiєю, най­мен­шою га­дю­кою, опо­ви­ла со­бi шию i по­ве­ла йо­го да­лi че­рез сад.

    Серед са­ду сто­яв роз­кiш­ний дiм з ган­ком, обс­тав­ле­ний кам'яни­ми зе­ле­ни­ми ко­ло­на­ми. Дiм був ввесь роз­мальова­ний, як цяцька, з блис­ку­чи­ми вiк­на­ми i з те­ра­сою ниж­че ган­ка, обс­тав­ле­но­го бi­ли­ми ко­ло­на­ми. I га­нок, i ве­ран­да бу­ли зас­те­ле­нi бi­ли­ми ци­нов­ка­ми, а че­рез од­чи­не­нi две­рi був прос­те­ле­ний квiт­час­тий перський ки­лим. Тiльки що во­ни сту­пи­ли че­рез по­рiг, з кiм­нат ви­бiг­ли два ста­рi ле­ви. Вгля­дiв­ши Гер­ма­на, во­ни ви­щи­ри­ли гост­рi зу­би i ки­ну­лись на Гер­ма­на. Гер­ман ду­мав, що вже прий­шла йо­го смерть. То­дi Сан­да­ла мах­ну­ла ба­тiж­ком, i ле­ви, як цу­це­ня­та, по­бiг­ли за нею слiд­ком в кiм­на­ти.

    Сандала по­ве­ла Гер­ма­на че­рез ряд пиш­них по­коїв, ус­те­ле­них iн­дiй­ськи­ми ки­ли­ма­ми, об­би­тих до­ро­ги­ми ма­те­рi­ями з зо­ло­ти­ми квiт­ка­ми, i при­ве­ла йо­го в ос­тан­ню кiм­на­ту, де сто­яла здо­ро­ва пiч. Сан­да­ла наб­ра­ла зiл­ля, нак­ла­ла в ка­за­нок, роз­па­ли­ла огонь i прис­та­ви­ла ка­за­нок до ог­ню. Огонь спа­лах­нув од­ра­зу. Ка­за­нок за­ки­пiв. Дим, чор­ний як смо­ла, пi­шов в ши­ро­кий ко­мин. Сан­да­ла мi­ша­ла зiл­ля в ка­зан­ку i все щось ше­по­тi­ла.

    "От то­бi й ча­ри го­то­вi!" - в кi­нець усього про­мо­ви­ла Сан­да­ла.

    Вона на­ли­ла в криш­та­ле­ву пля­шеч­ку зе­ле­но­го па­ху­чо­го на­пою, да­ла Гер­ма­но­вi i ска­за­ла: "Вер­тай­ся ж те­пер до­до­му. Ввiй­деш в па­лац ста­ро­го кня­зя, за­раз поб­риз­кай в па­ла­цi цим на­поєм, по­мо­чи й свою хус­точ­ку, пок­ро­пи свою оде­жу. Як за­чу­ють во­ни дух цього зе­ла, то за­раз з неп­рав­ди­вих ста­нуть прав­ди­ви­ми, з не­доб­рих ста­нуть доб­римм. Їх сер­це наллється лю­бов'ю й при­хильнiс­тю до лю­дей i до те­бе. Во­ни за­бу­дуть про помс­ту; злiсть згас­не в їх ду­шi, а в сер­цi за­па­нує лас­ка та доб­ро. То­дi про­си в ста­ро­го кня­зя та кня­ги­нi чо­го за­ба­жає твоя ду­ша i Ро­за­лiя бу­де твоя".

    Герман по­дя­ку­вав Сан­да­лi, зап­ла­тив їй ба­га­то чер­вiн­цiв, сам сiв на ко­ра­бель, пе­реп­лив оке­ан, а по­тiм день i нiч ле­тiв ко­нем до зам­ку ста­ро­го ри­ца­ря.

    - I що ж? Вчи­ни­ли що-не­будь тi ча­ри? - не втер­пi­ла Оле­ся i спи­та­ла в тiт­ки.

    - Не встиг при­ле­тi­ти вiн до зам­ку ста­ро­го Адольфа, ко­ли ди­виться, од­чи­няється зам­ко­ва бра­ма в ви­со­кiй баш­тi, а з бра­ми ви­хо­дить про­це­сiя. Дзво­нять в усi дзво­ни. Ксьондзи в чор­них ри­зах. Бра­ма об­би­та чор­ним сук­ном. З бра­ми виїжджає ви­со­ка ко­лiс­ни­ця, об­би­та чор­ним шов­ком та ок­са­ми­том; ко­нi вкри­тi чор­ни­ми по­по­на­ми. То вез­ли ста­ро­го ри­ца­ря Адольфа.

    Другого дня Гер­ман пi­шов в за­мок. Ро­за­лiя й її ма­ти зве­лi­ли йо­го впус­ти­ти. Гер­ман бриз­нув в по­ко­ях за­ча­ро­ва­ним зе­ле­ним на­поєм. Чу­до­вий дух пi­шов по всiх по­ко­ях. Ста­ра ма­ти з ли­хої ста­ла доб­ра, а черст­ве сер­це її пом'якi­ша­ло, як теп­лий вiск. Во­на ра­до при­вi­та­ла Гер­ма­на i зго­ди­лась ви­да­ти за йо­го Ро­за­лiю. Гер­ман i Ро­за­лiя поб­ра­лись i бу­ли щас­ли­вi ввесь свiй вiк.

    Олеся зiтх­ну­ла, не­на­че їй ста­ло лег­ше на ду­шi. В кiм­на­тi ста­ло ти­хо-ти­хо. Ко­ли це над­во­рi знов зас­ту­ко­тi­ло в во­ро­та ще дуж­че, не­на­че хтось хо­тiв ви­ла­ма­ти во­ро­та i ввiр­ва­ти­ся в двiр си­лою. Бра­ма аж гур­ко­тi­ла. Со­ба­ки гав­ка­ли, аж ви­ли. В кiм­нат­цi се­ред нiч­ної ти­шi бу­ло ви­раз­но чу­ти кож­ний удар в бра­му. I тiт­ка, й не­бо­га ско­чи­ли з мiс­ця i стов­пом ста­ли.

    - Ой Бо­же наш! Хтось на­па­дає на наш па­лац! - крик­ну­ла тiт­ка Пав­ли­на.

    - Ой Гос­по­ди! Чи не та­та­ри ча­сом! А мо­же, це збун­ту­ва­лись на­шi хло­пи, хо­тять виг­на­ти нас з се­ла? - обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Певно, хло­пи збун­ту­ва­лись. Ще, бо­ро­ни Бо­же, за­па­лять па­лац. Що ми то­дi в свi­тi Бо­жо­му бу­де­мо ро­би­ти? Ще пов­би­ва­ють нас отут в кiм­на­тi! - зак­ри­ча­ла тiт­ка.

    - Оце, бо­ро­ни Бо­же! Ви, цьоцю, та­ки доб­рий стра­хо­по­лох. Я вiзьму оцю руш­ни­цю та як смальну ку­лею в лоб од­но­го та дру­го­го, хто нас­мi­литься ввiр­ва­тись в па­лац, то дру­гi вже не пок­вап­ляться лiз­ти, ку­ди їм не слiд, - ска­за­ла Оле­ся.

    Вона пiш­ла в свою кiм­нат­ку, ви­нес­ла звiд­тi­ля руш­ни­цю та шаб­лю i по­ча­ла на­би­ва­ти руш­ни­цю на­боєм, пок­лав­ши шаб­лю на стiл.

    - Цьоцю! Бе­рiть i ви дру­гу руш­ни­цю та на­би­вай­те! - обiз­ва­лась смi­ли­ва Оле­ся.

    - Ой сер­денько моє! Я бо­юся й до­торк­ну­ти­ся до руш­ни­цi. Та не кру­ти-бо тiєю руш­ни­цею, мо­же, во­на на­би­та на­бо­ями, то ще са­ма вист­ре­лить в ме­не, - го­во­ри­ла тiт­ка Пав­ли­на, ос­ту­па­ючись за ро­зi­пя­ту ос­но­ву ки­ли­ма. - Що ми ро­би­ти­ме­мо, як во­ро­ги ви­де­руть вiк­на та лiз­ти­муть до нас в кiм­на­ту? - го­во­ри­ла тiт­ка Пав­ли­на че­рез пас­ма ос­но­ви.

    - Тодi я те­леп­ну по ло­бi то­го во­ро­га дер­жал­ном руш­ни­цi або штрик­ну йо­го в очi шаб­лею, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Ой страш­но! Оя Гос­по­ди, спа­си нас i по­ми­луй од на­пас­тiї - мо­ли­лась тiт­ка, не­на­че за ти­ном з ни­ток.

    Тим ча­сом за дво­ром сту­кiт не пе­рес­та­вав. Со­ба­ки аж скиг­ли­ли, ки­да­ючись до во­рiт. Сам гос­по­дар Хрис­то­фор Стет­ке­вич з пе­ре­ля­ку ки­нув свої кальвiнськi кни­ги, вис­ко­чив в за­ду i ви­бiг над­вiр. До во­рiт вже ви­бiг­ли слу­ги, по­бiг роз­бур­ка­ний i зас­па­ний еко­ном Хрис­то­фо­ра.

    - Хто там сту­кає? - гук­нув еко­ном, при­ту­лив­шись ли­цем до мiц­ної ду­бо­вої бра­ми. - Чи свої, чи во­ро­ги?

    - Свої й не во­ро­ги. Я - пи­сар вiй­ська За­по­розько­го - Ви­говський. Опо­вiс­тiть ша­нов­но­го па­на Стет­ке­ви­ча, шо я при­був до нього в гос­тi, але опiз­нив­ся в до­ро­зi, - ска­зав Ви­говський. - Не бiй­тесь нi­чо­го.

    - Добре! - ска­зав еко­ном. - - Але чи ти на­пев­но пи­сар? - пи­тав еко­ном.

    - Напевно. Я вас не ду­рю. Пан­на Оле­ся ме­не знає, во­на впiз­нає на­вiть мiй го­лос, - ска­зав Ви­говський.

    Економ пi­шов до ган­ку i опо­вiс­тив Стет­ке­ви­ча. Стет­ке­вич не йняв вi­ри нi­ко­му в тi три­вож­нi й нес­по­кiй­нi ча­си. Вiн вик­ли­кав над­вiр Оле­сю. Оле­ся ви­бiг­ла з руш­ни­цею в ру­ках. До­вi­дав­шись, що сту­кав в бра­му Ви­говський, во­на по­ва­гом пiш­ла з руш­ни­цею че­рез под­вiр'я i впiз­на­ла го­лос Ви­говсько­го. Стет­ке­вич зве­лiв од­чи­ня­ти бра­му. Слу­ги при­нес­ли за­па­ле­ний смо­ля­ний сос­но­вий су­чок i пос­вi­ти­ли. В од­чи­не­ну бра­му в'їхав на чу­до­во­му ко­нi Iван Ос­та­по­вич, з руш­ни­цею че­рез пле­че, з шаб­лею при бо­ку. Свiт смо­ля­но­го суч­ка впав на нього i на го­ло­ву бас­ко­го ко­ня. Оле­ся крик­ну­ла з ве­ли­кої ра­дос­тi.

    - Вiн, ша­нов­ний дядьку! Вiн! Дав­нiй мiй знай­омий!

    - А це ви, пан­но Оле­сю! Чо­го це ви стрi­чаєте ме­не з руш­ни­цею? Пев­но, ду­ма­ли, що наїхав вно­чi який­сь кримський мур­за з та­та­ра­ми, щоб пот­ри­во­жи­ти спо­кiй.

    - Так ми й ду­ма­ли. Ви, па­не Iва­не, та­ки доб­ре на­ля­ка­ли нас в на­ших пу­щах, - обiз­ва­лась Оле­ся.

    Виговський ско­чив з ко­ня i ки­нув по­во­ди в ру­ки ко­за­ко­вi, а сам при­вi­тав­ся до Оле­сi. Ви­говський здiй­няв шап­ку i ни­зенько ук­ло­нив­ся ста­ро­му Хрйсто­фо­ро­вi, про­ся­чи ви­ба­чен­ня, що за­пiз­нив­ся в до­ро­зi i пот­ри­во­жив спо­кiй доб­рих лю­дей тро­хи не се­ред но­чi.

    - Нiчого те, нi­чо­го! - го­во­рив ста­рий Стет­ке­вич. - Ко­ли ви заб­лу­ка­лись в пу­щах i на­вi­да­лись в на­шi мок­рi нет­рi, то про­шу до по­коїв. Будьте моїм ша­нов­ним гос­тем. Я чув вже про вас од па­нi Пав­ловської та од iн­ших моїх ро­ди­чiв. Про­шу до свiт­ли­цi!


    Конюх з смо­ля­ною здо­ро­вою скал­кою пi­шов впе­ред. За ним ру­ши­ли усi. Ко­нюх ви­со­ко пiд­няв над го­ло­вою па­ла­ючий по­лiський фа­кел. Чер­во­ний свiт од па­ла­ючої жи­ви­цi об­лив па­лац, не­на­че кров'ю. Яс­но вис­ту­пив па­лац на фо­нi чор­ної но­чi, як пиш­на де­ко­ра­цiя на сце­нi з баш­та­ми на уг­лах, з ган­ком, з якимсь при­ка­лаб­ком, при­чеп­ле­ним до стi­ни ко­ло баш­ти, з важ­ки­ми пi­ра­мi­дальни­ми пiд­пор­ка­ми. Свiт лив­ся на чуд­ний важ­кий па­лац, ми­гав, пе­ре­ли­вав­ся по стi­нах. За­кут­ки, ви­зуб­нi, звив­ки й за­ло­ми ко­ло при­ка­лаб­кiв хо­ва­лись в чор­нiй тi­нi, не­на­че бо­ялись свiт­ла i чор­нi­ли, не­на­че чор­нi ко­ло­ни поп­ри­ту­лю­ва­нi до па­ла­цу. Бi­лi ви­со­кi ди­ма­рi мрi­ли чер­во­но-ма­то­вим свi­том ви­со­ко над чор­ною пок­рiв­лею, зни­зу пiр­нув­ши в тiнь, не­на­че ви­сi­ли над па­ла­цом десь в хма­рах i пог­ля­да­ли звер­ху на­низ на ту нес­по­дi­ва­ну во­руш­ню й веш­тан­ня лю­дей на дво­рi, на гурт лю­дей, кот­рi по­су­ва­лись до па­ла­цу.

    Виговський цi­ка­ви­ми очи­ма оки­нув па­лац i при­мi­тив, що Стет­ке­ви­чi не з ви­со­ко­го панст­ва, що не з ве­лич­но­го маг­натсько­го па­ла­цу ви­ли­ну­ли во­ни на свiт Бо­жий.

    - Прошу до на­шої гос­по­ди! - про­сив ста­рий Стет­ке­вич Ви­говсько­го, по­ка­зу­ючи на од­чи­не­нi узькi, звер­ху зак­руг­ле­нi, две­рi, не­на­че ви­дов­ба­нi в товс­тiй стi­нi, як у твер­ди­нi.

    Молодий хлоп­чак стрiв їх з вос­ко­вою свiч­кою в ру­ках i ос­вi­тив не­ве­лич­кi узькi сiн­цi. Ви­говський ски­нув си­нiй до­ро­гий кун­туш i всту­пив слiд­ком за ста­рим Стет­ке­ви­чем та Оле­сею в свiт­ли­цю. За­ла бу­ла по­дов­гас­та й не­ве­лич­ка. На сте­лi по кут­ках i по се­ре­ди­нi бу­ли ви­лiп­ле­нi де­якi фi­гур­ки: лис­тя, стеб­ла, квiт­ки й уся­кi чу­дер­нацькi ара­бес­ки, мiж кот­ри­ми нi­би по­зап­лу­ту­ва­лись пу­за­тi аму­ри, пи­ка­тi й пов­но­пер­сi бюс­ти нiмф та ве­нер. Всi тi прик­ра­си бу­ли ви­мальова­нi гру­би­ми рiз­ки­ми зе­ле­ни­ми, си­нi­ми та чер­во­ни­ми фар­ба­ми. Ро­же­вi що­ки аму­рiв та нiмф на­че по­на­ди­ма­лись з усiєї си­ли, так що на їх вис­ту­пи­ли не рум'янцi, а нi­би рi­за­на кров: зда­ва­лось, що в нiмф та аму­рiв що­ки от-от лус­нуть од страш­но­го нап­ру­жен­ня.

    Старий Бог­дан Стет­ке­вич, Оле­син батько, про­бу­ва­ючи в Вар­ша­вi в ба­га­тої рiд­нi се­на­то­рiв, наб­рав­ся там но­вих чу­жо­земських зви­чаїв i по­за­во­див i в се­бе в па­ла­цi но­ву обс­та­ву, хоч i в най­гру­бi­ших фор­мах.

    Христофор Стет­ке­вич ски­нув з се­бе кун­туш, i Ви­гов-сько­му ки­ну­лось у вi­чi, що ста­рий Оле­син дядько був уб­ра­ний в усе чор­не i був схо­жий на яко­гось ка­то­лицько­го чен­ця: на йо­му був жу­пан i ши­ро­кi ша­ро­ва­ри з чор­но­го ок­са­ми­ту. Кру­гом шиї бi­лiв ко­мiр ввесь в збо­рах та склад­ках. На го­ло­вi чор­нi­ла ма­ле­сенька чор­на яр­му­лоч­ка, з-пiд кот­рої ви­су­ну­лись i те­лi­па­лись по­над ву­ха­ми си­вi пас­ма во­лос­ся, спус­ка­ючись до пле­чей.

    "Ой Гос­по­ди! Це чи жид, чи чер­нець, чи який­сь пус­тельник, зди­чi­лий в по­лiських пу­щах? Що во­но за про­ява?" - по­ду­мав Ви­говський, ог­ля­да­ючи ви­со­ку рiв­ну фi­гу­ру Стет­ке­ви­ча в сi­рих пан­чо­хах до ко­лiн, в чор­них че­ре­ви­ках, з тон­ки­ми, як у ца­па, нiж­ка­ми.

    - Ви при­див­ляєтесь до ме­не i, ма­буть, чу­дуєтесь з мо­го уб­ран­ня? - спи­тав ста­рий Ви­говсько­го, при­мi­тив­ши йо­го цi­ка­вий ї до­пит­ли­вий гост­рий пог­ляд. - Я кальвi­нiст те­пер, а ко­лись був со­цi­нi­анин; я не ка­то­лик i не пра­вос­лав­ний, i но­шу уб­ран­ня моїх заг­ра­нич­них бра­тiв со­цi­нi­анiв та кальвi­нiс­тiв. В нас все по­вин­но бу­ти прос­то й не на­по­каз, не так, як бу­ває у ка­то­ли­кiв по­ля­кiв або в ко­за­кiв.

    I ста­рий нас­мiш­ку­ва­то гля­нув на Ви­говсько­го, а йо­го гост­рi очi зо­ри­ли по пиш­но­му ма­ли­но­во­му жу­па­нi, нi­би роз­мальова­но­му зо­ло­том, по чер­во­них сап'янцях та по си­нiх ши­ро­ких шта­нях.

    - Прошу сi­да­ти та од­по­чи­ва­ти в на­шiй гос­по­дi! - про­мо­вив ста­рий Стет­ке­вич, по­ка­зу­ючи на ши­ро­ку та важ­ку со­фу з ка­чал­ка­ми по обид­ва бо­ки, зас­те­ле­ну ве­се­лим, не­на­че роз­мальова­ним, ту­рецьким ки­ли­мом.

    - То це ви, пан­но Оле­но, з руш­ни­цею, не­на­че на вов­ка? - спи­тав Ви­говський Оле­сю, при­мi­тив­ши, що Оле­ся здiй­ма­ла з пле­чей руш­ни­цю i ста­но­ви­ла її в ку­ток.

    - Думала, що або на­па­да­ють на па­лац якiсь во­ро­ги, або на­шi хло­пи збун­ту­ва­лись, i оце на­ла­го­ди­лась до обо­ро­ни, - обiз­ва­лась, ос­мi­ха­ючись, Оле­ся.

    - То, ба­чи­те, па­не Ви­говський, моєму по­кiй­но­му бра­то­вi, а її батько­вi Бог­да­но­вi прий­шла дум­ка вив­чи­ти її їзди­ти вер­хи на ко­нi i стрi­ля­ти з руш­ни­цi, на кож­ний ви­па­док в на­шi нес­по­кiй­нi ча­си, - го­во­рив Стет­ке­вич. - В нас те­пер ча­сом i ба­бам до­во­диться обо­ро­ня­тись i од чу­жих, i од своїх во­ро­гiв, як­би тра­пив­ся наїзд на осе­лю, бо в Польщi i на Ук­раїнi шлях­та ще й до­сi не поз­ба­ви­лась роз­би­шацьких но­ро­вiв: наїде якась ли­ха са­та­на, що во­ро­гує з то­бою, зруй­нує па­лац, осе­лю, за­бе­ре то­вар, вiв­цi роз­же­не, поб'є че­лядь, а зем­лю та лi­си за­бе­ре со­бi та й об­ла­дує ни­ми. Ви са­мi доб­ре знаєте, що су­ду в Польщi хоч i не шу­кай, i не пи­тай: мож­на вiк про­жи­ти спо­кiй­ненько, до­ки дi­ло тяг­ти­меться по уся­ких су­дах, а ли­хий су­сiд тим ча­сом спо­жи­ве ва­ше доб­ро, пус­тив­ши вас з тор­ба­ми по свi­ту. По­га­нi зви­чаї! Не всi по­ряд­ки i в Польщi гар­нi!

    Сидячи з Стет­ке­ви­чем на со­фi, Ви­говський оки­нув оком свiт­ли­цю. По­пiд стi­на­ми сто­яли ря­ди ста­ро­мод­них стiльцiв з то­че­ни­ми нiж­ка­ми, з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, об­би­тих жов­тим сап'яном; руч­ки бу­ли по­роб­ле­нi в фор­мi товс­тих га­дюк, як i в па­ла­цi кня­зя Лю­бецько­го; тiльки в па­ла­цi Стет­ке­ви­ча цi га­дю­ки не гюз­вi­шу­ва­ли сум­но го­лiв униз, а тро­хи по­пiд­нi­ма­ли їх вго­ру, ще й ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, не­на­че си­ча­ли од злос­тi i на­ла­го­ди­лись ку­са­тись.

    "I там в Києвi га­дю­ки, i тут га­дю­ки… По­га­ний для ме­не знак з ци­ми га­дю­ка­ми", - по­ду­мав Ви­говський.

    - Панi Пав­ловська пе­ре­да­ла вам, ша­нов­ний па­не Стет­ке­ви­чу, пок­лiн, а вас, пан­но Оле­но, про­си­ла приїха­ти до неї в гос­тi, - про­мо­вив Ви­говський.

    - Спасибi, спа­си­бi! А князь Лю­бецький не пе­ре­да­вав ме­нi пок­ло­ну? Як вiн там по­жи­ває? Як йо­го гос­по­дарськi спра­ви в маєтнос­тях? - спи­тав Стет­ке­вич i вту­пив в Ви­говсько­го пильний пог­ляд, не­на­че ви­пи­ту­вав йо­го: чи був ти в Лю­бецько­го? чи ба­чив­ся з ним? чи сприяє вiн то­бi?

    Стеткевич вже дав­ненько пе­ре­чув че­рез лю­дей, що Ви­говський сва­тає Оле­сю.

    Виговський спус­тив очi до­до­лу: вiн по очах ста­ро­го Стет­ке­ви­ча вга­дав йо­го дум­ки.

    Одначе ста­рий кальвi­нiст не по­ка­зав пе­ред Ви­говським, що вiн до­га­дується, з яки­ми за­мi­ра­ми Ви­говський при­був до нього в гос­тi. Вiн при­вiт­но й охо­че роз­го­во­рив­ся з гос­тем. Пиш­ний i ве­се­лий вид Ви­говсько­го, йо­го гар­на й муж­ня фi­гу­ра, но­ве ба­га­те уб­ран­ня, ро­зум­на й крас­но­мов­на роз­мо­ва гос­тя, кот­рий не­на­че роз­во­ру­шив сон дрi­ма­ючо­го се­ред пущ та бо­рiв ти­хо­го па­ла­цу, - все це вчи­ни­ло доб­рий вплив на ду­шу ста­ро­го су­во­ро­го кальвi­нiс­та.

    Побалакавши про Пав­ловську, про Лю­бецьких, про Київ, Стет­ке­вич обер­нув­ся до Оле­сi i про­мо­вив:

    - А що, не­бо­го! Гiсть i по­до­рож­нiй - Бо­жий чо­ло­вiк, як ка­жуть. Час би нам на­го­ду­ва­ти, на­поїти гос­тя i да­ти йо­му спо­чи­нок. Чи го­то­ва вже ве­че­ря?

    - Певно, вже го­то­ва, бо я чую, що тiт­ка Пав­ли­на вже веш­тається за две­ри­ма та бряз­кає та­рiл­ка­ми, - обiз­ва­ла­ся Оле­ся i вий­шла з за­ли.

    - Я, па­не Ви­говський, ра­но ве­че­ряю, не спiз­ню­юся, ра­но ля­гаю спа­ти, ра­но й встаю, бо я гос­по­дар, та й на­шi кальвiнськi пра­ви­ла жит­тя то­го ви­ма­га­ють. По­мiр­нiсть, ре­гу­ляр­нiсть у всьому, гу­ман­нiсть до всiх - це пра­ви­ла гу­ма­нiс­тич­но­го вi­ку.

    - Добрi пра­ви­ла! Про це не­ма чо­го й го­во­ри­ти. Ме­нi тiльки й по­до­бається в со­цi­нi­ан, що во­ни ду­же люб­лять на­уку i прос­вi­ту i на­ма­га­ються ши­ри­ти прос­вi­нiсть i сi­яти сi­ме­но на­уки в краю. Це ду­же свiт­ла прик­ме­та в со­цi­нi­ан.

    - Твоя прав­да, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! Две­рi од­чи­ни­лись, i Оле­ся за­по­вiс­ти­ла, що тiт­ка Пав­ли­на вже з пiв­го­ди­ни жде їх з ве­че­рею.

    - Просимо, ша­нов­ний гос­тю, не по­цу­ра­тись на­шо­го хлi­ба-со­лi! - про­сив ста­рий гос­тя, вста­ючи по­ма­леньку з со­фи за по­мiч­чю обох дов­гих су­хих рук, кот­ри­ми вiн об­пер­ся по­зад се­бе об со­фу i не­на­че пiд­во­див свою су­ху, дов­гу, нi­би збу­до­ва­ну з од­них дов­гих кiс­ток, фi­гу­ру. Ста­рий Стет­ке­вич по­ди­бав че­рез за­лу як дов­го­но­гий жу­ра­вель, роз­ми­на­ючи свої ста­ре­чi ци­ба­тi но­ги. Ви­говський, сту­па­ючи навш­пиньки, ти­хою хо­дою пi­шов слiд­ком за гос­по­да­рем.


    Столова кiм­на­та бу­ла дов­генька, узька й тiс­на, як бу­ли тiс­нi усi кiм­на­ти в ста­рин­но­му па­ла­цi. Стiл був вже нак­ри­тий. Стет­ке­вич поп­ро­сив гос­тя сi­да­ти за стiл. Тiт­ка Пав­ли­на сто­яла кi­нець сто­ла, вит­рi­щи­ла очi на Ви­говсько­го i пильно ди­ви­лась на нього, не ми­га­ючи на­вiть вi­ка­ми, як див­ляться на нез­най­омих гос­тей дi­ти. Оле­ся сi­ла за стiл, а Пав­ли­на все сто­яла i на­вiть за­бу­ла­ся, що їй тре­ба сi­да­ти за ве­че­рю, її ду­же вра­зив но­вий гiсть.

    - Тiтко Пав­ли­но! Сi­дай­те та ве­че­ряй­те, бо за­ячи­на про­хо­ло­не, - обiз­ва­лась Оле­ся до тiт­ки, кот­ра аж ки­ну­лась од її слiв.

    Стеткевич ви­пив ма­леньку чар­ку го­рiл­ки i на­лив здо­ро­ву чар­ку для Ви­говсько­го.

    - Ти ко­зак, то то­бi й чар­ка ко­зацька, а я со­цi­нi­анин i люб­лю мi­ру у всьому, - го­во­рив Стет­ке­вич.

    Виголодавшись i пе­ре­пав­шись в до­ро­зi, Ви­говський їв за сто­лом за двох i справ­дi по-за­по­розьки. Стет­ке­вич ви­пив за ве­че­рю тiльки один не­ве­лич­кий ку­бок вен­герсько­го i все роз­пи­ту­вав у Ви­говсько­го про гетьма­на Бог­да­на, про йо­го дальшi за­мi­ри й пла­ни на Ук­раїнi, про мос­ковських воєвод та стрiльцiв, кот­рi наїха­ли в бiльшi мiс­ця Ук­раїни. Ви­говський, ха­па­ючись з їжею, на­си­лу всти­гав йо­му од­по­вi­да­ти.

    - Тепер нi гетьман, нi цар вже не пус­тять ка­то­ли­кiв-дi­ди­чiв в їх маєтнос­тi, а це ве­ли­ка шко­да, бо то бу­ли лю­ди вже прос­вi­че­нi, не те, що мос­ковськi бо­яри. По­га­не дi­ло вчи­нив гетьман, що одiб­рав Ук­раїну од Польщi, - го­во­рив Стет­ке­вич спо­кiй­ним го­ло­сом, - гю­га­но, по­га­но!

    - Але ж ка­то­ли­ки-дi­ди­чi од­ня­ли од ко­за­кiв вольнос­тi, не зва­жа­ючи на свою прос­вi­ту; та ще тре­ба до­да­ти, що тi па­ни не польсько­го, а ук­раїнсько­го ро­ду, тiльки во­ни спо­ля­чи­лись, по­ка­то­ли­чи­лись i ста­ли во­ро­га­ми для Ук­раїни, для на­ро­ду i для ко­за­кiв; цi об­ляш­ки на­шої кро­вi вчи­ни­ли нам стiльки ли­ха, скiльки й прав­ди­вi польськi па­ни, ще й бiльше за їх, - ска­зав Ви­говський, вис­лов­лю­ючи не свої, а бiльше офi­цi­альнi дум­ки то­го ча­су, дум­ки гетьма­на Бог­да­на.

    - Так во­но, так, але з пли­ном ча­су все б те змi­ни­ло­ся, ста­ло­ся б iнак­ше i нас­та­ли б лiп­шi по­ряд­ки i в Польщi, i на Ук­раїнi, бо скрiзь в Євро­пi все йде до лiп­шо­го, а не до гiр­шо­го ста­но­ви­ща, йде до гу­ма­нiз­му. Там блис­нув свiт гу­ма­нiз­му, i вiн ос­вi­тив би Польщу, а за нею й Ук­раїну. З Моск­ви цей свiт не пi­де, та там йо­го й за­га­си­ли б, як­би вiн ту­ди зай­шов: ту­ди йо­го не пус­тять, про це не­ма що й ка­за­ти.

    - Коли вже так ста­ло­ся, то те­пер труд­но це змi­ни­ти, - обiз­вав­ся Ви­говський, ви­хи­ля­ючи ку­бок вен­герсько­го.

    - Ваша прав­да, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! На все Бо­жа во­ля… Я кальвi­нiст i вi­рую в нез­мiн­не бо­же приз­на­чен­ня i для уся­ких дер­жав, i для по­оди­но­ких лю­дей. Як су­див Бог спо­кон вi­кiв, так во­но й бу­де. Але ко­за­ки вчи­ни­ли не­гар­не дi­ло, не­доб­ре. По­га­но, по­га­но! Кальвi­нiс­ти ма­ли не­дав­но во­лю дер­жа­тись своєї вi­ри в Польщi, ми здiй­ма­ли тем­нi пу­та з людсько­го ро­зу­му, ми лю­би­мо на­уки й прос­вiт­нiсть, лю­би­мо ши­ри­ти їх в сус­пiльствi.

    Стеткевич за­ду­мав­ся, а Ви­говський, впо­рав­шись ко­ло зай­ця, прий­няв­ся за пе­че­ню з те­те­рi i за­ли­вав її вен­герським, пе­рег­ля­да­ючись з Оле­сею.

    - Козаки зни­щи­ли на Ук­раїнi шлях­ту, по­рiв­ня­ли усi верст­ви сус­пiльства, че­рез що прос­вi­че­на пра­вос­лав­на шлях­та, що зiс­та­лась на Ук­раїнi, iще не прис­та­ла до ка­то­лицт­ва та со­цi­нi­анст­ва, спрос­титься. Ох, не люб­лю я за це гетьма­на Бог­да­на! - аж зiтх­нув важ­ко ста­рий кальвi­нiст i гля­нув з пре­зирст­вом на Ви­говсько­го. - По­га­но! По­га­но, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! По­га­но!

    "I цей спi­ває тiєї ж, що спi­вав ме­нi князь Лю­бецький, хоч ти­хеньким со­цi­нi­анським го­лос­ком. Во­ни во­ро­гу­ють про­ти ко­за­кiв. Чи вдасться ж моє дi­ло? Чи зго­диться ж то ста­рий жу­ра­вель ви­да­ти за ме­не Оле­сю. - I Ви­говський, вдо­во­лив­ши свiй апе­тит, i со­бi за­ду­мав­ся, схи­лив­ши го­ло­ву. - Го­ренько ме­нi з та­кою Оле­си­ною рiд­нею! Те­пер i я мо­жу про­мо­ви­ти за цим чор­ним дi­дом: по­га­но! по­га­но!"

    Олесi, оче­ви­дяч­ки, об­рид­ла ця роз­мо­ва ста­ро­го дядька та ще й з сум­ною прис­пiв­кою: по­га­но та й по­га­но! Для неї те­пер хо­тi­ло­ся, щоб усе на свi­тi бу­ло гар­но, ще й ду­же гар­но. Во­на не мог­ла на­ди­ви­ти­ся на пиш­но­го Ви­говсько­го, уб­ра­но­го в яс­но-ма­ли­но­вий жу­пан, че­пур­но­го, з чор­ни­ми ку­че­ря­ми, з пиш­ни­ми яс­ни­ми очи­ма, кот­рi аж си­па­ли блис­ком, як Ви­говський по­зи­рав швид­ким пог­ля­дом на Оле­сю. Оле­ся не мог­ла на­ми­лу­ва­тись йо­го ви­дом, вiк би ди­ви­лась i не на­ди­ви­лась на йо­го. I блиск мужньої кра­си, i ко­зацька смi­ли­вiсть, i ви­со­ке ста­но­ви­ще Ви­говсько­го - все ча­ру­ва­ло мо­ло­ду дiв­чи­ну, за­пер­ту в ста­ро­давньому па­ла­цi з чор­ним по­важ­ним кальвi­нiс­том та ста­рою ро­дич­кою. Ви­говський не­на­че при­нiс з со­бою в за­дим­ле­ний па­лац са­ме жит­тя, жи­ве, ве­се­ле, ча­ру­юче мо­ло­ду ду­шу.

    - Чого ви, па­не Йва­не, так за­ба­ри­ли­ся, не приїзди­ли до нас цi­ле лi­то? - не втер­пi­ла Оле­ся i спи­та­ла Ви­говсько­го.

    - Гетьман не пус­кав ме­не. Бу­ло ба­га­то ро­бо­ти че­рез но­вi уся­кi по­ряд­ки, кот­рi му­си­ли не­ми­ну­че нас­та­ти од ча­су з'єднан­ня Ук­раїни з Моск­вою. Та я мав i свою ро­бо­ту: скiн­чив Чи­ги­ринський мо­нас­тир, кот­рий я дав­ненько зак­лав, i оце не­дав­но вже йо­го ос­вя­ти­ли.

    - То ви, па­не ге­не­ральний пи­са­рю, пос­та­ви­ли мо­нас­тир, ще, мо­же, на свiй кошт? - спи­тав Стет­ке­вич, пiд­вiв­ши го­ло­ву i не­на­че про­ки­нув­шись од важ­кої за­ду­ми.

    - Еге, ша­нов­ний па­не доб­ро­дiю! Пос­та­вив но­вий мо­нас­тир за спа­сiн­ня своєї ду­шi i за ввесь свiй рiд, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    - I це по­га­но! По­га­но!

    "Ну, та й на­ва­жив­ся цей дiд з своїм: по­га­но та й по­га­но! Не­на­че на­ку­пив­ся по­ганька­ти цi­лий ве­чiр; що ми зро­би­ли, в йо­го все по­га­но", - по­ду­мав Ви­говський, а Оле­ся гля­ну­ла на йо­го крадько­ма i ос­мiх­ну­лась.

    - Чому ж по­га­но? Я чо­ло­вiк бо­го­мiльний i хо­тiв зро­би­ти доб­ре дi­ло та й пiд­дер­жа­ти й змiц­ни­ти в на­ро­дi свою дав­ню батькiвську вi­ру, - ска­зав Ви­говський.

    - Монастирi нi­ко­му не пот­рiб­нi нi ва­шi, нi ка­то­лицькi. Тре­ба бу­ти тiльки гу­ман­ним, прос­вiт­ним чо­ло­вi­ком, гу­ман­но сто­су­ва­тись до лю­дей, на­вiть до хло­пiв. I я ж хрис­ти­янин, та­кий., як i ви усi. Ко­лись я був за­мо­ло­ду чис­тим со­цi­нi­ани­ном, вi­рив, що сут­нiє один Бог в од­но­му ли­цi, вi­рив в од­ну най­ви­щу сут­но­ту, а на Хрис­та вва­жав, як на чо­ло­вi­ка, кот­рий ви­ку­пив людський рiд од грi­ха не своєю кров'ю та смер­тю на хрес­тi, а своїм мо­ральним ви­со­ким вчен­ням. А те­пер я став кальвi­нiс­том i приз­наю Хрис­та за Бо­га, але вва­жаю, що не людськi доб­ро­дiй­нi вчин­ки спа­са­ють лю­дей, а спо­кон­вiч­не Бо­же приз­на­чен­ня,, спо­кон­вiч­на Бо­жа во­ля. А вчи­тель наш Кальвiн вчив, що мо­нас­ти­рi не­пот­рiб­нi, ко­ли сут­нiє спо­кон­вiч­не Бо­же приз­на­чен­ня для кож­ної лю­ди­ни:

    "I за­хо­див­ся ж плес­ти якусь нi­се­нiт­ни­цю ста­рий! Не дасть Ви­говсько­му й сло­ва про­мо­ви­ти! Взя­ла б та й випх­ну­ла йо­го з ха­ти, а са­ма го­во­ри­ла б з ко­за­ком до бi­ло­го свi­та", - ду­ма­ла Оле­ся i прис­лу­ха­лась до Ви­говсько­го го­ло­су, не­на­че во­на слу­ха­ла чу­до­вi му­зич­нi ме­ло­дiї.

    - Погано, па­не доб­ро­дiю, по­га­но! - го­во­рив Стет­ке­вич рiв­ним од­нос­тай­ним го­ло­сом без гнi­ву, без ви­яву ду­шев­но­го по­ру­шен­ня.

    "Та й пре­нуд­ний же цей де­рев'яний дiд! - по­ду­мав Ви­говський. - Але що то вiн ме­нi ска­же завт­ра, як до­вi­дається, чо­го я при­був до йо­го гос­по­ди?"

    Вечеря скiн­чи­лась, усi си­дi­ли за сто­лом мовч­ки. Тiт­ка Пав­ли­на вста­ла i навш­пиньки, по-ко­тя­чи, не пiш­ла, а не­на­че по­су­ну­лась в две­рi до пе­кар­нi, а по­тiм знов вер­ну­лась i сi­ла.

    - Ну, те­пер час хоч би й спа­ти! - про­мо­вив Стет­ке­вич. - Я, па­не Ви­говський, ра­но ля­гаю, ра­но й встаю. А ви, Пав­ли­но та Оле­сю, кра­ще зро­би­те, як ля­же­те за­раз спа­ти. Не за­сид­жуй­тесь за ви­ши­ван­ням. А ко­ли Пав­ли­на не до­ка­за­ла то­бi, Оле­сю, жит­тя свя­то­го Олек­сiя, не­хай до­ка­же завт­ра. Свiт­ло те­пер до­ро­ге, бо вiй­ни зни­щи­ли па­сi­ки. Вiск став до­ро­гий.

    - То ви роз­ва­жаєте се­бе ве­чо­ра­ми опо­вi­дан­ня­ми про свя­тих? - ра­дiс­но спи­тав Ви­говський в Оле­сi.

    - То тiт­ка Пав­ли­на роз­ка­зу­ва­ла ме­нi цього ве­чо­ра за ро­бо­тою про свя­то­го Олек­сiя, чо­ло­вi­ка Бо­жо­го, - обiз­ва­лась Оле­ся i спус­ти­ла очi до­до­лу. Пав­ли­вi теж ста­ло нi­яко­во i во­на схи­ли­ла го­ло­ву.

    - Це доб­ре, що ви лю­би­те роз­ва­жа­ти се­бе бла­го­чес­ти­ви­ми опо­вi­дан­ня­ми, - про­мо­вив Ви­говський. - Я люб­лю смi­ли­вих пан­нiв, та­ких, як на­шi ко­зач­ки, люб­лю, щоб во­ни вмi­ли i вер­хи на ко­нi їзди­ти, i стрi­ля­ти з руш­ни­цi, бо те­пер ча­си нес­по­кiй­нi; во­ро­ги кру­гом нас: тре­ба вмi­ти всiм ста­ва­ти до обо­ро­ни краю; але я люб­лю i пан­нiв бо­го­мiльних, кот­рих нi­якi па­те­ри єзуїти не зве­дуть з пут­тя, не за­ма­нять до ка­то­лицт­ва.


    Стеткевич встав з-за сто­ла i не пе­рех­рес­тив­ся до об­ра­зiв. Пав­ли­на взя­ла з сто­ла свiч­ку, пок­ли­ка­ла слу­гу i зве­лi­ла йо­му од­вес­ти Ви­говсько­го на спо­чи­нок в ма­леньку кiм­нат­ку.

    - На доб­ра­нiч, па­не гос­тю! На доб­ра­нiч, Пав­ли­но й Оле­сю! Не за­ле­жуй­тесь та завт­ра вста­вай­те ра­ненько, го­туй­те со­бi й гос­те­вi снi­дан­ня, бо гiсть в до­мi - чо­ло­вiк Бо­жий, - про­мо­вив Стет­ке­вич, мов па­тер з ка­фед­ри, i по­ди­бав че­рез за­лу до своєї опо­чи­вальнi.

    "Чує моя ду­ша, що оце кальвiнське опу­да­ло не од­дасть за ме­не Оле­сi, - по­ду­мав Ви­говський, зос­тав­шись сам в ма­ленькiй, як мо­нас­тирська ке­лiй­ка, кiм­нат­цi. - Хоч вiн кальвi­нiст i про­по­вi­дує лю­бов та гу­ма­нiзм, але вiн пан i тяг­не за па­на­ми та ду­ка­ми; ко­за­кiв не лю­бить, а лю­бить Польщу. Все в йо­го по­га­но, що сут­нiє на Ук­раїнi, все по­га­но, що вчи­нив гетьман та ко­за­ки. Що­до Оле­сi й ме­не, то вiн i нам вти­рить своє "по­га­но". Iн­шо­го сло­ва для нас од йо­го не бу­де. Але як тiльки Оле­ся не спро­ти­виться, я її вик­ра­ду в цього чор­но­го дi­да i по­вiн­ча­юсь з нею в Києвi. От то­дi, дi­ду, бу­де й то­бi по­га­но!"

    I Ви­говський впав на лiж­ко i пiс­ля труської по­лiської до­ро­ги по сос­но­вих ко­рiн­нях за­раз зас­нув, як заст­ре­ле­ний, мiц­ним i со­лод­ким сном.

    Другого дня Ви­говський тро­хи зас­пав пiс­ля важ­кої та да­ле­кої до­ро­ги. Вже сон­це пiд­би­ло­ся вго­ру, як вiн про­ки­нув­ся i со­лод­ко по­тяг­нув­ся на лiж­ку на всю дов­жи­ну сво­го ви­со­ко­го зрос­ту.

    "Викраду Оле­сю в цього дi­да! Сьогод­нi-та­ки вик­ра­ду! Не­хай сi­дає на ко­ня та й їде слiд­ком за мною! Ста­рий кальвi­нiст втi­шить се­бе тим, що та­ке бу­ло спо­кон­вiч­не Бо­же приз­на­чен­ня", - по­ду­мав Ви­говський i зас­по­коївся на цiй дум­цi.

    Вмившись i при­че­пу­рив­шись, Ви­говський че­рез дов­гi сiн­цi вий­шов у двiр i пi­шов ог­ля­да­ти Стет­ке­ви­че­ве гос­по­дарст­во. В прос­тор­но­му дво­рi стри­мi­ло три жу­рав­лi ко­ло кри­ниць. Жу­рав­лi скри­пi­ли, то спус­ка­ючись в кри­ни­цi, то пiд­нi­ма­ючись ви­со­ко вго­ру: най­ми­ти тяг­ли во­ду для пе­кар­нi, на­пу­ва­ли ко­нi та во­ли. По­руч з ста­рим сад­ком бу­ло вид­ко здо­ро­вий тiк, об­сад­же­ний ста­ри­ми осо­ко­ра­ми, але ко­ло здо­ро­вої клу­нi бу­ло ма­ло стiж­кiв: оче­ви­дяч­ки, що й не­ка­то­лиць-ким па­нам бу­ло су­туж­но в гос­по­дарст­вi в тi нес­по­кiй­нi ча­си. На то­ку мо­лот­ни­ки мо­ло­ти­ли жи­то та сi­ме­но. Ко­ло то­ку веш­та­лись та по­ра­лись лю­ди: во­зiльни­ки зво­зи­ли яри­ну, овес та про­со. По­да­вальни­ки по­да­ва­ли ви­ла­ми сно­пи на стiж­ки. Сно­пи не­на­че ле­тi­ли з во­зiв на стi­жок, i кла­дiльни­ки на­си­лу всти­га­ли вкла­да­ти сно­пи в дов­гi верст­ви стiж­ка. На то­ку ва­ля­лась розв'язь; з сно­пiв вит­ру­шу­вав­ся бриз­ка­ми нат­рус. В чис­то­му по­вiт­рi роз­ли­вав­ся па­ху­чий дух вiв­ся­ної со­ло­ми та жи­та. Од­по­чив­ши й доб­ре вис­пав­шись пiс­ля труської до­ро­ги, Ви­говський по­ход­жав по то­ку, по сад­ку, вди­ха­ючи здо­ро­ве лi­со­ве по­вiт­ря усi­ма пер­са­ми. На усi осе­лi пах­ло жи­ви­цею, приємним ду­хом со­сон, при­пе­че­них сон­цем. На всi бо­ки, скiльки ся­га­ло око, зе­ле­нi­ли та си­нi­ли ста­рi гус­тi бо­ри.

    - Чи за гро­шi мо­ло­ти­те, чи пос­лу­хаєте за панську зем­лю, що пан дає вам пiд по­сi­ви? - спи­тав Ви­говський в чо­ло­вi­кiв.

    - Та пос­лу­хаємо за зем­лю, бо своєї не маємо, - обiз­ва­лись мо­лот­ни­ки.

    "Цебто пан­щи­ну роб­лять Стет­ке­ви­че­вi, - по­ду­мав Ви­говський. - От те­пер i я мiг би ска­за­ти чор­но­му дi­до­вi: по­га­но! по­га­но! Прав­да та гу­ма­нiзм у йо­го тiльки в го­ло­вi, а до дi­ла все те ще не дiй­шло".

    Виговський увiй­шов в за­лу свi­жий, бадьорис­тий, з ве­се­ли­ми дум­ка­ми в го­ло­вi. Свi­жi зе­ле­нi лi­си та лу­ги, свi­же по­вiт­ря пiдс­вi­жи­ли йо­го ду­шу й тi­ло. Две­рi в ка­бi­нет од­хи­ли­лись, i на по­ро­зi став Стет­ке­вич, рiв­ний, як стрi­ла, в усьому чор­но­му.

    - Добридень вам, па­не гос­по­да­рю! А я оце з до­ро­ги тро­хи зас­пав, - про­мо­вив Ви­говський, прис­ту­па­ючи до Стет­ке­ви­ча.

    - Доброго здо­ров'я, па­не Ви­говський! Зас­пав i гiсть, зас­па­ли й на­шi. Пев­но, в них снi­дан­ня не го­то­ве, а я вже хо­чу їсти. Про­шу до мо­го ка­бi­не­ту та по­ба­ла­каємо тим ча­сом, по­ки на­ша Пав­ли­на уви­неться з снi­дан­ням.

    Виговський всту­пив в тiс­ний ка­бi­нет. Сон­це сип­ну­ло ко­сим про­мiн­ням в двоє ву­зеньких вi­ко­нець i зве­се­ли­ло тiс­ний, з прос­тою, на­вiть убо­гою обс­та­вою ка­бi­нет, схо­жий на чер­не­чу ке­лiю. Ко­ло од­нiєї стi­ни сто­яло прос­те лiж­ко. Двi стi­ни бу­ли обс­тав­ле­нi по­ли­ця­ми, на кот­рих ле­жа­ли й сто­яли книж­ки уся­ко­го фор­ма­ту.

    - Оце моє кальвiнське доб­ро! По­ки усi спа­ли, я вже з нудьги чи­ма­ло про­чи­тав з оцiєї кни­ги, - про­мо­вив Стет­ке­вич. - Ми й со­цi­нi­ани лю­би­мо кни­ги, але бiльш за все лю­би­мо на­шi кальвiнськi кни­ги, бо в їх дум­ки свiт­лi­шi i не зап­лу­ту­ють ро­зу­му в уся­кi дог­ма­тич­нi абст­рак­цiї, як ва­шi й ка­то­лицькi кни­ги. На­шi кни­ги яс­нi й зро­зу­мi­лi, як прос­та й яс­на людська здо­ро­ва го­ло­ва. За Польщi нам вiльно бу­ло за­во­ди­ти i бiб­лi­оте­ки, й шко­ли, а те­пер один Бог вi­дає, що бу­де з на­ми. По­га­но, па­не Ви­говський, по­га­но!

    В той час в две­рях ка­бi­не­ту з'яви­лась Оле­ся, в яс­но-бла­кит­но­му, як вес­ня­не не­бо, лiт­ни­ку. Це уб­ран­ня, де­лi­кат­не й яс­не, нез­ви­чай­но гар­но прис­та­ва­ло до її ру­сої ко­си та бi­ло­го ле­лiй­но­го ли­ця. На шиї в неї лис­нi­ло до­ро­ге ма­те­ри­не на­мис­то з пер­лiв, в ушах ся­ли се­реж­ки з брильянта­ми. Нi­чо­го не бу­ло на нiй ко­ло­рит­но­го, але де­лi­кат­нi то­ни убо­ру ду­же прис­та­ва­ли до її ле­лiй­но­го бi­ло­го ли­ця та ру­сої ко­си. Оле­ся бу­ла схо­жа на пиш­ну май­ську мi­сяч­ну нiч з її де­лi­кат­ни­ми то­на­ми та су­тiн­ка­ми. Ви­говський зве­се­лив її своїм приїздом: в неї що­ки пос­вi­жi­ша­ли, вкри­лись рум'янця­ми. В очах аж ся­ла ра­дiсть.

    - Прошу до снi­дан­ня, бо вже сон­це ви­со­ченько пiд­би­лось вго­ру, а ми з тiт­кою, ви­ба­чай нам, до­ро­гий дядьку, тро­хи зас­па­ли. Пев­но, па­не Йва­не, ти вже го­лод­ний?

    - Спасибi вам! Пос­нi­даю з доб­рим апе­ти­том, - обiз­вав­ся Ви­говський, i во­ни пiш­ли в сто­ло­ву кiм­на­ту, де Пав­ли­на Руд­ницька жда­ла їх з снi­дан­ком.

    Пiсля снi­дан­ня Ви­говський вий­шов з Стет­ке­ви­чем в за­лу i прис­ту­пив прос­то до дi­ла, опо­вiс­тив­ши, що вiн сва­тає йо­го не­бо­гу i що не­бо­га вже да­ла йо­му своє сло­во ще в Києвi.

    - Я вже пе­ре­чув про твоє сва­тан­ня i че­рез Пав­ловську, i че­рез кня­зiв Лю­бецьких. Я до­га­дав­ся, чо­го ти за­бив­ся в та­ку да­леч, в Мок­ра­ни. Але ска­жу то­бi, па­не ге­не­ральний пи­са­рю, що з тво­го сва­тан­ня нi­чо­го не вий­де. I я, i моя рiд­ня, по­ра­див­шись, пос­та­но­ви­ли не ви­да­ва­ти Оле­сi за те­бе за­мiж.

    - Чому ж так, ша­нов­ний па­не доб­ро­дiю? Я люб­лю пан­ну Стет­ке­ви­чiв­ну, i во­на ме­не лю­бить…

    - То що ж! Шлях­тян­ка, та ще й ви­со­ко­го ро­ду, ко­за­ко­вi не па­ра. Шу­кай со­бi, па­не Ви­говський, ко­зач­ки, гар­ної, прос­тенької, ха­зяй­но­ви­тої. В вас прос­тi зви­чаї, в вас прос­тацька обс­та­ва, в вас вiй­сько­ве мiс­то, нес­по­кiй­не, як вiй­сько­вий та­бiр се­ред сте­пу в час вiй­ни. Не хо­че­мо ми ви­да­ва­ти за те­бе на­шої не­бо­ги. Во­на iн­шо­го ро­ду, звик­ла до iн­шої обс­та­ви, до iн­шо­го то­ва­рист­ва. По­га­но, по­га­но бу­де їй в вас.

    - Чого ж по­га­но? Я чо­ло­вiк з дос­тат­ком. Маю доб­рi до­хо­ди. Пос­лан­цi з уся­ких дер­жав на­да­ря­ють ме­не ба­га­ти­ми по­да­рун­ка­ми. Обс­та­ву пан­на Оле­на за­ве­де в ме­не, яка їй бу­де до впо­до­би.

    - Нi, нi, нi! По­га­но, па­не пи­са­рю! По­га­но для неї бу­де! Iн­шi лю­ди, iн­ше сус­пiльство, iн­шi зви­чаї, iн­ше в вас усе. Во­на за­ну­диться в ва­шо­му Чи­ги­ри­нi.

    Слуга поп­ро­сив Стет­ке­ви­ча вий­ти на двiр до еко­но­ма, кот­рий прий­шов до йо­го по дi­лу. Ста­рий Стет­ке­вич вий­шов з за­ли. В той час Оле­ся вско­чи­ла в за­лу i по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти в Ви­говсько­го, що од­по­вi­дав йо­му ста­рий дядько.

    - Те, що й Лю­бецькi: не ви­да­мо! По­га­но в вас бу­де для неї, та й го­дi. Знаєте що, Оле­сю! Як тiльки я виїду ко­нем з дво­ру, ви зве­лiть осiд­ла­ти со­бi ко­ня та й виїжджай­те з дво­ру в гай нi­би на про­гу­лян­ня. Я вас жда­ти­му в гаю. По­бi­жи­мо на ко­нях до Києва та й по­вiн­чаємось, бо я ба­чу, що уся ва­ша знач­на рiд­ня йде про­ти ме­не. Ще му­шу вам ска­за­ти от що. Гетьман вже сла­бує й швид­ко пом­ре; йо­го син Юрiй ще мо­ло­дий хло­пець. Тим ча­сом, по­ки Юрiй скiн­чить на­уку в Київськiй ко­ле­гiї, ко­за­ки ви­бе­руть ме­не за гетьма­на. Бу­де­те гетьман­шею!

    - Я згод­на! - про­мо­ви­ла Оле­ся. - Ся­ду на ко­ня, як тiльки дядько за­ся­де за свої со­цi­нi­анськi книж­ки в ка­бi­не­тi, i до­же­ну вас. Приїде­мо до тiт­ки Пав­ловської та й по­вiн­чаємось, - ска­за­ла Оле­ся, по­да­ючи ру­ку Ви­говсько­му. - Не­ма чо­го вва­жа­ти на мою рiд­ню, бо че­рез неї я нi­ко­ли не пi­ду за­мiж.

    Виговський об­няв i га­ря­че по­цi­лу­вав Оле­сю. Оле­ся по­чер­во­нi­ла, але на її ви­ду, в очах яс­но ви­яви­лась смi­ли­вiсть i зав­зя­тiсть сли­ве ко­зацька.


    - Я на­пев­но знаю, що моя рiд­ня бу­де про­ти­ви­тись на­шо­му шлю­бо­вi i нi­ко­ли не зго­диться на йо­го. Я виїду слiд­ком за ва­ми, нi­би на про­гу­лян­ня. Нiх­то не звер­не на ме­не ува­ги, бо я час­то са­ма гу­ляю ко­нем по га­ях кру­гом се­ла, - ска­за­ла Оле­ся.

    Виговський зве­лiв осiд­ла­ти сво­го ко­ня i по­чав про­ща­тись з ста­рим кальвi­нiс­том.

    - Вибачай ме­нi, ша­нов­ний доб­ро­дiю, що я не згод­жу­юсь од­да­ти то­бi в ко­зацькi ру­ки Оле­сю. Поп­ро­щаємось i ро­зiй­де­мось з ми­ром i лас­кою, - про­мо­вив ста­рий Стет­ке­вич на про­щан­нi.

    Вийшла й Оле­ся, i її тiт­ка Пав­ли­на i розп­ро­ща­лись з Ви­говським. Як доб­ра гос­по­ди­ня, Пав­ли­на ви­нес­ла в тор­би­нi гос­те­вi на до­ро­гу хар­чi: пе­че­ну те­те­рю, па­ля­ни­цю, пи­ро­ги й мни­ши­ки i прив'яза­ла тор­би­ну до сiд­ла.

    - Будете їха­ти на­ши­ми пу­ща­ми день i не вгля­ди­те нi од­но­го се­ла, нiг­де не знай­де­те й шмат­ка хлi­ба. Спо­жи­вай­те на здо­ров'я та й ме­не зга­дуй­те, - ска­за­ла Пав­ли­на, вти­ра­ючи сльози.

    Олеся вже ска­за­ла тiт­цi, що во­на виїде з до­му i наз­до­же­не Ви­говсько­го, а по­тiм по­вiн­чається з ним в Києвi.

    - Ото й доб­ре зро­биш! Як­би я бу­ла так зро­би­ла, як ме­не хо­тiв мiй же­них вик­рас­ти в батька, я бу­ла б ввесь вiк щас­ли­ва, - ска­за­ла Пав­ли­на. - Тiльки бу­де ме­нi жаль за то­бою, Оле­сю! Те­пер я зос­та­нусь са­ма з ста­рим па­ном Хрис­то­фо­ром, а вiй вже ме­не нi­чим не роз­ва­жить. Ох, го­ренько ме­нi!

    Перегодя, як Ви­говський виїхав з дво­ру, а ста­рий Стет­ке­вич за­сiв за книж­ки, Оле­ся пос­ла­ла тiт­ку, щоб во­на зве­лi­ла ко­ню­хо­вi осiд­ла­ти ко­ня для поїздки по га­ях. Не­за­ба­ром кiнь сто­яв в дво­рi осiд­ла­ний. Оле­ся впа­ла на пле­че тiт­цi Пав­ли­нi i зап­ла­ка­ла. Пав­ли­на за­ли­лась слiзьми.

    Олеся пе­ре­бiг­ла че­рез сiн­цi, ско­чи­ла на ко­ня i ти­хенько про­мо­ви­ла:

    - Тiтко! Я й не тi­каю з до­му; я прос­то їду без доз­во­лу дядька до Києва, до тiт­ки Пав­ловської. Про­щай­те! Про­щай­те!

    Олеся по­ма­леньку виїха­ла з дво­ру, по­во­лi об'їха­ла тiк, а як тiльки во­на в'їха­ла в гай мiж рiд­кi ду­би, то­дi торк­ну­ла ко­ня ост­ро­га­ми. Га­ря­чий кiнь по­ле­тiв, нi­би стрi­ла, тiльки ду­би за­ми­га­ли в очах в Оле­сi. Во­на ог­ля­ну­лась i ки­ну­ла очи­ма на зчор­нi­лий ста­рий па­лац, що ми­го­тiв мiж ду­ба­ми та ли­па­ми, вгля­дi­ла ви­со­кi ви­во­ди, тон­кi кри­ни­ча­нi жу­рав­лi, i її взяв за сер­це жаль. Їй не шко­да бу­ло су­во­ро­го дядька, кот­рий об­рид їй своєю мо­рал­лю та вчiн­ням; їй бу­ло жаль за тiт­кою Пав­ли­ною, доб­рою, ве­се­лою, крас­но­мов­ною та го­во­рю­чою, кот­ра роз­ва­жа­ла її зим­нi- ми ве­чо­ра­ми опо­вi­дан­ня­ми то про свя­тих, то про нi­мецьких ри­ца­рiв. Оле­ся зга­да­ла, що тiт­ка зос­та­лась нi­би си­ро­тою, i важ­ко зiтх­ну­ла.

    "Прощай, ста­ре батькiвське гнiз­до! Чи до­ве­деться ме­нi ще по­бу­ва­ти в то­бi? А мо­же, я не пе­рес­туп­лю че­рез твої по­ро­ги й до­вi­ку? Те­пер на Ук­раїнi жит­тя кру­титься i кле­ко­тить, як во­да в чор­то­риї. Мо­же, й ме­не вхо­пить той ви­хор i зак­ру­тить ме­не й мою до­лю", - ду­ма­ла Оле­ся, ле­тя­чи на ко­мi то­мiж сос­на­ми, її бра­ла не­терп­ляч­ка як мож­на швид­ше наз­дог­на­ти Ви­говсько­го. Чо­гось їй зда­ва­лось, що во­на йо­го не до­же­не, не знай­де в гус­тих га­ях i вер­неться в ста­рий па­лац.

    Але швид­ко мiж зе­ле­ною лi­щи­ною за­ма­ня­чiв кун­туш, заб­ли­ща­ли на сон­цi зо­ло­тi по­зу­мен­ти. З-за ку­щiв виг­ля­да­ла кiнська го­ло­ва з гост­ри­ми нас­то­ро­че­ни­ми ву­ха­ми; мiж зе­ле­ним лис­том за­чер­во­нiв вер­шок ко­зацької шап­ки. Ви­говський вгля­дiв Оле­сю i вис­ко­чив з-за лi­щи­ни.

    - Тепер не­хай нас Бог на­пу­тить в до­ро­гу на на­ше щас­тя! - про­мо­вив Ви­говський i пос­ка­кав ко­нем по­руч з Оле­сею.

    - Але знаєш що, ко­ха­ний па­не Йва­не? Мiй дядько не та­кий ти­хий та спо­кiй­ний, як то­бi здається. В йо­му ча­са­ми про­бур­кується дав­ня вiд­ва­га й зав­зя­тiсть ук­раїнсько­го шлях­ти­ча. Як тiльки вiн роз­шо­ло­пає, де я дi­лась, вiн по­са­дить на ко­ней з де­сять хло­пiв i ви­пус­тить оцю вов­чу зграю навз­до­гiн­цi за на­ми. Нам тре­ба збо­чи­ти з прос­то­го шля­ху i бра­тись ма­нiв­ця­ми та об'їздка­ми, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Отже ж, твоя й прав­да, ко­ха­на Оле­сю. Ти тут знаєш усi шля­хи й стеж­ки. Ве­ди ме­не, пра­вуй мною, а я бу­ду ска­ка­ти слiд­ком за то­бою.

    Олеся збо­чи­ла на вузький лi­со­вий шля­шок, не­на­че про­ру­ба­ний че­рез мо­ло­дi рiв­нi сос­ни. Га­ря­чий дух сос­ни й жи­ви­цi, здо­ро­вий i бадьоря­чий, вда­рив з сос­но­вої алей­ки, як з на­топ­ле­ної пе­чi, аж за­би­вав дух. Оле­ся ска­ка­ла по­пе­ре­ду. Ви­говський ле­тiв слiд­ком за нею.

    Довго во­ни їха­ли цим лi­со­вим шляш­ком, не­на­че ту­не­лем, i не­за­ба­ром виїха­ли на чи­ма­лу в'їждже­ну до­ро­гу. Дов­го во­ни їха­ли цiєю до­ро­гою, i вже сон­це звер­ну­ло з пiвд­ня, як во­ни при­би­лись до чи­ма­ло­го ху­то­ра се­ред лi­су. В ху­то­рi жи­ла са­ма за се­бе хо­дач­ко­ва шлях­та.

    - А що, ко­ха­на Оле­сю? Чи не роз­би­ла те­бе до­ро­га? Чи не важ­ко то­бi бу­де ванд­ру­ва­ти на ко­нi в да­ле­ку до­ро­гу?

    - Буде важ­ко, бо я не ко­зак. Я вже по­чу­ваю се­бе втом­ле­ною i роз­би­тою, - обiз­ва­лась з сiд­ла Оле­ся.

    - Я так i ду­мав. По­шу­каю я в цьому при­сiл­ку яко­го шлях­ти­ча, кот­рий має ко­не­ня­та. Най­ме­мо пiд­во­ду, ко­ли мож­на бу­де, прип­ря­же­мо свої ко­нi i так доїде­мо до Києва, - ска­зав Ви­говський i по­бiг ко­нем до ху­то­ра.

    Олеся ско­чи­ла з ко­ня i ляг­ла на тра­вi пiд ду­бом, дер­жа­чи ко­ня за по­во­ди. Кiнь щи­пав низьку тра­ву i прих­кав, обер­та­ючи го­ло­ву до Оле­сi. Оле­ся вста­ла, прив'яза­ла ко­ня до мо­ло­до­го гра­ба i знов ляг­ла пiд ду­бом, пок­лав­ши го­ло­ву на об­ру­бок ко­лод­ки, що ва­ляв­ся на тра­вi. Оле­ся вто­ми­лась од нез­ви­чай­ної для неї да­ле­кої про­маш­ки вер­хом на ко­нi. Во­на прос­тяг­ла­ся на ввесь свiй зрiст, по­тяг­ла­ся ра­зiв зо два i ле­жа­ла не­руш­но, див­ля­чись вго­ру на роз­кiш­не ста­ре гiл­ля сто­лiтнього ду­ба. Мо­ло­да пан­на по­чу­ва­ла, як по­ма­леньку роз­ли­вав­ся по її нер­вах спо­кiй. Ще нi­ко­ли на своєму вi­ку во­на не по­чу­ва­ла се­бе та­кою ра­дiс­ною, на­вiть щас­ли­вою. Їй зда­ва­лось, що во­на се­ред зе­ле­но­го гаю та бо­рiв ста­ла вольною, як по­вiт­ря, що усi пе­ре­ти­чи­ни, усi на­ма­ган­ня знач­ної рiд­нi да­ле­ко десь зос­та­лись по­зад неї, що во­ни вже щез­ли на­вiк i вже нiх­то не бу­де чiп­ля­тись до неї з своєю по­ра­дою, вже нiх­то не нас­мi­литься роз­лу­чи­ти її з ми­лим. Во­на пiд­ве­ла очi вго­ру i за­ди­ви­лась на по­ви­рi­зу­ва­ний в зуб­цi ду­бо­вий лист, на клап­ти­ки синього, як бi­рю­за, не­ба, що бли­ща­ло по­мiж тем­но-зе­ле­ним лис­том. Гля­ну­ла во­на на луг, i зе­ле­ний луг не­на­че зас­мi­яв­ся до неї. Її тi­ши­ла i си­за да­ле­чiнь гус­то­го бо­ру, i ста­рi дуп­ли­няс­тi кор­ча­ку­ва­тi сос­ни, що рос­ли ос­то­ронь на зе­ле­них лу­ках i, не­на­че ка­лi­ки, по­ви­пи­на­ли пок­ру­че­нi на всi бо­ки товс­тi чер­во­ну­ва­тi гiл­ки.

    "Який гар­ний Бо­жий свiт! Як лег­ко, як ве­се­ло ме­нi на ду­шi! Я тут вольна, як пташ­ка в лi­сi", - по­ду­ма­ла Оле­ся, по­тя­га­ючись на тра­вi.

    Виговський вер­тав­ся улич­кою ху­то­ра з дво­ма шлях­ти­ча­ми, ввесь блис­ку­чий, чу­до­во уб­ра­ний, об­ли­тий свi­том га­ря­чо­го сон­ця, се­ред зе­ле­но­го гаю, як дав­нiй ри­цар, про кот­ро­го тiт­ка Пав­ли­на час­то опо­вi­да­ла їй зим­нi­ми ве­чо­ра­ми. Оле­ся зда­ле­ку ми­лу­ва­лась йо­го рiв­ним ста­ном, рiв­ною фi­гу­рою, i, як вiн наб­ли­зив­ся до неї, во­на за­ди­ви­лась на йо­го яс­нi блис­ку­чi очi.

    "Якi ро­зум­нi в йо­го очi! Ой, прав­ду вiн ка­же, що бу­де гетьма­ном на Ук­раїнi. Йо­го очi го­во­рять ме­нi це. Бу­ду я гетьман­шею!"

    I гор­до­ви­та, i чес­то­люб­на ду­ша Оле­си­на нi­би заг­ра­ла од ра­дос­тi й щас­тя. Для неї нi­би в од­ну мить десь зник зе­ле­ний гай, зник­ла си­за да­ле­чiнь бо­рiв, зник­ла уся по­езiя лi­су. В дум­ках її мрi­ло, як пиш­не сяєво то­го яс­но­го дня, гетьманст­во, сла­ва, по­ва­га, блиск ви­со­ко­го ста­но­ви­ща, кот­рий за­тi­нить i кня­зiв Лю­бецьких, i кня­зiв Со­ло­ми­рецьких, неп­ри­хильних до її ми­ло­го.

    - От я i пiд­во­ду знай­шов! - про­мо­вив Ви­говський, сi­да­ючи на тра­вi ко­ло Оле­сi. - А вже б час нам i по­поїсти. Спа­си­бi тiт­цi, що прив'яза­ла ме­нi до сiд­ла тор­бу з хар­ча­ми.

    I Ви­говський зве­лiв ко­за­ко­вi одв'яза­ти i при­нес­ти ту тор­бу. Вiн вий­няв пе­че­ну те­те­рю, па­ля­ни­цю й сiль, пок­ра­яв усе на шма­точ­ки. Оле­ся розс­те­ли­ла хус­точ­ку i поск­ла­да­ла харч на хус­точ­ку. Шлях­тич пос­та­вив на тра­вi гле­чик мо­ло­ка й два кух­ли­ки. I здо­ро­ва, мо­ло­да Оле­ся по­обi­да­ла з та­ким сма­ком, з яким во­на нi­ко­ли не обi­да­ла в па­ла­цi сво­го батька.

    Попоївши всмак, Ви­говський ве­лiв шлях­ти­че­вi ла­го­ди­тись в до­ро­гу. Вiз був прос­тий, труський. Шлях­тич пок­лав у вiз два ку­лi, а на ку­лi нак­лав со­ло­ми i пе­реп­лiв їх звер­ху ли­ка­ми. Ви­говський прип­рiг сво­го ко­ня, а Оле­си­но­го при­вя­зав до во­за зза­ду. Шлях­тич сiв за по­го­ни­ча, i вiз по­ко­тив­ся швид­ко по втер­тiй лi­со­вiй до­ро­зi до Києва.


    Знов по­вив­ся по­лiський ба­ка­юва­тий шлях че­рез яри та лу­ки, че­рез гус­тi сос­но­вi лi­си. Сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi, як во­ни в'їха­ли в чи­ма­ле се­ло Ми­ки­тя­ни. В кiн­цi се­ла сто­яв пуст­кою па­лац яко­гось дi­ди­ча; дi­дич, оче­ви­дяч­ки, був ка­то­лик i му­сив по­ки­ну­ти свою маєтнiсть. В па­ла­цi всi вiк­на бу­ли по­ви­би­ва­нi, всi две­рi по­ви­ла­му­ва­нi, все доб­ро роз­не­се­не. Оле­ся гля­ну­ла на той па­лац, на те спус­то­шен­ня i їй ста­ло важ­ко на ду­шi.

    Не встиг­ли во­ни в'їха­ти в се­ло, як од корч­ми ру­ши­ли до їх во­за чо­ло­вi­ки i спи­ни­ли ко­нi, вхо­пив­ши за гнуз­деч­ки.

    - А чо­го вам од нас тре­ба, лю­ди доб­рi? - спи­тав Ви­говський.

    - А то­го тре­ба, що вам не слiд сю­ди вер­та­тись! - обiз­вав­ся по­ну­ро один чо­ло­вiк.

    Селяни, вгля­дiв­ши вiз, на кот­ро­му їха­ли па­ни, по­ча­ли схо­ди­тись i пос­та­ва­ли кру­гом во­за. Де­кот­рi чо­ло­вi­ки ви­бiг­ли з дрюч­ка­ми. Оле­ся мовч­ки пог­ля­да­ла на ту гро­ма­ду, i в неї в ду­шi по­хо­ло­ло.

    - Отже ж, це ях­нянський дi­дич! Їй-бо­гу вiн! Це вiн вер­тається з Польщi в своє се­ло, - обiз­вав­ся один чо­ло­вiк.

    - Та я не ях­нянський дi­дич! Я ко­зак, я з ко­зацької стар­ши­ни! - крик­нув сер­ди­то Ви­говський. - По­га­няй да­лi, вiз­ни­че!

    - Ба, не по­га­няй-бо! Да­лi, па­не, не поїдеш, а на­зад то, мо­же, й вер­неш­ся, ко­ли ще про те­бе не до­вi­да­ються ях­ня­ни, твої дав­нi пан­щан­нi, - про­мо­вив один чо­ло­вiк.

    - Це дав­нiй ях­нянський дi­дич, а то йо­го жiн­ка! А ко­ли не вiн, то йо­го брат, бо ду­же ски­нув­ся на йо­го, - про­мо­вив один дiд. - Не пус­кай­мо йо­го в Ях­ни! Їдь со­бi, па­не, на­зад до Польщi, ко­ли то­бi шко­да своєї го­ло­ви.

    - Що це вам прий­шло на дум­ку, що я ях­нянський дi­дич? Ди­вiться, на ме­нi ко­зацький жу­пан, ко­зацька шап­ка! Чо­го це ви до ме­не при­че­пи­ли­ся?

    - А чи то ж ве­ли­ка труд­на­цiя на­дяг­ти на се­бе ко­зацький убiр та й прос­ко­чи­ти в Ях­ни? Бог те­бе знає! По­вер­тай на­зад! Гетьман Бог­дан по­га­но вчи­нив, що умо­вив­ся з ко­ро­лем по­вер­та­ти ка­то­лицьких па­нiв в маєтнос­тi i зап­ря­га­ти лю­дей до пан­щи­ни, - го­мо­нiв ста­рий дiд.

    - Та те­пер вже не польський ко­роль па­нує на Ук­раїнi, а мос­ковський цар, бо гетьман i ко­за­ки при­сяг­ли на пiд­данст­во ца­ре­вi, а цар вже не доз­во­лить вер­та­тись ка­то­лицьким па­нам в їх се­ла та па­ла­ци на Ук­раїнi, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    - А Бог йо­го свя­тий знаєi Ми про це нi­чо­го не чу­ли, нi­чо­го не знаємо, а тiльки знаємо про те, що польськi па­ни по­вер­та­ються з Польщi i не­во­лять лю­дей, си­лу­ють ро­би­ти пан­щи­ну, - про­мо­вив дiд.

    - Та бре­ше вiн, оцей пан! Це вiн хо­че виб­ре­ха­тись! Це той, ко­ли чу­ли, лю­ди доб­рi, що, бу­ло, за своїми пан­щан­ни­ми людьми хо­дить на по­лi з руш­ни­цею та нес­лух­ня­них пiдст­ре­лює ку­ля­ми, їй же бо­гу, вiн! Дрюч­ка­ми йо­го! дрюч­ка­ми! Не ймiть йо­му вi­ри! - гу­кав один здо­ро­вий чо­лов'яга, оче­ви­дяч­ки, зав­зя­тий во­рог па­нiв. - По­вер­тай на­зад, вра­жий си­ну, з своєю па­нiєю, бо тут то­бi бу­де й кi­нець! Бач, яких бас­ких ко­ней ве­де з Вар­ша­ви! А скiльки на­чiп­ляв на се­бе зо­до­та!

    I чо­лов'яга за­мах­нув­ся на Ви­говсько­го товс­тим дрюч­ком. Оле­ся си­дi­ла нi жи­ва нi мерт­за. Во­на ста­ла жов­та, як вiск,

    - Оце яка на­пасть тра­пи­лась ме­нi в до­ро­зi! Ме­не жде в Чи­ги­ри­нi гетьман, а тут то­бi на!.. Лю­ди доб­рi, ве­зiть ме­не до свя­ще­ни­ка! Свя­ще­ник вам ска­же, що я за лю­ди­на, - ска­зав Ви­говський.

    - То й по­ве­зiм! - обiз­вав­ся один дiд, оче­ви­дяч­ки, здат­ли­вий i не ли­хий чо­ло­вiк.

    Шляхтич пог­нав ко­нi до дво­ру свя­ще­ни­ка, за во­зом ру­ши­ла гро­ма­да з дрюч­ка­ми. На щас­тя Ви­говсько­го, ба­тюш­ка й справ­дi вга­дав, що Ви­говський з ко­зацької стар­ши­ни. Ви­говський ска­зав йо­му, хто вiн та­кий. Ба­тюш­ка вер­нув­ся в ха­ту, на­ки­нув єпiт­ра­хиль, взяв в ру­ки хрест, вий­шов з ха­ти i стрiв Ви­говсько­го як знач­ну осо­бу, на по­ро­зi ха­ти. Гро­ма­да поз­дiй­ма­ла шап­ки. Ви­говський i Оле­ся по­цi­лу­ва­ли хрес­та i ба­тюш­ку в ру­ку.

    - Еге, ви­со­ко­по­важ­ний ге­не­ральний пи­са­рю, на­шi хло­пи, не­тя­му­щi по­лi­щу­ки, вва­жа­ли те­бе за ка­то­ли­ка дi­ди­ча i стрi­ли те­бе як во­ро­га? - про­мо­вив ба­тюш­ка.

    - Так, це прав­да, па­нот­че! Тро­хи не по­час­ту­ва­ли оти­ми дре­ко­лi­ями, а ме­нi не пой­ня­ли вi­ри, що я ко­зак. За­пев­нiть їх, па­нот­че, що ви ба­чи­ли ме­не не раз в Києвi, бо й ви ме­нi щось на при­мi­тi, - ска­зав Ви­говський.

    - Прошу ж до моєї ха­ти! - про­хав ба­тюш­ка. Оле­ся так i шуг­ну­ла в две­рi, не­на­че спа­са­ючись од наг­лої смер­тi; за нею слiд­ком всту­пив в сi­ни i Ви­говський. Во­на вбiг­ла в свiт­ли­цю i, сли­ве неп­ри­том­на, не сi­ла, а впа­ла на стi­лець. Ба­тюш­ка опо­вiс­тив гро­ма­дi, хто був приїжджий ко­зак. Гро­ма­да, по­хи­лив­ши го­ло­ви, ру­ши­ла з дво­ру.

    Переночувавши в тiс­нiй прос­тiй ха­тi сiльсько­го па­нот­ця, Ви­говський з Оле­сею доїха­ли по­тiм без при­год до Києва i заїха­ли до дво­ру тiт­ки Яки­ли­ни Пав­ловської. Пав­ловська ви­бiг­ла в двiр i за­раз до­га­да­лась про все. Во­на бу­ла ра­да цьому ви­пад­ко­вi, як своєму щас­тю.

    - Еге, це ви вдвох виїха­ли з Мок­ран? Я вга­дую, що не Хрис­то­фор Стет­ке­вич пус­тив вас са­мо­хiть з до­му: ви са­мi пус­ти­ли се­бе. Еге? - пи­та­ла Яки­ли­на Пав­ловська, ос­мi­ха­ючись.

    - Та еге ж! - обiз­вав­ся Ви­говський, обт­ру­шу­ючи со­ло­му з сво­го до­ро­го­го кун­ту­ша та з Оле­си­ної оде­жi. - Му­си­ла Оле­ся са­му се­бе пус­ти­ти до Києва, ко­ли iн­шi не пус­ка­ли.

    - Прошу ж до гос­по­ди! По­ве­че­ряй­те та й од­по­чи­вай­те, бо ви, ма­буть, i здо­ро­жи­лись, i од го­ло­ду та вто­ми пе­ре­па­лись, - го­во­ри­ла Яки­ли­на.

    Добре од­по­чив­ши, Ви­говський пi­шов но­чу­ва­ти до ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го i за­раз та­ки пiс­ля снi­дан­ку по­бiг ко­нем на По­дiл го­ди­ти вiн­чан­ня в од­но­го па­нот­ця. Вiн виїхав з дво­ру, а до Яки­ли­ни Пав­ловської за­раз на­го­ди­лась кня­ги­ня Лю­бецька, ще й при­ве­ла з со­бою свою ро­дич­ку, па­нi Су­хо­дольську, вже зов­сiм по­ка­то­ли­че­ну i спо­ля­че­ну. Не­да­рем­но Оле­ся ду­ма­ла, що нiх­то в Києвi й не до­га­дується про її приїзд до Києва вку­пi з Ви­говським. В той час, як во­ни їха­ли ули­цею, їх уг­ля­дiв дво­рецький кня­зя Лю­бецько­го; вгля­дiв вiн i Оле­сю, кот­ра си­дi­ла на во­зi поп­лiч з Ви­говським. Як доб­рий на­виг­ля­дач, ще й до то­го цi­ка­вий, вiн пi­шов до кня­ги­нi Лю­бецької i роз­ка­зав їй про цей ви­па­док, зов­сiм нез­ви­чай­ний. Кня­ги­ня за­раз до­га­да­лась про все i дру­го­го дня ра­ненько по­бiг­ла до Пав­ловської, щоб од­би­ти од Ви­говсько­го Оле­сю.

    Олеся, пос­нi­дав­ши, сi­ла на ка­на­пi, нi­би схо­вав­шись в ку­точ­ку ка­на­пи, пi­доб­га­ла но­ги, опер­лась на ка­чал­ку-по­душ­ку i од­по­чи­ва­ла. Во­на по­чу­ва­ла се­бе стом­ле­ною й роз­би­тою пiс­ля дов­гої труської до­ро­ги, зблiд­ла на ви­ду, а очi ви­яв­ля­ли ве­ли­ку вто­му i збу­рен­ня ду­шi нес­по­дi­ва­ни­ми по­дi­ями тих днiв.

    Любецька i Су­хо­дольська вбiг­ли в свiт­ли­цю i по­ча­ли зо­ри­ти очи­ма по за­кут­ках. Во­ни вгля­дi­ли Оле­сю в ку­точ­ку здо­ро­вої, не­на­че яс­ла, со­фи.

    Для Оле­сi цей ран­нiй вi­зит був та­кий неп­риємний, що во­на аж скри­ви­лась i тро­хи не зап­ла­ка­ла. Во­на тро­хи бу­ла вже зад­рi­ма­ла; їй так бу­ло гар­но та спо­кiй­но в ти­шi, в за­ку­точ­ку ши­ро­кої со­фи. Зо­ло­тi мрiї роєм лi­та­ли нi­би пе­ред її очи­ма, як бджо­ли на сон­цi в па­сi­цi. Во­на все ду­ма­ла про сво­го ко­ха­но­го, уяв­ля­ла со­бi йо­го вид, йо­го очi, тi­ши­лась мрi­ями про своє бу­ду­ще ви­со­ке ста­но­ви­ще гетьман­шi, пер­шої осо­би на Ук­раїнi пiс­ля гетьма­на.

    - О! А ти, Оле­сю, в Києвi? - крик­ну­ла Лю­бецька.

    - О! Ти тут! Не в Мок­ра­нах? А де ж пан Хрис­то­фор Стет­ке­вич? Ти з ним при­бу­ла сю­ди чи з тiт­кою Пав­ли­ною? - гук­ну­ла на всi кiм­на­ти го­лос­на па­нi Су­хо­дольська.

    - Я, цьоцю, при­бу­ла до Києва з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем Ви­говським, - обiз­ва­лась Оле­ся, при­вi­тав­шись до ро­ди­чок i знов вгнiз­див­шись в ку­ток со­фи.

    - А то чо­го так? - спи­та­ла Лю­бецька.

    - А це що за ди­во? Пан­на Оле­ся при­бу­ла з ко­за­ком вдвох: їха­ли два днi й од­ну нiч че­рез нет­рi та пу­щi, че­рез бо­ри… Це ди­во та й го­дi! - гу­ка­ла Су­хо­дольська.

    - I ди­ва тут не­ма нi­яко­го. Ме­не дядько не пус­кав, а ме­нi хо­тi­лось їха­ти до Києва. Не їха­ти ж ме­нi са­мiй в та­кi не­без­печ­нi ча­си. Тра­пив­ся доб­рий чо­ло­вiк i до­вiз ме­не, спа­си­бi йо­му, до Києва, в доб­ро­му здо­ров'ї, - ти­хо го­во­ри­ла Оле­ся.

    - Щось тут є! Щось та є! Це, Оле­сю, несп­рос­та ти пус­ти­лась в та­ку ванд­рiв­ку з Ви­говським та ще й без доз­во­лу опi­ку­на, - го­во­ри­ла Лю­бецька.

    - Ба, спрос­та, моя до­ро­га цьоцю. Приїха­ла до Києва в гос­тi та й го­дi, - го­во­ри­ла Оле­ся.

    - Скажи по прав­дi, моя до­ро­га Оле­сю! Еге, ти зро­би­ла оту про­маш­ку з Мок­ран з тим ко­за­ком, щоб вий­ти за йо­го за­мiж? Еге, ти втiк­ла з до­му? - спи­та­ла Лю­бецька.


    - Ба, я не втiк­ла, кря­ги­не! Я се­ред яс­но­го дня зве­лi­ла осiд­ла­ти сво­го ко­ня та й поїха­ла з Ви­говським до Києва. От i все! - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Але ж ти оце при­бу­ла до Києва, щоб по­вiн­ча­тись з Ви­говським, нi в ко­го не пи­та­ючись? - спи­та­ла па­нi Су­хо­дольська.

    - Я ще й са­ма на­пев­но не знаю, чи бу­ду я з Ви­говським шлюб бра­ти в Києвi, чи й нi, - го­во­ри­ла з до­са­дою Оле­ся, од­ни­ку­ючи од щи­ро­го приз­нан­ня.

    - О, я на­пев­но знаю, що бу­деш бра­ти шлюб! - гук­ну­ла ста­ра й крик­ли­ва Су­хо­дольська. - Чо­го б то­бi й їха­ти з Ви­говським вдвох в та­ку да­ле­чiнь?

    - Що ти со­бi за­ду­ма­ла, сер­це Оле­сю? Чи ко­зак же до па­ри то­бi? Ти шлях­тян­ка з дi­дiв, з пра­дi­дiв; ти з ро­ду се­на­торсько­го й кня­жо­го, а вiн… Хто вiн? Прос­тий хо­дач­ковський шлях­тич з се­ла Ви­го­ва на Во­ли­нi, те­пер ко­зак, хоч i слу­жить за яко­гось там пи­са­ря при гетьма­нi, - ре­пе­ту­ва­ла ста­ра шлях­тян­ка.

    - Вiн, тiт­ко, зай­має ви­со­кий уряд при гетьма­но­вi, має ве­ли­кi до­хо­ди; вiн чо­ло­вiк з дос­тат­ка­ми, бо оце не­дав­но пос­та­вив своїм кош­том Чи­ги­ринський мо­нас­тир, - ти­хо го­во­ри­ла Оле­ся.

    - То шо з то­го! - ре­пе­ту­ва­ла кня­ги­ня Лю­бецька. - Те­бе вiн за­ве­зе мiж ко­за­кiв та ко­за­чок. Во­ни те­бе вбе­руть в свої хлопськi ста­ро­дав­нi убо­ри: вбе­руть те­бе в плах­ту та чер­во­ну за­пас­ку. Те­пер ти зов­сiм пан­на, нi­би щи­ра вар­ша­вян­ка, а там ти ста­неш му­жич­кою, зов­сiм спрос­тиш­ся. Ох, го­ре ме­нi тяж­ке!

    - Як не схо­чу, то ме­не нiх­то нiг­де не вбе­ре в плах­ту та чер­во­ну за­пас­ку. Я та­ки й не ду­маю в неї вби­ра­тись, Ко­ли я приїду в Чи­ги­рин, то приїду з блис­ком i чес­тю, як при­род­же­на шлях­тян­ка, як но­вос­вiтська па­нi, i та­кою там i зiс­та­нусь, - гор­до обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Ой Бо­же мiй! Го­ренько тим не­щас­ним си­ро­там! Нiх­то за ни­ми не дог­ля­дає, нiх­то їх не ви­хо­вує га­разд. Рос­туть на во­лi, як сос­ни в бо­ру. Ти, сер­це Оле­сю, си­ро­та, не маєш ма­те­рi; ти б пос­лу­ха­ла нас, бо ми ба­жаємо то­бi доб­ра й щас­тя. Ти ще мо­ло­да; знай­деться то­бi же­них мiж знач­ни­ми шлях­ти­ча­ми ук­раїнськи­ми, а мо­же, й польськи­ми, - го­во­ри­ла Су­хо­дольська й тро­хи вже не про­ли­ва­ла слiз.

    - Хоч я й си­ро­та, але не без ро­зу­му, i в кож­но­му ста­но­ви­щi по­ка­жу се­бе i но­вос­вiтською осо­бою, i шлях­тян­кою, при­хильною не до Моск­ви, а до Польщi. Я са­ма со­бi дам ра­ди, ко­ли то ще вий­ду за ко­за­ка-шлях­ти­ча Ви­говсько­го, - ти­хо й спо­кiй­но го­во­ри­ла Оле­ся.

    - Ну то й да­вай со­бi ра­ди са­ма! - крик­ну­ла Лю­бецька вже спе­ре­сер­дя.

    - То й да­вай са­ма со­бi ра­ди, ко­ли нас не хо­чеш слу­ха­ти! - ре­пе­ту­ва­ла вже сер­ди­то Су­хо­дольська. - Бог з то­бою, ко­ли цу­раєшся сво­го ро­ду, цу­раєшся кня­ги­нi, кот­ра ста­ла то­бi за рiд­ну ма­тiр. Хо­дiм, сест­ро, до­до­му!

    - Ходiмо, сест­ро! По­кiр­ли­ве те­лят­ко двi мат­ки ссе, а не­по­кiр­ли­ве i од­ної не хо­че.

    "Ой, ко­ли б цi ма­те­рi швид­ше ви­хо­ди­ли з ха­ти! Ой, об­рид­ли во­ни ме­нi своєю по­ра­дою та кри­ком!" -ду­ма­ла Оле­ся мовч­ки.

    - Ходiм, сест­ро! Ро­би, Оле­сю, як знаєш, але по­тiм на нас не на­рi­кай, а на­рi­кай тiльки на са­му се­бе, - ска­за­ла Лю­бецька i вий­шла з свiт­ли­цi, на­вiть не поп­ро­щав­шись з Оле­сею.

    - Ходiм! Ат! Бу­де­мо тiльки на­да­рем­но га­яти час! Хо­дiм! - крик­ну­ла Су­хо­дольська i вий­шла, так са­мо не про­ща­ючись з Оле­сею.

    "Слава то­бi, Сот­во­ри­те­лю! Хоч кри­ку та уся­кої по­ра­ди не бу­ду чу­ти", - по­ду­ма­ла Оле­ся.

    Увiйшла тiт­ка Яки­ли­на i гля­ну­ла на Оле­сю. Оле­ся си­дi­ла сер­ди­та й блi­да.

    - Пiшли? - спи­та­ла Яки­ли­на.

    - Хвалить Бо­га, пiш­ли. Тро­хи не лус­ну­ли з до­са­ди, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Пiшли по­рад­ни­цi, а наш по­рад­ник щось за­га­яв­ся. Од­на­че не­за­ба­ром при­ле­тiв на ко­нi Ви­говський i ска­зав, що вже зго­див вiн­чан­ня в од­но­го свя­ще­ни­ка. Вве­че­рi Ви­говський i Оле­ся пiш­ли до Со­фiй­сько­го со­бо­ру на ут­ре­ню й вис­по­вi­да­лись, а дру­го­го дня на По­до­лi зап­ри­час­ти­лись i по­вiн­ча­лись. Щас­ли­вi й ве­се­лi во­ни вер­та­лись на обiд до при­хильної й доб­рої тiт­ки Яки­ли­ни Пав­ловської. Яки­ли­на та­ки бу­ла ра­да, не­на­че во­на са­ма по­вiн­ча­лась з Iва­ном Ви­говським. I нiх­то в свi­тi не спо­чу­вав до Ви­говсько­го та Оле­сi в їх щас­тi так щи­ро, як тiт­ка Яки­ли­на. Во­на зав­сi­ди бу­ла ра­да й вдо­во­ле­на, ко­ли їй до­во­ди­лось спа­ру­ва­ти хлоп­ця з мо­ло­дою пан­ною.

    Тиждень про­жив Iван Ос­та­по­вич Ви­говський в Яки­ли­ни Пав­ловської, як у раю, i не мiг на­тi­ши­тись своєю Оле­сею. Вiн не­на­че по­мо­лод­шав, по­ве­се­лi­шав i од­по­чи­вав ду­шею i пiс­ля важ­кої ванд­рiв­ки в Мок­ра­ни, i пiс­ля тя­га­ни­ни з Оле­си­ною рiд­нею, од­по­чи­вав i од важ­кої кан­це­лярської служ­би при ста­ро­му ве­ред­ли­во­му гетьма­нi. Але на Оле­сi усей той пе­ре­жи­ток тур­бот око­шив­ся нер­во­вою хво­ро­бою, кот­рої не мiг на­вiть вга­му­ва­ти своєю лас­кою та ко­хан­ням ввiч­ли­вий Ви­говський. I при­чеп­ли­ва упер­та рiд­ня, i дов­га тя­га­ни­на з сва­тан­ням, i нес­по­дi­ва­нi втьоки з до­му од ста­ро­го Стет­ке­ви­ча, i нес­по­дi­ва­не, нi­би кра­де­не, вiн­чан­ня про­ти во­лi усiєї рiд­нi - все це око­ши­лось на де­лi­кат­нiй i ви­пе­ще­нiй Оле­сi нер­во­вою сла­бiс­тю.

    Тим ча­сом з Чи­ги­ри­на до Києва приїхав Да­ни­ло Ви­говський i пе­ре­ка­зав Iва­но­вi Ос­та­по­ви­чу, щоб вiн за­раз їхав до Чи­ги­ри­на, бо вся­ких справ наб­ра­лось ба­га­то, i гетьман Бог­дан вже по­чав гри­ма­ти на Ви­говсько­го i на­вiть сер­ди­тись за йо­го длян­ня з своїм шлю­бом в Києвi. Ви­говський до­ру­чив дог­ляд за Оле­сею тiт­цi Яки­ли­нi та ста­ро­му Ос­та­по­вi Ви­говсько­му, а сам, як мож­на швид­ше, пос­пi­шив до Чи­ги­ри­на.

    Тим ча­сом Оле­си­на сла­бiсть за­тяг­ла­ся. Во­на то оду­жу­ва­ла, тро­хи поп­рав­ля­лась, то знов за­не­ду­жу­ва­ла. Ви­говський час­то на­вi­ду­вав­ся до Оле­сi, про­бу­вав по тиж­ню й по два в до­мi тiт­ки Яки­ли­ни, але бо­яв­ся пе­ре­во­зи­ти її до Чи­ги­ри­на, бо вже зай­шла не­го­да, по­ча­лись хо­ло­ди. Оле­ся не лю­би­ла ко­за­кiв, з не­охо­тою зби­ра­ла­ся їха­ти до Чи­ги­ри­на i, оче­ви­дяч­ки, са­ма для­лась з виїздом.

    - Нехай вже моя Оле­ся пе­ре­зи­мує в вас, ша­нов­на тiт­ко, а влiт­ку ми пе­ре­ве­зе­мо її по теп­лi та при теп­лiй су­хiй го­ди­нi, щоб їй наш Чи­ги­рин здав­ся кра­щим, - го­во­рив Ви­говський до тiт­ки.

    - То й не­хай так бу­де. Во­на в ме­не, як у рiд­ної ма­те­рi. Я її дог­ля­да­ти­му, як свою ди­ти­ну. А не дай, Гос­по­ди, во­на зи­мою зас­ту­диться в до­ро­зi в тих сте­пах та на тих сте­по­вих вiт­рах! Що то­дi ста­неться з нею? - го­во­ри­ла тiт­ка Яки­ли­на.

    Тим ча­сом нас­та­ла вес­на, хо­лод­на та не­по­го­жа. Вже й Ве­лик­день ми­нув, а хо­ло­ди все не ми­на­ли, не­на­че на­ва­жи­лись шко­ди­ти Ви­говсько­му й Оле­сi. Нас­та­ло лi­то. Оле­ся по­ро­ди­ла си­на Юрiя.

    - Знов при­ти­чи­на ме­нi з Оле­сею! Вже й ко­зацька стар­ши­на смiється, що я хо­ваю десь в Києвi свою жiн­ку-шлях­тян­ку i бо­юсь по­ка­зу­ва­ти її ко­за­кам в Чи­ги­ри­нi, щоб во­на не од­би­ла її од ме­не, - го­во­рив Ви­говський тiт­цi Яки­ли­нi.

    

IV

    

    Як тiльки гетьман Бог­дан Хмельницький од­дав Ук­раїну в пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, цар Олек­сiй опо­вiс­тив Польщi вiй­ну. Бог­дан тiльки й ба­жав то­го: в йо­го дав­но бу­ла дум­ка од­ня­ти од Польщi ще Во­линь за Го­рин­ню та Га­ли­чи­ну, при­лу­чи­ти цей край до Ук­раїни i зiб­ра­ти до­ку­пи ввесь ук­раїнський на­род. Бог­дан ще пе­ред тим, як мав вiд­да­ти Ук­раїну в пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, при­го­во­рив со­бi спiльни­ка, шведсько­го ко­ро­ля Кар­ла Гус­та­ва. Вiн по­си­лав лис­ти до Кар­ла Гус­та­ва че­рез двох шве­дiв, польських офi­це­рiв, взя­тих в по­лон в дри­жи­польськiй бит­вi з по­ля­ка­ми, i на­мов­ляв йо­го пос­та­но­ви­ти спiл­ку з ко­за­ка­ми, щоб во­юва­ти Польщу. Шведський ко­роль пос­лав до Бог­да­на сво­го пос­ла ге­не­ра­ла Вiльгельма Кар­лу­са з по­да­рун­ка­ми та гра­мо­тою. Бог­дан пос­та­но­вив умо­ву з ко­ро­лем вку­пi во­юва­тись з по­ля­ка­ми i не ста­ви­ти ми­ру з ни­ми без обо­пiльної зго­ди. Вiн пе­рес­лав че­рез Кар­лу­са гра­мо­ту й по­да­рун­ки: троє ту­рецьких ко­ней з ба­га­тою збруєю, три ян­чар­ки, три буй­во­ля­чi ро­ги i три ко­зацькi кун­ту­шi з виш­не­во­го ок­са­ми­ту, обк­ла­де­нi пер­ла­ми та зо­ло­том.


    Московське вiй­сько 1654 ро­ку всту­пи­ло в Бi­лу Русь. За вiй­ськом не­за­ба­ром при­був сам цар. Бог­дан пос­лав на пiд­мо­гу ца­ре­вi три ко­зацькi пол­ки пiд при­во­дом нi­жинсько­го пол­ков­ни­ка Ва­си­ля Зо­ло­та­рен­ка з пра­ва­ми на­каз­но­го гетьма­на. Мос­ковськi воєво­ди за­би­ра­ли од­не мiс­то за дру­гим на пiв­нiч­нiй Бi­лiй Ру­сi, за­во­юва­ли До­ро­го­буж, Бi­лий, Не­вель, Мстис­лавль, Рос­лавль, Ор­шу, Шклов. Зо­ло­та­рен­ко за­во­ював в Мо­ги­лiв­щи­нi та Мiн­щи­нi Рi­чи­цю, Го­мель. В серп­нi мос­ковське й ко­зацьке вiй­сько роз­би­ло вiй­сько ли­товсько­го польсько­го гетьма­на Рад­зи­вi­ла. Мос­ка­лi й ко­за­ки пiш­ли за­го­на­ми по Бi­лiй Ру­сi. Цар всту­пив в Смо­ленськ. По­лоцьк i Вi­тебськ са­мi од­да­ли­ся ца­ре­вi. Чер­нi­гiвський пол­ков­ник По­до­бай­ло взяв за­но­во Го­мель, Про­пой­ськ, Но­вий Би­хiв. Цар взяв Смо­ленськ i все по­со­ву­вав­ся да­лi на Лит­ву до Вiльна.

    Саме в той час Карл Гус­тав всту­пив в Польщу. Поз­нань i Ве­ли­ка Польща му­си­ла при­сяг­ти на пiд­данст­во шведсько­му ко­ро­ле­вi. Ко­ро­ля Яна-Ка­зи­мi­ра па­ни не лю­би­ли. Вар­ша­ва зда­лась шве­дам i при­сяг­ла ко­ро­ле­вi без бит­ви. Шве­ди за­би­ра­ли од­не мiс­то за дру­гим, взя­ли Ченс­то­хiв i заг­ра­бу­ва­ли скар­би в мо­нас­ти­рi. Польськi па­ни бо­ялись, що ко­роль од­нi­ме од їх вольнос­тi й пра­ва, ки­да­ли ко­ро­ля i прис­та­ва­ли до шве­дiв. Во­ни пос­та­ва­ли зрад­ни­ка­ми Польщi i ко­ро­ле­вi.

    В той час, як Польщу за­би­ра­ла Моск­ва й шве­ди, Бог­дан всту­пив з ко­зацьким вiй­ськом в Га­ли­чи­ну вку­пi з мос­ковським вiй­ськом пiд при­во­дом Бу­тур­лi­на. В Бог­да­на бу­ла дум­ка заб­ра­ти пiв­ден­нi польськi про­вiн­цiї, за­се­ле­нi ук­раїнським на­ро­дом, i до­вес­ти до кiн­ця виз­во­лен­ня усього ук­раїнсько­го на­ро­ду од Польщi. Кар­патськi ру­си­ни, гу­цу­ли пiд­ня­лись i пiш­ли за­го­на­ми по Га­ли­чи­нi, би­ли й гра­бу­ва­ли польських па­нiв. Бог­дан пiдс­ту­пив пiд Львiв i об­ло­жив йо­го звi­ду­сiль. Мiс­та й твер­ди­нi в Га­ли­чи­нi зда­ва­лись од­нi за дру­ги­ми або ги­ну­ли в бо­ротьбi. Ко­за­ки взя­ли твер­ди­ню Гро­дек. Бог­дан взяв ве­ли­кий ви­куп з Льво­ва, а Бу­тур­лiн з мос­ка­ля­ми та ко­за­ка­ми взя­ли Люб­лiн, спа­ли­ли й ви­гу­би­ли усiх жи­дiв.

    Вiйна тяг­ла­ся вже дру­гий рiк. Польща не­на­че вже ги­ну­ла. Па­ни-зрад­ни­ки опам'ята­лись. По­ба­чив­ши, що Польща ги­не, во­ни по­ча­ли ду­ма­ти та га­да­ти, як би спас­ти рiд­ний край од за­ги­ну. Шве­ди гра­бу­ва­ли Польщу, зруй­ну­ва­ли Ченс­то­хiвський мо­нас­тир, заб­ра­ли цер­ков­нi скар­би. Шведський ко­роль не по­ва­жав польських рес­пуб­лi­канських по­ряд­кiв i го­во­рив па­нам, що йо­го шаб­ля по­ка­же за­ко­ни для по­би­тої Польщi. Па­ни по­ки­да­ли Кар­ла i знов при­ся­га­ли Яно­вi-Ка­зи­мi­ро­вi на вiр­нiсть. Чар­нецький роз­бив шведське вiй­сько. Ян-Ка­зи­мiр, Чар­нецький та Лю­бо­мирський ро­зiс­ла­ли зак­лик до на­ро­ду. Вар­ша­ву од­ня­ли од шве­дiв. Шведський ко­роль ос­ту­пив­ся в Прус­сiю. Па­ни по­ча­ли ду­ма­ти та га­да­ти, як би спас­ти Польщу, бо мос­ковський цар вже заб­рав усю Бi­лу Русь i взяв Вiльно.

    Одiбравши од шве­дiв Вар­ша­ву та Ве­ли­ко­польщу, по­ля­ки пос­та­но­ви­ли йти на мир з ко­за­ка­ми та й мос­ковським ца­рем. Ян-Ка­зи­мiр пос­лав ра­зом пос­лiв до ца­ря i в Чи­ги­рин до Бог­да­на Хмельницько­го, щоб по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми i з Моск­вою.

    Ляндскоройський приїхав в Чи­ги­рин, про­сив гетьма­на по­ми­ри­тись з Польщею i да­ти по­мiч по­ля­кам про­ти шве­дiв.

    - Невже ви ду­маєте, що ми та­кi дур­нi, що бу­де­мо про­ли­ва­ти на­шу кров за вас, ко­ли па­ни й до­сi вва­жа­ють нас за своїх пiд­да­них? - ска­зав Хмельницький. - Опо­вiс­тiть нас вольни­ми од вас, не­за­леж­ни­ми вiд Польщi. Не­хай знає Польща, що ми не пi­де­мо нi на яку при­ятельську умо­ву з нею, до­ки во­на не од­ка­жеться вiд усiєї Ру­сi. Як па­ни приз­на­ють нас не­за­леж­ним, вольним од Польщi на­ро­дом, то­дi ми жи­ти­ме­мо з ва­ми, як при­яте­лi й су­сi­ди, а не як пiд­да­нi й не­вольни­ки.

    I справ­дi вже ми­нав дру­гий рiк од то­го ча­су, як Ук­раїна при­сяг­ла на пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, а по­ля­ки й до то­го ча­су ще не од­ме­жу­ва­ли гра­ниць Ук­раїни од Польщi i вва­жа­ли Ук­раїну як польський край.

    Ляндскоронський вер­нув­ся в Вар­ша­ву нi з чим. За­те ж польськi пос­ли в Моск­вi спро­мог­лись вго­во­ри­ти ца­ря на мир. Во­ни обi­ця­ли, що пiс­ля смер­тi сво­го ко­ро­ля па­ни ви­бе­руть ца­ря Олек­сiя за польсько­го ко­ро­ля, i Моск­ва, й Польща ста­нуть од­ним по­туж­ним царст­вом. В Моск­вi бо­ялись, що шве­ди ста­нуть не­без­печ­нi для са­мої Моск­ви, а пат­рi­арх Ни­кон дав ра­ду по­ми­ри­тись з Польщею i по­ча­ти вiй­ну з шве­да­ми, щоб одiб­ра­ти од їх Ли­во­нiю i дав­нi краї Ве­ли­ко­го Нов­го­ро­да.

    Цар пос­лав своїх ко­мi­са­рiв в Вiльно, щоб пос­та­но­ви­та мир з Польщею. Бог­дан, до­вi­дав­шись про це, пос­лав в Вiльну i своїх пос­лан­цiв, щоб во­ни всто­юва­ли за пра­ва Ук­раїни. Але мос­ковськi ко­мi­са­ри не пус­ти­ли їх в на­мет на ра­ду i са­мi пос­та­но­ви­ли мир з Польщею в сен­тяб­рi 1656 ро­ку. По цьому трак­та­то­вi Польща бу­ла по­вин­на пiс­ля смер­тi Яна-Ка­зи­мi­ра обiб­ра­ти со­бi за ко­ро­ля ца­ря Олек­сiя Ми­хай­ло­ви­ча, а цар обi­цяв во­юва­ти з шве­да­ми, своїми пе­ред­нi­ши­ми спiльни­ка­ми, i обо­ро­ня­ти од їх Польщу, нi­би вже своє царст­во. Бог­да­но­вих пос­лан­цiв не пус­ти­ли на ра­ду в на­мет i ска­за­ли їм, що Хмельницький та ко­за­ки - пiд­да­нi, а че­рез те во­ни не смi­ють по­да­ва­ти го­лос там, де про їх до­лю го­во­рять пос­лан­цi мо­нар­хiв. Ко­зацькi пос­лан­цi вер­ну­лись в Чи­ги­рин до гетьма­на.

    Тим ча­сом на Ук­раїнi пiш­ла чут­ка, що цар обi­цяв польським па­нам при­пи­ни­ти ко­за­кiв, за­бо­ро­ни­ти ко­за­кам во­юва­ти з Польщею як з царською дер­жа­вою, що вiн знов од­дасть Ук­раїну Польщi, а гетьма­но­вi зве­лить вис­та­ви­ти ко­зацьке вiй­сько про­ти шве­дiв для обо­ро­ни Польщi од шве­дiв. Бог­дан стри­во­жив­ся. Цар та мос­ковськi бо­яри по­ве­ли по­лi­ти­ку з Польщею на­пе­ре­кiр усiм Бог­да­но­вим за­мi­рам та пла­нам.

    В Чи­ги­рин при­бiг один мос­ковський го­нець з лис­том. Ви­говський сер­ди­то вир­вав в йо­го з рук лис­та. Гiн­ця не до­пус­ти­ли до гетьма­на.

    Уся Ук­раїна бу­ла стри­во­же­на чут­кою про Вi­денський трак­тат. Скрiзь за­го­мо­нi­ли, що цар при­си­лує ко­за­кiв йти на по­мiч Польщi, своєму лю­то­му во­ро­го­вi, i спа­са­ти її од шве­дiв. Го­во­ри­ли, що цар мо­же знов од­да­ти Ук­раїну Польщi.

    Вернулись Бог­да­но­вi пос­лан­цi з Вiльна в Чи­ги­рин. Во­ни всту­пи­ли в Бог­да­но­ву свiт­ли­цю. Пос­хо­ди­лась ко­зацька стар­ши­на. Прий­шов i Ви­говський. При­ди­бав i йо­го ста­рий батько Ос­тап, кот­рий при­був до си­на в гостг. Всi жда­ли пев­них звiс­ток, що та­ке пос­та­но­ви­ли царськi бо­яри в Вiльнi, по­ми­рив­шись з Польщею. Усi бу­ли смут­нi. Усiм бу­ло важ­ко на сер­цi. Бог­дан вий­шов до свiт­ли­цi, стри­во­же­ний, з нес­по­кiй­ни­ми очи­ма. В йо­го ру­ки тру­си­лись, а очi аж го­рi­ли. Iван Ви­говський сто­яв, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Тем­нi, яс­нi очi не­на­че при­гас­ли, не­на­че їх по­ви­ла iм­ла. В очах в стар­ши­ни свi­ти­лась i три­во­га, й жур­ба.

    Посланцi впа­ли в но­ги гетьма­но­вi й об­нi­ма­ли йо­го ко­лi­на. Очi в їх бу­ли зап­ла­ка­нi.

    - Ясновельможний гетьма­не! Про­па­ло вiй­сько За­по­розьке! за­ги­не Ук­раїна! Не­ма нам по­мо­чi нi од ко­го. Ми на­вiть не знаємо док­лад­но, яку умо­ву пос­та­ви­ли упов­но­си­ле­нi вiд ца­ря мос­ковськi бо­яри з ляськи­ми ко­мi­са­ра­ми. Царськi пос­лан­цi не пус­ти­ли нас i в по­сольський на­мет. На­вiть не до­пус­ка­ли нас близько до на­ме­ту, не­на­че со­бак до Бо­жої церк­ви. А ля­хи ска­за­ли нам по щи­рiй со­вiс­тi, що во­ни пос­та­но­ви­ли та­ку умо­ву з ца­рем, щоб Ук­раїна з За­по­розьким вiй­ськом знов бу­ла пiд Польщею… А як вiй­сько За­по­розьке з усiєю Ук­раїною не бу­де по­ко­ря­тись ля­хам, то цар бу­де по­ма­га­ти ля­хам своїм вiй­ськом i би­ти­ме вiй­сько За­по­розьке. За­ги­не­мо ми! за­ги­не Ук­раїна!

    Посланцi зап­ла­ка­ли, об­нi­ма­ючи гетьма­но­вi ко­лi­на.

    - Колись ми би­лись з са­мою Польщею, те­пер нам до­ве­деться би­тись з Польщею i Моск­вою. Про­па­щi ми на­вi­ки! Не на­ша си­ла всто­яти про­ти їх, - го­во­ри­ли крiзь сльози пос­лан­цi.

    Хмарний, сум­ний осiн­нiй день заг­ля­дав в прос­тор­ну Бог­да­но­ву свiт­ли­цю че­рез не­ве­лич­кi вiк­на i не­на­че збiльшу­вав сму­ток, роз­ли­тий на смут­них об­лич­чях стар­ши­ни. Iван Ви­говський сто­яв, не­на­че гро­мом при­би­тий. Двi сльози по­ко­ти­лись з тем­них очей.

    Один Бог­дан не по­хи­лив го­ло­ви. Вiн спах­нув, пiд­вiв си­ву го­ло­ву. Ус­та й нiзд­рi зад­ри­жа­ли. Ста­рi ру­ки зат­ру­си­лись. Вiн крик­нув, не­на­че в га­ря­чiй бит­вi з па­на­ми. Злiсть i гнiв на мос­ковську по­лi­ти­ку ду­ши­ли йо­го.

    - Московськi бо­яри по­ду­рi­ли й по­ка­зи­лись! В їх не­ма не то од­нiєї клеп­ки в го­ло­вi, а де­сятьох кле­пок! Моск­ва не вар­та доб­ро­го сло­ва. Не­ма й не бу­де нам пiд­мо­ги вiд Моск­ви. Ук­раїна бу­ла як чай­ка в сте­пу, що ви­ве­ла дi­ток при до­ро­зi. Я му­сив вiд­да­ти Ук­раїну ца­ре­вi, бо не бу­ло де дi­тись. А Моск­ва дур­на, хо­че нас за­на­пас­ти­ти й за­на­пас­тить! При­ся­га­юсь i бо­жусь, що нас хо­тять за­на­пас­ти­ти! Нас зне­ва­жа­ють! Ой Бо­же наш пра­вед­ний!

    Дехто з стар­ши­ни по­чав пла­ка­ти.


    - Не плач­те, не жу­рiться, дi­ти! Тре­ба ос­ту­пи­тись од Моск­ви. Ко­ли Моск­ва вчи­ни­ла та­ке з на­ми, то тре­ба ос­ту­пи­тись од ца­ря. Пi­де­мо ту­дою, ку­дою зве­лить нам йти най­ви­щий вла­ди­ка. Бу­де­мо i пiд бу­сур­менським ца­рем, не тiльки пiд хрис­ти­янським. Мос­ковськi бо­яри гру­бi, дур­нi й тем­нi. Ля­хи їх ду­рять. Нi­ко­ли не ста­не­мо до по­мо­чi на­шо­му спо­кон­вiч­но­му во­ро­го­вi Польщi! Нi­ко­ли не пi­де­мо би­ти шве­да, на­шо­го щи­ро­го спiльни­ка. Па­ни не од­ме­жу­ва­ли й до­сi гра­ниць Ук­раїни, не вва­жа­ють на нас, як на вольних, не­за­леж­них од Польщi, а Моск­ва знов хо­че вiд­да­ти нас па­нам на по­та­лу. Нев­же ми по­вин­нi ста­ти до по­мо­чi на­шим во­ро­гам про­ти на­ших дру­зiв? Па­ни ду­рять Моск­ву! Нi­ко­ли во­ни не обе­руть со­бi за ко­ро­ля мос­ковсько­го ца­ря.

    Богдан ще дов­го лю­ту­вав, ла­яв­ся, кри­чав та прок­ли­нав Моск­ву. Роз­би­тий зав­сiд­нi­ми вiй­на­ми та кло­по­та­ми, зав­сiд­нiм, без пе­рер­ви, три­вож­ним жит­тям в по­хо­дах та бит­вах, Бог­дан не мiг здер­жа­ти се­бе, не мiг вга­му­ва­тись. Страх за бу­ду­чи­ну Ук­раїни, за усе своє дi­ло, що вiн про­ва­див за усе своє жит­тя, по­мил­ка мос­ковсько­го ца­ря, лег­ко­дум­нiсть i ду­рiсть мос­ковських бо­яр збу­ри­ли Бог­да­но­ву ду­шу, як бу­ря мо­ре, до са­мо­го дна.

    А Ви­говський сто­яв i не про­мо­вив i сло­ва. Вiн не­на­че крiзь сон чув ту лай­ку та кри­ки Бог­да­но­вi, як крiзь сон лю­ди­на чує за­ви­ван­ня бу­рi в лi­сi. А йо­го сер­це бо­лi­ло й ни­ло. Ти­хий на вда­чу й по­мiр­ко­ва­ний, звик­лий таїти свої щи­рi дум­ки й вчи­ня­ти Бог­да­но­ву во­лю, Ви­говський i те­пер не ви­явив i сло­вом сво­го збуд­жен­ня про­ти Моск­ви, сво­го гнi­ву; але в дум­цi вiн згод­жу­вав­ся з гетьма­ном. А тим ча­сом в йо­го сер­цi аж кле­ко­тi­ла оби­да. Вiн вга­ду­вав, що Ук­раїнi не спо­дi­ва­тись доб­ра од Моск­ви, що Моск­ва не до­дер­жить Пе­ре­яс­лавської умо­ви i нi­ко­ли не дер­жа­ти­ме, що во­на вчи­нить з Ук­раїною, що схо­че, як по­ка­же її пот­ре­ба, її iн­те­ре­си, а не ви­го­ди Ук­раїни.

    Виговський сто­яв, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Як крiзь сон до­лi­та­ли до йо­го ву­ха кри­ки й лай­ка гетьма­но­ва. А в йо­го го­ло­вi йшла ду­ма за ду­мою ти­хо-ти­хо, од­на смут­на, дру­га не­ве­се­ла. В йо­го бо­лi­ло сер­це так са­мо, як i в Бог­да­на, але бо­лi­ло ти­хо, без гу­ку, без кри­ку, без слiв, як тлiє жар в су­хо­му де­ре­вi пе­ред по­же­жею.

    "Що то ста­неться те­пер з Ук­раїною? Де їй дi­тись? До ко­го прис­та­ва­ти? В ко­го за­по­мо­ги шу­ка­ти? Скiльки вже про­ли­то ко­зацької кро­вi! А скiльки ще до­ве­деться її про­ли­ти!" - сну­ва­лись дум­ки в йо­го го­ло­вi, до­ки гетьман вга­му­вав­ся.

    Гетьман за­раз опо­вiс­тив, щоб на днях зiб­ра­лась ра­да. Стар­ши­на розп­ро­ща­лась з гетьма­ном i вий­шла з свiт­ли­цi, не­на­че гро­мом при­го­лом­ше­на. Вий­шов слiд­ком за нею й Ви­говський з своїм ста­рим батьком Ос­та­пом. Во­ни вер­та­лись до­до­му мовч­ки i сло­ва не про­мо­ви­ли, їх наз­дог­нав Да­ни­ло Ви­говський. Во­ни ввiй­шли в свiт­ли­цю Ви­го­веько­го та­кi сум­нi, не­на­че вер­та­лись з кла­до­ви­ща, по­хо­вав­ши до­ро­гу, близьку лю­ди­ну.

    Вже був час пiз­нiх обi­дiв. Ви­говський зве­лiв по­да­ва­ти обiд. Слу­ги нак­ри­ли стiл i по­да­ли обiд. Вйговськi сi­ли за стiл. Але їм не пи­лось i не їлось. Стра­ва сто-яла на сто­лi й хо­ло­ну­ла. На­ли­тi чар­ки сто­яли пов­нi. Смут­ний сi­рий свiт хмар­но­го осiннього дня лед­ве свi­тив в ма­ленькi вi­кон­ця тiс­ної свiт­ли­цi i не­на­че до­да­вав смут­ку зас­му­че­ним Ви­говським.

    - Отака-то на­ша до­ля, та­ту! - за­го­во­рив Iван Ви­говський.

    - Я нi­чо­го доб­ро­го для Ук­раїни i не си­одi­вав­ся од Моск­ви. Не люб­лю я Моск­ви й нi­ко­ли не лю­бив її, - ти­хо про­мо­вив ста­рий Ос­тап.

    - Московськi бо­яри тем­нi, неп­рос­вi­че­нi, ще й до то­го гор­дi та чванько­ви­тi. Во­ни згор­да пог­ля­да­ють на нас i на ля­хiв, ви­со­ко не­суться, нес­лись би аж до не­ба, як­би мож­на бу­ло, - го­во­рив Iван Ви­говський. - В нас, мов­ляв, в Моск­вi, тiльки чис­та пра­вос­лав­на вi­ра, а ви, ук­раїнцi, вже по­ла­тин­ще­нi, схиз­ма­ти­ки, бо в вас, бач, хрес­тять че­рез об­ли­ван­ня… бо ви наб­ра­лись лясько­го, ка­то­лицько­го ду­ху од Польщi. Моск­ва - тре­тiй Рим, а чет­вер­то­го вже й не бу­де. Це тiльки й чуєш од їх. Не жда­ти нам доб­ра од Моск­ви!

    - Я дав­но на­рi­кав на гетьма­на, що вiн прий­няв мос­ковське пiд­данст­во i те­пер на­рi­каю, - обiз­вав­ся Да­ви­ло Ви­говський.

    - I не­дур­но ти на­рi­каєш, - ска­зав Iван Ви­говський. - Ще нi сi­ло нi впа­ло, а Моск­ва вже лад­на ос­ту­пи­тись од нас, як тiльки па­ни по­ка­ди­ли їй пiд нiс об­лес­ли­ви­ми па­хо­ща­ми. А по­ля­ки ж ще й не од­ве­ли нам гра­ни­цi. Ще ж ми не виз­во­ли­ли од Польщi нi Га­ли­чи­ни, нi Во­ли­нi за Го­рин­ню. Ми ще не зiб­ра­лись до­ку­пи, не змiц­ни­лись га­разд, а Моск­ва вже лад­на знов по­ко­ри­ти нас пiд но­ги по­ля­кам. Що ста­неться з на­ми? Хто вга­дає, яка до­ля нас жде?

    I Ви­говський зiтх­нув важ­ко-важ­ко, не­на­че пе­ред йо­го очи­ма кла­ли в до­мо­ви­ну йо­го ми­лу, лю­бу Оле­сю або йо­го рiд­ну ма­тiр.

    - Аж те­пер на ста­рос­тi лiт гетьман дiй­шов до ро­зу­му! Ро­зiб­рав i втя­мив доб­ре, чим тхне Моск­ва, - ска­зав ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Розiбрав i втя­мив, це прав­да, але зап­лу­тав­ся мiж дво­ма царст­ва­ми, - ска­зав Iван Ви­говський. - I один Бог вi­дає, як ми вип­лу­таємось на во­лю. Моск­ва оце од­ра­зу по­ка­за­ла свої но­ро­ви. На­ших ко­зацьких пос­лiв по­ля­ки прий­ма­ли й вi­та­ли, як i пос­лiв заг­ра­нич­них, цi­сарських, нi­мецьких, вен­герських. Їх прий­ма­ли з чес­тю й по­ша­ною, да­ва­ли їм хар­чi, ква­ти­ри, да­ва­ли до­ро­гi по­да­рун­ки, ок­са­ми­то­вi кун­ту­шi, фа­лен­ди­шi гол­ландськi й уся­кi до­ро­гi сук­на. А мос­ковськi бо­яри не пус­ти­ли їх на­вiть близько до на­ме­ту, нi­би якусь не­пот­рiб.

    - Це не­доб­рий знак, - обiз­вав­ся Да­ни­ло Ви­говський. - Ко­ли Моск­ва вже те­пер, тiльки що прий­няв­ши Ук­раїну в пiд­данст­во, про­га­няє на­ших пос­лан­цiв i не ша­нує їх, що ж бу­де по­тiм, як Моск­ва за­бе­ре нас в ру­ки та на­са­до­вить сво­го вiй­ська отут, в нас до­ма, по на­ших мiс­тах?

    Увiйшов слу­га, ста­рий ко­зак, i при­нiс дру­гу пот­ра­ву. Але ще й пер­ша сто­яла не­по­ча­та, i чар­ки сто­яли пов­нi. Слу­га з ди­ва вит­рi­щив очi. Ви­говськi то­дi тiльки опам'ята­лись i сха­ме­ну­лись, ви­пи­ли по чар­цi i по­ча­ли їсти стра­ву. Але їжа не йшла їм на дум­ку. Ста­рий ко­зак поп­рий­мав з сто­ла сли­ве пов­нi мис­ки й по­лу­мис­ки i тiльки з ди­ва пог­ля­дав ско­са то на пи­са­ря, то на йо­го ста­ро­го батька.

    "Чи це во­ни пос­лаб­ли, чи з ни­ми тра­пи­лась якась неп­риємна при­ти­чи­на", - по­ду­мав ста­рий ко­зак, ви­но­ся­чи тiльки по­ча­ту стра­ву.

    А Ви­говськi ще дов­го си­дi­ли за сто­лом, дов­го ба­ла­ка­ли, пи­ли вен­герське ви­но, але й ви­но не роз­ве­се­ли­ло їх. Важ­ка ду­ма ка­ме­нем на­ляг­ла на їх ду­шу.

    Данило поп­ро­щав­ся i пi­шов до­до­му. Ста­рий Ос­тап пi­шов од­по­чи­ва­ти до своєї кiм­нат­ки. Iван Ви­говський усе си­дiв край вi­ко­неч­ка i пог­ля­дав на хмар­не не­бо, на гус­тi хма­ри, кот­рi не­на­че бiг­ли по­над лi­сом, по­над го­рою, до­га­ня­ли од­на од­ну, ко­тя­чись, не­на­че чор­ний дим, гус­ти­ми дов­ги­ми ва­ла­ми.

    "Чи не так вже ко­ти­лось го­ре по Ук­раїнi за усi Бог­да­но­вi ча­си, як ко­тяться по не­бi ва­ла­ми отi чор­нi хма­ри? Бит­ви за бит­ва­ми, рi­ки кро­вi за рi­ка­ми ли­лись по всiй Ук­раїнi, од­на дру­гу до­га­ня­ла, од­на дру­гу ви­пе­ред­жа­ла. Не встиг­ла од­на рiч­ка зсяк­ну­ти й ви­сох­ну­ти, десь знов пiд­нi­ма­лась дру­га кри­ва­ва рiч­ка i спов­ня­лась чер­во­ною ко­зацькою кров'ю. Те­пер Польща ви­хи­ли­та­лась до дна, до ко­рiн­ня. Па­ни спас­куд­нi­ли. Польща па­дає, i при та­кiм упа­дi Польщi Ук­раїна всто­яла б i ма­ла б си­лу од­би­ва­тись i вдер­жу­ва­ти свої пра­ва. Моск­ва рос­те, на­би­рається си­ли. Бо­яри не страш­нi те­пер ца­ре­вi: це по­том­ки дав­нiх двiрських шу­тiв та ско­мо­ро­хiв Iва­на Страш­но­го. Це не польська вольно­люб­на шлях­та, а хо­ло­пи ца­ре­вi, i бу­дуть чи­ни­ти йо­го во­лю, i прис­лу­жу­ва­тись на­вiть че­рез мi­ру, i го­ди­ти ца­ре­вi, як го­дить нiк­чем­ний хо­лоп. Кля­не гетьман Моск­ву, кля­ну її й я ще бiльше з її нiк­чем­ни­ми, наг­ли­ми хо­ло­па­ми-бо­яра­ми".


    Надворi су­те­нi­ло, смер­ка­ло. В свiт­ли­цi не­на­че впа­ли тi­нi на бi­лi стi­ни, ста­ли тi­нi в кут­ку на до­ро­гих в зо­ло­тих ша­тах об­ра­зах, об­вi­ша­них ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми. Ста­ло ще сум­нi­ше на ду­шi в Ви­говсько­го. Йо­го ду­ми по­ле­тi­ли в дав­ни­ну, лi­та­ли по­над по­ля­ми, де бу­ли бит­ви за во­лю Ук­раїни. Смут­на згад­ка за згад­кою ле­тi­ла швид­ко, як чор­нi хма­ри на не­бi. I нес­по­дi­ва­но Ви­говський зга­дав Кор­сун, i Пи­ляв­цi, i Бе­рес­теч­ко, зга­дав Київ. I от вiн не­на­че ба­чить не­ве­лич­кий до­мок, а в то­му дом­ко­вi не­на­че вгля­дiв Оле­сю… I в од­ну мить в йо­го свiт­ли­цi не­на­че блис­нув про­мiнь яс­но­го сон­ця, не­на­че звiд­кiльсь по­вi­яло теп­лом. Свiт­ли­ця од­ра­зу нi­би по­ве­се­лi­ша­ла, нi­би ожи­ла. Оле­ся нi­би сто­яла пе­ред ним, як жи­ва. Вiн не­на­че ба­чив її ти­хi очi. I йо­му зда­лось, що се­ред свiт­ли­цi зац­вi­ла якась пиш­на квiт­ка се­ред зе­ле­но­го лис­ту, яс­но-чер­во­на, па­ху­ча. Вiн не­на­че по­чу­вав па­хо­щi од тiєї квiт­ки, що пiш­ли по усiй свiт­ли­цi i спов­ни­ли йо­го ду­шу. Йо­му ста­ло ве­се­ло на сер­цi. Якiсь на­дiї на щас­тя за­во­ру­ши­лись десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в ду­шi. Вiн не­на­че на­би­рав­ся си­ли. Од­на приємна дум­ка вик­ли­ка­ла дру­гу i роз­га­ня­ла сму­ток. I од­ра­зу вiн при­га­дав, що Бог­дан роз­лю­ту­вав­ся на Моск­ву, хо­че од­ня­ти Ук­раїну од Моск­ви.

    "Не все про­па­ло! Не за­ги­не­мо до кiн­ця! Бог­дан ви­не­се на своїх по­дуж­них пле­чах i цю на­пасть. Вiн аж те­пер став на доб­ру путь. Моск­ва ос­то­гид­ла йо­му, як i ме­нi. Вiн одiр­ве Ук­раїну од Моск­ви. Не все про­па­ло! Ще не вмер­ла ко­зацька ма­ти!"

    I яс­ний, ми­лий Оле­син об­раз нi­би злив­ся до­ку­пи з тим сяєвом щас­тя i на­дiї на лiп­шу до­лю Ук­раїни, на її во­лю. Ви­говський по­ве­се­лi­шав, встав з стiльця i по­чав по­ход­жа­ти по свiт­ли­цi. На­дiя до­да­ла йо­му си­ли, ро­зiг­на­ла сму­ток.

    "Не все за­ги­ну­ло, не все про­па­ло! Польща те­пер хист­ка, як тон­ка клад­ка. Па­ни про­ва­ляться на своїй клад­цi, а ми виз­во­ли­мо Га­ли­чи­ну й Во­линь, збе­ре­мо ввесь наш ук­раїнський на­род до­ку­пи, i то­дi прис­та­не­мо до хист­кої Польщi i ма­ти­ме­мо си­лу й сна­гу вдер­жа­ти са­мос­тiй­нiсть при слаб­кiй Польщi. Бог­дан уже звер­тає з своєї по­люб­ле­ної стеж­ки. Вiн те­пер му­сить йти ту­дою, ку­дою я ба­жаю. А я йо­му до­по­мо­жу своєю ра­дою… На Ук­раїнi роз­вид­нюється аж те­пер! От-от за­сяє сон­це во­лi i са­мос­тiй­нос­тi! Є на­дiя! Ще не вмер­ла ко­зацька ма­ти!"

    I не буй­ним вiт­ром вир­ва­лись йо­го пал­кi по­чу­ван­ня, як во­ни ви­ри­ва­лись у Бог­да­на. Ви­говський, ти­хий на вда­чу та по­мiр­ко­ва­ний, тiльки швид­ше за­хо­див по свiт­ли­цi i все розг­лад­жу­вав до­ло­нею своє ви­со­ке бi­ле чо­ло, пов­не дум, та га­док, та на­дiй на лiп­шу до­лю Ук­раїни.

    Другого та­ки дня Бог­дан скли­кав ко­зацьку стар­ши­ну на ра­ду. Бог­дан вий­шов з своєї кiм­на­ти блi­дий, стри­во­же­ний, сер­ди­тий, аж лю­тий. Вiн i до­сi не мiг зас­по­коїтись, ла­яв­ся, сер­див­ся i прок­ли­нав Моск­ву. Ви­говський ба­чив, що гетьман вже ста­рий та не­ду­жий, мо­же спе­ре­сер­дя та зо­па­лу наш­ко­ди­ти Ук­раїнi в спра­вi з Моск­вою, по­чав зас­по­ко­юва­ти гетьма­на, бла­гав йо­го пi­дож­да­ти тро­хи та га­разд роз­вi­да­ти про це дi­ло, об­нi­мав ко­лi­на, до­ка­зу­вав, що це не­мож­ли­ва рiч, щоб цар од­дав Ук­раїну во­ро­гам бла­го­чес­ти­вої вi­ри й по­ган­цям на по­та­лу.

    - Коли ми, не роз­вi­дав­ши га­разд про це дi­ло, зо­па­лу пiй­ме­мо вi­ри в та­ку чут­ку про Моск­ву i ос­ту­пи­мось од ца­ря, то про нас пi­де сла­ва як про зрад­ни­кiв i кри­воп­ри­сяж­ни­кiв. Тре­ба пi­дож­да­ти i роз­вi­да­ти га­разд. Мо­же, це тiльки та­ка чут­ка пiш­ла по Ук­раїнi, а чут­кам не все мож­на йня­ти вi­ри, - вго­во­рю­вав i зас­по­ко­ював пи­сар гетьма­на.

    Богдан вга­му­вав­ся. Ра­да пос­та­но­ви­ла жда­ти з Моск­ви звiст­ки од ца­ря, але не по­си­ла­ти ко­зацьких пол­кiв на по­мiч по­ля­кам про­ти шве­дiв.

    - Я шведсько­го ко­ро­ля нi­ко­ли не зрад­жу. Вiн наш вiр­ний спiльник. Нам тре­ба до­би­ва­ти па­нiв, зне­си­лю­ва­ти їх, а не по­ма­га­ти їм, до­ки ми не од­нi­ме­мо од Польщi Га­ли­чи­ни та Во­ли­нi, до­ки во­ни не зго­дяться од­ме­жу­ва­ти Ук­раїну од Польщi гра­ни­ця­ми, - го­во­рив Бог­дан стар­ши­нi.

    А тим ча­сом вiн пос­лав в Моск­ву до ца­ря лист. В своєму лис­тi Бог­дан пи­сав, що польськi па­ни нi­ко­ли в свi­тi не до­дер­жать сво­го сло­ва, не спов­нять Вi­денсько­го трак­та­ту, не ви­бе­руть ца­ря со­бi за ко­ро­ля, що во­ни об­ду­рю­ють ца­ря, бо вже пос­ла­ли пос­лiв до римсько­го цi­са­ря i про­сять йо­го бра­та со­бi за ко­ро­ля. В кi­нець усього Бог­дан бла­гав ца­ря не вер­та­ти Ук­раїни Польщi, як своїй бу­ду­щiй дер­жа­вi, не да­ва­ти на по­та­лу ля­хам пра­вос­лав­ної вi­ри.

    Москва бу­ла глу­ха на цю по­ра­ду гетьма­на та на йо­го про­хан­ня. Цар пос­та­но­вив трак­тат з па­на­ми без ко­за­кiв i на­вiть не дав вiд­по­вi­дi на Бог­да­нiв лист.

    А час йшов. Ля­хи на­мов­ля­ли кримську ор­ду на­пас­ти на Ук­раїну, пiд­мов­ля­ли й цi­са­ря. То­дi Бог­дан, не пи­та­ючись в ца­ря, за­вiв пе­ре­го­во­ри з тран­сiльванським кня­зем Ра­ко­чiєм. З по­чат­ку 1657 ро­ку Ук­раїна пос­та­но­ви­ла умо­ву з Шве­цiєю та Тран­сiльва­нiєю роз­дi­ли­ти Польщу мiж со­бою. Ра­ко­чiй всту­пив з вiй­ськом в Польщу. Бог­дан пос­лав йо­му до по­мо­чi ко­зацькi пол­ки. Чут­ка про це дiй­шла в Моск­ву вже то­дi, як Ра­ко­чiй йшов на Вар­ша­ву. Цар Олек­сiй Ми­хай­ло­вич пос­лав до гетьма­на в Чи­ги­рин сво­го окольни­чо­го Фе­до­ра Бу­тур­лi­на та дя­ка Ва­си­ля Ми­хай­ло­ва з до­ко­ра­ми гетьма­но­вi за ту спiл­ку.

    Московськi пос­ли виїха­ли з Моск­ви вес­ною, а при­бу­ли до Чи­ги­ри­на аж лi­том, третього iюня, вже то­дi, ко­ли Бог­дан сла­бу­вав, ко­ли вже нас­ту­пав кi­нець йо­го жит­тя.

    Богдан знав, що Бу­тур­лiн їде з до­ко­ра­ми од ца­ря; вiн не мав дум­ки зу­сiм ро­зiй­тись з ца­рем i пос­лав стрi­ча­ти бо­яри­на з по­ша­ною. Мир­го­родський пол­ков­ник Грицько Лiс­ницький виїхав на­зуст­рiч пос­лам за де­сять верс­тов од Чи­ги­ри­на. За п'ять верс­тов од Чи­ги­ри­на стрi­ти­ли пос­лiв гетьма­нiв син Юрiй, ге­не­ральний пи­сар Iван Ви­говський та вiй­сько­вий оса­вул Ко­ва­левський. Юрiй иро­сив пос­лiв ви­ба­чи­ти, що сам гетьман не виїхав їм на­зуст­рiч, бо нез­ду­жає i ле­жить на лiж­ку.

    Другого дня при­був до пос­лiв Ко­ва­левський i при­вiз на по­да­ру­нок їм два ба­га­то осiд­ла­нi ко­нi.

    - Добродiй наш гетьман зве­лiв вам їха­ти до йо­го, - ска­зав Ко­ва­левський.

    Посли приїха­ли в гетьманський двiр. В сi­нях стрiв їх Iван Ви­говський.

    - Не май­те за зле, - ска­зав ге­не­ральний пи­сар, вi­та­ючись з пос­ла­ми, - гетьман ле­жить не­ду­жий i не мiг нi­яким по­би­том стрi­ну­ти вас.

    Послiв до­пус­ти­ли до гетьма­на. Гетьман ле­жав сла­бий на лiж­ку. Йо­го ли­це вже осу­ну­лось, що­ки по­за­па­да­ли, нiс за­гост­рив­ся. Го­ло­ва вже по­си­вi­ла. Гетьман спав з тi­ла так, iцо йо­го нi­би по­ло­ви­ни не ста­ло. Вже бу­ло знать, що над ним лi­тає по­дих смер­тi. Смерть, оче­ви­дяч­ки, вже сто­яла в йо­го за пле­чи­ма або заг­ля­да­ла в две­рi. Тiльки гост­рi очi го­рi­ли, як огонь, i в їх свi­ти­лось давнє зав­зят­тя. Свi­тив­ся й гнiв на мос­ковських бо­яр за зра­ду Ук­раїнi й за нех­ту­ван­ня її iн­те­ре­са­ми, до­ро­ги­ми для гетьма­на.

    Бутурлiн, здо­ро­вий та ог­ряд­ний, всту­пив в свiт­ли­цю i пок­ло­нив­ся гетьма­но­вi. Ви­со­кий ко­мiр синього каф­та­на, об­ши­тий важ­ким зо­ло­том, ви­со­ко стри­мiв кру­гом шиї, не­на­че клеп­ки дi­жi, по­цяцько­ва­нi пар­чею та зо­ло­ти­ми взор­ця­ми. З то­го ко­мi­ра, не­на­че з ку­ре­на, ви­су­ну­лась i на­хи­ли­лась товс­та го­ло­ва з пов­ни­ми чер­во­ни­ми що­ка­ми, з ру­ся­вою дов­гою бо­ро­дою, з сi­ри­ми круг­ли­ми очи­ма та пов­ни­ми си­ти­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми. Од важ­кої ду­хо­ти в важ­ко­му уб­ран­нi, об­ши­то­му зо­ло­том, Бу­тур­лiн роз­па­рив­ся як у лаз­нi. З чо­ла лив­ся пiт i стi­кав по си­тих що­ках. Йо­му бу­ло важ­ко й до­сад­но i од ду­хо­ти, i од злос­тi на гетьма­на. Бу­тур­лiн та Ми­хай­лов в дов­го­по­лих каф­та­нах, об­ля­мо­ва­них пар­чею, з дов­ги­ми бо­ро­да­ми бу­ли схо­жi на мос­ковських по­важ­них про­то­по­пiв i своїм уб­ран­ням, i бо­ро­да­ми, i по­важ­ни­ми фi­гу­ра­ми та ру­ха­ми. Бу­тур­лiн три­чi пе­рех­рес­тив­ся до об­ра­зiв, три­чi пок­ло­нив­ся гетьма­но­вi. По­зад пос­ла сто­яв дяк Ва­си­лiй Ми­хай­лов, ниж­чий за бо­яри­на, але ще тов­щий, не­на­че вго­до­ва­ний. Вiн хрес­тив­ся до об­ра­зiв, кла­няв­ся та аж со­пiв од ду­хо­ти в важ­ко­му дов­го­му су­кон­но­му офi­цi­ально­му уб­ран­нi.

    Бутурлiн спи­тав, по-давньому зви­чаю, про здо­ров'я в гетьма­на. Гетьман спи­тав про здо­ров'я ца­ря та ца­ри­цi, та їх дi­тей. Пос­ли за­раз роз­да­ли царське жа­лу­ван­ня по спи­со­вi для гетьма­на, ге­не­рально­го пи­са­ря та для пол­ков­ни­кiв. Роз­дав­ши жа­лу­ван­ня, Бу­тур­лiн ска­зав:

    - Наказано нам го­во­ри­ти з то­бою, гетьма­не, про дер­жав­нi спра­ви, а то­бi, гетьма­не, на­ка­за­но вис­лу­ха­ти за тi дер­жав­нi спра­ви.

    - Не мож­на ме­нi те­пе­реч­ки слу­ха­ти про дер­жав­нi спра­ви, - ска­зав гетьман. - Я нез­ду­жаю, i ду­же нез­ду­жаю; не­хай вiй­сько­вий пи­сар Iван Ви­говський вис­лу­хає про ве­ли­кi спра­ви йо­го царсько­го велн­чест­ва.

    - Ми прис­ла­нi по ука­зу ве­ли­ко­го го­су­да­ря до те­бе, гетьма­не, i нам за­га­да­но го­во­ри­ти з то­бою, а не з якимсь пи­са­рем, - обiз­вав­ся Бу­тур­лiн.


    Виговський гор­до зир­нув на бо­яри­на. Сло­ва бо­ярськi кольну­ли йо­го в са­мi­сiньке сер­це. "I я ж та­кий бо­ярин на Ук­раїнi як i ти, а мо­же, ще й кра­щий за те­бе, бо я дер­жав­ний канц­лер", - по­ду­мав Ви­говський i спус­тив очi: нех­ту­ван­ня мос­ковське вра­зи­ло йо­го ду­же неп­риємно.

    - Я нi­як не мо­жу при своїй хво­ро­бi го­во­ри­ти про дер­жав­нi спра­ви i да­ва­ти од­по­вiдь, - ска­зав гетьман, - та про що б ви не го­во­ри­ли те не бу­де втаєно вiд пи­са­ря.

    - Не го­диться то­бi, гетьма­не, од­мов­ля­ти­ся нi­яки­ми при­чи­на­ми: тре­ба слу­ха­ти указ i за­гад ве­ли­ко­го го­су­да­ря без жод­ної су­пе­реч­ки, - ска­зав бо­ярин.

    - Указу й за­га­ду царсько­го я по­ви­нен слу­ха­ти, але од хво­рос­тi ме­нi го­во­ри­ти не мож­на. Дасть Бог, по­дуж­чаю, то­дi дам зна­ти.

    "Ну та й при­че­пи­лась оця мос­ковська при­че­па, не­на­че шевська смо­ла! Чiп­ляється до сла­бо­го чо­ло­вi­ка: хоч вми­рай, а йо­го вис­лу­хай! Це прав­ди­ва мос­ковська пе­ня. Польськi пос­лан­цi не чiп­ля­лись до нас так наг­ло й гру­бо", - ду­мав Ви­говський i тiльки кру­тив сво­го дов­го­го лис­ню­чо­го ву­са.

    Надутi й сер­ди­тi мос­ковськi пос­ли вий­шли в ве­ли­ку свiт­ли­цю i хо­тi­ли вже йти з дво­ру. Гетьман пос­лав Ви­говсько­го про­си­ти їх зос­та­тись на обiд. Пос­ли вер­ну­лись в кiм­на­ту до гетьма­на i гор­до ска­за­ли:

    - По ми­лос­тi царсько­го ве­ли­чест­ва для нас обi­ди на­го­тов­ле­нi в на­шiй гос­по­дi: ми бу­де­мо їсти в се­бе.

    - Усi пос­ли царськi по ми­лос­тi царсько­го ве­ли­чест­ва в моєму до­мi їли i за дов­го­вiч­нiсть го­су­да­ре­ву пи­ли. Вчи­нiть i ви так са­мо. А ко­ли так не зро­би­те, то ме­нi бу­де зда­ва­тись, нi­би­то бу­де не­лас­ка до ме­не йо­го царсько­го ве­ли­чест­ва, - ска­зав гетьман.

    Посли зго­ди­лись зос­та­тись на обiд. Сто­ли нак­ри­ли ко­ло гетьма­но­во­го лiж­ка. До гос­тей вий­шла гетьма­но­ва тре­тя жiн­ка Ган­на, з ро­ду Зо­ло­та­рен­кiв, та Бог­да­но­ва стар­ша доч­ка Ка­те­ри­на, що бу­ла за­му­жем за Да­ни­лом Ви­говським. Обид­вi бу­ли уб­ра­нi в до­ро­гi ок­са­ми­то­вi виш­не­вi кун­ту­шi та в бi­лi шов­ко­вi на­мiт­ки, на­вер­че­нi на зо­ло­тi пар­че­вi очiп­ки. Во­ни поп­ро­си­ли пос­лiв за стiл. Гетьман поп­ро­сив на обiд Iва­на Ви­говсько­го та оса­ву­ла Ко­ва­левсько­го. Пе­рех­рес­тив­шись та про­чи­тав­ши мо­лит­ву, усi по­сi­да­ли за сто­ли. За сто­ла­ми при обi­дi нiх­то не го­во­рив. Усi си­дi­ли мовч­ки, усi бу­ли за­ду­ма­нi. Пос­ли бу­ли сер­ди­тi, аж по­на­ду­ва­лись. Ви­говський пог­ля­дав на бо­яр ско­са i тiльки кру­тив свої дов­гi чор­нi ву­си. Гетьман­ша й Ка­те­ри­на не нас­мi­лю­ва­лись го­во­ри­ти з чу­жи­ми пос­ла­ми. Ве­се­лiй та го­во­рю­чiй Ка­те­ри­нi страх як хо­тi­лось по­ба­ла­ка­ти з чу­жо­зем­ця­ми, роз­пи­та­ти, як жи­вуть в їх те­ре­мах мос­ковськi бо­яри­нi, якi в їх зви­чаї, яка по­ве­ден­цiя в уб­ран­нях. Але во­на бо­ялась батька, щоб ча­сом чимсь не про­хо­пи­тись i не ска­за­ти чо­го зай­во­го, та­ко­го, чо­го не доз­во­ляє ети­кет. Обiд був не­ве­се­лий, вже геть-то по­важ­ний, на­вiть сум­ний, схо­жий на обiд на па­на­хи­дах. В очах в усiх свi­ти­лась оби­да, нев­до­во­лен­ня, зазд­рi­ван­ня. Вря­ди-го­ди не­ду­жий гетьман об­зи­вав­ся сло­вом до Бу­тур­лi­на, та гетьман­ша ти­хо да­ва­ла слу­гам який­сь там за­гад, а не­терп­ля­ча Ка­те­ри­на сли­ве на са­ме ву­хо ше­по­тi­ла ма­чу­сi свої ува­ги i все поп­рав­ля­ла на шиї раз­ки на­мис­та з дрiб­них чер­вiн­цiв.

    На по­ло­ви­нi обi­ду гетьман пiд­вiв­ся, зве­лiв слу­гам пiд­дер­жу­ва­ти се­бе, взяв срiб­ний ку­бок з вен­герським i про­мо­вив ба­жан­ня здо­ров'я ца­ре­вi, ца­ри­цi, ца­рiв­нам, лас­ка­во­му зас­туп­ни­ко­вi Ук­раїни пат­рi­ар­хо­вi Ни­ко­но­вi, бо­ярам, думським лю­дям i хрис­то­люб­но­му вiй­сько­вi, щоб Гос­подь по­ко­рив пiд но­ги ца­ре­вi не тiльки єре­ти­кiв, але й са­мо­го по­га­ни­на бу­сур­ма­на сул­та­на ту­рецько­го.

    Випивши ку­бок, гетьман впав зне­си­ле­ний на пос­тiль i вже то­го дня бiльше не вста­вав з лiж­ка. Усi хап­ком доїда­ли обiд i шви­денько розп­ро­ща­лись з не­ду­жим гетьма­ном.

    Другого дня царськi пос­лан­цi знов на­ма­га­лись, щоб гетьман прий­няв їх i вис­лу­хав. Ви­говський од­ма­гав­ся, що гетьман сла­бує, не мо­же їх вис­лу­ха­ти. Пос­ли сто­яли на своєму i го­во­ри­ли, що во­ни прис­ла­нi не на дов­гий час, що їм тре­ба ха­па­тись до­до­му. Двi­чi хо­див ге­не­ральний пи­сар до гетьма­на i двi­чi при­но­сив пос­лам ту са­му од­по­вiдь, що гетьман не мо­же нi слу­ха­ти, нi од­по­вi­да­ти, i прий­ме пос­лiв, як тiльки тро­хи оду­жає й по­дуж­чає.

    Але мос­ковськi пос­ли та­ки приїха­ли в гетьманський двiр неп­ро­ха­нi, їх при­вi­тав Iван Ви­говський i зап­ро­сив до свiт­ли­цi. Пос­ли по­ча­ли ви­вi­ду­ва­ти в Ви­говсько­го, на­вi­що гетьман має сто­сун­ки з шве­да­ми та тран­сiльванським кня­зем Ра­ко­чiєм.

    Виговський гля­нув на об­раз Спа­си­те­ля, пе­рех­рес­тив­ся i ска­зав:

    - Божусь i при­ся­га­юсь, що в гетьма­но­вi i в усьому За­по­розько­му вiй­ську не­ма нi­якої неп­рав­ди i зра­ди ца­ре­вi. Але як пiш­ли чут­ки, що нi­би цар, став­ши польським ко­ро­лем, од­дасть Ук­раїну Польщi, як по­ля­ки по­ча­ли по­си­ла­ти своїх пос­лiв до сул­та­на та до кримсько­го ха­на, щоб на­мо­ви­ти їх на­пас­ти на Ук­раїну, то гетьман по­чав шу­ка­ти со­бi по­ма­га­чiв та спiльни­кiв, щоб бу­ти з ни­ми в при­ятельствi. Усе це гетьман зро­бив не для зра­ди ца­ре­вi, а на честь i хва­лу ве­ли­ко­го го­су­да­ря.

    - Дивно нам, що гетьман всту­пає в спiл з ца­ре­ви­ми во­ро­га­ми без на­ка­зу й доз­во­лу царсько­го, - ска­за­ли пос­ли.

    Виговський по­чав од­ма­га­тись, вго­во­рю­ва­ти i зас­по­ко­юва­ти пос­лiв. Йо­го крас­но­мов­на про­мо­ва ли­лась, як во­да вес­ною в бист­рих по­то­ках. Вiн го­во­рив швид­ко, й плав­ко, й ро­зум­но, вип­рав­ду­ючи гетьма­на. I пос­ли тро­хи зас­по­коїлись.

    Але че­рез чо­ти­ри днi гетьман поз­до­ров­шав i зве­лiв Ви­говсько­му пок­ли­ка­ти до се­бе пос­лiв.

    Посли всту­пи­ли в здо­ро­ву свiт­ли­цю. Гетьман си­дiв на ка­на­пi, ху­дий, змар­нi­лий та блi­дий. Вiн так спав з тi­ла, що ок­са­ми­то­вий виш­не­вий жу­пан став ши­ро­кий i бгав­ся на йо­го ху­до­му тi­лi ши­ро­ки­ми склад­ка­ми. Зда­ва­лось, нi­би на ка­на­пi си­дi­ла тiнь ко­лишнього ог­ряд­но­го, здо­ро­во­го ве­лет­ня-гетьма­на.

    Гетьман поп­ро­сив пос­лiв сiс­ти на по­чес­но­му мiс­цi на ка­нап­ках в кут­ку пiд об­ра­за­ми. Ви­говський сiв од­да­лiк на стiльцi. Бу­тур­лiн по­чав го­во­ри­ти з до­ко­ром в го­ло­сi:

    - Обiцялись ви, при­ся­га­ючи на пiд­данст­во ца­ре­вi, в свя­тiй Бо­жiй церк­вi по не­по­роч­нiй Хрис­то­вiй єван­гельськiй за­по­вi­дi пе­ред свя­тою Єван­ге­лiєю слу­жи­ти i бу­ти в пiд­данст­вi у ве­ли­ко­го го­су­да­ря на усiй йо­го во­лi й нес­лу­хан­нi, а по те­пе­рiш­нiх ва­ших за­мi­рах ва­ше спо­чу­ван­ня пе­ре­но­ситься од йо­го царсько­го ве­ли­чест­ва на Ра­ко­чiя. Те­пер ми чуємо, що ти вже всту­пив в спiл з шведським ко­ро­лем Кар­лом Гус­та­вом та з Ра­ко­чiєм i пос­лав пол­ков­ни­ка Ан­то­на Жда­но­ва з За­по­розьким вiй­ськом на по­мiч Ра­ко­чiю, щоб руй­ну­ва­ти мiс­та й се­ла Ко­ро­ни Польської, за­був­ши страх Бо­жий i свою при­ся­гу. То­дi бу­ло б слiд до­по­ма­га­ти ца­ре­вi, щоб вiн мiг ста­ти польським ко­ро­лем та ве­ли­ким кня­зем ли­товським, а не бра­та­тись з та­ки­ми єре­ти­ка­ми, кальвi­на­ми. Це то­бi од Бо­га грiх, а од нас со­ром!

    Слова мос­ковсько­го пос­ла роз­сер­ди­ли гетьма­на. Вiн спах­нув i про­мо­вив одк­ри­то й з за­па­лом:

    - Од шведсько­го ко­ро­ля я нi­ко­ли не ос­туп­люсь. В нас дав­не при­ятельство i зго­да од то­го ча­су, як ми ще не бу­ли в пiд­данст­вi в ца­ря. Шве­ди - лю­ди щи­рi й прав­ди­вi, не те, що ля­хи; во­ни до­дер­жу­ють сво­го сло­ва. А цар вчи­нив з на­ми свою не­ми­лiсть: по­ми­рив­ся з по­ля­ка­ми i хо­че од­да­ти нас в ру­ки по­ля­кам. Нам тре­ба не ми­ри­тись з по­ля­ка­ми i не по­ма­га­ти їм вiй­ськом про­ти шве­дiв, а би­тись з ни­ми до кiн­ця i зне­си­ли­ти їх до краю. I те­пер йде чут­ка, що цар вже по­си­лає з-пiд Вiльна двад­цять ти­сяч вiй­ська на нас, шведсько­го ко­ро­ля та Ра­ко­чiя. Ми й гад­ки не маємо ос­ту­па­тись од ца­ря i лад­нi йти на йо­го во­ро­гiв, на не­вiр­них бу­сур­ма­нiв, хоч би ме­нi в те­пе­рiш­нiй моїй хво­ро­бi i смерть тра­пи­лась в до­ро­зi; зад­ля цього по­ве­зе­мо з со­бою й до­мо­ви­ну… Ве­ли­ко­му го­су­да­ре­вi, царсько­му ве­ли­чест­ву, у всьому во­ля: вiн мо­нарх ве­ли­кий; тiльки те ме­нi див­но, що йо­му бо­яри нi­чо­го пу­тя­що­го не по­ра­дять; ще й не дiс­та­ли польської ко­ро­ни, з Польщею ми­ру не пос­та­но­ви­ли, а вже з шве­да­ми, своїми ж спiльни­ка­ми, ро­зiй­шлись i по­ча­ли з ни­ми вiй­ну. А те, що ви го­во­ри­те, не­на­че б я да­вав зго­ду, щоб царськi воєво­ди бу­ли в Чер­нi­го­вi, Нi­жи­нi та Пе­ре­яс­ла­вi i зби­ра­ли царськi по­да­тi, так цього не бу­ло; в Пе­ре­яс­ла­вi з бо­яри­ном Бу­тур­лi­ним ми умов­ля­лись, щоб царськi воєво­ди бу­ли тiльки в Києвi. Я бу­ду слу­жи­ти ве­ли­ко­му го­су­да­ре­вi, а од шве­дiв нi­ко­ли не ос­туп­люсь.


    - Гетьмане! - ска­зав. Бу­тур­лiн. - Го­во­ри­ти то­бi та­кi неп­рис­той­нi ре­чi со­ром. Тре­ба Бо­га пам'ята­ти i свою при­ся­гу ца­ре­вi, як ти обi­цяв­ся ве­ли­ко­му го­су­да­ре­вi вiр­но слу­жи­ти i уся­ко­го доб­ра йо­му хо­тi­ти. А те­пер за по­мiч­чю вiй­ська За­по­розько­го шведський ко­роль i вен­герський Ра­ко­чiй по­шар­па­ли мiс­та Польської Ко­ро­ни i ве­ли­кi скар­би в мо­нас­ти­рях заб­ра­ли. Ви руй­нуєте Польську Ко­ро­ну, на кот­ру обiб­ра­ли па­ни на­шо­го го­су­да­ря… Ти, гетьма­не, те­пер го­во­риш з ве­ли­ки­ми пи­ха­ми не­вi­до­мо з якої при­чи­ни… Не­ма то­бi со­ро­му i Бо­га ти за­бу­ваєш. Служ­ба твоя в ве­ли­ко­го го­су­да­ря нi­ко­ли не бу­де за­бу­та… тiльки неп­рис­той­нi й ви­со­кi за­мi­ри по­кинь,

    Виговський си­дiв у ку­точ­ку i з ди­ва ви­ря­чив очi на мос­ковсько­го пос­ла. "Та­ки­ми гор­ди­ми сло­ва­ми, - ду­мав вiн со­бi, - про­мов­ля­ли до Бог­да­на польськi па­ни тiльки за­раз пiс­ля Кор­сунської бит­ви з па­на­ми, по­ки ко­за­ки не вби­лись в пал­ки, не наб­ра­лись си­ли. Бо­яри па­нiв не зна­ють га­разд, а пiд­ду­ре­нi па­на­ми, во­ни й справ­дi ще од­да­дуть нас по­ля­кам до рук… По­га­на спра­ва з бо­яра­ми" - ду­мав Ви­говський. I вiн по­чу­вав, що гнiв на бо­яр пiдс­ту­пає йо­му до сер­ця. Йо­му хо­тi­лось вста­ти у за­го­во­ри­ти i сло­ва­ми ста­ти до обо­ро­ни i гетьма­но­вої по­лi­ти­ки, i iн­те­ре­сiв рiд­но­го краю. Але вiн здер­жав­ся. По­мiр­ко­ва­ний, здерж­ли­вий, ти­хий на вда­чу, вiн вмiв пра­ву­ва­ти i своїми дум­ка­ми i своїм сло­вом. Уся збу­ре­нiсть в йо­му ви­яви­лась тiльки в то­му, що вiн двi­чi по­вер­нув­ся на стiльцi i згор­нув ру­ки на пер­сах.

    Бутурлiн го­во­рив да­лi до­ко­ри гетьма­но­вi i по­чав го­во­ри­ти та нав­ча­ти:

    - Ви по­ма­гаєте во­ро­гам ца­ре­вим, руй­нуєте й гра­буєте Ко­ро­ну Польську, на кот­ру па­ни обiб­ра­ли на­шо­го го­су­да­ря; ви про­ли­ваєте вку­пi з шве­да­ми та Ра­ко­чiєм хрис­ти­янську кров. Бо­жим церк­вам i хрис­ти­янам чи­ни­те спус­то­шен­ня й глум, про що й слу­ха­ти страш­но. Сте­ре­жiться "ка­ко опас­но хо­ди­те", щоб ча­сом вам за та­кi неп­рав­ди не на­вес­ти на се­бе пра­вед­но­го гнi­ву Бо­жо­го, - го­во­рив Бу­тур­лiн в то­нi нав­ча­ючо­го ста­ро­го про­то­по­па.

    "Це не бо­яри думськi, а нi­би по­пи з мос­ковських со­бо­рiв наїха­ли нас нав­ча­ти та на­во­ди­ти на доб­ру путь зад­ля своєї ко­рис­тi, а на на­шу па­гу­бу. Са­ме ж мос­ковське вiй­сько на Бi­лiй Ру­сi руй­ну­ва­ло й гра­бу­ва­ло i костьоли, й польських па­нiв-хрис­ти­ян, i се­ла, й мiс­та. Про це бо­яри й сло­вом не за­пик­нуться, про це вже й за­бу­ли, а нас цим до­ко­ря­а­оть. Гар­нi цi мос­ковськi по­пи-бо­яри!" - по­ду­мав Ви­говський.

    I справ­дi, як­би пос­лан­цi не бу­ли взу­тi в жов­тi сап'янцi, мож­на бу­ло б по всьому - i по об­лич­чi, i по уб­ран­нi, i по мо­вi - по­ду­ма­ти, що во­ни не бо­яри, а мос­ковськi або вi­зан­тiй­ськi по­пи. I гетьман, i Ви­говський зда­ва­лись врiв­нi з ни­ми євро­пей­ця­ми.

    Вже бу­ли пiз­нi обi­ди. Гетьман зве­лiв нак­ри­ва­ти сто­ли i поп­ро­сив пос­лiв на обiд. До сто­лу вий­шла гетьман­ша Ган­на, в роз­кiш­но­му зе­ле­но­му кун­ту­шi, з чи­ма­лим до­ро­гим зо­ло­тим хрес­том на шиї, об­си­па­ним брильянта­ми. Ган­на бу­ла ще не ста­ра й ду­же гар­на з ли­ця, бi­ла та чор­ноб­ро­ва, з яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на поп­ро­си­ла пос­лiв сi­да­ти за сто­ли. Вий­шла й Ка­те­ри­на, Бог­да­но­ва доч­ка. Гетьман зве­лiв сi­да­ти за сто­ли i си­но­вi Юрiєвi, i ге­не­рально­му пи­са­ре­вi Ви­говсько­му, i своєму зя­те­вi Да­ни­ло­вi Ви­говсько­му. Гетьман­ша по­час­ту­ва­ла пос­лiв. Усi по­сi­да­ли за сто­ли. Але цей обiд був не­ве­се­лий. Обид­ва Ви­говськi i не ди­ви­лись на пос­лiв: во­ни їм ста­ли про­тив­нi. Усi мов­ча­ли, не­на­че за сто­лом си­дi­ли ви­со­кi мос­ковськi ду­хов­нi осо­би, ар­хiєреї або мит­ро­по­ли­ти, пе­ред кот­ри­ми бу­ло якось нi­яко­во го­во­ри­ти про бу­ден­нi спра­ви. I цей обiд був схо­жий на па­на­хи­ду.

    - Чи це ми бу­ли на гетьмансько­му обi­дi, чи на па­на­хи­дi? - спи­тав Да­ни­ло в Iва­на Ви­говсько­го, ви­хо­дя­чи од гетьма­на.

    - Менi все зда­ва­лось, що я на па­на­хи­дi: все не роз­би­рав, чи я обi­даю з бо­яра­ми, чи з мос­ковськи­ми на­ду­ти­ми по­па­ми, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Ой, ко­ли б цi обi­ди з бо­яра­ми i справ­дi не ста­ли па­на­хи­да­ми по Ук­раїнi! - обiз­вав­ся Да­ни­ло Ви­говський.

    - Але гетьман, сла­бий та ще й злий на Моск­ву за її дур­ну спра­ву з Польщею, го­во­рив з пос­ла­ми ду­же кру­то й розд­ра­то­ва­но, - ска­зав Iван Ви­говський. - Моск­ви дра­пу­ва­ти не го­диться: мо­же, ще по­вер­не­мо спра­ву на свiй бiк. Тре­ба бу­де поїха­ти до пос­лiв i поп­ро­си­ти ви­ба­чен­ня за гетьма­на. Не раз i не два ме­нi до­во­ди­лось i за Польщi вга­мо­ву­ва­ти та здер­жу­ва­ти ста­ро­го гетьма­на пiс­ля йо­го роз­мо­ви з польськи­ми пос­ла­ми.

    I дру­го­го дня Iван Ви­говський поїхав до мос­ковських пос­лiв i ска­зав їм:

    - Ясновельможний пан гетьман зве­лiв ска­за­ти вам "доб­ри­день" i спи­та­ти про ва­ше здо­ров'я, а ко­ли вчо­ра вам бу­ла яка не­до­го­да, то не май­те то­го за зле: гетьман ду­же сла­бий i тiльки був ра­дий, що ви в йо­го до­мi хлiб-сiль їли; про­бач­те йо­му, що вiн в тяж­кiй своїй сла­бос­тi пал­ко го­во­рив з ва­ми. Вiн при своїй хво­ро­бi те­пер на усiх сер­диться; та­кi вже те­пер в йо­го но­ро­ви; i нас усiх вiн усе лає, за якусь нi­се­нiт­ни­цю так роз­сер­диться, що до йо­го хоч не прис­ту­пай.

    Iван Ви­говський мав та­лан ора­торський i лю­бив го­во­ри­ти, але в роз­мо­вi вiн зав­сi­ди був дип­ло­ма­том, i ду­же обе­реж­ним дип­ло­ма­том.

    Посли по­ча­ли ви­пи­ту­ва­ти в пи­са­ря про спiл гетьма­на з шве­да­ми та з Ра­ко­чiєм i ска­за­ли йо­му:

    - Писарю Iва­не Ви­говський! Пам'ятай лас­ку до те­бе на­шо­го ца­ря, слу­жи, пра­цюй для йо­го з щи­рим сер­цем i з до­ро­гою ду­шею, без хит­ро­щiв, а твоя служ­ба ца­ре­вi не бу­де нi­ко­ли за­бу­та ца­рем.

    - Я гетьма­на й пол­ков­ни­кiв зав­сi­ди на­вод­жу на доб­ру путь, а на знак своєї вiр­нос­тi й щи­рос­тi в вi­рi я оце од­ру­жив­ся з доч­кою Бог­да­на Стет­ке­ви­ча, бла­го­чес­ти­вої хрис­ти­янської вi­ри. Є в йо­го маєтнос­тi ко­ло Ор­шi в Мо­ги­лiв­щи­нi, так не­хай би цар зве­лiв вiд­да­ти цi маєтнос­тi моїй жiн­цi й ме­нi i за­пи­са­ти їх за на­ми, а я бу­ду йо­му за вiр­но­го слу­гу до кiн­ця своєї жиз­нос­тi. Є го­су­да­ре­ва лас­ка до iн­шої шлях­ти, що ца­ре­вi не слу­жи­ла, а тi маєтнос­тi бу­ли ко­лись Стет­ке­ви­че­вi.

    Посли по­обi­ця­ли Ви­говсько­му тi маєтнос­тi, але цар їх не вер­нув Ви­говсько­му. Бо­яри мос­ковськi всла­ви­лись своєю ску­пiс­тю на­вiть за гра­ни­цею, хоч для се­бе бу­ли за­жер­ли­вi.

    Посли знов до­ма­га­лись, щоб їх до­пус­ти­ли до гетьма­на го­во­ри­ти про свої спра­ви. Але ще їх i до гетьма­на не до­пус­ти­ли, як в Чи­ги­рин приїха­ли шведський по­сол, а за ним по­сол од Ра­ко­чiя. Гетьман за­раз прий­няв пос­лiв. Мос­ковськi пос­ли ви­пи­ту­ва­ли в гетьманських че­ляд­ни­кiв, пiд­ку­по­ву­ва­ли дво­ма па­ра­ми со­бо­лiв пiд­пи­са­рiв гетьманської кан­це­ля­рiї, але нi­чо­го не ви­пи­та­ли. Ста­ли во­ни ви­пи­ту­ва­ти в Iва­на Ви­говсько­го, але Ви­говський за­пев­няв їх, що пос­ли тiльки го­во­рять про лю­бов та зго­ду з вiй­ськом За­по­розьким i бiльш нi­чо­го.

    Одправивши чу­жо­зем­них пос­лiв, гетьман зап­ро­сив до се­бе Бу­тур­лi­на та Ми­хай­ло­ва на про­щан­ня. Iван Ви­говський та оса­вул Ко­ва­левський зак­ли­ка­ли пос­лiв i зап­ро­си­ли їх в гетьманськi гор­ни­цi.

    На про­щан­нi пос­ли дов­го вмов­ля­ли гетьма­на, щоб вiн пор­вав спiл з шве­да­ми, по­ми­рив­ся з по­ля­ка­ми, як бу­ду­щи­ми царськи­ми пiд­да­ни­ми, i став до по­мо­чi по­ля­кам про­ти шве­дiв.

    Одкритий i прос­тий Бог­дан ска­зав їм:

    - Од шве­дiв ми не ос­ту­пи­мось. Шве­ди - на­шi най­кра­щi спiльни­ки. Не­хай цар по­ми­риться з шве­да­ми. А ко­ли во­ни не ба­жа­ти­муть ми­ру з Моск­вою, то­дi ми вчи­ни­мо спра­ву на iн­ший спо­сiб. А те­пе­реч­ки доп­ро­вад­жуй­мо до кiн­ця спра­ву з ля­ха­ми: тре­ба нас­ту­пи­ти на їх з двох бо­кiв - мос­ковське вiй­сько по один бiк, а шведський ко­роль по дру­гий, i би­ти па­нiв, щоб їх з ко­рiн­ням ви­ко­ре­ни­ти i не до­пус­ти­ти їх злу­чи­тись з iн­ши­ми спiльни­ка­ми. Ми їх доб­ре знаємо! Хоч во­ни на сло­вах i обiб­ра­ли го­су­да­ря на свiй прес­тол, але на дi­лi цього нi­ко­ли не бу­де. Шу­ка­ють же во­ни со­бi iн­шо­го ко­ро­ля в Цi­сар­щи­нi.

    Посли не знай­шли, що на це вiд­по­вi­да­ти гетьма­но­вi. То­дi во­ни по­ча­ли до­ма­га­тись, щоб гетьман зве­лiв збу­ду­ва­ти в Києвi для мос­ковсько­го вiй­ська ка­зар­ми або по­най­ма­ти ква­ти­ри. Гетьма­но­вi бу­ло не до впо­до­би, щоб ве­ли­ко­руське вiй­сько осе­ля­лось в ук­раїнських мiс­тах. Вiн по­чав од­ни­ку­ва­ти й од­ма­га­тись. Iван Ви­говський од­ра­зу пос­те­рiг, для чо­го цар ду­має осе­ля­ти мос­ковське вiй­сько по ук­раїнських мiс­тах. Вiн по­чав по­та­ка­ти гетьма­но­вi i ска­зав, що од­нi­ма­ти осе­лi й грун­ти пiд ка­зар­ми та дра­ту­ва­ти жильцiв не­без­печ­но, щоб з цього дi­ла ча­сом не вий­шло те, що ко­лись вий­шло в Су­бо­то­вi, як ля­хи од­ня­ли в гетьма­на Су­бо­тiв, че­рез що й до­сi ллється кров на Ук­раїнi. А оса­вул Ко­ва­левський прис­тав до йо­го й по­та­кав йо­му.

    Бутурлiн спах­нув i про­мо­вив:


    - Дивно ме­нi та й го­дi! Як це ви Бо­га не боїтесь i со­ро­му в вас не­ма? А то­бi, пи­са­рю, i то­бi, оса­ву­ле, не го­диться прис­та­ва­ти до гетьманських слiв i го­во­ри­ти так го­лос­но. Це зви­чай лю­дей нiк­чем­них, не­год­них!

    Виговський зблiд як крей­да од бо­ярської лай­ки. Ко­ва­левський по­чер­во­нiв з до­са­ди й по­са­та­нiв.

    "Таким то­ном го­во­ри­ли ко­лись до нас ди­кi польськi звi­рi Ми­ко­лай По­тоцький, Са­мiй­ло Лащ, та й то до Кор­сунської бит­ви з по­ля­ка­ми. Який­сь мос­ковський окольни­чий, який­сь дяк чи пiд­дя­чий, ниж­чий за ме­не, ки­дає ме­нi в вi­чi лай­ку при гетьма­но­вi, ме­нi, кра­що­му й ви­що­му за йо­го, ме­нi, ве­ли­ко­му канц­ле­ро­вi вiй­ська За­по­розько­го!" - май­ну­ла дум­ка в Ви­говсько­го.

    Вiн за­мовк, бiльше й сло­ва не про­мо­вив, сто­яв блi­дий та за­ду­ма­ний, але за­таїв в своїй ду­шi ще бiльшу не­на­вис­нiсть до мос­ковських гор­дих, неп­рос­вi­че­них, наг­лих та гру­бих бо­яр.

    Гетьман пе­ре­бив цю роз­мо­ву i ска­зав:

    - Не знаю, я в Києвi дав­но не бу­вав. По­ду­маємо, як це дi­ло зро­би­ти, i по­да­мо звiст­ку вам на од'їздi ва­шо­му че­рез ге­не­рально­го пи­са­ря.

    Посли розп­ро­ща­лись з гетьма­ном. На од'їздii з Чи­ги­ри­на во­ни та­ки встиг­ли ви­пи­та­ти че­рез пiд­пи­са­рiв гетьманської кан­це­ля­рiї, чо­го приїзди­ли чу­жо­земськi пос­ли i що гетьман пос­та­но­вив спiл з шве­да­ми та Ра­ко­чiєм во­юва­ти з Польщею i роз­дi­ли­ти її мiж со­бою на три част­ки.

    Московськi пос­ли виїха­ли з Чи­ги­ри­на вже пiс­ля пiз­нiх обi­дiв. Iван Ви­говський, вип­ро­ва­див­ши пос­лiв за мiс­то, вер­нув­ся до­до­му i од­по­чи­вав, си­дя­чи на ган­ку, не­на­че од­був­ши важ­ку пан­щи­ну. Вiн ски­нув з се­бе важ­кий ок­са­ми­то­вий кун­туш, пе­рев­дяг­ся в ле­генький лiт­нiй жу­пан, сiв на лав­цi в прос­тор­но­му ган­ку i ба­ла­кав з ста­рим батьком Євста­фiєм. Не­ве­лич­ка ква­ти­ра Ви­говсько­го сто­яла на при­гор­ку пiд ви­со­кою Зам­ко­вою го­рою се­ред роз­кiш­но­го ста­ро­го сад­ка, а мiс­то спус­ка­лось на­низ i розс­те­ля­лось по ни­зи­нi. Ни­зи­на, прос­тор­нi лу­ки та сi­но­жа­тi зе­ле­нi­ли не­на­че зас­те­ле­нi зе­ле­ним сук­ном. Усей Чи­ги­рин бу­ло вид­ко як на до­ло­нi. Ви­говський од­по­чи­вав нi­би пiс­ля важ­кої ро­бо­ти, ски­да­ючи очи­ма ши­ро­кий прос­тiр, де бi­лi­ли ку­па­ми до­ми, лис­нi­ли хрес­ти цер­ков та по­зо­ло­че­нi ма­кiв­ки на ба­нях.

    Виговський не встиг од­по­чи­ти, як при­бiг­ла Ка­те­ри­на Ви­говська, стар­ша гетьма­но­ва доч­ка, i бiг­цем ви­бiг­ла по схiд­цях на га­нок. Про­вор­на на вда­чу та ду­же цi­ка­ва, во­на лед­ве дiж­да­лась, по­ки ге­не­ральний пи­сар вер­неться до­до­му, i, вгля­дiв­ши в вiк­но, що вiн проїхав ву­ли­цею ва ко­нi, за­раз по­бiг­ла до йо­го, щоб роз­пи­та­ти за про­во­ди бо­яр та ос­тан­ню роз­мо­ву з ни­ми.

    Не встиг­ла Ка­те­ри­на i на лав­цi сiс­ти, як у хвiрт­ку вско­чи­ла Оле­на Не­чаєва, мен­ша Бог­да­но­ва доч­ка, i бiг­цем по­бiг­ла до ган­ку. I її бра­ла не­терп­ляч­ка по­го­во­ри­ти й роз­пи­та­ти про мос­ковських бо­яр. Не­за­ба­ром хвiрт­ка знов заск­ри­пi­ла, i на под­вiр'ї з'явив­ся Да­ни­ло Ви­говський, струн­кий, рiв­ний, як стрi­ла, лег­кий на хо­дi, i шви­денько поп­рос­ту­вав до ган­ку. За­раз за ним на­дiй­шов пол­ков­ник Те­те­ря, а за ним ге­не­ральний оса­вул Ко­ва­левський, по­важ­ний, важ­кий на хо­дi, пле­чис­тий та пос­тав­ний. При­бiг­ло ще кiлька жi­нок стар­ши­ни. В ган­ку ста­ло аж тiс­но. Оле­на Не­чаєва та зо двi ко­зач­ки по­ос­ту­па­лись з ла­вок i по­сi­да­ли на схо­дах, щоб да­ти мiс­це на лав­ках чо­ло­вi­кам.

    Усiм хо­тi­ло­ся по­ба­ла­ка­ти про мос­ковських гос­тей, кот­рi на сей час усiм не при­па­ли до впо­до­би, на­вiть бу­ли неп­риємнi, а де­ко­му й про­тив­нi. На­вiть слу­га Ви­говсько­го, ста­рий ко­зак, i той пос­те­рi­гав, про що бу­де те­пер роз­мо­ва на ган­ку, i був та­кий цi­ка­вий пос­лу­ха­ти ту роз­мо­ву, що став ко­ло ган­ку i нас­то­ро­чив ву­ха. Ви­говський вгля­дiв йо­го i про­мо­вив:

    - А пi­ди лиш, Яре­мо, в льох та на­то­чи ме­ду в жба­ни та й жди, до­ки я не зве­лю по­да­ва­ти!

    "Треба бу­ти обе­реж­ним, - по­ду­мав Ви­говський. - Моск­ва ще стоїть над на­ми з ке­ле­пом, а цi бо­яри пiд­куп­лять в нас i слуг i ви­пи­та­ють, що їм тре­ба".

    - Ну й гар­нi ж гос­тоньки бу­ли оце в нас в Чи­ги­ри­нi! - по­ча­ла роз­мо­ву Ка­те­ри­на. - I вро­ди­лась, й ох­рес­ти­лась, а та­ких пенькiв ще не ба­чи­ла в гос­тях в мо­го батька.

    - Бодай їх ли­ха го­ди­на взя­ла! Вто­ми­ли во­ни й гетьма­на, вто­ми­ли во­ни й ме­не… панькав­ся з ни­ми, як з бо­ляч­ка­ми, - про­мо­вив Iван Ви­говський.

    - Це та­кi бо­ляч­ки, що бу­ло б лiп­ше їх по­ви­рi­зу­ва­ти та геть по­ви­ки­да­ти, щоб не заг­ноїли усього на­шо­го тi­ла, - обiз­вав­ся щи­рий Да­ни­ло Ви­говський.

    Тетеря мов­чав i тiльки хит­ро ос­мi­хав­ся усiм своїм ши­ро­ким плис­ко­ва­тим ли­цем та не­ве­лич­ки­ми ка­ри­ми лис­ню­чи­ми оч­ка­ми: йо­му бу­ло бай­ду­же про бо­яр, до­ки во­ни не шко­ди­ли йо­му осо­бис­то.

    - Нагуркотiли, нас­ту­ко­тi­ли мос­ковськi цi чор­нi хма­ри та й по­су­ну­лись на пiв­нiч i бо­дай не вер­та­лись! - ска­зав ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Лiзуть в па­лац гетьма­нiв, мов гу­си в тiк: пус­кай їх, хоч вмри, бо во­ни приїха­ли з Моск­ви! Оце га­разд! Тро­хи не ввiг­на­ли в до­мо­ви­ну мо­го та­та, - ска­за­ла Оле­на Не­чаєва.

    - Коли б пак на­ла­зи­ли, як гу­си, а то притьмом пруться, як по­ро­ся­та в кар­топ­лю, аж ку­вi­ка­ють! Ой да­вай, мов­ляв, гетьма­не, свою кар­топ­лю, бо во­на для на­ших рил сад­же­на в твоєму го­ро­дi! - до­да­ла Ка­те­ри­на й ра­зом ре­го­та­лась.

    - Ну та й прид­бав гетьман со­бi при­яте­лiв в Моск­вi! Цур їм, та­ким спiльни­кам! - до­дав Да­ни­ло Ви­говський.

    - I цур їм, i пек їм! Що прав­да, то прав­да, - обiз­вав­ся ста­рий Ос­тап Ви­говський. - Польськi па­ни кра­щi за їх.

    - Принаймнi де­лi­кат­нi­шi. А цi бо­яри i гор­дi, як са­та­на, i дур­нi, як сту­па, i чванько­ви­тi, ще й до то­го наг­лi, наг­лi без мi­ри, без кiн­ця. Два ро­ки ми­ну­ло, як Ук­раїна доб­ро­хiть при­сяг­ла мос­ковсько­му ца­ре­вi, а цi мос­ковськi за­те­ле­пи вже по­ряд­ку­ють та ору­ду­ють на Ук­раїнi, не­на­че во­ни за­во­юва­ли наш край, [не­на­че] три­чi по­би­ли нас в трьох бит­вах, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Для їх, мос­ка­лiв, для їх, стрiльцiв, став па­ла­ци, пус­кай їх в усi мiс­та, ку­ди їм бу­де зав­год­но! - ска­зав Ко­ва­левський.

    - Еге ж! пус­кай, щоб заб­ра­ли нас в свої ла­пи­ща в на­ших та­ки мiс­тах, не­да­ле­ко хо­див­ши, щоб нак­ри­ти нас ре­ше­том в са­мi­сiнько­му гнiз­дi, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - А якi во­ни чуд­нi, оцi бо­яри! - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на. - Не ска­за­ти б - мос­ковськi по­пи в ря­сах та з па­те­ри­ця­ми… Як всту­пи­ла я в свiт­ли­цю, то тро­хи не по­ми­ли­лась: ду­ма­ла про­си­ти бла­гос­ло­вен­ня i тро­хи не цмок­ну­ла їх в ру­ку. Ще доб­ре, що зав­ча­су сха­ме­ну­лась. Ото б вий­шла бу­ла ку­ме­дiя!

    - Де, в дiдька, во­ни схо­жi на по­пiв? Во­ни схо­жi на та­тарських мурз або на Ба­тиєвих бас­ка­кiв, - бовк­нув Да­ни­ло Ви­говський. - Це прав­ди­ва мос­ковська та­тар­ва, тiльки вi­ра в них хрис­ти­янська. Наш гетьман ма­ти­ме ба­га­то кло­по­ту з ци­ми бо­яра­ми, як дов­го жи­ти­ме.

    - Не ма­ла ба­ба кло­по­ту, та ку­пи­ла со­бi по­ро­ся. Оце ж i гетьман ку­пив со­бi бi­ду, та й за свої гро­шi, - по­жар­ту­вав Ко­ва­левський.

    - Та якi во­ни лай­ли­вi! як во­ни гру­бо го­во­ри­ли з гетьма­ном! "То­бi, гетьма­не, не­го­же! то­бi, гетьма­не, неп­рис­той­но! Ти, гетьма­не, i Бо­га не боїшся, i лю­дей не со­ро­миш­ся!" Ла­ються та й ла­ються! Ви­ла­ялись та й поїха­ли, бо­дай не вер­та­лись, - жар­ту­ва­ла Ка­те­ри­на.

    - I справ­дi: "поїхав мiй ми­ленький, бо­дай не вер­нув­ся", як спi­ва­ють в пiс­нi, - до­дав Да­ни­ло Ви­говський.

    - Та якi ж во­ни одо­ро­ба­ла! Лед­ве по­вер­та­ються та со­путь, та хро­путь, не­на­че крiзь сон в лiж­ку. Та все чо­гось по­зi­ха­ють… А пiт на глад­ких що­ках так i дзюр­чить, не­на­че за­ли­ва з стрi­хи. Я вже хо­тi­ла вста­ти з-за сто­ла та пов­ти­ра­ти їм глад­кi мор­ди, бо з їх ло­бiв аж в по­лу­мис­ки ка­по­тi­ло, не­на­че з стрi­хи, їй-бо­гу, хо­тi­ла вже вти­ра­ти їм ву­си та бо­ро­ди, що по­за­мо­чу­ва­ли в бор­щi, бо я гид­ли­ва: ги­ду­ва­ла їсти. Ба­чи­ла я i польських пос­лiв, i шведських, i вен­герських, i во­лоських, а та­ких по­га­них ще зро­ду не ба­чи­ла.

    - Добре, що гетьман роз­кош­ту­вав, якi на смак мос­ковськi бо­яри i чо­го нам спо­дi­ва­тись од їх. Мо­же, те­пер од­вер­неться од Моск­ви i од­дасть Ук­раїну пiд ру­ку ту­рецько­го сул­та­на. Здається, що, пiд тур­ком нам бу­де вiльнi­ше, - ска­зав щи­рий Да­ни­ло Ви­говський.

    - Не го­во­ри так, бра­те! Гетьман го­во­рив з ве­ли­кої до­са­ди, а як об­ду­мається та по­мiр­кує, то, мо­же, ска­же iн­ше, - обiз­вав­ся обе­реж­ний Iван Ви­говський. - Мо­же, i в Моск­вi бо­яри зас­пi­ва­ють iн­шої, як до­вi­да­ються i пе­рес­вiд­чаться, що польськi па­ни їх ду­рять, бо па­нам те­пер ду­же й ду­же прик­ру­ти­ло.


    Iван Ви­говський був ду­же обе­реж­ний. Хоч вiн i не лю­бив бо­яр, але доб­ре тя­мив, що Моск­ва на­би­рається те­пер си­ли, по­бив­ши Польщу, i з нею тре­ба по­во­ди­тись ду­же обе­реж­но, щоб ча­сом не за­по­бiг­ти од неї кло­по­ту й ли­ха че­рез бо­ярську тем­но­ту та ду­рiсть.

    - I доб­ре, па­не Йва­не, твоя Оле­ся зро­би­ла, що не пе­реб­ра­лась оце з Києва до те­бе. Як­би во­на оце бу­ла по­обi­да­ла з бо­яра­ми, то з пе­ре­ля­ку втiк­ла б з Чи­ги­ри­на в Київ, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - Та й я б не ви­дер­жа­ла i дре­ме­ну­ла б слiд­ком за нею. Як­би прий­шлось па­ри­ти пар­ка че­рез бо­ярськi ве­ре­ди та лай­ку, то кож­ний втiк би од їх хоч i до тур­ка, - обiз­ва­лась Оле­на Не­чаєва.

    - Од їх i по­ли врiж та втi­кай чи до ля­ха, чи до тур­ка, чи хоч i на край свi­та. Ну та й ця­ця ж оцi мос­ковськi бо­яри! - го­во­рив ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Нелегенько те­пер i тi­ка­ти од їх, ко­ли зап­ряг­лись в мос­ковське яр­мо, - ска­зав Iван Ви­говський. - Те­пер во­ни тiльки кри­ча­ти­муть на нас: "Гей, ста­вай, кру­то­ро­гий! Ца­бе, мо­ру­гий!" По­га­ня­ти­муть во­ни нас, як схо­тять i ку­ди схо­тять. А на­шi - во­ни йти­муть пiд їх за­га­дом, ку­ди бо­ярам пот­рiб­но.

    Виговський ско­са пог­ля­дав на Те­те­рю. Те­те­ря тiльки хит­ро ос­мi­хав­ся чор­ни­ми очи­ма, а по­тiм про­мо­вив:

    - Кому важ­ке бу­де те яр­мо, той крут­не ро­га­ми та й ски­не йо­го; а хто огов­тається з яр­мом, то й но­си­ти­ме йо­го, хоч i на­му­ляє со­бi ним шию.

    "Надвоє го­во­рить Те­те­ря, що i в сту­пi не влу­чиш", - по­ду­мав Iван Ви­говський.

    - Що до ме­не, то я, був­ши во­лом, так крут­ну­ла б ро­га­ми, що й яр­мо, й за­но­зи, й при­ти­ку пот­ро­щи­ла б, ще й в бо­ярськi пам­пуш­ки штурх­ну­ла б ро­га­ми. Ой гру­бi ж, ще й до то­го са­па­тi тi бо­яри! - го­во­ри­ла Ка­те­ри­на. - Ото бу­де про що роз­ка­зу­ва­ти Оле­сi, як оце во­на приїде в Чи­ги­рин!

    Гостi Ви­говсько­го за­ба­ла­ка­лись, роз­мов­ля­ючи за бо­яр. Ко­ли це за дво­ром нес­по­дi­ва­но зас­ту­ко­тi­ли ко­ле­са. За во­рiтьми спи­нив­ся рид­ван. Яре­ма ки­нув­ся з льоху од­чи­ня­ти во­ро­та.

    - Одчиняй, ста­рий, швид­ше! Плу­га­ниться, не­на­че вiв­ця з пе­ре­би­тою но­гою, - крик­нув по­го­нич за во­рiтьми на ста­ро­го Яре­му.

    - Хтось приїхав, хтось приїхав! Го­дi те­пер ба­ла­ка­ти про мос­ковських бо­яр, бо вi­тер до­не­се на­шу роз­мо­ву аж до са­мої Моск­ви, - ска­зав Iван Ви­говський.

    "Чи во­рог, чи при­ятель оце в нас за во­рiтьми? Вид­ко, що ха­пається. Пев­но, щось спiш­не! I хто б це був та­кий?" - вер­тi­лась в йо­го дум­ка.

    Ярема од­чи­нив скри­пу­чi во­ро­та так рап­то­во, що аж во­рiт­ни­цi за­хи­ли­та­лись. Вiн вгля­дiв, що на во­зi си­дiв ли­цар. В од­чи­не­нi во­ро­та шуг­ну­ли чор­нi бас­кi ко­нi, не­на­че чо­ти­ри сте­по­вi ор­ли, по­вер­ну­ли кру­гом ши­ро­ко­го дво­ру i зо­па­лу не­на­че осi­ли пе­ред ган­ком. В по­во­зi си­дiв ов­руцький ста­рос­та Юрiй Не­ми­рич.

    Усi впiз­на­ли йо­го i вмить схо­пи­лись з мiс­ця. Iван Ви­говський та Да­ни­ло ки­ну­лись до рид­ва­на так швид­ко, не­на­че зле­тi­ли по схiд­цях на кри­лах.

    - Ого! Са­ris­si­mus do­mi­nus* (* Най­яс­нi­ший гос­по­да­рю! (Ла­тин,) -Упо­ряд.) Не­ми­рич! - крик­нув Iван Ви­говський.

    - Тuus sem­per ca­ris­si­mus ami­cus et fra­ter* (* Завж­ди най­яс­нi­ший твiй друг i брат! (Ла­тин,) - Упо­ряд.) - крик­нув Не­ми­рич з во­за i про­жо­гом схо­пив­ся i ско­чив на зем­лю жва­во, про­вор­но, не­на­че йо­му бу­ло ще двад­цять ро­кiв.

    Iван Ви­говський прос­тяг ру­ки i об­няв йо­го на льоту, не­на­че впiй­мав йо­го на по­вiт­рi. Не­ми­рич ско­чив до­до­лу i три­чi га­ря­че по­цi­лу­вав­ся з Iва­ном Ви­говським.

    Вже сон­це ско­ти­лось над лiс i об­ли­ва­ло двiр i са­док чер­во­ним свi­том, об­си­па­ло лис­ню­чi чор­нi з си­ви­ною Не­ми­ри­че­вi ку­че­рi, гра­ло блис­ком на по­зо­ло­че­но­му дер­жал­нi йо­го шаб­лi, на пiс­то­ле­тi та кинд­жа­лi, затк­ну­то­му за че­рес, на зо­ло­тис­тiй кольчу­зi, кот­ру бу­ло вид­ко на пер­сах з-пiд ши­ро­ко­го кун­ту­ша. Не­ми­рич був рiв­ний ста­ном, ви­со­кий на зрiст, гар­ний з ли­ця, про­вор­ний, аж тро­хи то­роп­ле­ний.

    Данило Ви­говський, Пав­ло Те­те­ря й Ко­ва­левський при­вi­та­лись з Не­ми­ри­чем ду­же при­вiт­но. Iван Ви­говський зап­ро­сив гос­тя до гос­по­ди. Не­ми­рич ви­бiг по схо­дах на га­нок, по­цi­лу­вав­ся з ста­рим Ос­та­пом i ки­нув жарт не­на­че на льоту:

    - Ге! re­ve­ren­dis­si­me pa­ter*! (* Яс­но­вельмож­ний от­че! (Ла­тин.).) Си­ди­те тут на ган­ку та хлiб дур­но збав­ляєте. Ану­мо, з на­ми в стан до Ра­ко­чiя! До шаб­лi та до спи­са! - крик­нув Не­ми­рич до ста­ро­го Ви­говсько­го.

    - Еге-геї Моє вже ми­ну­ло. Нам тiльки й зос­та­лось, що на ган­ку грi­тись про­ти со­неч­ка, - ска­зав си­вий дiд i зас­мi­яв­ся су­хи­ми, тон­ки­ми, нi­би зiв'яли­ми ус­та­ми.

    - Просимо до гос­по­ди! до свiт­ли­цi! - про­сив ге­не­ральний пи­сар Не­ми­ри­ча.

    - Спасибi! На­вi­що йти до свiт­ли­цi, ко­ли й тут гар­но… Сi­дай­мо тут та по­ба­ла­каємо, бо я оце хап­ком при­бiг до Чи­ги­ри­на, ле­тiв день i нiч, - ска­зав Не­ми­рич i не сiв, а нi­би впав як пiд­ко­ше­ний на стiльчик.

    - Що ж там та­ке тра­пи­лось? Звiд­кiль яс­но­вельмож­ний ста­рос­та при­бiг до нас, так що й во­ро­нi твої вкри­лись пi­ною, як я оце ба­чу? - спи­тав Iван Ви­говський в Не­ми­ри­ча.

    - Просто з вен­герсько­го ста­ну на­вiс­но­го Ра­ко­чiя з-пiд Люб­лi­на, - ска­зав Не­ми­рич.

    - Чого ж ва­ша вельмож­нiсть там був? - спи­тав ста­рий Ос­тап.

    - Як чо­го? Я ж прис­тав до Ра­ко­чiя з па­ном Грондським та з польськи­ми па­на­ми ди­си­ден­та­ми, со­цi­нi­ана­ми. Нас ба­га­то пе­рей­шло до Ра­ко­чiя, i оце ми би­лись з ко­ро­лiвським вiй­ськом. Пров­чи­ли ми доб­ре ко­ро­ля Яна-Ка­зи­мi­ра! Ба­га­то па­нiв при­сяг­ло на вiр­нiсть Ра­ко­чiєвi, ба­га­то мiс­те­чок та мiст ми поз­да­ва­ли са­мо­хiть тран­сiльвансько­му кня­зе­вi, щоб пров­чи­ти ко­ро­ля Яся. Не­хай знає Ясь, як не­без­печ­но за­чi­па­ти шлях­ту. Хо­тiв вiн об­чик­ри­жи­ти на­шi пра­ва i ста­ти не­оме­жо­ва­ним мо­нар­хом, щоб ке­ру­ва­ти па­на­ми, як слу­га­ми. А ми йо­го са­мо­го виг­на­ли з Вар­ша­ви. Ра­ко­чiй вже в Вар­ша­вi з вiй­ськом.

    - Невже! - крик­ну­ли всi в один го­лос.

    - Вже! Але був вiн в Вар­ша­вi дов­генько, та оце йо­го вже ви­тис­ну­ли з Вар­ша­ви, бо Бог­да­но­вi спiльни­ки отi Ра­ко­чiєвi вiв­ча­рi та сви­но­па­си, не вар­тi доб­ро­го сло­ва.

    - Знаю, знаю! Во­ни вчи­лись во­юва­ти, пев­но, на за­пiч­ку або на пе­чi, отi вiв­ча­рi, во­ло­хи та венг­ри, а не на по­лi битв, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - Вже чи так, чи iнак, а Ян-Ка­зи­мiр бу­де пам'ята­ти до но­вих вi­ни­кiв, як не­без­печ­но за­чi­па­ти шлях­ту. Шлях­та ще й пе­ред­нi­ше бу­ла по­од­да­ва­ла польськi мiс­та шве­дам i при­сяг­ла на пiд­данст­во Кар­ло­вi Гус­та­во­вi, щоб по­ка­за­ти Яно­вi-Ка­зи­мi­ро­вi, що шлях­та в Польщi дуж­ча за ко­ро­ля i зро­бить, що схо­че. То­дi Ян-Ка­зи­мiр му­сив тi­ка­ти в Сi­ле­зiю. А те­пер i ми з Ра­ко­чiєм да­ли йо­му пам'ятно­го, здо­ро­во при­бор­ка­ли йо­го, не­хай не ква­питься об­ти­на­ти на­шi пра­ва. Ко­роль хо­тiв при­бор­ка­ти шлях­ту, але шлях­та не по­ши­лась в дур­нi i при­бор­ка­ла ко­ро­ля.

    - То ва­ша ми­лiсть вку­пi з шве­да­ми би­лись з ко­ро­лем? - спи­тав Да­ни­ло Ви­говський.

    - Авжеж бив­ся! Ще б пак не би­тись, ко­ли Ян-Ка­зи­мiр на­мi­рив­ся об­тя­ти на­шi при­вi­леї i ста­ти мо­нар­хом над шлях­тою. Я пе­рей­шов був до шве­дiв, а по­тiм оце хо­див вку­пi з вiй­ськом Ра­ко­чiя на Вар­ша­ву. Нi­як не всид­жу вдо­ма, ко­ли яке ле­да­що за­че­пить шлях­ту, - ска­зав Не­ми­рич, - але те­пер, ко­ли ми ко­ро­ля вже доб­ре пров­чи­ли, я по­ки­нув Ра­ко­чiя i оце при­бiг прос­то з Ра­ко­чiєво­го ста­ну до гетьма­на. Оце за­раз поїду до гетьма­на…

    Немирич жва­во пiд­вiв­ся, не­на­че пiдс­ко­чив, i вже нас­то­ро­чив­ся бiг­ти по схо­дах.

    - Гетьман нi­ко­го те­пер не пус­кає до се­бе, вiн дав­но сла­бує. Тут тiльки що бу­ли пос­ли од шведсько­го ко­ро­ля та од Ра­ко­чiя. Гетьман ви­ря­див пос­лiв i лiг на лiж­ко, бо ду­же вто­мив­ся. Здається, вiн вже на ла­дан ди­ше. Та чо­го ж вам, вельмож­ний па­не, так прис­пi­ло до­кон­че ба­чи­тись з гетьма­ном? - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Хочу опо­вiс­ти­ти йо­му щи­ру прав­ду про йо­го спiльни­ка Ра­ко­чiя i йо­го вiй­сько. Ра­ко­чiй не вар­тий доб­ро­го сло­ва, не вар­тий то­го, щоб з ним дер­жа­ти спiл. А вже йо­го вiй­сько, тi венг­ри та во­ло­хи, та уся­кi гре­ки, та уся­кi за­во­ло­ки, то не ли­ца­рi чес­нi, а прав­ди­вi роз­би­ша­ки. Не вар­тi во­ни, щоб ми дер­жа­ли з ни­ми спiл. Кра­ще йти в суп­ря­жи­чi з чор­та­ми, нiж з ни­ми. За­раз поїду до гетьма­на!

    Немирич, нер­во­вий на вда­чу, жва­вий, не­по­си­дю­чий та пал­кий, вже ки­нув­ся з ган­ку, щоб вско­чи­ти в рид­ван. Iван Ви­говський вдер­жав йо­го за ру­ку.


    - Ласкавий па­не! Гетьман сла­бий; вас сьогод­нi не пус­тять до гетьма­на. Сi­дай­те та од­по­чиньте з до­ро­ги, бо ви стри­во­же­нi та втом­ле­нi. По­ба­ла­кай­те з на­ми та опо­вi­дай­те нам док­лад­но, чо­го там на­коїли тi суп­ря­жи­чi з дiдька­ми. Будь лас­ка, ва­ша ми­лiсть, сi­дай­те та вти­хо­мир­тесь! - впро­шу­вав Iван Ви­говський.

    Немирич сiв на стi­лець. Спо­кiй­на, ти­ха вда­ча Ви­говсько­го, йо­го ти­хий та при­вiт­ний го­лос не­на­че свi­жим вi­тер­цем по­дих­ну­ли на пал­ку, нес­по­кiй­ну Не­ми­ри­че­ву вда­чу. Не­ми­рич сiв i по­чав опо­вi­да­ти, але все по­вер­тав­ся на усi бо­ки, не­на­че йо­го си­лою по­са­ди­ли на стiльцi, не­на­че хтось дер­жав йо­го си­лою на од­но­му мiс­цi i не да­вав йо­му зня­тись з мiс­ця i по­ле­тi­ти в гетьманський двiр. Нер­во­вий та во­руш­кий Не­ми­рич своєю нес­по­кiй­ною вда­чею був схо­жий на за­по­рож­ця, але з ко­ша не за­по­розько­го, а шля­хетсько­го. Вiн був ла­ден ки­да­тись в уся­кi бит­ви, пе­ре­хо­ди­ти з шведсько­го ста­ну до Ра­ко­чiєво­го або й до iн­шо­го, аби за­хис­ти­ти при­вi­леї шлях­ти.

    - Ракочiєве вiй­сько - це якась на­во­лоч, а не ли­царське вiй­сько, це ва­та­га ди­ких во­лоських вiв­ча­рiв та вен­герських сви­но­па­сiв та пас­ту­хiв. А до їх поп­рис­та­ва­ли на­шi над­днiп­рянськi ле­вен­цi, що жив­ляться вiй­ною, та якiсь во­ло­цю­ги, та прой­дис­вi­ти гре­ки, та уся­ка на­во­лоч. Чи вступ­лять в се­ло польське або мiс­теч­ко, за­раз гра­бу­ють, па­лять, руй­ну­ють, рi­жуть то­вар, вiв­цi, ку­ри, кач­ки, сви­нi, розк­ла­да­ють ба­гат­тя в за­го­ро­дах, сма­лять, пат­ра­ють по­ро­ся­та, їдять, п'ють, а по­тiм пос­ва­ряться, по­ла­ються за здо­бу­ток i да­вай са­мi би­тись та рi­за­тись! В їх все гульня та рi­за­ни­на. Во­ни нi­чо­го пу­тя­що­го для нас не зроб­лять. Це Ба­тиєва ди­ка та­тарська ор­да, а не вiй­сько. Польська шлях­та, со­цi­нi­ани ки­ну­ли Ра­ко­чiя. Ки­нув йо­го i я. Ме­нi со­ром бу­ти в спiл­цi з цiєю ди­кою ор­дою. Шве­ди… О! Це iн­ша рiч! Шве­ди - це шля­хет­нi ли­ца­рi: з ни­ми вар­то дер­жа­ти спiл. А Ра­ко­чiєвi тран­сiльван­цi… пху! Нi! За­раз поїду до гетьма­на i усе док­лад­но за­по­вi­щу. Не­хай пор­ве спiл з Ра­ко­чiєм!

    I Не­ми­рич знов пiд­вiв­ся, щоб бiг­ти до гетьма­на. Ка­рi чи­ма­лi очi йо­го бли­ща­ли. Шля­хет­не ви­со­ке чо­ло лис­нi­ло од по­ту в од­лис­ках ве­чiрнього сон­ця. Не­на­вис­нiсть до ди­кої Ра­ко­чiєвої ор­ди бли­ща­ла в очах, ви­яв­ля­лась в нер­во­во­му ли­цi. Йо­го бра­ла не­терп­ляч­ка, так що вiн не мiг вси­дi­ти на мiс­цi.

    - Вельможний до­ро­гий дру­же! Спо­кiй в цих спра­вах пе­ред­нi­ше за все й варт­нi­ше за все. Сi­дай­те та вип'ємо по куб­ко­вi доб­ро­го ме­ду та по­ба­ла­каємо. А завт­ра, як дiж­де­мо та жи­вi бу­де­мо, то й пi­де­мо до гетьма­на. Мо­же, вiн по­дуж­чає до завтрього. Ски­дай­те, ca­ris­si­me ami­ce*, (* До­ро­гий дру­же (ла­тин.), - Упо­ряд.) кун­туш та кольчу­гу i бу­де­те в нас до­ро­гим гос­тем! - ска­зав Iван Ви­говський i ти­хенько бi­лою, але жи­ла­вою ру­кою, зсу­нув з йо­го пле­чей кун­туш, а да­лi по­чав од­чiп­лю­ва­ти шаб­лю та ви­тя­га­ти з-за че­ре­са пiс­толь та кинд­жал.

    - Коханий па­не! ой, не здiй­май з ме­не кун­ту­ша, бо я та­ки за­раз ду­маю по­ба­ла­ка­ти з гетьма­ном! - ска­зав Не­ми­рич i знов на­су­нув на пле­чi кун­туш.

    - Не дос­ту­пи­тесь сьогод­нi до гетьма­на, бо вiн нез­ду­жає, про це не­ма що й ка­за­ти… Чо­ло­вi­че! вип­ря­гай ко­нi та од­ве­ди до ста­нi! - гук­нув Iван Ви­говський до по­го­ни­ча. Не­ми­рич тро­хи зас­по­коївся. Iван Ви­говський плес­нув три­чi в до­ло­нi. Ста­рий Яре­ма при­нiс здо­ро­вий жбдн ме­ду. Да­ни­ло по­на­ли­вав ме­дом срiб­нi куб­ки. Не­ми­рич вхо­пив куб­ка обо­ма ру­ка­ми i вто­пив га­ря­чi смаж­нi ус­та в хо­лод­ний на­пи­ток, зас­по­коїв жа­гу i став i сам спо­кiй­нi­ший. Ви­пив­ши ку­холь хо­лод­но­го ме­ду, вiн гли­бо­ко зiтх­нув, не­на­че з са­мо­го дна нер­во­вих пер­сiв, i йо­го очi од­ра­зу ста­ли спо­кiй­нi­шi: їх га­ря­чий блиск тро­хи при­гас. Вiн ски­нув кун­туш, од­че­пив шаб­лю, а по­тiм ски­нув тон­ку кольчу­гу, сiв i зас­по­коївся.

    - Навiщо це ва­ша ми­лiсть їха­ла в кольчу­зi, ко­ли в на­шо­му краї, хва­лить Бо­га, нiг­де не­ма бит­ви? - спи­тав Те­те­ря.

    - А зад­ля то­го, що по всьому По­дiл­лi блу­ка­ють ва­та­ги над­днiст­рянських ле­вен­цiв та ди­ких во­лоських за­во­лок. Ра­ко­чiєва ар­мiя по­тяг­ла за со­бою дов­го­го хвос­та з роз­би­ша­кiв та уся­ких во­ло­цюг, не­на­че Ба­тиєва ди­ка ор­да. Ой, пi­ду я хоч аж в об­ля­ги до гетьма­на та зас­те­ре­жу йо­го од тих роз­би­шак. Мо­же, до гетьма­на якось та­ки дос­туп­люсь.

    I Не­ми­рич знов схо­пив­ся з мiс­ця. Йо­го бра­ла та­ка не­терп­ляч­ка, що вiн i по­па­ру не зна­хо­див, за­ме­ту­шив­ся, пар­ка па­рив, шу­ка­ючи своєї зброї.

    - Ласкавий дру­же! Не­хай вже зос­тається на завт­ра ця спра­ва. Ва­ша ми­лiсть зав­сi­ди або на вiй­нi, або ко­ло книж­ки та ко­ло на­уки, а все не вси­дить без дi­ла, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Це прав­да. Марс та муд­ра Мi­нер­ва - це улюб­ле­нi бо­ги ва­шої ми­лос­тi. Од шаб­лi та до книж­ки, од книж­ки та до шаб­лi, в цьому усе ва­ше жит­тя, - обiз­вав­ся Те­те­ря.

    - Нi, оце ме­нi до­ве­ло­ся те­пер од шаб­лi та до шаб­лi, од ме­ча та до спи­са, од шве­дiв та до Ра­ко­чiя. На­ма­хав­ся я шаб­лею на Яна-Ка­зи­мi­ра вку­пi з польськи­ми па­на­ми. Але ж бу­де йо­му втям­ки, як за­чi­па­ти на­шi шля­хетськi при­вi­леї, на­шу шля­хетську вольнiсть! - ска­зав Не­ми­рич.

    - А тут, вельмож­ний па­не Не­ми­ри­чу, гетьман мав ба­га­то кло­по­ту з мос­ковськи­ми бо­яра­ми, ма­буть, бiльше, нiж польськi па­ни з своїм ко­ро­лем, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на i та­ки не втер­пi­ла: роз­ка­за­ла Не­ми­ри­че­вi усi при­го­ди з мос­ковськи­ми бо­яра­ми i так жва­во об­ма­лю­ва­ла їх навк­ру­ги, i спе­ре­ду, i зза­ду, що Не­ми­рич зас­лу­хав­ся.

    - Ваш па­но­тець, - ска­зав Не­ми­рич, - а наш гетьман ду­же по­ми­лив­ся, що од­дав Ук­раїну в пiд­данст­во Моск­вi. Я прис­тав до гетьма­иа, по­ки­нув свою со­цi­нi­анську вi­ру, знов прий­няв бла­го­чес­тiє i вер­нув­ся до на­шої давньої церк­ви, бо люб­лю рiд­ний край i ла­ден слу­жи­ти на доб­ро йо­му, до­ки й мо­го жи­вот­тя, Але пе­рес­вiд­чив­ся те­пер в то­му, що й сам гетьман сла­бий че­рез те, що йо­му Моск­ва да­ла от­ру­ту своїм зне­ва­жан­ням на­ших прав. Бо­яри не пус­ти­ли на­ших пос­лiв i до на­ме­ту, де во­ни ста­ви­ли умо­ву з Польщею на смерть Ук­раїнi. Я вже про це чув. Моск­ва гру­ба, ще й до то­го тем­на; во­на ла­ма­ти­ме i зло­мить на­шi при­вi­леї, на­шi умо­ви­ни з нею, бо й са­ма їх дав­но втра­ти­ла. Мос­ковськi гор­дi бо­яри дав­но ста­ли хо­ло­па­ми i сту­ка­ють чо­лом пе­ред ца­рем. А в Польщi зо­ло­та во­ля для шлях­ти. Не тре­ба бу­ло б гетьма­но­вi ос­ту­па­тись од Польщi.

    - Мене тут Бу­тур­лiн зне­ва­жав, як ос­таннього сво­го хло­па, наз­вав ме­не пе­ред усi­ма нiк­чем­ним, не­год­ною лю­ди­ною, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - То це так вiн наз­вав в вi­чi на­шо­го ге­не­рально­го пи­са­ря, ве­ли­ко­го канц­ле­ра Ук­раїни! - крик­нув Не­ми­рич i схо­пив­ся та нi­би ски­пiв. - Так наз­вав ва­шу ми­лiсть який­сь нiк­чем­ний окольни­чий? Ота­ка честь од Моск­ви зго­дом бу­де нам усiм! Я знаю бо­яр доб­ре. Це пе­рев­дяг­не­нi в до­ро­гi ша­ти не­письмен­нi тем­нi му­жи­ки, тiльки чванько­ви­тi й гор­дi, як са­та­на. Во­ни здат­нi заг­ну­ти нам i в батька-ма­тiр, а то ще й по-со­ро­мiцьки, i не тiльки нам, а й са­мо­му гетьма­но­вi.

    Вже над­во­рi смер­ка­лось. Гос­тi пи­ли мед i ба­ла­ка­ли. Ка­те­ри­на, Оле­на й iн­шi жiн­ки повс­та­ва­ли, розп­ро­ща­лись i пiш­ли до­до­му. Ти­хi, де­лi­кат­нi су­тiн­ки сте­ли­лись по гор­бах, по зе­ле­них ле­ва­дах, по лу­ках, не­на­че на яс­нi фар­би зе­ле­нi й чер­во­няс­тi чи­ясь не­бач­на ве­ле­тенська ру­ка на­ки­да­ла ле­генькi про­зо­рi пок­ри­ва­ла. Над ши­ро­ки­ми без краю лу­ка­ми, по­над Днiп­ром, навк­ру­ги об­рiю, не­бо нi­би пiд­пе­ре­за­лось фi­оле­то­вим по­ясом - ши­ро­кою га­ря­чою фi­оле­то­вою сму­гою. А се­ред тiєї сму­ги ви­ко­тив­ся на не­бо здо­ро­вий, як вi­ко з дi­жi, жов­тий, пальовий мi­сяць i ти­хо поп­лив по фi­оле­то­вiй сму­зi, не­на­че кру­жа­ло, ви­ко­ва­не з ма­то­во­го зо­ло­та, без свi­та, без про­мiн­ня, без блис­ку.

    Господар знов зве­лiв при­нес­ти на га­нок ме­ду та вен­герсько­го ви­на. Гос­тi знов роз­го­во­ри­лись, i роз­мо­ва їх ве­ла­ся дов­го, до­ки не за­лис­нiв свiт мi­ся­ця на ган­ку, на ма­то­во­му бi­ло­му ви­ду кра­су­ня Iва­на Ви­говсько­го, на ви­со­ко­му чо­лi, на чер­во­но­му кун­ту­шi, на ши­ро­ко­му бi­ло­му ко­мi­рi i дов­го­му во­лос­сi Не­ми­ри­ча, кот­рий i те­пер не по­ки­нув кальвiнсько­го зви­чаю одя­га­тись в тем­не уб­ран­ня. Ти­хий свiт мi­ся­ця об­лив i си­во­бо­ро­до­го су­хор­ля­во­го Ос­та­па Ви­говсько­го, i ши­ро­кi пле­чi, плис­ко­ва­те ли­це та ро­зум­нi очi Те­те­рi. Свiт бли­щав, лив­ся на стiл, лис­нiв на срiб­них жба­нах та кух­лях i ос­вi­чу­вав най­прос­вiт­нi­шi чо­ла то­дiшньої Ук­раїни, най­прос­вiт­нi­ших її си­нiв, що вже бу­ли зов­сiм євро­пей­цi i сто­яли на­рiв­нi з лiп­ши­ми євро­пей­ця­ми i ба­жа­ли доб­ра Ук­раїнi, i дба­ли про її га­разд, про її прос­вiт­нiсть скiльки в них бу­ло змо­ги й си­ли.

    Юрiй Не­ми­рич зов­сiм зас­по­коївся, од­по­чив пiс­ля важ­кої да­ле­кої до­ро­ги, роз­го­во­рив­ся, роз­ба­ла­кав­ся i по­чав опо­вi­да­ти про свою дав­ню ванд­рiв­ку в чу­жо­зем­нi краї: в Гол­лан­дiю, в Нi­меч­чи­ну, на бе­ре­ги пиш­но­го Рей­на. Ста­рий дiд Ос­тап слу­хав, не­на­че ди­ти­на слу­хає каз­ку.


    - Якого там ди­ва я тiльки не ба­чив! Якi там пиш­нi краї на ви­со­ких бе­ре­гах Рей­на! Яке ба­гатст­во, яка морська тор­гiв­ля в Амс­тер­да­мi, в Гам­бур­зi! Ко­раб­лi за ко­раб­ля­ми шу­га­ють з мо­ря в пор­ти, не­на­че сте­по­вi ор­ли, i при­во­зять скар­би з да­ле­ко­го схо­ду, з ба­га­тої Iн­дiї. Якi там ба­гатст­ва, якi скар­би! В нас на Чор­но­му мо­рi ниш­по­рять тiльки роз­би­шацькi ту­рецькi га­ле­ри та за­по­розькi чай­ки. А там же тих ко­раб­лiв - не­на­че ха­тiв в Чи­ги­ри­нi. А бе­ре­ги Рей­на! Не­на­че рай цвi­те в сад­ках та ви­ног­рад­ни­ках. А над Рей­ном на ске­лях вис­нуть дав­нi ли­царськi зам­ки з гост­ри­ми баш­та­ми. Але i в тих зам­ках вже зник­ла ли­царська во­ля. Мо­нар­хи при­бор­ка­ли вже дав­нiх ли­ца­рiв, при­бор­ка­ли та­мош­ню шлях­ту. Тiльки в Польщi ще стоїть шлях­та на своїй во­лi, як нiг­де на свi­тi. А од шлях­ти ж йде прос­вi­та й на­ука.

    - Стоїть тiльки в Польщi, це прав­да, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - Гетьман по­га­но зро­бив, що од­дав Ук­раїну Моск­вi: при Моск­вi нiг­де нi­чия во­ля не встоїть. Во­на усе зла­має, й пот­ро­щить, i за­га­сить те свiт­ло на­уки, що i в нас зас­вi­ти­лось. Пом­ре ста­рий гетьман, то­дi нам тре­ба по­вер­ну­ти знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i па­ни, й ко­за­ки, змо­же­мо вдер­жа­ти свої пра­ва та при­вi­леї, - ска­зав Не­ми­рич.

    - Я й сам ба­чу, що нi во­лi, нi на­уки Моск­ва не по­не­се на Ук­раїну, а по­не­се тiльки гру­бих, здир­ли­вих та лай­ли­вих бо­яр, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - Тодi нам тре­ба б зас­ну­ва­ти на Ук­раїнi ви­щi євро­пей­ськi шко­ли для мирської на­уки, унi­вер­си­те­ти, от хоч би в Києвi та в Вiн­ни­цi або де­iн­де, - ти­хо про­мо­вив Не­ми­рич.

    - Ой, тре­ба б, тре­ба б! не­ма що й ка­за­ти. Мо­же, ко­лись i зас­нуємо, - про­мо­вив Iван Ви­говський i за­ду­мав­ся. В йо­го май­ну­ла дум­ка, як би то взя­ти в свої ру­ки гетьманську бу­ла­ву, щоб здiй­сни­ти отi зо­ло­тi мрiї Не­ми­ри­че­вi та й свої на доб­ро, на прос­вiт­нiсть рiд­ної Ук­раїни.

    - Тiльки шко­да, що гетьман знiс унiю… На­вi­що бу­ло за­чi­па­ти унiю? - обiз­вав­ся з кут­ка ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Нi, та­ту! Унiї нам не тре­ба, - ска­зав Iван Ви­говський. - Од неї в нас тiльки свар­ка та зма­ган­ня i мiж на­ми са­ми­ми, i в нас з по­ля­ка­ми. Най­кра­ще, як до­ма од­не ста­до та один пас­тир. З ля­хом дру­жи, а ка­мiнь за па­зу­хою дер­жи! Ля­хи не по­вин­нi ми­ка­тись в на­шi спра­ви, хоч би ми й [бу­ли] пiд Польщею.

    Вже мi­сяць ви­со­ко пiд­бив­ся вго­ру, а гос­тi ще дов­го си­дi­ли та ба­ла­ка­ли про не­вi­до­му бу­ду­щи­ну Ук­раїни, про її прос­вi­ту та вольнi пра­ва. Але в усiх тiльки й мо­ви бу­ло про пра­ва шлях­ти, кот­ра в Євро­пi вже втра­чу­ва­ла свої геть-то вже ши­ро­кi фе­одальнi при­вi­леї, як шкiд­ли­вi для ши­ро­ко­го роз­вит­ку на­ро­ду й го­ро­дян.

    - Як бу­де­мо ко­ли пiд Польщею, то ко­за­кам тре­ба зрiв­ня­ти свої пра­ва з ве­ли­ки­ми при­вi­ле­ями польської шлях­ти i ста­ти шлях­ти­ча­ми на Ук­раїнi; ото­дi на­ми нiх­то не нас­мi­литься ору­ду­ва­ти по своїй впо­до­бi: нi ко­роль, нi сейм в Вар­ша­вi, нi цар, нi бо­яри, - ска­зав Не­мирй­ч, вста­ючи з-за сто­ла.

    Iван Ви­говський за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши го­ло­ву, i мов­чав. В йо­го ми­га­ли дум­ки про ук­лад на Ук­раїнi, який тре­ба бу­ло зап­ро­ва­ди­ти, який зда­вав­ся Не­ми­ри­че­вi i йо­му най­лiп­шим.

    "Немирйч ка­же прав­ду: най­лiп­ше бу­ло б, щоб ко­за­ки ма­ли пра­ва й при­вi­леї на Ук­раїнi, якi має польська шлях­та в Польщi", - май­ну­ла дум­ка в Ви­говсько­го.

    Чи ду­ма­ли, чи га­да­ли цi най­прос­вi­че­нi­шi лю­ди сво­го ча­су на Ук­раїнi, що ве­ли­кi шля­хетськi при­вi­леї впа­дуть ва­гою на на­род, i що во­ни са­мi по­то­нуть з своїми на­щад­ка­ми в польсько­му шля­хетсько­му мо­рi, а їх на­щад­ки, спо­ля­че­нi до п'ят, ста­нуть во­ро­га­ми Ук­раїнi й на­ро­до­вi…

    Ще дов­го ба­ла­кав Не­ми­рич i роз­ка­зу­вав про пиш­нi чу­жо­земськi краї. Гос­тi по­ве­че­ря­ли на ган­ку i розп­ро­ща­лись з гос­по­да­рем. Гос­по­дар пок­лав спа­ти Не­ми­ри­ча в своєму по­кої, а сам пос­лав­ся на ган­ку на ла­вi i лiг на од­по­чи­нок. Але сон не брав йо­го. Мi­сяць ви­со­ко пiд­няв­ся на не­бi, i на га­нок впа­ла тiнь. Ви­говський зга­дав Оле­сю, зга­дав Київ в мi­сяч­но­му сяєвi… А в йо­го дум­цi ви­ни­ка­ли якiсь чу­до­вi чу­жо­земськi здо­ро­вi мiс­та десь над Рей­ном, десь над мо­рем в Гол­лан­дiї. Вiн не­на­че ба­чив ко­раб­лi в пор­тах з ба­га­тою ван­та­гою уся­ко­го до­ро­го­го кра­му, нi­би ба­чив якiсь со­бо­ри пиш­нi, ви­со­кi, ба­чив шко­ли. I це усе вiн пе­ре­но­сив в своїй дум­цi на Ук­раїну: ба­га­тi ко­раб­лi уяв­ля­лись йо­му вже на Чор­но­му мо­рi, а шко­ли - в Києвi, на Ук­раїнi… I йо­му за­ба­жа­лось взя­ти в ру­ки бу­ла­ву, щоб тiльки по­за­во­ди­ти це усе i на Ук­раїнi.

    V

    

    Гетьман Бог­дан вже був ста­рий i час­та нез­ду­жав. Ви­говський знав, що йо­му зос­та­лось не­дов­го жи­ти i пе­ред­по­чу­вав, що вiн сам швид­ко бу­де об­ра­ний на гетьма­на. Сам Бог­дан, вже зов­сiм сла­бий, пок­ли­кав до се­бе стар­ши­ну i про­сив виб­ра­ти за гетьма­на не сво­го мо­ло­денько­го си­на Юрiя, а дос­вiд­но­го у всiх ко­зацьких спра­вах Iва­на Ви­говсько­го або пол­ков­ни­ка Лис­ницько­го. Наїжджа­ючи в Київ до Оле­сi, Ви­говський опо­вi­дав Оле­сi про во­лю гетьма­на, про свої на­дiї. Чес­то­люб­нiй Оле­сi ця дум­ка спо­до­ба­лась.

    - Ото як­би ме­нi до­ве­лось в'їха­ти в Чи­ги­рин гетьман­шею! От би я то­дi пiд­ве­ла го­ло­ву вго­ру i по­ка­за­ла б се­бе своїй гор­до­ви­тiй та не­лас­ка­вiй до ме­не рiд­нi! - го­во­ри­ла Оле­ся Ви­говсько­му. - То­дi б i во­на схи­ли­ла го­ло­ви пе­ре­до мною. Ой, яка б я бу­ла ра­да! Я в'їха­ла б в Чи­ги­рин пиш­но, як польськi ко­ро­ле­ви в'їжджа­ють в Вар­ша­ву, бо хi­ба ж я то­дi не бу­ла б ко­ро­ле­ва на Ук­раїнi або тро­хи не ко­ро­ле­ва? - го­во­ри­ла Оле­ся, роз­пус­ка­ючи свої смi­ли­вi мрiї, кот­рi збу­рю­ва­ли її чес­то­люб­ну на­ту­ру, пе­рей­ня­ту в нас­лi­док од гор­до­ви­то­го й чес­то­люб­но­го сво­го батька Бог­да­на та ма­те­рi, з ро­ду кня­зiв Со­ло­ми­рецьких.

    - А знаєш, моє сер­це, що твої мрiї мо­жуть справ­ди­тись на­вiть швид­ше, нiж ти га­даєш? - го­во­рив Ви­говський. - Гетьман зов­сiм не­ду­жий, i сла­бiсть в йо­го смер­тельна. А пiс­ля йо­го тiльки ме­не обе­руть за гетьма­на, при­най­мнi до­ки гетьма­нiв син Юрiй скiн­чить на­уки в Київськiй ака­де­мiї. Ду­ша моя по­чу­ває, що так во­но ста­неться.

    - Ото я бу­ла б ра­да! Ой, яка б я бу­ла то­дi щас­ли­ва! Хоч би на кiлька ро­кiв ме­нi то­го блис­ку, тiєї сла­ви, то­го ви­со­ко­го ста­но­ви­ща! - ма­ри­ла Оле­ся, си­дя­чи по­руч з Ви­говським на со­фi. - I знаєш що, мiй ко­ха­ний Iва­не? Я го­то­ва зос­та­тись в Києвi, аж до­ки не пом­ре ста­рий гетьман, хоч я люб­лю те­бе, i ме­не без те­бе бе­ре нудьга. Як те­бе ви­бе­руть за гетьма­на, то­дi я в'їду в Чи­ги­рин, мов ко­ро­ле­ва.

    - Про ме­не й зос­та­вай­ся в Києвi, хоч ме­нi важ­ко жи­ти без те­бе. Але я вже не мо­ло­дий: сер­це моє лю­бить те­бе ти­хо, як ти­хо грiє осiннє сон­це, - го­во­рив Ви­говський.

    - Тiльки приїжджай до ме­не з Чи­ги­ри­на час­тi­ше!

    - Ой, важ­ко ме­нi жи­ти без те­бе в Чи­ги­ри­нi со­лом'яним удiв­цем, - ска­зав Ви­говський, зiтх­нув­ши, - але для те­бе я го­то­вий на все зго­ди­тись.

    I ста­ло­ся справ­дi так, як го­во­рив Ви­говський.

    27 iюля 1657 ро­ку по­мер гетьман Бог­дан. Ще пе­ред смер­тю Бог­да­на ко­зацькi пол­ков­ни­ки, по­ва­жа­ючи ста­ро­го Бог­да­на, об­ра­ли за гетьма­на йо­го си­на Юрiя, не вва­жа­ючи на те, що сам Бог­дан ра­див їм виб­ра­ти за гетьма­на або Лис­ницько­го, або Ви­говсько­го. Але як тiльки по­мер Бог­дан, ко­за­ки сха­ме­ну­лись i по­ча­ли на­рi­ка­ти, що над ни­ми пос­та­но­ви­ли гетьма­на, кот­ро­му бу­ло всього шiст­над­цать ро­кiв, i пе­рес­та­ли по­ко­ря­тись Юрiєвi. Юрiй пи­тав по­ра­ди в Ви­говсько­го, що йо­му вчи­ни­ти.

    

    - Оповiсти збо­ри на ра­ду, зре­чись гетьманст­ва, пок­ла­ди бу­ла­ву, а я й уся ге­не­ральна стар­ши­на так са­мо зре­че­мо­ся сво­го уря­ду. Не­хай ко­за­ки ви­би­ра­ють за гетьма­на й стар­ши­ну, ко­го схо­чуть. Мо­же, як ти зре­чеш­ся гетьманст­ва, ко­за­кiв це вра­зить, i во­ни ста­нуть при­хильнi­шi до те­бе, - так ра­див Юрiєвi Ви­говський, але в йо­го бу­ла дум­ка: са­мо­му взя­ти бу­ла­ву.

    Про ра­ду опо­вiс­ти­ли. Ви­говський зак­ли­кав на ра­ду пол­ков­ни­кiв, сот­ни­кiв та по два ко­за­ки з кож­ної сот­нi. Та­кий був дав­нiй ко­зацький зви­чай. Для ра­ди Ви­говський i йо­го при­хильни­ки приз­на­чи­ли гетьманський двiр, щоб в йо­му змiс­ти­лось не­ба­га­то ко­за­кiв. Тим ча­сом Ви­говський пiд­доб­рю­вав­ся до ко­за­кiв, зве­лiв ви­ко­ти­ти з льохiв кiлька бо­чок го­рiл­ки, на­пу­вав прос­тих ко­за­кiв го­рiл­кою, справ­ляв для їх ба­га­тi обi­ди, сам час­ту­вав ко­за­кiв, сам пив й при­ки­дав­ся п'яним, щоб пi­дiй­ти пiд ко­зацькi но­ро­ви, бо Ви­говський не лю­бив пи­ти i нi­ко­ли не був п'яний.

    В не­дi­лю 24 серп­ня дов­би­шi вда­ри­ли на ра­ду. Ко­за­ки ру­ши­ли в двiр. Як тiльки двiр став пов­ний ко­за­кiв, во­ро­та на­вi­щось за­чи­ни­ли. Ба­га­то ко­за­кiв i си­ла хло­пiв зос­та­лись за во­рiтьми.

    З до­му вий­шов Юрiй з бу­ла­вою в ру­ках. За ним нес­ли бун­чук, об­тi­ню­ючи йо­го го­ло­ву.


    - Панове ра­да! Дя­кую вам низько за гетьманський уряд, кот­рий ви ме­нi да­ли, пам'ята­ючи мо­го батька, але я ще мо­ло­дий i не­дос­вiднйй, i не ме­нi пiд­ня­ти й знес­ти на со­бi ва­гу гетьмансько­го уря­ду. Ви­би­рай­те со­бi за гетьма­на iн­шо­го, стар­шо­го i варт­нi­шо­го за ме­не. От вам бу­ла­ва й бун­чук!

    Юрiй пок­лав гетьманськi клей­но­ди на стiл, пок­ло­нив­ся i пi­шов в дiм. Пiс­ля Юрiя вий­шов Ви­говський, по­дя­ку­вав ко­за­кам за честь, зрiк­ся пи­сарсько­го уря­ду, пос­та­вив на стiл чор­нильни­цю i одiй­шов в дiм. Обоз­ний Но­сач пок­лав на стiл свiй пер­нач та пе­чат­ку, пок­ло­нив­ся i одiй­шов.

    Гетьманська бу­ла­ва ле­жа­ла на сто­лi се­ред дво­ру, i ба­га­то бу­ло та­ких, що хо­тi­ли її взя­ти, та не нас­мi­ли­лись без во­лi на­ро­ду.

    Тим ча­сом за во­рiтьми пiд­няв­ся шум, не­на­че там шу­мiв бiр або за­гу­ло мо­ре на вiт­рi. Пiд­няв­ся крик стов­пи­ща, кот­ро­го не пус­ти­ли в двiр, кот­ре до­га­да­лось, що во­ро­та за­чи­ни­ли зу­мис­не, щоб нi­ко­го не пус­ти­ти на ра­ду. Га­лас, шум все дуж­чав та дуж­чав. За во­рiтьми не­на­че зак­ле­ко­тi­ло мо­ре в час бу­рi мiж ске­ля­ми.

    - Бий во­ро­та! ла­май бар­ка­ни! - кри­ча­ли ко­за­ки за во­рiтьми. - Ви­сад­жуй во­ро­та! Нас не пус­ка­ють на ра­ду!

    Хлопи ки­ну­лись ви­сад­жу­ва­ти во­ро­та. Оса­ву­ли шви­денько за­веш­та­лись по­мiж ко­за­ка­ми i по­хап­цем пи­та­ли:

    - Кого хо­че­те виб­ра­ти со­бi за гетьма­на?

    - Хмельниченка! Не­хай Хмельни­чен­ко бе­ре бу­ла­ву! - крик­ну­ли ко­за­ки.

    Юрiй вий­шов з до­му i ска­зав, що йо­му тре­ба їха­ти до Києва i вчи­тись в ака­де­мiї.

    Тодi ви­хо­пив­ся який­сь сот­ник i гук­нув.

    - Нехай Хмельни­чен­ко дер­жить бун­чук та бу­ла­ву при со­бi, а ко­ман­ду­ва­ти вiй­ськом бу­де Ви­говський i на той час бу­де бра­ти бу­ла­ву й бун­чук з рук Хмельни­чен­ка.

    - Дайте ме­нi час по­ду­ма­ти, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    Рада да­ла йо­му ча­су три днi.

    В се­ре­ду 27 серп­ня дов­би­шi знов вда­ри­ли на ра­ду. Знов зiб­ра­лась ра­да в гетьмансько­му дво­рi. Ра­да знов вик­ли­ка­ла Ви­говсько­го i про­си­ла йо­го взя­ти бу­ла­ву на той час, по­ки Юрiй скiн­чить на­уки i дiй­де до пов­но­го зрос­ту. Ви­говський все кла­няв­ся i зрi­кав­ся. Спус­тив­ши очi вниз, з по­кiр­ли­вим ви­дом, з сльоза­ми на очах вiн дя­ку­вав ра­дi за честь, од­ма­гав­ся i про­сив виб­ра­ти за гетьма­на ко­го здат­нi­шо­го.

    "Чи виг­раю, чи прог­раю? чи виг­раю, чи прог­раю?" - вер­тi­лось в йо­го го­ло­вi, не­на­че який­сь ма­ят­ник сту­кав i ви­би­вав в йо­го ду­шi цi сло­ва, сту­кав, не пе­рес­та­ючи, нас­тир­ли­во, упер­то, на­до­куч­ли­во, а сер­це в гру­дях сту­ко­тi­ло, ки­да­лось, не­на­че рва­лось, хо­тi­ло вир­ва­тись з гру­дей. Ви­говський ждав, що от-от нас­та­не од­на мить, ко­ли вiн або все прог­рає, або все виг­рає. Вiн усе кла­няв­ся та од­ма­гав­ся, го­во­рив ти­хо, спо­кiй­но, але по­чу­вав, що йо­го ру­ки й но­ги дри­жа­ли, не­на­че в про­пас­ни­цi, що йо­му за­би­ває дух, ду­шить у гру­дях. Йо­му зда­ва­ло­ся, що йде бит­ва кру­гом йо­го, що вiн сам у бит­вi десь на Жов­тих Во­дах або пiд Кор­су­нем, що нас­тає час, ко­ли бит­ва бу­де або виг­ра­на, або от-от бу­де прог­ра­на. Але як Ви­говський од­ма­гав­ся i кла­няв­ся, ко­за­ки ще бiльше про­си­ли йо­го взя­ти ча­со­во бу­ла­ву. Розд­ра­то­ва­нi упер­тiс­тю пи­са­ря, ко­за­ки по­ча­ди вже, по-ко­зацько­му зви­чаю, за­ки­да­ти на лай­ку. То­дi Ви­говський, нi­би зне­хо­тя, при­си­лу­ва­ний во­лею ра­ди, зго­див­ся взя­ти ча­со­во бу­ла­ву. Ра­да крик­ну­ла ра­дiс­но. Цей крик не­на­че воск­ре­сив Ви­говсько­го. Вiн весь зад­ри­жав на ра­до­щах.

    Тодi Ви­говський. ска­зав:

    - Як же ме­нi прий­деться пiд­пи­су­ва­тись, до­ки Хмельни­чен­ко бу­де вчи­тись в Києвi, до­ки вiн ста­не ста­нiв­ним чо­ло­вi­ком?

    Тодi з гур­ту ви­хо­пивсь який­сь при­хильник Ви­говсько­го i про­мо­вив:

    - Нехай пан Ви­говський пiд­пи­сується так: "Iван Ви­говський, гетьман на той час, вiй­ська За­по­розько­го", бо ко­ли в йо­го бу­дуть клей­но­ди, то прав­ди­вим гетьма­ном бу­де вiн.

    - Добре! Не­хай бу­де так! - гук­ну­ли ко­за­ки. Ви­говський взяв бу­ла­ву i ска­зав так:

    - Ця бу­ла­ва доб­ро­му на лас­ку, а зло­му на кар­нiсть; а ма­ни­ти в вiй­ську я нi­ко­го не бу­ду, ко­ли ви ме­не виб­ра­ли за гетьма­на. Вiй­сько За­по­розьке без стра­ху не мо­же бу­ти.

    На ра­дi в Чи­ги­ри­нi бу­ли не всi ко­зацькi пол­ков­ни­ки, i ця ра­да мог­ла зда­ва­тись нi­би не зов­сiм за­кон­ною. Ви­говсько­му хо­тi­лось та­ки, щоб уся стар­ши­на нас­та­но­ви­ла йо­го прав­ди­вим гетьма­ном. Вiн опо­вiс­тив зно­ву ра­ду у Кор­су­нi на 25 сен­тяб­ря. З'їха­лись усi пол­ков­ни­ки i сот­ни­ки, при­був i польський пос­ла­нець Ка­зи­мир Беньовський та Юрiй Не­ми­рич, ов­руцький ста­рос­та, шлях­тич пра­вос­лав­ної вi­ри. На цiй ра­дi виб­ра­ли й зат­вер­ди­ли Ви­говсько­го на гетьманст­вi.

    Взявши гетьманську бу­ла­ву, Ви­говський за­раз поїхав в Га­дяч i ви­ко­пав з зем­лi за­ко­па­ний гетьма­ном Бог­да­ном в Га­дяцько­му зам­ко­вi ве­ли­кий скарб, цi­лий мiльйон та­ля­рiв. Ви­говський вва­жав на цей скарб як на ко­зацький, скар­бо­вий, а не за влас­ний, Бог­да­нiв. Цей скарб Ви­говський за­ду­мав тра­ти­ти для своїх за­мi­рiв, щоб од­дi­ли­ти Ук­раїну од Моск­ви i од­да­ти в пiд­данст­во польсько­му ко­ро­ле­вi; ду­мав за Бог­да­но­вi та­ля­ри най­ня­ти ор­ду, най­ня­ти в свiй Чи­ги­ринський полк нiм­цiв i хо­дач­ко­вих шлях­ти­чiв для своєї осо­бис­тої обо­ро­ни.

    Виговський вер­нув­ся в Чи­ги­рин щас­ли­вий, ве­се­лий, вдо­во­ле­ний. Вiн пе­реб­рав­ся з своєї тiс­ної убо­гої ква­ти­ри в па­лац по­мер­ло­го гетьма­на, но­вий, гар­но уб­ра­ний, прос­тор­ний, вва­жа­ючи на па­лац як на скар­бо­ве доб­ро, як на па­лац гетьманський, ран­го­вий. Ви­со­ко пiд­няв­ши го­ло­ву, вiн гор­до по­ход­жав по прос­тор­них свiт­ли­цях, ус­те­ле­них перськи­ми ки­ли­ма­ми, об­вi­ша­них до­ро­гою збруєю, до­ро­ги­ми руш­ни­ця­ми, шаб­ля­ми, прик­ра­ше­них по­ли­ця­ми, на кот­рих лис­нi­ли срiб­нi та зо­ло­тi мис­ки, жба­ни, та­рiл­ки, куб­ки, пу­га­рi та чар­ки. Смi­ли­вi ду­ми за­во­ру­ши­лись в йо­го го­ло­вi, за­ми­го­тi­ли, як блис­кав­ки в тем­ну нiч. Власть, сла­ва, честь, зо­ло­то i срiб­ло, ба­гатст­во, блиск, iде­али по­лi­тич­нi, щас­тя Ук­раїни, прос­вiт­нiсть - все це на­тов­пом тов­пи­лось в йо­го го­ло­вi, змi­ша­лось в ду­мах, як зо­ло­то й срiб­ло, пе­ре­си­па­не пер­ла­ми, об­ли­те ог­нем блис­кав­ки. Ду­ми три­во­жи­ли гетьма­на, не да­ва­ли спо­кою, то шу­га­ли ор­ла­ми, то ли­ну­ли пташ­ка­ми, зас­лiп­лю­ва­ли йо­го, за­би­ва­ли па­мо­ро­ки.

    "Ой ду­ми мої, ду­ми, зо­ло­тi мрiї! аж те­пер ви справ­ди­тесь, як пиш­нi зо­ло­тi сни. Те­пер си­ла в моїх ру­ках! Те­пер я по­вер­ну на­зад ко­ле­со iс­то­рiї Ук­раїни! Не пу­щу я те­пер на Ук­раїну гру­бих при­чеп­ли­вих мос­ковських бо­яр, одiр­ву Ук­раїну од Моск­ви i од­дам в пiд­данст­во польсько­му ко­ро­ле­вi. Он­де мої iде­али! Он­де зра­зець для Ук­раїни! Он звiд­кiль поллється на ме­не сла­ва й зо­ло­то! Ко­роль щед­рий, вiн на­да­рує ме­не за цей вчи­нок зем­ля­ми, се­ла­ми, лi­са­ми, зо­ло­том i срiб­лом. Я пос­тав­лю умо­ву для Польщi, щоб Ук­раїна ста­ла ве­ли­ким кня­зiвст­вом… щоб за­без­пе­чи­ти мiц­нi­ше не­за­леж­нiсть од Польщi… Те­пер я пе­ре­ве­зу свою ми­лу Оле­сю в цей па­лац з чес­тю i сла­вою, вдо­во­лю її зо­ло­тi дав­нi мрiї, об­сип­лю зо­ло­том та пер­ла­ми. На­род не пi­де за мною… але в ме­не те­пер си­ла в та­ля­рах… Най­му ор­ду, най­му по­ля­кiв, заб'ю ба­ки хло­пам i прос­тим ко­за­кам i та­ки прис­та­ну до Польщi, до прос­вi­че­ної i вольної польської шлях­ти. За­ве­ду я то­дi на Ук­раїнi прос­вi­че­ну ко­зацьку шлях­ту, за­ве­ду шко­ли, унi­вер­си­те­ти, за­ве­ду прос­вiт­нiсть, ви­со­ко пiд­не­сеться моя рiд­на Ук­раїна, як ви­со­ко стоїть Євро­па. Ох ду­ми мої, ду­ми зо­ло­тi! Тре­ба на­пи­са­ти Оле­сi, не­хай їде до Чи­ги­ри­на! Не­хай їде з блис­ком, з чес­тю! Не­хай в'їжджає в Чи­ги­рин з ве­ли­ким поїздом!"

    Виговський за­раз пос­лав ко­за­ка-вер­хов­ця в Київ з лис­том до Оле­сi, в кот­ро­му опо­вiс­тив її, що ко­за­ки виб­ра­ли йо­го за гетьма­на, i ве­лiв їй при­бу­ти до Чи­ги­ри­на. Оле­ся аж нес­тя­ми­лась од ра­дос­тi. Во­на по­чу­ва­ла се­бе та­кою щас­ли­вою, що зра­зу поз­до­ров­ша­ла, i не­за­ба­ром щас­тя i ра­дiсть зак­ра­си­ли рум'янця­ми її ле­лiй­но-бi­лi що­ки. Дiс­тав­ши звiст­ку од гетьма­на, Оле­ся за­ба­жа­ла по­бу­ва­ти в кня­зя Лю­бецько­го та в па­нi Су­хо­дольської. Але во­на доб­ре зна­ла, що зу­сiм вте­ря­ла в них лас­ку пiс­ля то­го, як вий­шла за­мiж за Ви­говсько­га не пос­лу­хав­ши їх по­ра­ди. Оле­ся пос­ла­ла до їх тiт­ку Яки­ли­ну на роз­вiд­ки.

    Тiтка Яки­ли­на дру­го­го дня вран­цi по­бiг­ла до кня­зя Лю­бецько­го нi­би­то по дi­лу за свiй ху­тiр ко­ло Києва, кот­рий во­на од­да­ла в по­се­сiю Лю­бецько­му, i при цiй на­го­дi роз­ка­за­ла, що Ви­говський виб­ра­ний вже за гетьма­на, i Оле­ся те­пер вже гетьман­ша.


    Князь Лю­бецький вит­рi­щив з ди­ва на Яки­ли­ну свої чор­нi очi; Лю­бецька теж ди­ви­лась на Яки­ли­ну з ди­ву­ван­ням. Обоє во­ни не спо­дi­ва­лись, що Ви­говський бу­де гетьма­ном, а Оле­ся гетьман­шею. I князь, i кня­ги­ня те­пер пос­те­рi­га­ли, що не во­ни, кня­зi та се­на­то­ри, а Ви­говський та Оле­ся те­пер най­ви­щi осо­би на Ук­раїнi. Обоє во­ни ста­ли лас­ка­вi­шi до Яки­ли­ни Пав­ловської, вi­та­ли її лас­ка­во, бу­ли ввiч­ли­вi до неї i про­си­ли, щоб Оле­ся при­бу­ла до їх на обiд дру­го­го дня. Вер­нув­шись до­до­му, Яки­ли­на Пав­ловська роз­ка­за­ла Оле­сi, як її при­вiт­но прий­ня­ли обоє Лю­бецькi. Оле­ся зас­мi­ялась.

    - Тепер во­ни зас­пi­ва­ли iн­шої й ве­се­лi­шої, зас­пi­ває iн­шої i мiй ста­рий дядько Хрис­то­фор Стет­ке­вич, кот­рий ко­лись ста­вав диб­ки про­ти мо­го шлю­бу з Ви­говським, - ска­за­ла Оле­ся.

    Другого дня, приб­рав­шись i при­че­пу­рив­шись, Яки­ли­на й Оле­ся поїха­ли на обiд до Лю­бецьких. Там во­ни зас­та­ли i Су­хо­дольську. I Лю­бецькi, й Су­хо­дольська ста­ли не­на­че iн­шi лю­ди. Зов­сiм не тi, що бу­ли пе­ред­нi­ше. Не тiльки не бу­ло в їх зне­ва­ги, але во­ни туп­ця­ли ко­ло Оле­сi, поз­до­ров­ля­ли, цi­лу­ва­ли i не зна­ли де й по­са­ди­ти. Оле­ся дер­жа­ла се­бе спо­кiй­но, але її очi ви­яв­ля­ли лед­ве при­мiт­ну нас­мiш­ку­ва­тiсть. За сто­лом Оле­сю по­са­ди­ли на пер­шо­му мiс­цi; Лю­бецька сi­ла по один бiк вiд Оле­сi, а князь - по дру­гий.

    - Ну, те­пер, моя ко­ха­на Оле­сю, хоч бу­деш за­му­жем за ко­за­ком, але ти пер­ша осо­ба на Ук­раїнi мiж усi­ма ко­зач­ка­ми, - го­во­рив Лю­бецький. - Тiльки пам'ятай, сер­це Оле­сю, що ти те­пер маєш си­лу мiж ко­зацькою стар­ши­ною, мо­жеш ма­ти вплив на гетьма­на i на ко­зацьку стар­ши­ну. Не за­бу­вай, що ти ро­дом шлях­тян­ка й кня­зiв­на по ма­те­рi. Вже там як знаєш, хит­ро та муд­ро, по-жi­ноцьки, всто­юй за пра­во шлях­ти як ук­раїнської, пра­вос­лав­ної й ка­то­лицької, так i польської. Не за­бу­вай i про Польщу, бо хоч гетьман Бог­дан i од­дав Ук­раїну Моск­вi, але Польща ще стоїть, ще не впа­ла i бу­де сут­нi­ти, до­ки су­ду-вi­ку. I не­хай во­на стоїть i проц­вi­тає, бо ми звiд­тiль до­бу­ли со­бi шля­хетськi й пан­щан­нi при­вi­леї i ви­щу прос­вiт­нiсть.

    - Добре, доб­ре, кня­зю! - обiз­ва­лась Оле­ся, хоч во­на й по­чу­ва­ла в ду­шi, що нез­дат­на по своїй вда­чi втру­чу­ва­тись в по­лi­тич­нi спра­ви i зап­рав­ля­ти ни­ми, бо лю­би­ла бiльше до­мо­ве й сiм'єве жит­тя.

    - Намовляй i наст­рен­чуй, сер­це Оле­сю, Ви­говсько­го, як то­бi ра­дить князь, - до­да­ла й со­бi Лю­бецька, по­да­ючи Оле­сi ку­бок чу­до­во­го ме­ду пiс­ля ос­танньої пот­ра­ви.

    Помирившись з Оле­сею за обi­дом, Лю­бецькi знов об­цi­лу­ва­ли Оле­сю i в ус­та, i в що­ки i розп­ро­ща­лись з нею.

    - Тобi, сер­це Оле­сю, тре­ба ще поїха­ти в Мок­ра­ни до опi­ку­на, поп­ро­си­ти в йо­го ви­ба­чен­ня. Все-та­ки вiн твiй опi­кун i до­во­ди­ти­ся то­бi дядьком, - ска­зав Лю­бецький на про­щан­нi.

    - Думаю поїха­ти оце завт­ра, - ска­за­ла Оле­ся. I во­на дру­го­го дня поїха­ла в Мок­ра­ни з своєю тiт­кою Якилй­ною та з її дво­ма доч­ка­ми.

    Приїхали во­ни в Мок­ра­ни. Ста­рий Хрис­то­фор не спо­дi­вав­ся їх до се­бе в гос­тi i був ду­же зди­во­ва­ний.

    - Я ду­мав, що ти, Оле­сю, вже дав­но жи­веш в Чи­ги­ри­нi, - про­мо­вив Хрис­то­фор лас­ка­во й при­вiт­но.

    - Нi, мiй до­ро­гий дядьку! Я дов­го сла­бi­ла, а по­тiм за­ва­го­нi­ла i по­ро­ди­ла си­на. Ро­ди­во бу­ло важ­ке. В Чи­ги­ри­нi я ще й до­сi не бу­ла. Так якось ме­нi не по­та­ла­ни­ло в цьому, як i в сва­тан­нi Ви­говсько­го. Мiй гетьман хо­че, щоб я в'їха­ла в Чи­ги­рин з пиш­нiс­тю, вар­тою ви­со­кої осо­би, вар­тою гетьман­шi, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Ото вiн прав­ду ка­же. Ко­ли ти гетьман­ша, то по­вин­на в'їха­ти в Чи­ги­рин з па­ра­дом i з пиш­нiс­тю. Але ти не маєш доб­ро­го екi­па­жа: твiй, ще батькiвський, ста­рий, ста­ро­мод­ний. Бе­ри на­шу но­ву фран­цузьку, па­ра­до­ву ка­ре­ту, бо па­рад для ви­со­кої осо­би має ве­ли­ку вар­тiсть, i їдь до Чи­ги­ри­на з пиш­нiс­тю, а ти те­пер ви­со­ка осо­ба.

    Олеся по­цi­лу­ва­ла Хрис­то­фо­ра в ру­ку. Ка­ре­та бу­ла по­мальова­на зе­ле­ною фар­бою i по­зо­ло­че­на на руб­чи­ках. В ка­ре­тi бу­ло двоє две­рець з вiк­на­ми.

    - Окрiм то­го, - го­во­рив ста­рий Стет­ке­вич, - не го­диться то­бi їха­ти са­мiй: тре­ба, щоб за то­бою тяг­ся поїзд, як за ко­ро­ле­вою. Я не поїду, бо я ста­рий, та й не ду­маю прис­та­ва­ти до ко­зацької верст­ви, як прис­тав Юрiй Не­ми­рич й iн­шi ук­раїнськi шлях­ти­чi. Вiзьми з со­бою тiт­ку Яки­ли­ну Пав­ловську та ро­ди­чок: Лговську, По­да­рицьку й iн­ших. Не­хай їде з то­бою i оця Пав­ли­на. Це бу­де нi­би твiй кор­теж i двiрський штат.

    - Ой яка я ра­да, що поїду до Чи­ги­ри­на! - аж крик­ну­ла Пав­ли­на Руд­ницька. - Ото на­див­люсь на лю­дей i по­ба­чу свi­та!

    Вона вста­ла i по­цi­лу­ва­ла в ру­ку Хрис­то­фо­ра Стстке­ви­ча. В неї та­ки май­ну­ла дум­ка, що во­на там знай­де со­бi же­ни­ха мiж ко­за­ка­ми.

    - Та пам'ятай, Оле­сю, що ти шлях­тян­ка! - го­во­рив да­лi дядько. - Всто­юй пе­ред Ви­говським, пе­ред ко­зацькою стар­ши­ною за шлях­ту, за її при­вi­леї. Не за­бу­вай i про Польщу. Ти лю­биш Польщу. Все, що на­ша дав­ня шлях­та до­бу­ла со­бi i в при­вi­ле­ях, i в прос­вiт­нос­тi, все те прий­шло до неї з Польщi. I ко­ли я дiс­тав прос­вiт­нiсть, до­був­ся ро­зу­мом до вольних прос­вiт­них со­цi­нi­анських i кальвiнських ду­мок, то все те дiс­тав з Євро­пи, але дiс­тав че­рез Польщу, бо Польща не за­чи­ня­ла две­рей для цього всього, а Моск­ва за­чи­нить i нi­яко­го свi­та не пус­тить i з Польщi, i з-за гра­ни­цi; то­дi тем­ря­ва вкриє Ук­раїну.

    - Добре, дя­дю, доб­ре! - ска­за­ла Оле­ся, але її дум­ки вер­тi­лись не ко­ло прос­вi­та­ос­тi Євро­пи та Польщi, а ко­ло фран­цузької ка­ре­ти та убо­рiв. Во­на вже га­да­ла в дум­цi, яку со­бi фран­цузьку сук­ню по­ши­ти для па­рад­но­го в'їзду в Чи­ги­рин, щоб вра­зи­ти жi­нок ко­зацьких стар­шин, кот­рi вби­ра­лись в кун­ту­шi, в жу­па­ни, в плах­ти та в на­мiт­ки.

    Олеся i Пав­ли­на зiб­ра­ли уся­ке своє доб­ро в да­ле­ку до­ро­гу. Во­ни ду­ма­ли про­бу­ти не­дов­гий час в Києвi, щоб по­ши­ти со­бi но­ве уб­ран­ня. Швид­ко по­тiм вонл виїха­ли до Києва.

    Прибувши в Київ, Оле­ся пок­ли­ка­ла крав­ця Ва­силькiвсько­го, кот­рий вчив­ся крав­цю­ва­ти в Вар­ша­вi i вмiв ши­ти мод­нi польськi убо­ри. I Оле­ся, й Пав­ли­на, i тiт­ка Яки­ли­на по­на­би­ра­ли со­бi до­ро­гої ма­те­рiї на сук­нi. Кра­вець за­хо­див­ся ко­ло ро­бо­ти. Оле­ся про­си­ла тiт­ку, щоб во­на взя­ла з со­бою в Чи­ги­рин i своїх до­чок, Ма­рин­ку та не­ве­лич­ку ще Прi­сю. Тiт­ка прис­та­ла на це i по­ча­ла й їх при­би­ра­ти та че­пу­ри­ти. Оле­си­нi знай­омi та да­ле­кi ро­дич­ки, Лговська i По­да­рицька, зап­ро­ше­нi Оле­сею до Чи­ги­ри­на, теж за­хо­ди­лись ко­ло вби­ран­ня. Кня­ги­ня Лю­бецька та Су­хо­дольська не схо­тi­ли їха­ти до Чи­ги­ри­на,.скiльки їх не бла­га­ла Оле­ся. Тiльки Оле­син дядько, князь Со­ло­ми­рецький обi­цяв їха­ти з нею в Чи­ги­рин, бо мав свої iн­те­ре­си: ду­мав впро­ха­ти гетьма­на та стар­ши­ну, щоб йо­му вер­ну­ли се­ла на Ук­раїнi ко­ло Ба­ра, звiд­кiль йо­го виг­на­ли ко­за­ки як ка­то­ли­ка.

    Гетьман дав зна­ти Оле­сi че­рез вер­хов­ця, кот­ро­го дня во­на бу­ла по­вин­на виїха­ти з Києва, щоб стрi­ну­ти її в Чи­ги­ри­нi, як ви­со­ку осо­бу. З поїздом Оле­сi виїха­ла i не­вiст­ка її Ма­ру­ся Стет­ке­ви­че­ва, жiн­ка бра­та її Юрiя, кот­ро­му гетьман обi­цяв пол­ков­ницький уряд. Ста­рий батько гетьма­на Євста­фiй Ви­говський, що про­жи­вав в Києвi, не поїхав з гетьман­шею до Чи­ги­ри­на i при­був пе­ре­го­дя, щоб жи­ти при си­но­вi.

    В той час в Бог­да­но­во­му до­мi про­жи­ва­ли Бог­да­нiв син Юрiй, шiст­над­ця­ти­лiт­нiй хло­пець, та тре­тя Бог­да­но­ва жiн­ка Ган­на, з ро­ду Зо­ло­та­рен­кiв. Ов­до­вiв­ши пiс­ля пер­шо­го чо­ло­вi­ка Пи­ли­па, во­на вий­шла за­мiж за гетьма­на Бог­да­на. Ро­зум­на, по­важ­на й ха­зяй­но­ви­та, во­на ма­ла ду­же ве­ли­кий вплив на гетьма­на Бог­да­на, ви­ве­ла при йо­го дво­рi гу­лян­ки та п'янство i бу­ла доб­рою, гос­по­ди­нею в до­мi. Бог­дан по­ва­жав її й слу­хав. Но­вий гетьман Ви­говський дав їй для про­жит­тя в па­ла­цi двi свiт­ли­цi, а Юрiєвi - од­ну кiм­нат­ку ря­дом з свiт­ли­ця­ми ста­рої гетьман­шi, щоб во­на пов­сяк­час ма­ла спро­мож­нiсть наг­ля­да­ти за мо­ло­дим сла­бо­ви­тим i нес­лух­ня­ним хлоп­цем.

    Просторнi свiт­ли­цi по­кiй­ни­ка Бог­да­на бу­ли роз­кiш­но уб­ра­нi й ви­мальова­нi уся­ки­ми ара­бес­ка­ми. На две­рях бу­ли на­мальова­нi кар­ти­ни з давньої свя­щен­ної iс­то­рiї. На по­лич­ках бли­ща­ли ряд­ки до­ро­го­го срiб­но­го й зо­ло­то­го по­су­ду: по­лу­мис­кiв, блюд, уся­ких куб­кiв та здо­ро­вих пу­га­рiв. Все в свiт­ли­цях бу­ло по­нов­ле­но, ви­чи­ще­но, ви­бi­ле­но. Свiт­ли­цi при­би­ра­лись, як iк Ве­ли­код­ню, не­на­че во­ни жда­ли но­вої пиш­ної шлях­тян­ки-гетьман­шi.

    Виговський дав зна­ти лис­том Оле­сi, ко­ли во­на по­вин­на бу­ла виїзди­ти з Києва, щоб стрi­ну­ти з по­ша­ну­ван­ням її поїзд. Вiн про­сив ста­ру гетьман­шу Ган­ну Хмельницьку та Бог­да­но­вих до­чок од пер­шої жiн­ки, Ка­те­ри­ну й Оле­ну, щоб во­ни стрi­ли но­ву гетьман­шу в най­бiльшiй свiт­ли­цi з хлi­бом та сiл­лю.


    В са­мий день приїзду Ган­на Хмельницька си­дi­ла в своїх по­ко­ях, уб­ра­на по-праз­ни­ко­во­му. Ви­со­ка на зрiст i тро­хи ог­ряд­на, во­на й те­пер бу­ла гар­на з ли­ця. На нiй бу­ло до­ро­ге, але тем­не уб­ран­ня, тем­но-виш­не­вий, з зо­ло­ти­ми квiт­ка­ми, кун­туш, та шов­ко­ва бi­ла на­мiт­ка, пе­рет­ка­на срiб­ни­ми нит­ка­ми. На шиї на зо­ло­то­му лан­цюж­ку бли­щав зо­ло­тий чи­ма­лий хрест вi­зан­тiй­ської ку­че­ря­вої фор­ми, об­си­па­ний чи­ма­ли­ми брильянта­ми. Це був по­да­ру­нок по­кiй­но­го гетьма­на Бог­да­на. Ста­ра гетьман­ша жда­ла приїзду мо­ло­дої Ви­говської i за­ду­ма­лась се­ред ти­шi, кот­ра па­ну­ва­ла в здо­ро­во­му до­мi, нi­би зав­мер­шо­му пiс­ля смер­тi ста­ро­го гетьма­на. Ган­нi Хмельницькiй бу­ло не до впо­до­би, що Ви­говський ви­ма­гав од неї вчи­ни­ти та­ку честь для но­вої гетьман­шi, але во­на му­си­ла ко­ри­тись, му­си­ла зго­ди­тись.

    "Ох Бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! - ду­ма­ла Ган­на, си­дя­чи ко­ло сто­ла, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею. - Ми­ну­ла моя сла­ва, як крас­не лi­то, i те­пер я му­шу чи­ни­ти, що ме­нi за­га­дує но­вий гетьман. Ду­же вже ве­ли­ку честь хо­че вiн од­да­ти своїй жiн­цi-шлях­тян­цi. Як я при­бу­ла в Бог­да­нiв па­лац, ме­не нiх­то i не ду­мав стрi­ча­ти з яки­мись це­ре­мо­нi­ями, а те­пер я, та­ка са­ма гетьман­ша, як i Оле­ся, му­шу прис­лу­жу­ва­тись, я, гетьман­ша, кот­рої слу­хав сам Бог­дан, кот­ру зап­ро­шу­вав вiн обi­да­ти вку­пi з чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми… А ко­лись я ма­ла своїх гай­ду­кiв, своїх пан­нiв, дiс­та­ла од гетьма­на пра­во ви­да­ва­ти гетьманськi унi­вер­са­ли мо­нас­ти­рям!.. До ме­не пи­са­ла лис­ти польська ко­ро­ле­ва, ме­нi кла­ня­лись чу­жо­земськi пос­лан­цi… А те­пер… Ох, ми­ну­ла моя сла­ва, не­на­че лис­тям поп­ли­ла за во­дою".

    I ста­ра гетьман­ша пiд­ве­ла вго­ру свої пиш­нi ка­рi очi i зiтх­ну­ла важ­ко-важ­ко, аж її ши­ро­кi пле­чi та го­ло­ва, за­вер­че­на срiб­ляс­тою на­мiт­кою, пiд­ве­лась вго­ру.

    Дверi рип­ну­ли. Ввiй­шов Ви­говський, приб­ра­ний в но­вий чер­во­ний кун­туш, ввесь блис­ку­чий, ве­се­лий, пиш­ний. Вiн пок­ло­нив­ся Ган­нi i по­цi­лу­вав її в ру­ку.

    

    - Вже поїзд не­да­ле­ко од Чи­ги­ри­на. Про­шу вас, ма­мо, моя до­ро­га гетьман­шо, йдiть до свiт­ли­цi i будьте на­по­го­то­вi з хлi­бом та сiл­лю, та не за­будьте при­вi­та­ти мою Оле­сю щи­рою при­вiт­ною про­мо­вою. Там вже вас ждуть доч­ки Бог­да­но­вi: Ка­те­ри­на Ви­говська та Оле­на Не­чаєва. Ви станьте по­се­ред свiт­ли­цi, а Ка­те­ри­на й Оле­на не­хай ста­нуть ко­ло вас по обид­ва бо­ки, а Юрась не­хай ста­не по­бiч вас.

    - Добре! за­раз iду! - ска­за­ла Ган­на, ви­хо­дя­чи вку­пi з Ви­говським до па­ра­до­вої свiт­ли­цi, де си­дi­ли на дов­гiй ка­на­пi, зас­те­ле­нiй роз­кiш­ним перським ки­ли­мом, Ка­те­ри­на й Оле­на.

    Обидвi во­ни бу­ли уб­ра­нi в до­ро­гi уб­ран­ня. - На Ка­те­ри­нi був до­ро­гий пар­че­вий зе­ле­ний з дрiб­ни­ми зо­ло­ти­ми квiт­ка­ми кун­туш, об­ши­тий зо­ло­тим зуб­чу­тим по­зу­мен­том, та чер­во­на шов­ко­ва спiд­ни­ця, об­тяг­ну­та зо­ло­тою рiд­кою сiт­кою, не­на­че об­си­па­на зо­ло­тою ряс­кою; на шиї бли­щав пиш­ний до­ро­гий убiр з чо­тирьох раз­кiв дрiб­них чер­вiн­цiв, на кот­ро­му вни­зу ви­сi­ли зуб­час­тi при­чiп­ки, об­ля­мо­ва­нi кру­гом нi­би роз­тяг­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми крап­ля­ми. Оле­на Не­чаєва, бiльш бi­ля­ва, нiж Ка­те­ри­на, уб­ра­лась в яс­нi­шi убо­ри: на нiй був ок­са­ми­то­вий кун­туш де­лi­кат­но­го, яс­но-виш­не­во­го кольору i шов­ко­ва го­лу­ба спiд­ни­ця, об­тяг­ну­та срiб­ною сiт­кою. На шиї бi­лi­ло шiсть раз­кiв чи­ма­лих пер­лiв i один ра­зок до­бiр­них брильянтiв -по­да­ру­нок її батька гетьма­на Бог­да­на. Щоб пi­дiй­ти пiд но­во­мод­ний смак но­вої гетьман­шi, i Ка­те­ри­на, i Оле­на не за­вер­тi­ли го­лiв на­мiт­ка­ми, а на­дi­ли пар­че­вi зо­ло­тi ни­зенькi очiп­ки, з-пiд кот­рих спус­ка­лись хви­ля­ми на шию й на пле­чi дов­гi срiб­ляс­тi на­мiт­ки.

    - Та пок­лич­те Юра­ся! Не­хай вiн ста­не по­бiч вас, бо вiн, хоч i хло­пець, але все ж та­ки вiн син гетьма­на Бог­да­на, - ска­зав Ви­говський i вий­шов в двiр ви­ряд­жа­ти сот­ню ко­за­кiв, кот­ра пiд про­во­дом мо­ло­до­го сот­ни­ка Зо­ло­та­рен­ка, не­бо­жа Ган­ни Хмельницької, ма­ла вий­ти на­зуст­рiч поїздо­вi за Чи­ги­рин на київський шлях.

    Тим ча­сом две­рi в пер­шу свiт­ли­цю, де си­дi­ла Ган­на з доч­ка­ми Бог­да­на, не­на­че од­чи­нив ви­хор. В свiт­ли­цю вле­тiв Юрась, ху­денький, блi­ду­ва­тий хло­пець з гост­рим но­си­ком, з ка­ла­мут­ни­ми очи­ма, i на­ро­бив га­ла­су на всю свiт­ли­цю.

    - Мамо! що це та­ке? що тут дiється в па­ла­цi мо­го батька? - кри­чав Юрась.

    - А що ж тут дiється, си­ну? Ми зiб­ра­лись оце стрi­ча­ти но­ву гетьман­шу. Та й ти, Юра­сю, по­ви­нен стрi­ну­ти її отут в свiт­ли­цi, вку­пi з на­ми, - обiз­ва­лась до йо­го Ган­на Хмельницька.

    - Що це та­ке? Що во­ни тут ви­роб­ля­ють в моїй гос­по­дi? Що це тут вит­во­ряє Iван Ос­та­по­вич? - ре­пе­ту­вав Юрась на всю свiт­ли­цю.

    - А що ж вiн вит­во­ряє? - обiз­ва­лась Оле­на Не­чаєва. - Стрi­чає но­ву гетьман­шу, Оле­ну Бог­да­нiв­ну.

    - Олену, Оле­ну! На дiдька ме­нi зда­ла­ся та но­ва гетьман­ша! Ви знаєте, де те­пер мої ко­нi?

    - Нi, не знаємо. А де ж твої ко­нi? Пев­но, в ста­нi, - про­мо­ви­ла Ган­на Хмельницька, ос­мi­ха­ючись на ве­ре­ду­ван­ня сва­вiльно­го Юра­ся.

    - Еге! в ста­нi… в гар­нiй ста­нi! В хлi­вi! Он де те­пе­реч­ки мої ко­нi! А Ви­говсько­го ко­нi пос­та­ви­ли в батько­вiй ста­нi. Я не знаю, що й да­лi бу­де! - кри­чав Юрась. - Не­хай би Iван Ос­та­по­вич за­пер ме­не в хлiв, то ме­не б не бра­ла та­ка до­са­да, як за мої ко­нi.

    - Та не в хлi­вi-бо, а в по­вiт­цi твої ко­нi, - обiз­ва­лась Ган­на, - i по­вiт­ка доб­ра, не гiр­ша за ста­ню. Не­ве­ли­ка бi­да, як твої ко­нi пос­то­ять час в по­вiт­цi.

    - Невелика, не­ве­ли­ка! А ко­ли не­ве­ли­ка, то чом же гетьман не пос­та­вив в по­вiт­цi свої ко­нi, та мої? Хто тут гос­по­дар в до­мi? Вiн, чи я? Я - гос­по­дар! Я - гетьман! А вiн заб­рав со­бi на гетьманську бу­ла­ву i Су­бо­тiв, ви­ко­пав за­хо­ва­нi батьком в зем­лi гро­шi, цi­лий мiльйон та­ля­рiв, i заб­рав теж на бу­ла­ву. Це гар­но! Я - гетьман! Вiн ме­не ог­ра­бив! Заг­ра­бу­вав ве­ли­ку си­лу гро­шей мо­го батька. Ви­ко­пав за­ко­па­нi в зам­ку в Га­дя­чi моїм батьком гро­шi, цi­лий мiльйон та­ля­рiв! Це не жар­ти! це роз­бiй­ницт­во!

    - Та ти ж, си­ну, сам зрiк­ся гетьманської бу­ла­ви на який час, бо то­бi тре­ба їха­ти до Києва в ака­де­мiю та кiн­ча­ти на­уки, - ска­за­ла Ган­на.

    - Навiщо ме­нi їха­ти до Києва? Я й до­ма скiн­чу їх з моїми вчи­те­ля­ми. Я до Києва не поїду, по­ки мої ко­нi не пос­тав­лять в моїй ста­нi! - ре­пе­ту­вав Хмельницький, i в йо­го очах вже трем­тi­ли сльози, а йо­го ру­ки дри­жа­ли.

    Ганна Хмельницька схо­пи­лась з мiс­ця i ки­ну­лась до Юра­ся. Во­на за­ува­жи­ла, що вiн став ду­же розд­ра­то­ва­ний, i бо­ялась, щоб на йо­го не най­шла чор­на хво­ро­ба i не ки­ну­ла йо­го об зем­лю. Ган­на по­ча­ла йо­го вмов­ля­ти лас­ка­ви­ми сло­ва­ми i тро­хи зас­по­коїла, обi­цяв­ши, що йо­го ко­нi знов пос­тав­лять в ста­нi на ста­ро­му мiс­цi, як тiльки скiн­читься в'їзд гетьман­шi та роз'їдуться гос­тi. Юрась зас­по­коївся.

    - Сiдай же, си­ну, ко­ло нас та жди, бо й ти по­ви­нен стрi­ча­ти вку­пi з на­ми мо­ло­ду гетьман­шу, - ска­за­ла Ган­на i по­са­до­ви­ла Юра­ся по­руч з со­бою на ка­на­пi. Юрась вти­хо­ми­рив­ся; йо­го нер­во­ва сла­бiсть ми­ну­ла, i сльози од­ра­зу ви­сох­ли в очах. В ди­тя­чих лi­тах вiн сла­бу­вав на чор­ну хво­ро­бу; те­пер та сла­бiсть вже ми­ну­ла, але вiн був i те­пер нер­во­вим i ве­ред­ли­вим хлоп­цем.

    Катерина Ви­говська вий­шла з свiт­ли­цi, швид­ко вер­ну­лась i при­нес­ла свi­жий, тiльки що спе­че­ний хлiб. Во­на пок­ла­ла на здо­ро­во­му срiб­но­му блю­дi хлiб, а на хлi­бi звер­ху - дрi­бок со­лi.

    Незабаром всту­пив в свiт­ли­цю гетьман, ки­нув оком, чи все бу­ло га­разд, оки­нув оком стiльцi з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, об­би­тi чер­во­ним сап'яном, ос­ло­ни й круг­лi циг­ли­ки, об­тяг­ну­тi чер­во­ним сук­ном та шов­ком, оки­нув [оком] ки­ли­ми, розс­те­ле­нi по свiт­ли­цi, i про­мо­вив:

    - Господи спост­рi­чай! Дай, Бо­же, час доб­рий!

    Тим ча­сом в свiт­ли­цю вско­чив ко­зак-вiс­то­вець, кот­рий наг­ля­дав з вi­кон дзвi­ни­цi на по­ле, i про­мо­вив:

    - Ясновельможний гетьма­не! вже поїзд з'явив­ся на шля­ху за верс­тов п'ять-шiсть од Чи­ги­ри­на!

    - Час ме­нi виїзди­ти з ко­за­ка­ми на­зуст­рiч моїй гетьман­шi! Про­ща­вай­те тим ча­сом! - про­мо­вив гетьман до Ган­ни Хмельницької i про­жо­гом вис­ко­чив у двiр, де сто­яла сот­ня ко­за­кiв. Гетьман ви­ря­див сот­ни­ка з ко­за­ка­ми з дво­ру. За ко­за­ка­ми ру­шив ор­кестр, а за ни­ми на пиш­но­му ко­нi виїхав гетьман з де­кот­ри­ми пол­ков­ни­ка­ми. Сот­ня ко­за­кiв пос­ка­ка­ла в по­ле. Ор­кестр став на мос­ту за­раз за мiс­том. На мос­ту ждав своєї гетьман­шi й гетьман з стар­ши­ною.


    Сила на­ро­ду зiб­ра­ла­ся ко­ло мос­ту й за­гетьманським дво­ром. Пiш­ла чут­ка, що мо­ло­да гетьман­ша - доч­ка кня­зя, що во­на їде з ве­ли­ким поїздом в зо­ло­тiй ка­ре­тi, а за нею їдуть усе кня­зi, шлях­ти­чi та польськi се­на­то­ри, кот­рi знов за­па­ну­ють на Ук­раїнi за но­во­го гетьма­на. Мiж прос­тим на­ро­дом роз­пов­сю­ди­лась чут­ка, що вку­пi з гетьман­шею наїдуть польськi па­ни i при­ве­зуть з со­бою в зо­ло­тiй ка­ре­тi якусь страш­ну вiдьму, а та вiдьма знов за­ве­де пан­щи­ну.

    Незабаром за гетьманським дво­ром заг­ра­ли му­зи­ки. Ган­на Хмельницька, Ка­те­ри­на й Оле­на ки­ну­лись до вi­кон. У двiр увiй­шов ор­кестр, i му­зи­ки гра­ли го­лос­но­го мар­ша. За му­зи­ка­ми їхав Да­ни­ло Ви­говський, а за ним ти­хо ко­ти­лась блис­ку­ча фран­цузька ка­ре­та, в кот­рiй си­дi­ла гетьман­ша, її не­вiст­ка Ма­ру­ся Стет­ке­ви­чiв­на i ма­ленька Прi­ся, доч­ка Яки­ли­ни Пав­ловської. На всiх ко­нях над го­ло­ва­ми, на кра­кiвських ви­со­ких хо­му­тах, ма­ня­чi­ли чер­во­нi по­яси i го­рi­ли, як жар, на сон­цi. За гетьман­ши­ною ка­ре­тою ко­ти­ли в двiр ба­га­тi й блис­ку­чi екi­па­жi, в кот­рих си­дi­ли Пав­ловська, По­да­рицька, Руд­ницька, Лговська, якась ро­дич­ка гетьма­на, Ви­говська, й iн­шi ба­га­тенькi шлях­тян­ки, гетьман­ши­нi знай­омi. Пав­ловська взя­ла з со­бою й свою гар­ну доч­ку Ма­рин­цю. Хрис­ти­на, Ма­ру­си­на доч­ка, кот­ру гетьман­ша лю­би­ла за її ве­се­лiсть та жва­вiсть, си­дi­ла в екi­па­жi з Пав­ли­ною Руд­ницькою. I пе­ред поїздом, i по­зад поїзда ска­ка­ли на ко­нях ко­за­ки, а по­зад усiх їха­ли на во­зах дво­ро­вi слу­ги гетьман­шi: кон­ди­тер, пив­ни­чий i кра­вець Ва­силькiвський, кот­рий зго­див­ся їха­ти до Чи­ги­ри­на за доб­рi гро­шi.

    Гетьман i Да­ни­ло Ви­говський ви­са­ди­ли Оле­сю з ка­ре­ти. Сам гетьман од­чи­нив две­рi в свiт­ли­цю i про­вiв її, взяв­ши пiд ру­ку. Гетьман­ша бу­ла уб­ра­на в роз­кiш­ну яс­но-го­лу­бу сук­ню, в ви­со­кий мiц­но нак­рох­ма­ле­ний бi­лий як снiг ко­мiр. На пле­чi во­на на­ки­ну­ла ма­ли­но­вий кун­туш. Мо­ло­да гетьман­ша i справ­дi всту­пи­ла в гос­по­ду Ви­говсько­го, нi­би яка ко­ро­ле­ва. Ко­зацькiй стар­ши­нi ця пиш­но­та не спо­до­ба­ла­ся. Пол­ков­ни­ки пе­рег­ля­да­лись по­мiж се­бе й ос­мi­ха­лись з-пiд усiв. Усi ро­дич­ки i гетьман­ши­нi знай­омi так са­мо бу­ли ба­га­то уб­ра­нi то в пиш­нi жу­па­ни та кун­ту­шi, то в фран­цузькi сук­нi. Уся свiт­ли­ця спов­ни­лась гiстьми.

    Ганна Хмельницька вис­ту­пи­ла на­зуст­рiч гетьман­шi i по­да­ла їй хлiб та сiль. Гетьман­ша взя­ла хлiб i не по­цi­лу­ва­ла йо­го.

    - Поцiлуй же, гетьман­шо, хлiб, бо в нас та­кий зви­чай, - ти­хо про­мо­ви­ла Хмельницька до Оле­сi.

    - От i ви­ба­чай­те ме­нi, бо я не зна­ла про цей зви­чай, - ти­хо обiз­ва­лась Оле­ся, - в шлях­ти­чiв не­ма цього зви­чаю.

    - А ми, по на­шо­му ста­ро­му зви­чаю, стрi­чаємо те­бе з хлi­бом-сiл­лю. Пош­ли то­бi. Бо­же, на но­во­му мiс­цi щас­тя та вiк дов­гий, щоб ти бу­ла здо­ро­ва, як во­да, ба­га­та, як зем­ля, i дов­го проц­вi­та­ла, як квiт­ка. Дай, Бо­же, щоб ви з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем па­ну­ва­ли дов­го, жи­ли в щас­тi та в доб­рi i дiж­да­ли ону­кiв та прав­ну­кiв та ще гетьма­ну­ва­ли, по­ки й ва­шо­го вi­ку!

    - Спасибi! спа­си­бi! - про­мо­ви­ла Оле­ся. Ка­те­ри­на прис­ту­пи­ла до Оле­сi, взя­ла з її рук хлiб та сiль, пок­ла­ла на до­ро­го­му блю­дi i пос­та­ви­ла блю­до на стiл. Ган­на Хмельнi­iцька по­ча­ла вi­та­тись з мо­ло­дою гетьман­шею: во­на пок­ла­ла обид­вi ру­ки на Оле­си­нi пле­чi i по­цi­лу­ва­лась з нею три­чi, по­тiм во­ни обид­вi, в знак обо­пiльної по­ва­ги, як обид­вi гетьман­шi, по­цi­лу­ва­ли од­на дру­гу в пле­че. При­вi­тав­шись з ста­рою гетьман­шею, Оле­ся Ви­говська при­вi­та­лась з Бог­да­но­ви­ми доч­ка­ми так са­мо, як i з Ган­ною.

    - А це Юрась, мен­ший син по­кiй­но­го гетьма­на, - ска­за­ла Ган­на.

    - Не Юрась-бо, ма­мо, а Юрiй! - обiз­вав­ся на­суп­ле­ний Юрась.

    Олеся ос­мiх­ну­лась i три­чi по­цi­лу­ва­ла Юра­ся.

    - Я з Ка­те­ри­ною Ви­говською дав­ненько вже знай­ома: ми поз­най­оми­ли­ся в Києвi i та­ки час­тенько бу­ва­ли од­на в дру­гої в гос­тях. А от те­пер ми вже й рiд­ня, - ска­за­ла Оле­ся, обер­та­ючись до Ка­те­ри­ни.

    - О, я цьому ду­же ра­да! Нам бу­де не скуч­но в Чи­ги­ри­нi, бу­де ме­нi з ким i по­го­во­ри­ти, i роз­ва­жи­ти се­бе, - обiз­ва­лась ве­се­ла й го­во­рю­ча Ка­те­ри­на.

    Гетьман по­чав ре­ко­мен­ду­ва­ти Ган­нi Хмельницькiй Оле­си­них ро­ди­чок. Ган­на при­вi­та­лась з ни­ми ду­же при­вiт­но i щи­ро.

    - Прошу i те­бе, гетьман­шо, i всiх твоїх гос­тей сi­да­ти в на­шiй гос­по­дi! - про­си­ла Ган­на Хмельницька.

    Молода гетьман­ша сi­ла на ту­рецькiй со­фi на пер­шо­му мiс­цi. Ро­дич­ки по­сi­да­ли по­руч з нею. Ви­говський поп­ро­сив ко­зацьку стар­ши­ну сi­да­ти. Пол­ков­ни­ки й сот­ни­ки по­сi­да­ли на стiльцях та на дов­гих ос­ло­нах про­ти гетьман­шi. За ко­зацькою стар­ши­ною слiд­ком на­тов­пи­лось в по­кої чи­ма­ло уса­ко­го па­ро­ду, мi­щан та прос­тих ко­за­кiв. До­маш­ня прис­лу­га заг­ля­да­ла в две­рi. Усi чу­ду­ва­лись з не­ви­да­них убо­рiв но­вої гетььман­шi. I ко­за­кам, i мi­ща­нам не спо­до­бав­ся пиш­ний приїзд гетьман­шi та її ро­ди­чок в до­ро­гих блис­ку­чих екi­па­жах; не спо­до­ба­лись i кра­кiвськi хо­му­ти з при­чеп­ле­ни­ми на них чер­во­ни­ми ши­ро­ки­ми по­яса­ми. Вся ця роз­кiш­на обс­та­ва приїзду но­вої гетьман­шi бу­ла схо­жа на обс­та­ву поїздiв ук­раїнських ка­то­лицьких па­нiв та польських дi­ди­чiв, кот­рих ко­за­ки тiльки що виг­на­ли з Ук­раїни.

    - 3 мо­ло­дою гетьман­шею наїха­ла шлях­та про­вос­лав­на. Чо­го лоб­ро­го, слiд­ком за цiєю шлях­тою наїде до гетьма­на в Чи­ги­рин i польська шлях­та, - го­мо­нi­ли ко­за­ки й хло­пи, ог­ля­да­ючи з усiх бо­кiв блис­ку­чi екi­па­жi, кра­кiвськi хо­му­ти та до­ро­го­гу блис­ку­чу уп­ряж на ко­нях.

    Гетьман зве­лiв сот­ни­ко­вi Зо­ло­та­рен­ко­вi за­чи­ни­ти две­рi i вип­ро­ва­ди­ти з свiт­ли­цi зай­вий на­товп мi­щан та ко­за­кiв.

    Як же то­бi, па­нi, по­ка­зав­ся наш Чи­ги­рин? Здається, ти оце впер­ше в Чи­ги­ри­нi? - спи­та­ла Хмельницька в гетьман­щi.

    - Пiсля Києва вiн ме­нi здається ду­же прос­тим. Ме­нi не спо­до­ба­лось, що в Чи­ги­ри­нi ду­же ба­га­то вiй­ська, ду­же ба­га­то ко­за­кiв. На яку ули­цю не по­вер­ни, скрiзь ко­за­ки та ко­за­ки, не­ена­че я опи­ни­лась десь в вiй­сько­во­му та­бо­рi, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Бо Чи­ги­рин - вiй­сько­ве ко­зацьке мiс­то. А ти, гетьман­шо, пев­но, не лю­биш ко­за­кiв? - спи­та­ла в Оле­сi Оле­на Не­чаєва.

    - Нi, не те, що не люб­лю… але де ба­га­то вiй­ська, там жи­ти не­доб­ре, нес­по­кiй­но: скрiзь бряз­ка­ють шаб­лi та грим­лять ли­тав­ри, як у Києвi ко­ло свя­тої Со­фiї, де те­пер осе­ли­лись мос­ковськi стрiльцi. Я, бач­те, шля­хетсько­го ро­ду i та­ки до ко­за­кiв не звик­ла, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Нiчого те, нi­чо­го! - обiз­вав­ся гетьман Ви­говський. - По­жи­веш в Чи­ги­ри­нi, то звик­неш. А от вес­ною, як по­теп­лi­шає над­во­рi, пе­реїде­мо на жит­тя в Су­бо­тiв, в па­лац гетьма­на Бог­да­на, прос­тор­ний та свiт­лий. А там са­ди, як рай, там па­сi­ки в сад­ках, ку­ди не по­вер­нись. Там то­бi бу­де спо­кiй­но жи­ти: я знаю, що ти лю­биш спо­кiй та ти­шу.

    - От там так гар­но, як в раю! Я до те­бе, гетьман­шо, бу­ду час­тенько на­вi­ду­ва­тись в Су­бо­тiв, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на.

    - Навiдуйся, сер­це Ка­те­ри­но, до ме­не i в Чи­ги­ри­нi, бо в но­во­му мiс­цi, мiж но­ви­ми зад­ля ме­не людьми, я бу­ду нi­би на да­ле­кiй чу­жи­нi, - ска­за­ла Оле­ся до своєї давньої знай­омої Ка­те­ри­ни, кот­ру во­на лю­би­ла за її ве­се­лу вда­чу i за при­род­же­ну роз­мов­нiсть.

    Тим ча­сом роз­мо­ва мiж ста­рою i мо­ло­дою гетьман­шею якось не йшла. Бу­ло зра­зу знать, що во­ни од­на дру­гiй не при­па­ли до впо­до­би. Ко­зацька стар­ши­на го­мо­нi­ла по­мiж со­бою сти­ха, пог­ля­да­ючи ско­са на но­ву гетьман­шу. Ро­дич­ки Оле­си­нi мов­ча­ли i розг­ля­да­ли свiт­ли­цю та обс­та­ву. Од­на Ка­те­ри­на про­ва­ди­ла роз­мо­ву з Оле­сею, як дав­ня знай­ома. В свiт­ли­цi по­ча­ло сти­ха­ти; вид­ко бу­ло, що гос­тi бу­ли при­том­ле­нi пiс­ля да­ле­кої до­ро­ги. Мо­ло­да i про­вор­на Хрис­ти­на, Оле­си­на не­бо­га, без со­ро­му каз­ка, по­зiх­ну­ла, а по­тiм вста­ла з стiльця, по­тяг­ла аа ру­ку з со­бою Ма­рин­цю, i во­ни вдвох пiш­ли кру­гом свiт­ли­цi, ог­ля­да­ючи хи­мер­но посп­лi­ту­ва­нi ма­люн­ки на стi­нах та до­ро­гу зброю, що бу­ла по­роз­вi­шу­ва­на по кут­ках. Ве­се­ла Хрис­ти­на, не зва­жа­ючи на по­важ­ну стар­ши­ну, по­ча­ла бi­га­ти i на­вiть пус­ту­ва­ти. Ма­ру­ся Стет­ке­ви­че­ва спро­бу­ва­ла спи­ня­ти свою доч­ку, але Хрис­ти­на про неї й ву­хом не ве­ла i пiд­би­ва­ла на пус­то­щi й Ма­рин­ку; здiй­ма­ла з стiн руш­ни­цi та шаб­лi i по­да­ва­ла Ма­рин­цi, кот­ра не зна­ла, що ро­би­ти з ти­ми руш­ни­ця­ми та шаб­ля­ми, i вер­тi­ла їх у ру­ках. Гетьман­ша на­си­лу впи­ни­ла Хрис­ти­ну i зве­лi­ла пан­нам не за­чi­па­ти то­го, що до їх не на­ле­житься. Хрис­ти­на на­ду­лась i сi­ла. Ма­рин­ка сi­ла по­руч з нею, i во­ни по­ча­ли ти­хо ба­ла­ка­ти про мо­ло­дих сот­ни­кiв, кот­рi си­дi­ли про­ти їх.


    Тим ча­сом вiс­то­вець дав зна­ти, що їде пос­ла­нець од ко­ро­ля - Беньовський, кот­ро­го гетьман спо­дi­вав­ся до се­бе на днях. Гетьман вис­лав йо­му на­зуст­рiч двох пол­ков­ни­кiв, а сам з стар­ши­ною вий­шов на га­нок i ждав йо­го. Приїхав не­за­ба­ром i Беньовський з дво­ма па­на­ми. Ви­говський щи­ро при­вi­тав­ся з ним i зап­ро­сив до свiт­ли­цi. Не­за­ба­ром в свiт­ли­цю всту­пив Ка­зи­мир Беньовський, дав­нiй при­ятель гетьма­на Ви­говсько­го, те­пер пос­ла­нець з Вар­ша­ви у польсько­го ко­ро­ля. Вiн ввiй­шов в свiт­ли­цю ти­хою, по­важ­ною хо­дою, i Ви­говський знов при­вi­тав­ся з ним, об­няв­ся навх­рест i три­чi по­цi­лу­вав­ся. З цього га­ря­чо­го i ра­дiс­но­го при­вi­тан­ня мож­на бу­ло за­ува­жи­ти, що гетьман i пан Беньовський вже дав­ненько, ще за жи­вот­тя гетьма­на Бог­да­на, бу­ли в ве­ли­ко­му при­ятельствi. Не по­таїлось це їх, оче­ви­дяч­ки, давнє при­ятельство i од ко­зацької стар­ши­ни, i од Оле­сi.

    Виговський взяв за ру­ку Беньовсько­го i по­вiв до Оле­сi:

    - Моя до­ро­га гетьман­шо! Це яс­но­вельмож­ний пан Ка­зи­мир Беньовський, во­линський каш­те­лян i пос­ла­нець од йо­го ми­лос­тi най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля. При­був­ши цим ча­сом до Чи­ги­ри­на, йо­го яс­но­вельмож­нiсть хо­че поз­до­ро­ви­ти те­бе, гетьман­шо.

    Гетьманша вста­ла i ра­до при­вi­та­лась з Беньовським. Беньовський на­вист­рiч­ки по­чав го­во­ри­ти їй крас­но­мов­ну про­мо­ву. Вiн всла­вив­ся своїми про­мо­ва­ми i в Польщi, i на Ук­раїнi, зад­ля то­го ко­роль час­то ви­би­рав йо­го за пос­лан­ця на Ук­раїну, ко­ли тре­ба бу­ло об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми при­хи­ли­ти ко­зацьку стар­ши­ну до польських iн­те­ре­сiв i, са­мо по со­бi, пiд­ду­ри­ти її крас­но­мов­ни­ми обi­цян­ка­ми. Беньовський став се­ред свiт­ли­цi про­ти гетьман­шi, щоб ска­за­ти свою при­вi­тальну про­мо­ву. По ста­ро­давньому зви­чаю ора­то­рiв вiн по­чи­нав свої про­мо­ви або од Ада­ма й Ноя, або од са­мо­го Бо­га, що в на­шi ча­си ви­хо­дить трош­ки смiш­но.

    - Найвищий ро­зум, кот­ро­го ми на­рi­каємо Бо­гом, най­ви­ща сут­но­та, цар над не­бом i зем­лею, ко­лись сот­во­рив пер­шо­го чо­ло­вi­ка Ада­ма i пер­шу жiн­ку Єву, - так по­чав Беньовський свою про­мо­ву. - Най­ви­ща сут­но­та увiв пер­шо­го чо­ло­вi­ка i йо­го суп­руж­ни­цю в пиш­ний рай, зу­мис­не для цiєї пер­шої па­ри за­сад­же­ний. Ви, яс­но­вельмож­на гетьман­шо, з яс­но­вельмож­ним гетьма­ном те­пер в Чи­ги­ри­нi та в Су-бо­то­вi, як Адам i Єва бу­ли в раю. Вi­таю ж вас, яс­на па­нi з ве­ли­ко­го ро­ду, i ба­жаю вам щас­тя-до­лi в цьому но­во­му раю на пиш­нiй Ук­раїнi, поз­до­ров­ляю вас з ва­шим ви­со­ким ти­ту­лом, з ти­ту­лом нi­би ко­ро­ле­ви на Ук­раїнi по ва­шо­му ста­но­ви­щу в ук­раїнсько­му сус­пiльствi.

    Беньовський по­цi­лу­вав гетьман­шу в ру­ку, во­на по­цi­лу­ва­ла йо­го в пле­че.

    - Прошу ж вас, яс­но­вельмож­ний па­не, сi­да­ти. Будьте на­шим приємним гос­тем. Я ба­жаю час­то вас ба­чи­ти в Чи­ги­ри­нi i в нас в гос­тях, хоч ви й да­ле­ченько-та­ки од нас жи­ве­те, - ска­за­ла гетьман­ша.

    Беньовський сiв про­ти гетьман­шi ко­ло сто­ла.

    - Ох, не близький свiт! Я те­пер про­бу­ваю в своїй маєтнос­тi на По­дiл­лi, ко­ло Ба­ра, але бi­лiєш то­го, що жи­ву в Вар­ша­вi або на Во­ли­нi.

    - Прибувайте до нас час­тi­ше, бу­де­те опо­вi­да­ти ме­нi про Вар­ша­ву, про двiр, про двiрськi зви­чаї, про двiрське жит­тя: бу­де що ме­нi пос­лу­ха­ти, бо я, приз­на­юся, ду­же цi­ка­ва зна­ти; як жи­вуть лю­ди, ви­щi за нас i прос­вiт­нi­шi.

    - Спасибi вам, яс­но­вельмож­на гетьман­шо, за честь! Спа­си­бi!

    - Тут, в Чи­ги­ри­нi, в па­ла­цi гетьма­на Бог­да­на, все ду­же по-ста­рос­вiтсько­му: на стi­нах, за об­ра­за­ми, ви­ши­ва­нi руш­ни­ки, на сте­лi по­на­мальову­ва­нi ян­го­ли та уся­кi ма­люн­ки, не­на­че в церк­вi. Це ме­нi не по­до­бається.

    - Чому ж? Ян­го­ли нi­ко­му не шко­дять, - Обiз­ва­лась ста­ра гетьман­ша Ган­на.

    - Воно так, але церк­ва церк­вою, а па­лац па­ла­цом, - ска­за­ла Оле­ся. - От у па­ла­цi мо­го по­кiй­но­го па­нот­ця, i в кня­зя Со­ло­ми­рецько­го, i в кня­зя Лю­бецько­го то все вже по-чу­жо­земсько­му: на сте­лi скрiзь по­на­мальову­ва­нi аму­ри та ве­не­ри, як в Лув­рi або в Вар­ша­вi в па­ла­цi ко­ро­ля.

    - Нiчого те, яс­но­вельмож­на гетьман­шо, нi­чо­го те! По­жи­ве­те, то й ви пос­та­ви­те па­лац, а вар­шавськi май­ст­ри по­на­мальову­ють вам та­ких аму­рiв та ку­пi­до­нiв, що аж гар­но бу­де по­ди­ви­тись: са­ма лю­бов так i про­си­ти­меться в сер­це з сте­лi та стiн. А лу­ка­вi ку­пi­до­ни бу­дуть з сте­лi пальчи­ком ки­ва­ти на ва­ших кра­сунь: сте­ре­жiться, мов­ляв, кра­су­нi, бо мої стрi­ли не жар­ти! Ой сте­ре­жiться! бо й чи­ги­ринськi ко­за­ки не вiльнi од стрiл Ку­пi­до­на: по­бiд­жу­ють во­ни й ко­за­кiв.

    Беньовський обер­нув­ся до дам та пан­нiв i по­ки­вав на них пальцем. Да­ми ус­мiх­ну­лись.

    - Ой ви вже на­го­во­ри­те! Вид­но, що ви вар­шав'як, - обiз­ва­лась смi­ли­ва й про­вор­на Пав­ловська.

    Дверi од­чи­ни­лись, i в свiт­ли­цю всту­пив шлях­тич, київський пiд­ко­мо­рiй Юрiй Не­ми­рич з кiлько­ма про­вос­лав­ни­ми дi­ди­ча­ми-па­на­ми, кот­рi, по во­лi чи по не­во­лi, бу­ли при­хильнi до ко­за­кiв ще за гетьма­на Бог­да­на i пiш­ли на­вiть в ко­за­ки до йо­го на служ­бу, хоч i гнi­ва­лись на йо­го за те, що че­рез йо­го хло­пи од­би­лись од пан­щи­ни. До­вi­дав­шись, що мо­ло­дої гетьман­шi ждуть в Чи­ги­ри­нi, Не­ми­рич заз­да­ле­гiдь при­був до Чи­ги­ри­на, щоб поз­до­ро­ви­ти мо­ло­ду гетьман­шу-шлях­тян­ку. Ви­со­кий та рiв­ний ста­ном, з ро­зум­ни­ми очи­ма, по­важ­ний на хо­дi, слав­ний ора­тор то­го ча­су та вче­ний чо­ло­вiк, Юрiй Не­ми­рич всту­пив в свiт­ли­цю ти­хо й по­важ­но, не­на­че всту­пав в се­нат. Йо­го час­то шлях­та ви­би­ра­ла за пос­лан­ця в вар­шавський сейм, i вiн го­во­рив в сей­мi та се­на­тi ду­же крас­но­мов­нi й ро­зум­нi про­мо­ви ла­тинською мо­вою. Не­ми­рич був уб­ра­ний в фран­цузьке уб­ран­ня XVII вi­ку, в чор­ний каф­тан, в че­ре­ви­ки й пан­чо­хи. Кру­гом шиї бi­лiв ви­со­кий цуп­кий ко­мiр, але по­верх цього уб­ран­ня Не­ми­рич на­ки­нув на пле­чi ко­зацький тем­но-зе­ле­ний ок­са­ми­то­вий кун­туш.

    - Моя до­ро­га гетьман­шо! Це Юрiй Не­ми­рич, дi­дич, ов­руцький ста­рос­та i київський пiд­ко­мо­рiй; це мiй до­ро­гий знай­омий, - про­мо­вив Ви­говський до своєї жiн­ки.

    Олеся вста­ла. Не­ми­рич поз­до­ро­вив її ко­ро­теньким при­вi­тан­ням, мi­ша­ючи ста­рос­вiтську книж­ну мо­ву з жи­вою ук­раїнською мо­вою. Юрiй Не­ми­рич по­цi­лу­вав Оле­сю в ру­ку. Во­на поп­ро­си­ла йо­го сiс­ти. Не­ми­рич при­вi­тав­ся i з ста­рою гетьман­шею. Вiн бу­вав в ос­тан­нi ча­си i в гетьма­на Бог­да­на, в йо­го па­ла­цi, по­ми­рив­шись з но­вим ко­зацьким сус­пiльським ук­ла­дом жит­тя на Ук­раїнi. Не­ми­рич при­вi­тав­ся i до Беньовсько­го, як до давнього знай­омо­го.

    - Який я ра­дий, що ми тут стрi­ли­ся, не­на­че змо­ви­лись, - ска­зав Беньовський до Не­ми­ри­ча. - Як ми дав­но ба­чи­лись! як дав­но!

    - Нема де прав­ди дi­ти, та­ки дав­ненько, - обiз­вав­ся Не­ми­рич.

    - Я дав­но чу­ла про вас, ша­нов­ний па­не, од сво­го дядька й опi­ку­на Хрис­то­фо­ра Стет­ке­ви­ча. Вiн ду­же хва­лив вас, як вче­но­го чо­ло­вi­ка i слав­но­го ора­то­ра. Вiн кальвi­нiст, як i ви.

    - О нi, яс­но­вельмож­на! Я був ко­лись за­мо­ло­ду со­цi­нi­аном, але по­вер­нув­ся до вi­ри сво­го на­ро­ду, - ска­зав Юрiй Не­ми­рич. - Я вже дав­но став знов пра­вос­лав­ний.

    - Ви бу­ва­ли в чу­жих кра­ях? У Фран­цiї, в Па­ри­жi?- спи­та­ла в йо­го гетьман­ша.

    - Бiльш то­го, яс­но­вельмож­на, що в Гол­лан­дiї. При­див­ляв­ся до чу­жо­земсько­го жит­тя, до шко­ли, до на­уки, щоб се­бе тро­хи прос­вi­ти­ти, бо i в на­ших, i в польських шко­лах ще не­ма прав­ди­вої свiтської на­уки, яка вже те­пер сут­нiє по чу­жо­земських кра­ях. Я ба­жав [би] по­за­во­ди­ти та­кi шко­ли i в нас на Ук­раїнi за­мiсть ду­хов­них цер­ков­них шкiл. Я вер­нув­ся до вi­ри своїх пред­кiв, прис­тав, як i ба­га­то на­ших пра­вос­лав­них дво­рян-дi­ди­чiв, до по­кiй­но­го гетьма­на Бог­да­на, бо хоч ко­за­ки знес­ли пе­ре­го­род­ки мiж уся­ки­ми верст­ва­ми на­шо­го сус­пiльства, зни­зи­ли на­шу шлях­ту, але за­те ж Бог­дан, хоч, мо­же, й не­са­мо­хiть, виз­во­лив на­род од крi­пацт­ва.

    - Пане Юрiю! па­ни по­вин­нi бу­ти в кож­нiй дер­жа­вi, бо на їх ле­жить ви­со­ка по­вин­нiсть обо­ро­ня­ти рiд­ний край i дба­ти про на­уку та прос­вiт­нiсть, - ска­зав Беньовський.

    - Це вже моє дi­ло, а не твоє, па­не Беньовський, - обiз­вав­ся Юрiй Не­ми­рич, - я й сам не зрi­каю вар­тос­тi ви­щої верст­ви, шля­хетст­ва для своєї вiт­чи­ни, але рабст­во ме­нi не по­до­бається. Кож­ний чо­ло­вiк но­сить в со­бi об­раз Бо­жий.

    - Ясновельможнi па­но­ве! Те­пер час не зма­га­тись, а ве­се­ли­тись, що моя до­ро­га гетьман­ша бла­го­по­луч­но доїха­ла з Києва до но­во­го жит­ла. Ма­мо, час би вже при­вi­та­ти гос­тей ста­рим ме­дом, од кот­ро­го уся­кi хма­ри зсо­ву­ються з чо­ла! - ска­зав гетьман до Ган­ни Хмельницької. - По­час­туй­те, ма­мо, мою мо­ло­ду гетьман­шу та моїх вельми­ша­нов­них гос­тей тим ме­дом: мо­же, во­ни тро­хи роз­ве­се­ляться.


    Ганна Хмельницька вий­шла на ча­сок, а по­тiм вер­ну­лась. За нею слiд­ком всту­пив в свiт­ли­цю ко­зак i ви­нiс на срiб­но­му блю­дi здо­ро­вий жбан ста­ро­го ме­ду i вже по­на­ли­ва­нi ме­дом срiб­нi куб­ки: Ви­говський по­дав пер­ший ку­бок Оле­сi, взяв один ку­бок у ру­ки, усi гос­тi взя­ли по куб­ко­вi ме­ду i повс­та­ва­ли.

    - Вип'ємо за здо­ров'я моєї до­ро­гої мо­ло­дої гетьман­шi! - про­мо­вив Ви­говський.

    - За здо­ров'я яс­но­вельмож­ної мо­ло­дої гетьман­шi! Да­руй же, Бо­же, щоб ва­ше жит­тя бу­ло со­лод­ке й мiц­не, як оцей ста­рий мед, п'яне чо­ло! - гук­нув Беньовський на всю свiт­ли­цю. - Вi­ват! вi­ват! вi­ват!

    Усi гос­тi гук­ну­ли три­чi "Вi­ват!". Са­ме в той час при­був в двiр дядько гетьман­шi Оле­сi по ма­те­рi, князь Бог­дан Со­ло­ми­рецький з мо­ло­денькою доч­кою Зi­наїдою. Од­чи­ни­лись в свiт­ли­цю две­рi i, як гос­тi пи­ли мед i кри­ча­ли вi­ват, на по­ро­зi з'явив­ся Со­ло­ми­рецький по­руч з своєю гар­ною доч­кою.

    - Ого-го! князь Со­ло­ми­рецький! На­ли­вай­те куб­ки ме­дом! Вип'ємо за здо­ров'я кня­зя i йо­го доч­ки Зi­наїди! - гук­нув Ви­говський на­зуст­рiч ро­ди­че­вi-кня­зе­вi, ра­дий, що до йо­го за­вi­та­ли в гос­тi тi Оле­си­нi ро­ди­чi, кот­рi йшли про­ти Оле­си­но­го шлю­бу з ним.

    - За чор­нi оч­ка та гар­нi брiв­ки мо­ло­дих пан­нiв Ма­рин­цi, Хрис­ти­ни та кня­зiв­ни Зi­наїди! вi­ват! - гук­нув Беньовський, не­на­че вiн був мо­ло­денький па­нич.

    - Вiват! - гук­ну­ли гос­тi, а пан­ни за­со­ро­ми­лись, по­чер­во­нi­ли i тiльки пог­ля­да­ли од­на на дру­гу: звiд­кiль, мов­ляв, i для чо­го це та­ка нам честь. Ко­зацька стар­ши­на тiльки пе­рег­ля­да­лась та ос­мi­ха­лась. Ко­за­ки зна­ли, що п'ють за здо­ров'я пан­нiв та жi­ноцт­ва тiльки в польських па­ла­цах; це не був ко­зацький зви­чай пи­ти при­люд­но за по­важ­них ока­зiй за здо­ров'я жi­ноцт­ва. Ок­рiм то­го, їм не спо­до­бав­ся приїзд до но­во­го гетьма­на шлях­ти­чiв та ро­ди­чiв гетьман­шi ви­со­ко­го ко­лi­на.

    Маринця й Христй­на ки­ну­лись до Зi­наїди i по­ча­ли з нею об­нi­ма­тись та цi­лу­ва­тись.

    - Ой, яка я ра­да, що оце ти, Ма­рин­цю, та ти, Зi­наїдо, приїха­ли до Чи­ги­ри­на, - го­во­ри­ла Христй­на до мо­ло­дих пан­нiв, - бу­де ме­нi з ким по­гу­ля­ти й по­ба­ла­ка­ти. А то го­во­ри з ста­ри­ми! Там-то ме­нi втi­ха з ста­рих тi­ток та дя­дин! - жар­ту­ва­ла Христй­на, ско­са пог­ля­да­ючи на тих тi­ток та дя­дин.

    - А знаєш, сер­це Хрис­тю, що гетьман­ша про­сить мою ма­му, щоб я зос­та­лась в неї жи­ти в Чи­ги­ри­нi та в Су­бо­то­вi, - ти­хо ше­по­тi­ла Ма­рин­ка Хрис­ти­нi на вуш­ко.

    - Невже! От i доб­ре! - ска­за­ла Христй­на i аж крут­ну­лась на од­но­му мiс­цi, а по­тiм пiдс­ко­чи­ла.

    - А про що там, пан­ни, ви ше­по­че­те? Пев­но, про нас, ста­рих? - спи­тав Ви­говський в пан­нiв зда­ле­ку.

    - Авжеж! Ше­по­чуть во­ни ниш­ком не про нас, ста­рих, а про мо­ло­дих! - ска­зав ве­се­лий Беньовський. - Ой пан­ни! сте­ре­жiться ли­шень ви мо­ло­дих ко­за­кiв, цих сте­по­вих ор­лiв. Наїха­ли ж ко­лись до гетьма­на Бог­да­на з воєво­дою Ада­мом Ки­се­лем мо­ло­дi шлях­тян­ки й пан­ни, й па­нiї та й… де­кот­рi й до­до­му не по­вер­та­лись, на­вiть за­мiж­нi, не тiльки пан­ни: по­за­лi­та­ли на вольнi сте­пи з кра­су­ня­ми ко­за­ка­ми, по­ки­ну­ли на­вiть своїх чо­ло­вi­кiв. Ой сте­ре­жiться ко­за­кiв! Бо ко­зак, як орел, як по­ба­чив дiв­чи­ну, то i вмер, - жар­ту­вав ве­се­лий Беньовський.

    - Та ми, па­не Беньовський, цього не ду­же боїмо­ся! Ми в цьому без­печ­нi, - обiз­ва­лась ве­се­ла Хрис­ти­на.

    - Ми не боїмось ко­за­кiв, - до­да­ла за нею Ма­рин­ка.

    - Моя гар­на пан­но! Не за­рi­кай­тесь заз­да­ле­гiдь i не ру­чай­тесь за своє сер­це, бо сер­це вольне, як вi­тер, - ска­зав Беньовський.

    - Я за­рi­ка­юсь заз­да­ле­гiдь, - обiз­ва­лась Христй­на.

    - I я за­рi­ка­юсь, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    - Глядiть ли­шень та сте­ре­жiться! Не дур­но ж спi­ва­ють в пiс­нi: "Ой дiв­чи­на-гор­ли­ця до ко­за­ка гор­неться", - про­мо­вив Беньовський i по­ки­вав де­лi­кат­но пальцем на трьох пан­нiв. - Ви три гра­цiї, а де­кот­рi ко­за­ки люб­лять гра­цiї, хоч во­ни все в бит­вах тро­хи не щод­ня.

    Панни i справ­дi зо­ри­ли ско­са оч­ка­ми по ко­за­ках, кот­рi си­дi­ли по­пiд стi­ною дов­гим ря­дом. Мiж до­ход­жа­лою стар­ши­ною си­дi­ли й мо­ло­дi, й гар­нi сот­ни­ки i прос­тi ко­за­ки, си­ни де­кот­рих по­важ­них ста­рих сот­ни­кiв та пол­ков­ни­кiв.

    - А при­ди­вiться й вга­дай­те, хто з мо­ло­дих ко­за­кiв тут най­кра­щий? - го­во­ри­ла ве­се­ла Христй­на до Ма­рин­ки та Зi­наїди.

    Маринка й Зi­наїда ос­мiх­ну­лись i мов­ча­ли.

    - Але жар­ти жар­та­ми, а нам час i честь зна­ти, да­ти спо­кiй мо­ло­дiй гетьман­шi i по­до­рож­нiм, бо во­ни здо­ро­жи­лись. Чи прав­ду я ка­жу, па­не пiд­ко­мо­рiй? - ска­зав Беньовський, встав­ши з мiс­ця.

    - Правда твоя, прав­да! Тре­ба нам i честь зна­ти, - обiз­вав­ся Не­ми­рич.

    Беньовський, Не­ми­рич i вся ко­зацька стар­ши­на за­во­ру­ши­лась, встав­ши з мiс­ця: всi во­ни розп­ро­ща­лись з гетьман­шею та з приїжджи­ми. Гетьман зап­ро­сив усiх до своїх свiт­лиць, до­ки пок­ли­чуть їх на обiд.

    - Не за­бу­вай­те ж нас, яс­но­вельмож­ний па­не Беньовський! На­вi­дуй­тесь до нас! I ви, па­не Не­ми­ри­чу, не ми­най­те на­шої гос­по­ди! - зап­ро­шу­ва­ла їх гетьман­ша.

    - Вже чию гос­по­ду ми­ну, а ва­шої так не ми­ну! - го­во­рив Беньовський, обер­нув­шись на по­ро­зi.

    Гостi зос­та­лись в свiт­ли­цi i роз­ба­ла­ка­лись. Яки­ли­на Пав­ловська сi­ла по­руч з Ган­ною Хмельницькою i швид­ко поз­най­оми­лась з нею i роз­го­во­ри­лась. Пав­ли­на Руд­ницька бу­ла нез­ви­чай­но ра­да, що заїха­ла в да­ле­кий i но­вий для неї край. Ко­за­ки вчи­ни­ли на неї ду­же приємне вра­жен­ня. Во­на по­ча­ла вже ма­ри­ти, що тут в Чи­ги­ри­нi до неї при­че­питься який­сь ко­зацький пру­ди­ус, за­ко­хається в неї, до­ко­неч­не пос­ва­тає, i во­на виїде з Чи­ги­ри­на вже за­мiжньою, а не пан­ною.

    Довгенько ба­ла­ка­ли гос­тi, жду­чи обi­ду, ко­ли нес­по­дi­ва­но в свiт­ли­цю увiй­шов Юрась i, без со­ро­му каз­ка, го­лос­но про­мо­вив, не вва­жа­ючи на гос­тей:

    - Що це та­ке, ма­мо? що це та­ке?

    - А що ж це та­ке? Свiт­ли­ця, а в свiт­ли­цi на­шi ша­нов­нi гос­тi, - обiз­ва­лась Ган­на Хмельницька.

    - Я їсти вже хо­чу! Чом ви й до­сi не даєте обi­да­ти? Я вже дав­но їсти хо­чу i вже дов­ше не ви­дер­жу. Я не звик жда­ти. Ввесь Чи­ги­рин вже по­обi­дав, а ви й не ду­маєте про обiд i гад­ки не маєте.

    - Отже ж, си­ну, чи не прав­ду ти ка­жеш: на­шим гос­тям i справ­дi вже час би й обi­да­ти. А пi­ди, Ка­те­ри­но, та спи­тай в ку­ха­рiв, чи вже го­то­вий обiд?

    Катерина вий­шла на ча­сок i знов вер­ну­лась в свiт­ли­цю.

    - Вже, ма­мо, го­то­вий. Не знаю, чи го­то­вий вже до обi­ду гетьман та стар­ши­на, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    Тим ча­сом увiй­шов Ви­говський i спи­тав в Ган­ни, чи мож­на вже про­си­ти стар­ши­ну й гос­тей до сто­лу. Ка­те­ри­на опо­вiс­ти­ла, що мож­на, бо обiд вже го­то­вий. I Ган­на Хмельницька, доб­ра гос­по­ди­ня, на­го­ду­ва­ла гос­тей i гетьман­шу та­ким смач­ним обi­дом, який їм рiд­ко трап­ля­лось їсти. Мо­ло­да гетьман­ша спо­дi­ва­лась, що при обi­дi i по обi­дi бу­де здо­ро­ва ви­пи­вач­ка, що ко­зацька стар­ши­на поч­не без мi­ри пи­ти та гу­ля­ти. Але нi­чо­го цього не тра­пи­лось. Ган­на Хмельницька не ве­лi­ла по­да­ва­ти на сто­ли ба­га­то го­рiл­ки та ви­на. Во­на ще за жи­вот­тя Бог­да­на ви­ве­ла при дво­рi гетьма­на гу­лян­ку та п'янство.

    По обi­дi, як ко­зацька стар­ши­на, не­ба­га­то ви­пив­ши, ро­зiй­шлась, Ви­говський, зов­сiм тве­ре­зий, пi­шов до сво­го ка­бi­не­ту [з Беньовським], Юрiєм Не­ми­ри­чем, кня­зем Со­ло­ми­рецьким, Да­ни­лом Ви­говським та ще з кiлько­ма пра­вос­лав­ни­ми шлях­ти­ча­ми, кот­рi приїха­ли з Не­ми­ри­чем поз­до­ро­ви­ти мо­ло­ду гетьман­шу з приїздом. За­ку­рив­ши здо­ро­вi люльки, во­ни по­сi­да­ли на низьких ту­рецьких со­фах i по­ча­ли ба­ла­ка­ти од щи­ро­го сер­ця.

    - От ви, Йва­не Ос­та­по­ви­чу, те­пер i гетьман на Ук­раїнi. Що ж те­пер да­лi бу­де? - спи­тав в гетьма­на Не­ми­рич, ви­вi­ду­ючи йо­го дум­ки.

    - Те бу­де да­лi, що криється по­тай од усiх i в ва­шiй го­ло­вi. Але я вга­дую ва­шi дум­ки, па­не Не­ми­ри­чу, на­вiть прос­то ска­жу, що не по­ми­ля­юсь… - обiз­вав­ся гетьман i гля­нув пильно прос­то в вi­чi Не­ми­ри­че­вi своїми ро­зум­ни­ми гост­ри­ми очи­ма.

    - Вас ко­за­ки виб­ра­ли за гетьма­на, а ви й до­сi не пос­ла­ли на­вiть пос­лан­ця в Моск­ву, щоб опо­вiс­ти­ти ца­ря про своє виб­ран­ня, - го­во­рив Не­ми­рич.

    - Я й не ду­маю по­си­ла­ти, в Моск­ву пос­лан­ця. Не по­до­бається ме­нi Моск­ва, не по­до­ба­ються ме­нi мос­ковськi неп­рос­вi­че­нi, й ду­же гру­бi, й наг­лi мос­ковськi бо­яри. Не люб­лю я i тих мос­ковських воєвод, що вже за­сi­ли з стрiльця­ми в на­ших бiльших мiс­тах, на­вiть в тих, в кот­рих по умо­вi гетьма­на Бог­да­на з ца­рем Олек­сiєм, во­ни не по­вин­нi бу­ти, як от: в Чер­нi­го­вi, в Нi­жи­нi, - ска­зав Ви­говський.


    - Засядуть мос­ковськi воєво­ди i у всiх на­ших мiс­тах i за­бе­руть Ук­раїну в свої ру­ки. От по­ба­чи­те, яс­но­вельмож­ний гетьма­не! - го­во­рив Не­ми­рич. - Моск­ва вже скла­ла­ся з роз­би­тих удi­лiв в мо­нар­хiю, а мо­нар­хiя не стер­пить на­шої рес­пуб­лi­ки на Ук­раїнi i чи те­пер, чи по­тiм зла­має й зне­се на­шi по­ряд­ки, на­шi при­вi­леї, наш ук­лад. Польща i те­пер є рес­пуб­лi­ка, i рес­пуб­лi­ка шля­хетська: при Польщi i на Ук­раїнi вдер­житься гетьман­щи­на.

    - Це ви, па­не Не­ми­ри­чу, не­на­че чи­таєте мої дум­ки в моїй го­ло­вi, - обiз­вав­ся гетьман Ви­говський, ос­мi­ха­ючись. - Ок­рiм то­го, Моск­ва неп­рос­вi­че­на i во­на не дба­ти­ме про свiт­ло на­уки i не по­ва­жа­ти­ме на­шої прос­вiт­нос­тi на Ук­раїнi.

    - При Моск­вi на­ша прос­вiт­нiсть впа­де, на­шi шко­ли впа­дуть, бо не з Моск­ви йде до нас свiт на­уки, а з чу­жо­земських країв че­рез Польщу. Нам тре­ба за­вес­ти два унi­вер­си­те­ти: в Києвi i в Вiн­ни­цi, най­мен­ше два, i та­кi увi­вер­си­те­ти, якi я ба­чив за гра­ни­цею, з на­ука­ми свiтськи­ми, прав­ди­ви­ми, а не з те­оло­гiєю на­шої Києво-Мо­ги­лянської ака­де­мiї. Польща це по­пус­тить, а мос­ковськi бо­яри наз­вуть цi заг­ра­нич­нi шко­ли без­бож­ни­ми й лю­терськи­ми, - го­во­рив да­лi Не­ми­рич.

    - Буде в нас з Моск­вою за та­кi шко­ли ве­ли­ка тя­га­ни­на, - обiз­вав­ся Да­ни­ло Ви­говський.

    - Москва нi­ко­ли не по­пус­тить во­лi на­шiй шлях­тi, хоч би й пра­вос­лав­нiй, не тiльки ка­то­лицькiй; а скiльки гетьман Бог­дан виг­нав з Ук­раїни та­ки ук­раїнської, хоч i не вже по­ка­то­ли­че­ної, шлях­ти! - про­мо­вив, князь Со­ло­ми­рецький, - Хi­ба це доб­ре дi­ло? Хi­ба ж цi шлях­ти­чi й дi­ди­чi не дi­ти од­нiєї ма­те­рi Ук­раїни?

    I Ви­говський, i Не­ми­рич змов­ча­ли i нi­чо­го не од­по­вi­да­ли на цю дум­ку кня­зя Со­ло­ми­рецько­го.

    - Знов i те, що дер­жа­ва без шлях­ти не­мож­ли­ва рiч, - по­чав го­во­ри­ти Не­ми­рич. - Шлях­та i тiльки шлях­та має спро­мож­нiсть дба­ти про свою прос­вi­ту i роз­пов­сюд­ню­ва­ти на­уки по всiй дер­жа­вi. Вам, ко­за­кам, тре­ба б до­бу­ва­тись шля­хетських при­вi­леїв, а не змi­щу­ва­тись з плеб­сом, кот­ро­му не­ма ча­су дба­ти про ви­хо­ван­ня й прос­вiт­нiсть.

    - Оце свя­та прав­да! - аж крик­нув гетьман. - Ва­шi дум­ки прав­ди­вi. Ко­за­ки по­вин­нi зрiв­ня­тись з шлях­тою i дiс­та­ти шля­хетськi при­вi­леї, а не ста­ва­ти за­па­нiб­ра­та з плеб­сом. Че­рез це то нам Польща бiльше ста­не в при­го­дi. Але що то на це ска­же ко­зацька стар­ши­на? Що ска­жуть прос­тi ко­за­ки? Що ска­же на­род? Польщi не люб­лять на Ук­раїнi.

    - Буде бiй­ка, бу­де ко­лот­не­ча пов­сяк­час, але по­тiм, як усi по­ба­чать, що по­ля­ки не втру­ча­ються в спра­ви на Ук­раїнi, то й за­мовк­нуть, а по­тiм пот­ро­ху звик­нуть до но­вих по­ряд­кiв, - про­мо­вив Не­ми­рич.

    - Я за­ду­мав знов з'єдна­тись з Польщею, - обiз­вав­ся гетьман Ви­говський, - i вчи­ню це дi­ло хоч би й де­кот­рi ко­за­ки i не прис­та­ли на це, хоб би по­ли­лись рi­ки кро­вi. Ко­роль са­мо по со­бi по­ви­нен нас з'єдна­ти з по­ля­ка­ми, як рiв­них з рiв­ни­ми, вольних з вольни­ми. Я завт­ра зап­ро­шу до се­бе ко­зацьку стар­ши­ну нi­би на по­ра­ду i до­вi­да­юсь, якi в їх дум­ки та гад­ки, який в їх пог­ляд на це дi­ло. Сер­це моє ле­жить до Польщi, а не до тем­ної Моск­ви. А ви, яс­но­вельмож­ний па­не Беньовський, при­ходьте завт­ра до нас на по­ра­ду i вчи­нiть про­по­зи­цiю од ко­ро­ля й се­на­та. Ме­нi нi­яко­во са­мо­му по­чи­на­ти цю про­по­зи­цiю.

    - Добре, доб­ре, яс­но­вельмож­ний! Не­хай i пан Не­ми­рич при­хо­дить, i ви, шлях­ти­чi, при­ходьте: мо­же, ми i вмо­ви­мо не­по­кiр­ли­вих i нез­год­них з на­ми пол­ков­ни­кiв.

    Гетьман Ви­говський дру­го­го дня вве­че­рi скли­кав до се­бе ко­зацьку стар­ши­ну на по­ра­ду, щоб во­на вис­лу­ха­ла про­по­зи­цiю ко­ро­лiвсько­го пос­лан­ця Беньовсько­го. Гетьман хо­див по яс­но ос­вi­че­нiй свiт­ли­цi ти­хою хо­дою, спус­тив­ши го­ло­ву до­до­лу. Ду­ми роєм ви­ли­ся в йо­го го­ло­вi, од­на од­ну по­пе­ред­жа­ючи, як хви­лi на во­дi в не­го­ду на здо­ро­во­му вiт­рi. Ви­говський, як тiльки став гетьма­ном, од­ра­зу за­ду­мав план з'єднан­ня Ук­раїни з Польшею, але по­чу­вав, що пiс­ля Бог­да­но­вих по­бiд над Польщею це дi­ло бу­де труд­не й не­без­печ­не.

    "Ой ве­ли­ке й не­без­печ­не дi­ло за­ду­ма­ла моя го­ло­ва! - ду­мав гетьман, ла­ма­ючи ру­ки так, що аж пальцi лу­ща­ли. - I тре­ба ха­па­тись з цим дi­лом, бо Юрась вий­де з ака­де­мiї i вiзьме од ме­не гетьманську бу­ла­ву. По­ри­ває всю мою ду­шу не на пiв­нiч, а ту­ди, на за­хiд, до Польщi, до Євро­пи. Там для ме­не сяє сон­це, а пiв­нiч не­на­че зас­ло­не­на чор­ни­ми хма­ра­ми. Ко­роль на­да­рить ме­не маєтнос­тя­ми, се­ла­ми, лi­са­ми; рiч­кою поллється зо­ло­то з Вар­ша­ви. Ой ду­ми мої, мрiї мої зо­ло­тi! Не даєте ви ме­нi спо­кою нi вдень нi вно­чi. Але тре­ба… тре­ба про­ва­ди­ти дi­ло ро­зум­но й обе­реж­но, щоб ча­сом i моя го­ло­ва не по­ко­ти­лась до­до­лу, як ди­тя­чий м'яч: в цьому дi­лi - або пан, або про­пав!

    I хрус­ну­ли усi пальцi на обох ру­ках в гетьма­на; знов по­хи­ли­лась йо­го го­ло­ва ще ниж­че, а хо­да по свiт­ли­цi ста­ла ти­хi­ша. Гетьман спи­нив­ся i став на од­но­му мiс­цi; йо­го го­ло­ва не­на­че зах­ряс­ла в на­тов­пi смi­ли­вих ду­мок, не­на­че не мог­ла знес­ти ве­ли­кої ва­ги ве­ли­ких ду­мок. Вiн не­на­че ба­чив пе­ред своїми очи­ма той блиск, си­лу й сла­ву Ук­раїни, бо ду­же лю­бив рiд­ний край.

    Почала зби­ра­тись в свiт­ли­цю ко­зацька стар­ши­на, яка то­дi на­го­ди­лась до Чи­ги­ри­на: прий­шов Пав­ло Те­те­ря, пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник, що дер­жав сест­ру гетьма­на Ви­говсько­го; на­дiй­шов Бог­да­но­вич-За­руд­ний, ге­не­ральний су­дець; Ти­мiш Но­сач, ге­не­ральний обоз­ний; прий­шов шу­рин Бог­да­на Хмельницько­го Яким Сом­ко; прий­шли Цю­цю­ра, [Остап Зо­ло­та­рен­ко], пол­ков­ни­ки Да­ни­ло Ви­говський та Не­чай; Бог­да­но­вi зя­тi й iн­шi сот­ни­ки, кот­рi то­дi при­бу­ли до Чи­ги­ри­на. Не­за­ба­ром увiй­шов в свiт­ли­цю Юрiй Не­ми­рич, а за­раз за ним всту­пив ко­ро­лiвський пос­ла­нець пан Беньовський.

    - Од най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля з Вар­ша­ви при­був до нас, гетьма­на, i до вас, ко­зацька стар­ши­но, пос­ла­нець яс­но­вельмож­ний Беньовський з ко­ро­лiвською про­по­зи­цiєю. Про­си­мо вас вваж­ли­во вис­лу­ха­ти про­по­зи­цiю i, по­ра­див­шись вку­пi з на­ми, ска­за­ти пос­лан­це­вi свою од­по­вiдь, - по­чав го­во­ри­ти гетьман Ви­говський.

    - Чи це, гетьма­не, бу­де ра­да, чи тiльки по­ра­да?-спи­тав в гетьма­на дех­то з стар­ши­ни.

    - Нi, це тiльки по­ра­да, так… тим ча­сом… Як дi­ло пi­де в нас на лад, то­дi ми збе­ре­мо й прав­ди­ву ко­зацьку ра­ду i опо­вiс­ти­мо цю про­по­зи­цiю од ко­ро­ля та польсько­го се­на­ту, - про­мо­вив Ви­говський.

    Гетьман став по­се­ред свiт­ли­цi за сто­лом. Кру­гом сто­ла ста­ла в ко­ло ко­зацька стар­ши­на. Пан Беньовський вис­ту­пив пе­ред ко­лом i по­чав вис­лов­лю­ва­ти польську про­по­зи­цiю в ора­торськiй про­мо­вi.

    - Найвища сут­но­та, отець наш не­бес­ний, що ство­рив не­бо i зем­лю, ще в раю дав ве­ли­ку за­по­вiдь на­шо­му пра­от­це­вi Ада­мо­вi i на­шiй пра­ма­те­рi Євi, а че­рез їх i всiм лю­дям за­по­вi­дав лю­би­ти­ся i жи­ти в зго­дi. Усi ми дi­ти на­шо­го од­но­го пра­от­ця, ми всi бра­ти. В раю не бу­ло нi ка­то­ли­ка, нi пра­вос­лав­но­го. I в нас ко­лись був рай i на Ук­раїнi, i в Польщi; жи­ли ми ко­лись в зго­дi по-бра­терськи, лю­би­ли­ся, ми­ри­ли­ся i ли­ха не зна­ли. Не заз­на­ли ми нi­якої свар­ки, нi бiй­ки, бо ми поб­ра­та­лись, як рiв­нi з рiв­ни­ми, вольнi з вольни­ми.

    - Ясновельможний па­не, ка­жеш прав­ду, - обiз­вав­ся Пав­ло Те­те­ря.

    - Свята прав­да! - ска­зав гетьман.

    - Це, пев­но, бу­ло то­дi, як єзуїти по­ро­би­ли з на­ших ук­раїнських па­нiв пе­ре­верт­нiв-ка­то­ли­кiв, - про­мо­вив Сом­ко нас­мiш­ку­ва­то.

    - От ви ме­нi й пе­ре­би­ли про­мо­ву, - ска­зав Беньовський. - Во­рог людських душ, чорт прок­ля­тий, зу­мис­не пiд­вiв нас, пiд­бив на свар­ки на на­шу по­ги­бель. Вда­рив­ши се­бе в пер­си, пiз­най­мо свої грi­хи i прос­тi­мо од­нi дру­гим на­шi обо­пiльнi про­ви­ни. За­будьмо про дав­нi свар­ки та зма­ган­ня i знов зiй­де­мось до­ку­пи i бу­де­мо жи­ти в зго­дi, як жив наш пра­отець Адам в раю з на­шою пра­ма­тiр'ю Євою. Гетьман Бог­дан не­доб­ре дi­ло вчи­нив, одiр­вав­ши Ук­раїну од Польщi. За­будьмо про Бог­да­но­ве дi­ло, ви­маж­мо йо­го з кар­ток на­шої iс­то­рiї, з ко­зацьких чор­них лi­то­пи­сiв.

    - Ну, па­не Беньовський! Що на­пи­са­но пе­ром, то­го не ви­ве­зеш i во­лом, - обiз­вав­ся Цю­цю­ра.

    - Я при­був до вас, гетьма­не й стар­ши­но, з про­по­зи­цiєю од най­яс­нi­шо­го на­шо­го ко­ро­ля при­лу­чи­ти Ук­раїну до Польщi. Прис­та­вай­те до Польщi, як рiв­нi до рiв­них, вольнi до вольних. I нам без вас по­га­но, i вам без нас не­доб­ре; i по­ля­ки бу­ли вин­нi, i ко­за­ки не без грi­хiв та по­ми­лок, - го­во­рив да­лi Беньовський. - Най­яс­нi­ший наш ко­роль, наш прав­ди­вий отець, прос­тить i ви­ба­чить ко­за­кам їх про­ви­ни, їх по­мил­ки, а знач­нiй стар­ши­нi дасть пра­во шля­хетст­ва, зрiв­няє їх в при­вi­ле­ях з польською шлях­тою.

    - А чи не ста­не ча­сом на­ша тiнь дов­ша, як ста­не­мо шлях­ти­ча­ми? - не втер­пiв Но­сач, щоб не по­жар­ту­ва­ти.


    - Я ду­маю, що шлях­та по­вин­на бу­ти в уся­кiй дер­жа­вi, по­вин­на бу­ти i в нас, - ска­зав Юрiй Не­ми­рич. - Ко­зацька стар­ши­на по­вин­на ма­ти шля­хетськi при­вi­леї, бо во­на здо­бу­ла їх ме­чем i на дi­лi вже їх i має. Я прис­таю, i вся пра­вос­лав­на шлях­та охо­че прис­та­не зо мною до Польщi, як до дер­жа­ви ба­га­то бiльше прос­вi­че­ної, нiж Моск­ва, дер­жа­ви пiд­хо­жої до ук­ла­ду жит­тя ко­зацько­го.

    - Пан Не­ми­рич го­во­рить прав­ду, - ска­зав Да­ни­ло Ви­говський.

    - Отже ж, ви все ме­нi пе­ре­би­ваєте, - по­чав го­во­ри­ти пан Беньовський. - Я пос­ла­ний од ко­ро­ля до вас, як та Ноєва го­луб­ка до ков­че­га, i при­нiс вам, ко­за­кам, мас­лич­ну гiл­ку ми­ру i зго­ди з Польщею. Роз­ри­вай­те з Моск­вою i пiд­хи­ляй­тесь знов пiд мiц­ну ру­ку най­яс­нi­шо­го польсько­го ко­ро­ля, на­шо­го й ва­шо­го при­род­же­но­го от­ця й доб­ро­дiя.

    Декотрi з пол­ков­ни­кiв за­го­мо­нi­ли, за­чув­ши та­ку про­по­зи­цiю Беньовсько­го. В свiт­ли­цi пiд­няв­ся го­мiн. Од­нi не хо­тi­ли слу­ха­ти да­лi тiєї про­по­зи­цiї, дру­гi спи­ня­ли їх, щоб во­ни не пе­ре­ба­ран­ча­ли го­во­ри­ти да­лi па­но­вi Беньовсько­му. Пал­кий Сом­ко, пал­кий Но­сач по­вий­ма­ли шаб­лi з пi­хов i по­ча­ли ни­ми ма­ха­ти.

    

    - Не хо­че­мо цього да­лi й слу­ха­ти! Не прис­таємо на та­ку про­по­зи­цiю! Не тре­ба нам польсько­го ко­ро­ля! Вiн на­пус­тить на Ук­раїну польської та ка­то­лицької спо­ля­че­ної ук­раїнської шлях­ти, наш­ле єзуїтiв! Знов бу­дуть по­вер­та­ти на­род на ка­то­лицт­во! Знов бу­дуть спо­ля­чу­ва­ти ук­раїнську шлях­ту!

    - Чи не ота­ку мас­лич­ну гiл­ку ви нам при­нес­ли, яс­но­вельмож­ний па­не? - ска­зав Сом­ко, по­ка­зу­ючи йо­му свою шаб­лю.

    - Неправда! Не меч, а мир при­но­сить нам яс­но­вельмож­ний пан Беньовський. До Польщi! до Польщi! до з'єднан­ня з Польщею! - крик­нув Пав­ло Те­те­ря.

    - Не бу­де цього нi­ко­ли! Нам не тре­ба шлях­ти! Ми всi те­пер тут рiв­нi: i шлях­ти­чi, й ко­за­ки, й му­жи­ки, - го­во­рив Ос­тап Зо­ло­та­рен­ко.

    - Згода! Го­дi! Не га­ла­суй­те! По­ду­май­те, по­га­дай­те, а по­тiм ска­же­те свою гад­ку. Це ж тiльки про­по­зи­цiя най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля, а до са­мо­го дi­ла ще не близький свiт, ще бу­де доб­ра про­маш­ка, - го­во­рив гетьман, зас­по­ко­ю­ючи стар­ши­ну. - Вкла­дiть шаб­лi в пiх­ви! Ми об­ра­жаємо пос­лан­ця най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля. Пос­ла­нець - осо­ба ос­вя­че­на. Ш-ша!

    - Я тiльки при­нiс вам про­по­зи­цiю про зго­ду! Не­хай бу­де мир мiж на­ми на зем­лi, як на не­бi мiж хе­ру­ви­ма­ми та се­ра­фи­ма­ми! - зас­по­ко­ював ко­за­кiв Беньовський. - Чи є ж що в свi­тi кра­що­го, як мир та зго­да, ко­ли бра­терськi на­ро­ди жи­вуть в зго­дi, як рiв­нi бра­ти? Хi­ба ж ми не бра­ти i тi­лом, i ду­хом? Хi­ба ж ми не дi­ти от­ця не­бес­но­го? Хi­ба ж ми не близькi до дру­гих? Наш отець, польський ко­роль, не по­нех­тує ти­ми, кот­рi по­ка­ються пе­ред ним i пiд­хи­ляться пiд йо­го ру­ку. I ми бу­де­мо жи­ти в зго­дi. Знов бу­де рай на Ук­раїнi.

    - Ми вже знаємо те­пер про твою про­по­зи­цiю па­не Беньовський, то вже не­ма чо­го бiльше й ба­ла­ка­ти про це, - про­мо­вив Сом­ко. - 3 цього пи­ва не бу­де ди­ва. Дi­ло вже зроб­ле­но гетьма­ном Бог­да­ном, а мерт­во­го з гро­бу не вер­та­ють.

    

    - Ясновельможний па­не! Ти при­но­сиш нам з своєю про­по­зи­цiєю не мир, а меч, - обiз­вав­ся Ти­мiш Но­сач. - Ко­роль та па­ни пус­тять на Ук­раїну польських дi­ди­чiв та єзуїтiв, на­са­дять на уря­ди в Ук­раїнi своїх уряд­ни­кiв, знов роз­дi­лять на­ше сус­пiльство на во­ро­жi верст­ви: на щлях­ту, ко­за­кiв, хло­пiв, а цей по­ря­док нам не­пот­рiб­ний, це польський по­ря­док! Ми не згод­нi на це. А ко­ли ти, гетьма­не, прис­та­неш до цiєї ко­ро­лiвської, польської про­по­зи­цiї, то ми до­бе­ре­мо спо­со­бу про­ти цього дi­ла.

    Сомко вий­няв шаб­лю i по­ка­зав Беньовсько­му, Пав­ло Те­те­ря та Да­ни­ло Ви­говський вий­ня­ли i свої шаб­лi з пi­хов i по­ка­за­ли Сом­ко­вi.

    - А ми прис­таємо до злу­чен­ня з Польщею i для цього знай­де­мо та­кий са­мий спо­сiб! - гук­нув Пав­ло Те­те­ря.

    I мiж стар­ши­ною знов пiд­няв­ся га­лас, шум, гам та зма­ган­ня.

    - Годi вже вам, го­дi! Хо­дi­мо лiп­ше та вип'ємо по чар­цi го­рiл­ки та по куб­ко­вi ме­ду, хоч ви й не з ме­дом прий­ня­ли про­по­зи­цiю польсько­го пос­лан­ця, - ска­зав гетьман, i стар­ши­на пот­ро­хи вга­му­ва­лась i зас­по­коїлась.

    - Зберу ж я те­пер ра­ду з са­мих тiльки при­хильни­кiв Польщi, i то­дi вже до­ко­неч­не пос­та­но­ви­мо умо­ву з'єднан­ня Ук­раїни з Польщею, - ше­по­тiв гетьман Ви­го­веький на са­ме ву­хо Беньовсько­му, йду­чи по­зад стар­ши­ни з свiт­ли­цi.

    - На те­бе, яс­но­вельмож­ний, пок­ла­да­юся, як на кам'яну го­ру. Схо­чеш - зро­биш усе i зу­мiєш зро­би­ти усе з твоїм хис­том та ве­ли­ким ро­зу­мом, - ше­по­тiв Беньовський на ву­хо гетьма­но­вi. - Але знаєш що, яс­но­вель мож­ний?

    - А що? - спи­тав ти­хо Ви­говський.

    - Переднiше за все обс­тав свою осо­бу й Чи­ги­рин вiй­ськом з най­ня­тих чу­жо­зем­цiв: з нiм­цiв та во­ло­хiв або з шлях­ти­чiв, та вже то­дi по­чи­най дi­ло з'єднан­ня Ук­раїни з Польщею. На своїх ко­за­кiв не ду­же пок­ла­дай на­дiю, - ше­по­тiв Беньовський.

    - Я вже за­го­див та­тарське вiй­сько, за­го­див Ка­рач-бея з йо­го ор­дою, - ска­зав Ви­говський до Беньовсько­го. - Я та­ки ду­маю справ­ди­ти свою дум­ку, як би там не го­мо­нi­ла зад­нiп­рянська стар­ши­на. Вiн­ницький пол­ков­ник Бо­гун, київське ду­хо­венст­во й мит­ро­по­лит - це на­ша сто­ро­на, бо всi во­ни не при­сяг­ли Моск­вi й до­сi.

    Тиждень гос­тю­ва­ли в гетьман­шi Ви­говської її ро­дич­ки та знай­омi i тiльки дру­го­го тиж­ня по­ча­ли зби­ра­ти­ся в до­ро­гу. Гетьман­ша не пус­ка­ла їх до­до­му, про­си­ла зос­та­тись ще з тиж­день, до­ки во­на огов­тається на но­во­му мiс­цi в Чи­ги­ри­нi та ос­воїться з но­ви­ми для неї людьми. Од­на­че гос­тi не зго­ди­лись зос­та­ва­тись дов­ше. Яки­ли­на Пав­ловська пос­пi­ша­ла до своєї гос­по­ди, до сво­го гос­по­дарст­ва; Пав­ли­на Руд­ницька тро­хи бо­ялась сво­го кальвi­нiс­та Хрис­то­фо­ра Стет­ке­ви­ча. Гос­тi по­ча­ли лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. На гетьман­шу най­шов сум.

    - Не звик­ла я ще до но­во­го мiс­ця; бу­ду я ну­ди­тись, як ви виїде­те од ме­не. Ок­рiм Ка­те­ри­ни Ви­говської, не­ма в ме­не близької при­ятельки й по­рад­ни­цi, ок­рiм неї, не­ма ме­нi з ким по­го­во­ри­ти й роз­ва­жи­ти се­бе. Гетьман все за ро­бо­тою, все має якiсь дi­ла з пос­лан­ця­ми та з ко­за­ка­ми. За­нуд­жу­ся я отут в Чи­ги­ри­нi, до­ки звик­ну до йо­го… Знаєте що, ко­ха­на цьоцю? По­киньте в нас свою Ма­рин­ку, - го­во­ри­ла гетьман­ша на про­щан­нi до своєї тiт­ки Яки­ли­ни. - Не­хай во­на по­бу­де в ме­не який там час. В Чи­ги­ри­нi те­пер про­бу­вае моя бра­то­ва Ма­ру­ся Стет­ке­ви­че­ва з доч­кою Хрис­ти­ною, про­бу­вае мiй дядько князь Со­ло­ми­рецький з доч­кою, i Ма­рин­цi бу­де ве­се­ло з Хрис­ти­ною та кня­зiв­ною Зi­наїдою. Не­хай Ма­рин­ка зос­тається в ме­не до кот­ро­го ча­су.

    - Про ме­не, й не­хай, як Ма­рин­ка на це зго­диться. За­охо­чуй її, Оле­сю, мо­же, во­на й зос­та­неться в те­бе. Мо­же, ще тут i за­мiж пi­де за яко­го пру­ди­уса-ко­за­ка, - ска­за­ла тiт­ка Яки­ли­на i за­ре­го­та­лась.

    - Може, й пi­де, як хто пу­тя­щий тра­питься. Я й не ду­же при­хильна до вiй­сько­вих лю­дей, до ко­за­кiв, а пiш­ла ж за­мiж за ко­за­ка, бо сер­це моє ме­не по­тяг­ло, - обiз­ва­лась Оле­ся. - А що, Ма­рин­ко! Я хо­чу зос­та­ви­ти те­бе в се­бе на який час. Чи зос­та­неш­ся, чи поїдеш з ма­мою до Києва? - спи­та­ла гетьман­ша, пок­ли­кав­ши Ма­рин­ку.

    - Ой спа­си­бi то­бi, Оле­сюi Зос­та­ну­ся. Ме­нi бу­де тут ве­се­ло з Хрис­ти­ною та з Зi­наїдою, - ве­се­ло обiз­ва­лась Ма­рин­ка, аж тем­нi оч­ка в неї заг­ра­ли.

    Окрiм Хрис­ти­ни та Зi­наїди, мо­ло­ду Ма­рин­ку ма­ни­ла до Чи­ги­ри­на ще од­на осо­бiсть: Зiнько Лю­тай з своїми бi­ля­ви­ми ку­че­ря­ми, з ве­се­ли­ми си­нi­ми очи­ма, з ве­се­лою роз­мо­вою, жар­та­ми та пiс­ня­ми. В Лю­тая був чу­до­вий дзвiн­кий го­лос, i вiн лю­бив спi­ва­ти, як спi­ває сiльський ве­се­лий па­ру­бок.

    Виїхали гос­тi з дво­ру. В прос­тор­них по­ко­ях ста­ло по­рожньо i якось мерт­во. Гетьман­шу взяв жаль, як во­на вер­ну­лась i пе­рес­ту­пи­ла по­рiг прос­тор­ної свiт­ли­цi. Але три мо­ло­дi пан­ни i справ­дi не да­ли гетьман­шi су­му­ва­ти: пiд­ня­ли­ся в свiт­ли­цi жар­ти та смiш­ки. Хрис­ти­на бi­га­ла, ду­рi­ла та за­чi­па­ла под­руг, пiд­нi­ма­ючи їх на смiш­ки. Во­на ро­зiг­на­ла гетьман­шин сум, i роз­ве­се­ли­ла її.

    

VI

    


    Недалеко од Чи­ги­ри­на про­жи­вав в своєму ху­то­рi ста­рий Дем­ко Лю­тай з жiн­кою Ольгою та з си­ном, мо­ло­дим ко­за­ком Зiньком. Лю­тай був оса­ву­лом в вiй­ську гетьма­на Кар­па Пав­ло­ви­ча Гуд­за­на, кот­ро­го ко­за­ки зва­ли поп­рос­ту Пав­лю­ком. Ще 1637 ро­ку, то­дi як пiд при­во­дом Пав­лю­ка реєстро­вi ко­за­ки пiд­ня­ли повс­тан­ня про­ти Польщi, Лю­тай слу­жив в вiй­ську за оса­ву­ла. Повс­тан­ня ко­за­кiв пiд гетьма­ну­ван­ням Пав­лю­ка скiн­чи­лось бит­вою з по­ля­ка­ми пiд Ку­мей­ка­ми та Мош­на­ми. Ко­за­ки бу­ли по­би­тi i му­си­ли пос­та­но­ви­ти не­ви­гiд­ний для се­бе мир з польним польським гетьма­ном Анд­рiєм По­тоцьким. Дем­ко Лю­тай му­сив пiд­пи­са­ти умо­ву то­го ми­ру вку­пi з Бог­да­ном Хмельницьким, кот­рий слу­жив то­дi в вiй­ську Пав­лю­ка за пи­са­ря i кот­рий по­тiм як­раз че­рез де­сять ро­кiв сам пiд­няв усю Ук­раїну на Польщу i роз­бив польське вiй­сько пiд Кор­су­нем.

    Чимала Лю­таєва ха­та сто­яла пiд го­ра­ми на ви­со­ченько­му при­гор­ку i не­на­че ог­ля­да­ла зе­ле­нi лу­ки та лу­ги, по кот­рих вив­ся бо­ло­тя­ний Тяс­мин, за­рос­лий оче­ре­та­ми та осо­кою. Ха­та в Лю­тая бу­ла прос­тор­на, з свiт­ли­цею, i дво­ма кiм­на­та­ми, але та­ка ста­ра, як i її гос­по­дар Дем­ко Лю­тай: во­на осi­ла, ввiй­шла тро­хи в зем­лю, ши­ро­кий га­нок з штуч­но ви­то­че­ни­ми стовп­чи­ка­ми, вкри­ти­ми штуч­ни­ми, але чу­дер­нацьки­ми ви­рiз­ка­ми, пе­рех­ня­бив­ся, не­на­че на­ла­го­див­ся ляг­ти на бiк на од­по­чи­нок, нi­би втом­ле­ний дав­нi­ми лi­та­ми. Ма­ленькi вi­кон­ця ха­ти лед­ве бу­ли при­мiт­нi на бi­лих стi­нах, чор­нi­ли зда­ле­ку, нi­би пок­ру­че­нi в стi­нах дi­роч­ки, i тiльки про­ти ве­чiрнього сон­ця яс­ним блис­ком на­га­ду­ва­ли про не­ве­лич­кi скля­нi шиб­ки, встав­ле­нi в тi дi­роч­ки. За ха­тою на до­ли­нi роз­рiс­ся ста­рий гус­тий са­док; да­лi за сад­ком на­ни­зу лис­нi­ла зе­ле­на ле­ва­да з роз­кiш­ним ого­ро­дом, а за ле­ва­дою знов роз­си­па­лись по­над лу­ка­ми, не­на­че че­ре­да, ве­се­лi при­гор­ки та гор­би, вкри­тi ста­рим лi­сом. По­пiд зе­ле­ни­ми го­ра­ми та при­гор­ка­ми, скiльки ся­га­ло око, сла­ла­ся ши­ро­ка ни­зи­на, розс­те­ля­лись лу­ки, лу­ги, ви­со­кi оче­ре­ти. Се­ред мо­ча­рiв вив­ся га­дю­кою Тяс­мин мiж ку­па­ми вiльхи, верб та ло­зи. На схiд сон­ця си­нi­ла сму­га ви­со­кої го­ри, кот­ра нi­би на­вис­ла над са­мим Чи­ги­ри­ном, а на го­рi стри­мiв чор­ний за­мок з баш­та­ми, ва­ла­ми та ви­со­ким ду­бо­вим час­то­ко­лом на ва­лах. А за зе­ле­ни­ми лу­ка­ми та по­ля­ми яс­но ви­рi­зу­ва­лась про­ти не­ба нi­би зуб­час­та сму­га пiс­кiв, ши­ро­ка та дов­га, скiльки ся­га­ло око. Сму­га пiс­ку­ва­тих ку­чу­гур, мо­гил та гор­бiв бу­ла об­ли­та чер­во­ним свi­том i зли­ва­лась з си­нiм не­бом, ви­лис­ку­ва­лась.

    Була не­дi­ля. Сон­це вже сто­яло на за­хо­дi i об­ли­ва­ло чер­во­ним ти­хим свi­том i лу­ги, i лi­си, i при­гор­ки. Лу­ги зе­ле­нi­ли, аж лис­нi­ли про­ти сон­ця. Осо­ка над Тяс­ми­ном аж ви­лис­ку­ва­лась. На дво­рi сто­яла ти­ша. На ган­ку на лав­цi си­дi­ла ста­ра Ольга Лю­таїха, ви­со­ка й су­хор­ля­ва, в шов­ко­вiй кар­та­тiй плах­тi, в бi­лiй на­мiт­цi. Про­ти неї на дру­гiй лав­цi си­дiв її син, мо­ло­дий ко­зак, Зiнько, ви­со­кий, здо­ро­вий та пле­чис­тий. Ру­ся­вi ко­рот­кi ку­че­рi си­па­лись го­рош­ком на йо­го ши­ро­ке чо­ло, на кре­мез­ну шию. Мо­ло­дий ко­зак вту­пив очi в ши­ро­ку зе­ле­ну ни­зи­ну, нi­би ми­лу­вав­ся ши­ро­ким прос­то­ром до­ли­ни, але за­ду­ма­нi яс­нi очi по­ка­зу­ва­ли, що йо­го дум­ки лi­та­ли не над лу­га­ми та га­ями, а по­ли­ну­ли десь да­ле­ко, в iн­шi мiс­ця, в iн­шi сад­ки, в iн­шi гаї.

    - Чого це ти, си­ну, так за­ду­мав­ся, не­на­че який ста­рий си­во­усий ко­зак, втом­ле­ний бит­ва­ми, не­на­че на твої пле­чi ляг­ло сiм де­сят­кiв ро­кiв та сiм­де­сят битв з во­ро­га­ми? Я по твоїх очах ба­чу, що дум­ки твої не тут, а десь iн­де, десь пiш­ли в гос­тi, - го­во­ри­ла ма­ти до си­на.

    Син не­на­че про­ки­нув­ся од сну i ки­нув на ма­тiр гост­рий пог­ляд.

    - Як тiльки сон­це йде на за­хiд, спус­кається над лу­ки, на ме­не, ма­мо, все на­хо­дить за­ду­ма й жур­ба. I з якої це при­чи­ни, я то­му не­вi­до­мий, - ти­хо обiз­вав­ся син.

    - Ба, при­чи­на є. Я й знаю ту при­чи­ну, що на те­бе на­во­дить жур­бу, та тiльки не хо­чу то­бi го­во­ри­ти про неї, - обiз­ва­лась ста­ра Ольга, i її чор­нi не­ве­лич­кi очi зас­вi­ти­лись. В їх миг­ну­ли на од­ну мить жi­но­чi хит­ро­щi i нас­мiш­ку­ва­тiсть.

    - Як же ви мо­же­те зна­ти ту при­чи­ну? Хi­ба ви, ма­мо, заг­ля­да­ли в мою ду­шу, як у кри­ни­цю, та ба­чи­ли ту при­чи­ну? - ска­зав син i зас­мi­яв­ся. Бi­лi рiв­нi, як пiд­рi­за­нi, зу­би блис­ну­ли. Вид в Зiнька став ве­се­лi­ший.

    - I не заг­ля­да­ла в ту кри­ни­цю, а до­га­ду­юсь, яка при­чи­на во­ру­шить твої дум­ки.

    Старий Дем­ко Лю­тай в той час сто­яв в свiт­ли­цi ко­ло сто­ла i на­би­вав тю­тю­ном през­до­ро­ву люльку. Дем­ко був та­кий ви­со­кий на зрiст, що йо­го си­ва чуп­ри­на на здо­ро­вiй круг­лiй го­ло­вi тро­хи не чер­ка­лась об сво­лок. На­бив­ши тю­тю­ну в люльку, вiн вик­ре­сав ог­ню i хо­тiв вже за­па­ли­ти люльку, але не­на­ро­ком гля­нув на два ряд­ки об­ра­зiв в кут­ку на по­ку­тi в зо­ло­тих та срiб­них ша­тах. Усi свя­тi не­на­че ди­ви­лись ста­ро­му Дем­ко­вi в вi­чi. Ста­ро­му ста­ло нi­яко­во ка­ди­ти та­ким зiл­лям пе­ред об­ра­за­ми. Вiн прис­лу­хав­ся че­рез по­од­чи­не­нi хат­нi i сi­неш­нi две­рi до роз­мо­ви ма­те­рi з си­ном. Роз­мо­ва йо­го оче­ви­дяч­ки за­цi­ка­ви­ла. Дем­ко ти­хою хо­дою пi­шов на га­нок.

    Незабаром ма­ленькi две­рi з сi­ней в га­нок не­на­че зас­ло­ни­ла си­ня зас­лон­ка. З две­рей ви­су­ну­лась здо­ро­ва чер­во­ну­ва­та люлька i не­на­че гля­ну­ла ог­не­вим оком на га­нок; за нею вист­ро­мив­ся кар­люч­кою зак­ру­че­ний ци­бук з здо­ро­вим жи­ла­вим за­го­рi­лим ку­ла­ком, кот­рий по­ду­жав би од­ра­зу вби­ти на смерть лю­ди­ну, як­би ним Дем­ко те­леп­нув пiд ву­хо; за ку­ла­ком ви­су­ну­лась си­ва, аж бi­ла, чуп­ри­на на круг­лiй од­ни­зу пiд­го­ле­нiй го­ло­вi; з-пiд чуп­ри­ни виг­ля­да­ли кiн­цi си­вих ву­сiв, як двi жмiн­ки ко­но­пель; за чуп­ри­ною та ву­са­ми ви­су­ну­лись з две­рей мiц­нi та ши­ро­кi пле­чi, чер­ка­ючись од од­вiр­ки. Зда­ва­лось, нi­би ста­рий ко­зар­лю­га не ви­хо­див, а ви­ла­зив з ста­ро­дав­нiх низьких i вузьких две­рей, не­на­че че­рез якусь вузьку про­дух­би­ну.

    Демко про­тис­нув­ся че­рез две­рi, пiд­вiв вго­ру здо­ро­ву го­ло­ву i вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ви­со­кий зрiст. Пiд­го­ле­на го­ло­ва лис­нi­ла лед­ве прит­ру­ше­на си­вим чу­бом, кот­рий роз­си­пав­ся кру­гом по го­ло­вi. Дем­ко сто­яв на ган­ку, як дуб, хоч i ста­рий, але мiц­ний, кре­мез­ний, ши­ро­коп­ле­чий. Си­нiй кун­туш розх­рис­тав­ся на гру­дях; з-пiд ши­ро­ких ру­ка­вiв бi­лої со­роч­ки бу­ло вид­ко жи­ла­вi товс­тi ру­ки, на кот­рих лис­нi­ли нап­ру­же­нi товс­тi жи­ли, не­на­че обид­вi ду­ки бу­ли обк­ру­че­нi мiц­ни­ми вiрьовка­ми. Дем­ко по­тяг ди­му з ци­бу­ка. Люлька спах­ну­ла. Дим по­вив­ся си­нi­ми клуб­ка­ми по­пiд сте­лю гай­ка. Дем­ко сiв на лав­цi ко­ло ста­рої, i лав­ка увiг­ну­лась пiд ним i заск­ри­пi­ла.

    - То це на те­бе, Зiньку, на­хо­дить сум пе­ред ве­чо­ром?- спи­тав ста­рий Дем­ко, зир­нув­ши гост­ри­ми си­нi­ми очи­ма на си­на. - Чо­го ж це ти за­жу­рив­ся? Доб­рий ко­зак не по­ви­нен жу­ри­ти­ся. Жур­ба - це бабське дi­ло, тiльки ба­би люб­лять зiт­ха­ти та бож­ка­ти: "Ой Бо­же мiй! ой Гос­по­ди! ох-ох-ох!" - хоч би її кур­ка брик­ну­ла або му­ха за нiс вку­си­ла.

    - От i ви­га­дує ста­рий! Хi­ба ж я зiт­ха­ла ко­ли, як ме­не ку­са­ли му­хи, хоч би й спа­сiвськi? - обiз­ва­лась Ольга.

    - А то ж нi! Сам чув на свої ву­ха, як зiт­ха­ла та все од­го­ни­ла мух, не­на­че та­тарську ор­ду, та все ка­за­ла: "Ой Бо­же мiй! ой ли­шеч­ко моє! ох! ох!" Та все ох та ах! Оха­ти та зiт­ха­ти - це дi­ло ба­бiв. Ко­за­кам со­ром су­му­ва­ти!

    - Та то я, мо­же, зiт­ха­ла чо­го iн­шо­го, а не од то­го, що ме­не му­хи ку­са­ли, - обiз­ва­лась ста­ра.

    - Мабуть, нi! бо є та­кi мо­ло­ди­цi, що як їх ку­са­ють му­хи, то во­ни гедз­ка­ються, як те­ли­цi в Спа­сiв­ку, та бри­ка­ються ру­ка­ми й но­га­ми, а є та­кi, що тiльки оха­ють та стог­нуть, - жар­ту­вав ста­рий Дем­ко.

    - Смiйся, смiй­ся со­бi на здо­ров'я! аби не пла­ка­ти! - обiз­ва­лась ста­ра.

    - От, Зiньку, в на­шi ча­си ко­за­ки не су­му­ва­ли й не жу­ри­лись, та ще та­кi мо­ло­дi, як ти. За­мо­ло­ду в ме­не все жар­ти, бу­ло, вер­тяться на дум­цi. А як уг­ляд­жу де в сте­пу во­ро­га-та­та­ри­на на ко­нi, то в ме­не аж ду­ша заг­рає, аж ру­ки зад­ри­жать, не­на­че в то­го влов­чо­го, що заг­ля­дить в лi­сi зай­ця та ще й ста­ро­го, так би гнав­ся за та­та­ри­ном хоч би й на са­мий край свi­та.

    Демко знов гля­нув на си­на. Три стар­шi йо­го си­ни по­ляг­ли в бит­вах го­ло­ва­ми. Най­стар­ший впав на зем­лю ко­ло са­мо­го Дем­ка пiд Ку­мей­ка­ми. Гар­ма­та влу­чи­ла йо­му в гру­ди i розш­ма­ту­ва­ла йо­го. Ста­рий батько ба­чив, як впа­ли на зем­лю одiр­ва­нi ру­ки й но­ги йо­го си­на, як по­ко­ти­лась по зем­лi го­ло­ва. Два мен­шi си­ни по­ляг­ли в бит­вах Бог­да­на Хмельницько­го з по­ля­ка­ми. Зос­тав­ся один, най­мен­ший син, Зiнько. Ста­рий Дем­ко спо­дi­вав­ся, що вже не швид­ко заг­рим­лять гар­ма­ти на Ук­раїнi, не швид­ко бу­де ли­тись ко­зацька кров, i втi­шав­ся тим, що пiс­ля йо­го смер­тi Зiнько зос­та­неться гос­по­да­рем в осе­лi, бу­де дог­ля­да­ти гос­по­дарст­ва, дог­ля­не ло смер­тi i ста­ру ма­тiр.


    - Зiнько су­мує i зiт­хає, пев­но, не од то­го, що му­хи ку­са­ють йо­го за нiс, - обiз­ва­лась ста­ра Ольга, - От ти ста­рий i ро­зум­ний чо­ло­вiк, а не до­га­даєшся з якої це при­чи­ни, а ми, ба­би, то за­раз i до­га­даємось, хоч ви, чо­ло­вi­ки, й нех­туєте на­ми, мов ду­ре­па­ми. А ми, жiн­ки, та­ки со­бi з ро­зу­мом лю­ди.

    - О, ви вже i справ­дi мит­цi на все! - смi­яв­ся ста­рий Дем­ко. - 3 якої ж то при­чи­ни Зiнько су­мує?

    - Та це ж та при­чи­на, з якої су­му­ють усi мо­ло­дi хлоп­цi в свiй час, од чо­го, мо­же, су­му­вав i ти, хоч ти в то­му не приз­наєшся.

    - Не бре­ши-бо, ста­ра, на ста­рос­тi лiт! Я зро­ду не су­му­вав i су­му­ва­ти не бу­ду й до смер­тi. Це ти на ме­не без со­ро­му наб­ре­ха­ла, - ска­зав Дем­ко i ос­мiх­нув­ся.

    Ольга зас­мi­ялась, ос­мiх­нув­ся й син.

    - Може, й наб­ре­ха­ла, бо ти справ­дi не жу­рив­ся нi­ко­ли, од­ко­ли те­бе заз­наю, але не всi лю­ди на те­бе схо­жi: один лю­бить з ма­ком та з ме­дом, а iн­ший - з пер­цем, - ска­за­ла Ольга.

    - Я з тих, що люб­лять з пер­цем та з хрi­ном, - про­мо­вив Дем­ко Лю­тай. - Вже як тяж­ко до­во­ди­лось нам пiд Ку­мей­ка­ми, як нас роз­би­ли ля­хи, а й то­дi не жу­рив­ся, бо зга­ду­вав, що на­ше дi­ло вже не вмре на­вi­ки. От­же ж, i не вмер­ло! Бог­дан пiд­няв йо­го з смер­тельно­го лiж­ка i пос­та­вав на но­ги. Але ска­жи ж, ста­ра, з якої це при­чи­ни наш Зiнько су­мує?

    - От там во­на! - ска­за­ла Ста­ра i мах­ну­ла ру­кою до Чи­ги­ри­на на той ку­ток,, де сто­яв гетьманський па­лац.

    - Де ж то, там? В тих ви­во­дах та кри­ни­ча­них жу­рав­лях, що ма­ня­чать в мiс­тi? Чи, мо­же, в тих на­ших во­ро­тях, на кот­рi ти по­ка­зуєш? - спи­тав Дем­ко.

    - Не в ви­во­дах i не в во­ро­тях, а в гетьмансько­му па­ла­цi, а мо­же, i в гетьмансько­му сад­ку те­пе­реч­ки та при­чи­на, - ска­за­ла Ольга.

    - Ага-га! А справ­дi, ти ро­зум­на, з бi­са! Це, ма­буть або Ма­рин­ка Пав­ловська, або Хрис­тин­ка Стет­ке­ви­чiв­на. Он ку­ди во­но за­кар­лю­чи­ло­ся! - обiз­вав­ся Дем­ко.

    - А ти ж ду­мав ку­ди? Ав­жеж ту­ди. Тiльки го­ренькюо, що Ма­рин­ка - шлях­тян­ка, а шлях­тян­ка нам не до па­ри. Не прис­та­не до ли­ця шлях­тян­ка нi нам, нi на­шо­му дво­ро­вi, - ска­за­ла Ольга.

    - Чом же, ма­мо, шлях­тян­ка не прис­та­не нам до ли­ця? Хi­ба ж ми, ко­за­ки, не лю­ди?-обiз­вав­ся син.

    - Та, си­ну, й лю­ди, але…

    - Але, бач, шлях­ти­чi злiп­ле­нi не з свя­тої зем­лi, а з пше­нич­но­го тiс­та, хоч па­ля­ни­цi з них'ви­роб­ляй. Тiльки те ли­хо, що доб­рий ко­зак па­ля­ни­цею не наїсться. Не­ма в свi­тi нi­чо­го трив­нi­шо­го, як свя­тий чор­ний хлiб, - жар­ту­вав ста­рий Дем­ко.

    - Та як би пак бу­ли па­ля­ни­цi, то й то не бi­да, а то якiсь пун­ди­ки на яй­цях та на мо­ло­цi, - жар­ту­ва­ла й со­бi ста­ра.

    - Може, Зiньку, то­бi за­ба­жа­ло­ся пун­ди­кiв? Мо­же, ти хо­чеш сва­та­ти Ма­рин­ку? - пi­шов навп­рос­тець батько.

    - Не знаю, та­ту, що вам на це од­по­вi­да­ти, бо до сва­тан­ня ме­нi ще так да­ле­ко, як звiд­сi­ля до Києва, або й да­лi, - ска­зав син i за­ду­мав­ся.

    - А до за­ли­цян­ня то близько звiд­сi­ля, - до­да­ла ма­ти. - Тiльки хтоз­на, що вий­де з то­го за­ли­цян­ня. Ох, ох! Ма­рин­ка не на­шої верст­ви лю­ди­на. Ох Бо­же мiй! - ска­за­ла ма­ти i зiтх­ну­ла.

    - Ну, вже й ох! вже й по­ча­ла стог­на­ти. Ще нi сi­ло нi впа­ло, а во­на й охає! Хва­ли­ти Бо­га, i спа­сiвських мух ще не вид­ко, а во­на вже й ох! - про­мо­вив Дем­ко.

    - В неї рiд­ня шля­хетська, в неї рiд­ня гетьман­ша Ви­говська та кня­зi Лю­бецькi, Со­ло­ми­рецькi, Огiнськi та ще якiсь там се­на­то­ри, чи що. Не для те­бе, си­ну, ця ка­ли­на сад­же­на, не для те­бе й Ма­рин­ка зряд­же­на. Ох Бо­же мiй! Тiльки за­ни­дiєш, за­чев­рiєш та за­му­чиш се­бе за­ли­цян­ням, а з то­го нi­чо­го не вий­де, бо за те­бе, си­ну, не ви­да­дуть Ма­рин­ки. Ох, ох! - ска­за­ла ма­ти.

    - Мамо, сха­ме­нiться! Ви го­во­ри­те так, не­на­че я вже зас­лав ста­рос­тiв до Ма­рин­ки по руш­ни­ки, - ска­зав син.

    Старий Дем­ко пах­кав ди­мом з ро­та i ос­мi­хав­ся.

    - Та це твоїй ма­те­рi прий­шла вже го­ди­на оха­ти, бо швид­ко ко­ро­ви та вiв­цi прий­дуть з че­ре­ди, то тре­ба бу­де за­ход­жу­ва­тись ко­ло ро­бо­ти. Це че­рез ко­ро­ви та че­рез дiй­ни­цi во­на охає, а не че­рез Ма­рин­ку, - го­во­рив Дем­ко i все ос­мi­хав­ся з-пiд куд­ла­тих дов­гих ву­сiв.

    Тим ча­сом в во­ро­тях з'явив­ся один ста­рий си­вий ко­зак, та­кий ста­рий, як i Дем­ко Лю­тай, в виш­не­во­му жу­па­нi iз ко­рот­ким кри­вим ци­бу­ком в зу­бах, на кот­ро­му стри­мi­ла люлька та­ка зав­бiльшки, як доб­рий ку­лак. То був ко­зак Мi­няй­ло, су­час­ник бит­ви пiд Ку­мей­ка­ми. Ви­со­кий i дов­го­но­гий та су­хор­ля­вий, Мi­няй­ло ди­бав че­рез двiр, на­че жу­ра­вель че­рез по­ле, i прос­ту­вав до ган­ку. Вiн поз­до­ров­кав­ся, ски­нув шап­ку з чер­во­ним вер­хом i пок­лав її на верхньому схiд­цi ган­ку. За­раз за ним прий­шло ще кiлька ста­рих си­вих ко­за­кiв, що бра­ли спiл в бит­вах з по­ля­ка­ми ще за Бог­да­на Хмельницько­го. Їх по­ми­ну­ли сот­нi польських куль, не­на­че якимсь чу­дом, i во­ни по­вер­та­лись до Чи­ги­ри­на жи­вi, хоч i пош­ма­то­ва­нi польськи­ми шаб­ля­ми. В од­но­го тяг­ся сму­гою си­нiй ру­бець че­рез усю що­ку, в дру­го­го си­нi­ли шра­ми на ло­бi, в третього бу­ло тiльки од­не ву­хо, а дру­ге вiн за­гу­бив пiд Кор­су­нем в бит­вi.

    Старi ко­за­ки при­вi­та­лись, пок­ла­ли шап­ки ря­доч­ком на схiд­цi i по­сi­да­ли в ган­ку на лав­ках. Ста­ра Ольга ос­ту­пи­лась з мiс­ця i ста­ла в две­рях. Цi ста­рi ко­за­ки тро­хи не щод­ня на­вi­ду­ва­лись до оса­ву­ла Лю­тая, щоб по­ба­ла­ка­ти про ста­ро­ви­ну, про дав­нi бит­ви, та в гур­тi по­ку­ри­ти люльок та смик­ну­ти по доб­рiй чар­цi го­рiл­ки.

    - А що, Дем­ку? чи ти чув, що за­ду­мав вчи­ни­ти наш но­вий гетьман? - по­чав ба­ла­ка­ти Мi­няй­ло.

    - Чув, чув. Вiн за­ду­мав знов прис­та­ти до Польщi i по­тяг­ти за со­бою й Ук­раїну, але це нi­се­нiт­ни­ця, - ска­зав нед­бай­ли­во Дем­ко. - Ук­раїна не те­ли­ця, не по­тяг­неш її за ро­ги на­ли­га­чем.

    - Це, ма­буть, гетьман­ша йо­го пiд­би­ває, бо во­на шлях­тян­ка i не лю­бить ко­за­кiв. Ду­же вже її ма­нить польський дух, як ко­та са­ло, - ска­зав один си­во­усий ко­зак.

    - Ох Бо­же мiй! про гетьман­шу не­доб­ра сла­ва йде по­мiж ко­за­ка­ми в Чи­ги­ри­нi, - обiз­ва­лась з по­ро­га Ольга. - Ця но­ва гетьман­ша не те, що ста­ра гетьман­ша, Ган­на Хмельницька. Щось во­на тро­хи за­кар­лю­чи­лась на дру­гу Бог­да­но­ву жiн­ку Чап­линську. Ой Гос­по­ди! який те­пер свiт нас­тав!

    - Як збун­тується гетьман­ша, то ти, жiн­ко, зби­рай жi­ноцьке вiй­сько та й ка­чай на неї з гар­мат та руш­ниць! - ска­зав Дем­ко.

    - То й збе­ру! А ти ду­маєш, не збе­ру? Та й бу­де гетьман­шi й по­ля­кам те, що вчи­ни­ли ко­зач­ки та мо­ло­ди­цi ля­хам в Три­лi­сах та в Бу­шi, - ска­за­ла Ольга. - Ко­ли прий­деться кру­то, то й ко­зач­ки ста­нуть з руш­ни­ця­ми на во­ро­га. Ой Бо­же наш ми­лос­ти­вий! Ко­ли б тiльки Бог не по­пус­тив, щоб до цього дiй­шло­ся. Ох, ох!

    - Це гетьман хо­че зап­ро­ва­ди­ти на Ук­раїнi польськi шля­хетськi по­ряд­ки, хо­че для ко­зацької стар­ши­ни до­бу­ти шля­хетських при­вi­леїв, хо­че, щоб польська шлях­та вер­ну­лась на Ук­раїну, - ска­зав Дем­ко.

    - Пху! - плю­нув Мi­няй­ло на один бiк.

    - Пху! - плю­нув один ста­рий ко­зак на дру­гий бiк.

    - Не дiж­дуть во­ни цього! - крик­нув Мi­няй­ло. - Ми знов ста­не­мо в ко­зацькi ря­ди! Ще раз по­мi­ряємось з польською шлях­тою шаб­ля­ми.

    - I на­вi­що пол­ков­ни­кам та сот­ни­кам те шля­хетст­во? Хi­ба на йо­му бу­де м'якше спа­ти? хi­ба йо­го в го­ло­ви пок­ла­деш чи пiд се­бе пiдс­те­лиш? Не зна­ти що за­ду­мав гетьман! Усi на Ук­раїнi по­вин­нi бу­ти рiв­нi i ма­ти од­на­ко­вi при­вi­леї. На­вi­що ж так во­но, що од­но­му при­вi­леїв з го­ло­вою, а дру­гим не­ма нi­чо­го, тiльки ла­та­нi сви­ти? - про­мо­вив мо­ло­дий Зiнько.

    - Розумнi сло­ва приємно й слу­ха­ти. Збу­лись вже ми кло­по­ту, а тут то­бi й на! - ска­зав Дем­ко, оче­ви­дяч­ки, ра­дий, що син пот­рап­ляє в йо­го дум­ки.

    - Бились, би­лись, вой­ду­ва­лись з польським вiй­ськом, дiй­шли до кiн­ця, а тут то­бi й на за­кар­люч­ку! Ет, чортз­на-що ви­га­дує гетьман! - обiз­вав­ся Мi­няй­ло.

    - Скiльки лю­дей ви­гу­би­ли, а тут то­бi й на! - обiз­вав­ся один ко­зак.

    - Це прав­да, що по­чи­най знов спо­чат­ку: ви­пи­ли пляш­ку ли­ха до дна - знов на­ли­вай пляш­ку, ко­ли в пляш­цi дно вид­ко! Гетьман уг­ля­дiв су­хе дно в пляш­цi i ну на­ли­ва­ти знов, - ска­зав Дем­ко.

    - Але вiн i сам вп'ється на смерть. От то­бi, гетьма­не, то­дi й на! - ска­зав Мi­няй­ло.

    - I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Ук­раїну, - ска­зав Дем­ко Лю­тай.

    - Але ми не по­пус­ти­мо цього! нi­ко­ли не по­пус­ти­мо! Знов ста­не­мо ко­ло муш­ке­тiв! Знов вда­ри­мо з гар­мат на шлях­ту! - крик­нув ста­рий Мi­няй­ло, схо­пив­шись з мiс­ця, i за­то­чив­ся. Ста­рi но­ги вже зги­на­лись пiд йо­го лег­кою су­хор­ля­вою фi­гу­рою, не­на­че пом'яте стеб­ло жи­та.


    - Не по­пус­ти­мо гетьма­но­вi! Не­хай i в го­ло­вi со­бi не пок­ла­дає цього! - кри­ча­ли ко­за­ки. - За­ли­ли нам польськi па­ни аа шку­ру са­ла! Цього ми нi­ко­ли не за­бу­де­мо!

    - Вже до йо­го вча­ща­ють якiсь Беньовськi, якiсь шлях­ти­чi. А вiн з ни­ми панькається, як з цяцька­ми. Все цьом та цьом в мор­ду то од­но­го, то дру­го­го! - кри­чав Мi­няй­ло, хи­та­ючись на то­неньких но­гах.

    - Поцьомкаються, по­цi­лу­ються, та на то­му їх дi­ло й спи­ниться: тпру! да­лi не по­ве­зе! - ска­зав один ко­зак, бренькнув­ши пе­ре­тя­ти­ми впо­пе­рек товс­ти­ми гу­ба­ми.

    - Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шлях­тич, ро­дом з го­ло­пу­зої по­лiської шлях­ти. Але, бач, ми-то кис­ли­цi! з нас-то квас! - го­во­рив Дем­ко. - Шлях­та, бач, на­ша, хоч i пра­вос­лав­на, але пнеться та дметься, хоч би й мав оч­кур лус­ну­ти.

    - Не по­пус­ти­мо цього! - кри­чав Мi­няй­ло.

    - Не по­пус­ти­мо, щоб нас ка­ту­ва­ли, по­вер­та­ли на ка­то­лицт­во, дер­ли по­душ­не та по­дим­не, на­род гна­ли на пан­щи­ну! Не по­пус­ти­мо! - зак­ри­ча­ли ста­рi дi­ди i од гнi­ву повс­ка­ку­ва­ли з ла­вок, за­ма­ха­ли ру­ка­ми та ку­ла­ка­ми. Во­ни спе­ре­сер­дя туп­ця­ли но­га­ми, аж ста­рий по­мiст на ган­ку двиг­тiв, а ста­рi по­ло­ви­цi скри­пi­ли, не­на­че не­ма­ще­нi осi.

    - Зазнали ми раз од Польщi уся­ко­го ли­ха, що вдру­ге не схо­четься, - ти­хо про­мо­вив Дем­ко, - не вся стар­ши­на пi­де за гетьма­ном: от i вста­не брат на бра­та i роз­де­руть Ук­раїну на шмат­тя. Поллється брат­ня кров.

    - Ой Бо­же наш ми­лос­ти­вий! не до­пус­ти нас до на­пас­тi! - го­во­ри­ла Ольга, зiт­ха­ючи. Во­на пiд­пер­ла що­ку до­ло­нею, а з очей по­ко­ти­лись двi сльози.

    - От i спо­дi­вай­ся, ста­ра, до се­бе в гос­тi польських жов­нi­рiв та польських за­ку­цiй. А що ти, ста­ра, бу­деш ро­би­ти, як ми пi­де­мо в по­хiд, а на на­шу осе­лю на­па­дуть жов­нi­ри? - го­во­рив Дем­ко Лю­тай до своєї жiн­ки. - Пев­но, схо­ваєшся в пог­ре­бi за дiж­ка­ми та ка­дов­ба­ми?

    - Ого-го! оцього я не зроб­лю! По­бе­ре­мо з най­ми­та­ми та най­мич­ка­ми руш­ни­цi, за­ся­де­мо за ти­ном або в ха­тi пiд вiк­на­ми та й бу­де­мо час­ту­ва­ти ку­ля­ми, як тiльки який жов­нiр всту­пить в двiр, - ска­за­ла Ольга.

    I во­на го­во­ри­ла прав­ду. За ча­сiв воєн Бог­да­на Хмельницько­го i ко­зач­кам, i мо­ло­ди­цям ча­сом до­во­ди­лось од­би­ва­тись од нес­по­дi­ва­но­го на­па­ду по­ля­кiв. В тi три­вож­нi ча­си, ко­ли спо­дi­ва­лись польсько­го на­па­ду щод­ня, що­го­ди­ни, ко­ли усi ко­за­ки бу­ли на вiй­нi, по­ки­дав­ши до­ма са­мих мо­ло­диць, ук­раїнськi мо­ло­ди­цi на­би­ра­лись смi­ли­вос­тi i вiд­ва­ги й око­за­чу­ва­лись. Страш­на го­ди­на си­лу­ва­ла й жi­нок ста­ва­ти з руш­ни­ця­ми до обо­ро­ни рiд­но­го краю.

    - Кажуть, що гетьман хо­че вип­ро­вад­жу­ва­ти ко­за­кiв з Чи­ги­ри­на i на ви­ко­па­нi в Га­дя­чi Бог­да­но­вi скар­би най­має в вiй­сько нiм­цiв, по­ля­кiв та уся­ких прой­дис­вi­тiв, - обiз­вав­ся один ста­рий ко­зак Чух­рай.

    - Вже й при­го­во­рив Ка­рач-бея з та­та­ра­ми, щоб бу­ли го­то­вi йо­му до по­мо­чi, так го­мо­нять в Чи­ги­ри­нi. Не знаю, чи то­му прав­да, чи нi, - ска­за­ла ста­ра Лю­таїха.

    Тим ча­сом за во­рiтьми за­рев­ли ко­ро­ви та во­ли, за­ме­ка­ли вiв­цi: прий­шли че­ре­ди з по­ля. Ко­ро­ви тис­лись ко­ло во­рiт, пок­лав­ши го­ло­ви на важ­кi дош­ки. Те­ля­та об­зи­ва­лись до їх з ле­ва­ди за клу­нею. Над­во­рi бу­ло ти­хо й гар­но, як у раю. В осе­лi був та­кий спо­кiй, пли­ло та­ке ти­хе, сiльське, гос­по­дарське жит­тя, не­на­че страш­ної руїни та рi­за­ни­ни за гетьма­на Бог­да­на нi­ко­ли й не бу­ло, не­на­че лю­ди в Чи­ги­ри­нi жи­ли зав­сi­ди в спо­кою i в щас­тi i не заз­на­ли по­же­жi, битв, ви­рi­зу­ван­ня лю­дей, рi­за­ни­ни та руй­ну­ван­ня. Ольга Лю­таїха пiш­ла од­чи­ня­ти во­ро­та. Ко­ро­ви й во­ли по­важ­но всту­па­ли в двiр, вiв­цi по­бiг­ли, не­на­че бист­рий вес­ня­ний по­тiк. Най­мич­ки вий­шли з дiй­ни­ця­ми. Са­ма оса­ву­ли­ха взя­ла дiй­ни­цю, сi­ла на ма­ленько­му стiльчи­ку i ста­ла доїти ко­ро­ви вку­пi з своїми най­мич­ка­ми. Не­ве­лич­кi пас­туш­ки-хлоп­чи­ки, од­лу­чив­ши те­ля­та од ко­рiв, дер­жа­ли за на­ший­ни­ки те­лят­ка, кот­рi пру­ча­лись i рва­лись до ко­рiв.

    - А що, ста­рi! ко­ли на­тан­цю­ва­лись вже на по­мос­тi, то час би вже й по­луд­ну­ва­ти. Чи вип'ємо гiр­кої, чи со­лод­ко­го ме­ду? - го­во­рив ста­рий Дем­ко.

    - Мабуть, гiр­кої, бо нам знов бу­де гiр­ко, а не со­лод­ко од тих за­мi­рiв Ви­говсько­го, - ска­зав Мi­няй­ло.

    Тим ча­сом ста­рий Дем­ко ви­нiс на га­нок доб­ру пляш­ку го­рiл­ки i по­лу­ми­сок з пи­ро­га­ми. Ста­рi ко­за­ки ви­пи­ва­ли чар­ку за чар­кою та все ба­ла­ка­ли про ста­ро­ви­ну, про бит­ву пiд Ку­мей­ка­ми та Мош­на­ми, про гетьма­на Пав­лю­ка, кот­рий пiд­няв про­ти Польщi реєстро­вих ко­за­кiв i за­ду­мав пiд­ня­ти усю Ук­раїну, про смi­ли­во­го пол­ков­ни­ка Ски­да­на, про зрад­ни­ка-ко­за­ка ар­мя­ни­на Iл­ля­ша Ка­раїмо­ви­ча, кот­рий ви­ка­зав польсько­му гетьма­но­вi про за­мi­ри Пав­лю­ка та Ски­да­на, що во­ни за­ду­ма­ли пiд­ня­ти на­род про­ти польських па­нiв. Дем­ко по­дав си­но­вi чар­ку го­рiл­ки. Син не схо­тiв пи­ти, взяв чар­ку в ру­ки, над­пив i по­дав батько­вi. Йо­го бра­ла нудьга. Мо­ло­да Ма­рин­ка вже дав­ненько ки­ну­лась йо­му в вi­чi, i її де­лi­кат­ний вид з пал­ки­ми очи­ма все нi­би сто­яв пе­ред ним i не да­вав йо­му спо­кою. Йо­го дум­ки все обер­та­лись до тих чу­до­вих очей, як ор­ли­нi очi до сон­ця.

    Зiнько встав, пi­шов до ста­нi, ви­вiв ко­ня, на­ки­нув сiд­ло i про­вор­но ско­чив на йо­го. Кiнь за­хи­ли­тав­ся пiд ним i став диб­ки, а по­тiм зняв­ся з мiс­ця i вих­ром вис­ко­чив за во­ро­та. Ста­ра ма­ти обер­ну­лась до Дем­ка i мовч­ки мах­ну­ла ру­кою слiд­ком за си­ном: ба­чиш, мов­ляв, ста­рий, як син з не­терп­ляч­ки ор­лом по­ле­тiв до гетьмансько­го дво­ру!

    Зiнько i справ­дi по­ле­тiв до гетьмансько­го дво­ру. Гетьман­ша з Ма­рин­кою, Хрис­ти­ною i з гiстьми си­дi­ла в сад­ку. Сон­це вже ско­ти­лось ду­же низько i про­ни­зу­ва­ло са­док наск­рiзь зо­ло­тим про­мiн­ням, не­на­че опо­ви­ло увесь са­док зо­ло­ти­ми блис­ку­чи­ми пас­ма­ми ни­ток. Гетьман­ша Ви­говська си­дi­ла на лав­цi ко­ло са­мо­го ган­ку. Ко­ло неї на стiльчи­ках си­дi­ли Ка­те­ри­на та Оле­на, Бог­да­но­вi доч­ки, де­якi не­мо­ло­дi жiн­ки ко­зацької стар­ши­ни об­сi­ли схо­ди ган­ку. На ган­ку сто­яв обоз­ний Ти­мiш Но­сач, Зiнькiв дядько, кот­рий зай­шов в гос­тi до гетьма­на. Ма­рин­ка, Хрис­ти­на i кiлька до­чок пол­ков­ни­кiв та сот­ни­кiв бi­га­ли по сад­ку, гра­ли в хре­щи­ка. Зiнько всту­пив в са­док, при­вi­тав­ся до гетьман­шi та її гос­тей i став пiд гру­шею, спер­шись об стов­бур своїм ду­жим пле­чем. Вiн розг­ля­дав пан­нiв: шлях­тя­нок та ко­за­чок. Пан­нiв зiб­ра­лось чи­ма­ло. Усi во­ни бу­ли в квiт­час­тих до­ро­гих жу­па­нах: i чер­во­них, i бла­кит­них, i ро­же­вих. Бли­ща­ли зо­ло­тi ду­ка­чi та се­реж­ки, бли­ща­ли зо­ло­тi по­зу­мен­ти, ма­ня­чи­ли уся­кi стрiч­ки. Про­га­ли­на нi­би цвi­ла пиш­ни­ми квiт­ка­ми. Пан­ни гра­ли й ще­бе­та­ли, не­на­че лас­тiв­ки. Бу­ло чи­ма­ло мiж ни­ми гар­них з ли­ця, але нi од­на не спо­до­ба­лась Зiнько­вi так, як Ма­рин­ка. Во­на вгля­дi­ла Зiнька i по­чер­во­нi­ла, її ка­рi яс­нi очi ста­ли ще яс­нi­шi. Во­на ста­ла ве­се­лi­ша й про­вор­нi­ша, по­ча­ла пус­ту­ва­ти, пруд­ше ста­ла бi­га­ти з под­ру­га­ми, га­ня­тись за ни­ми, пе­ре­га­ня­ти їх, все веш­та­лась, все бi­га­ла, не мог­ла на мiс­цi всто­яти.

    - Чого це ти, Ма­рин­ко, ста­ла та­ка пруд­ка? - спи­та­ла в неї Хрис­ти­на, ско­са пог­ля­да­ючи на Зiнька. - То хо­ди­ла, не­на­че не­жи­ва, а те­пер лi­таєш, не­на­че та пти­ця.

    - Я й дав­но бу­ла пруд­ка, тiльки ста­ла оце пруд­кi­ша, щоб до­ко­неч­не те­бе впiй­ма­ти, - єка­за­ла Ма­рин­ка, а са­ма все ско­са пог­ля­да­ла на ту гру­шу, пiд кот­рою сто­яв ши­ро­коп­ле­чий Зiнько в чор­нiй шап­цi з чер­во­ним вер­хом, з-пiд кот­рої ви­би­ва­лись ру­ся­вi ку­че­рi i лис­нi­ли на сон­цi.

    - Навiщо ти, не­бо­же, пiд­пи­раєш гру­шу пле­чи­ма? Чи боїшся, щоб не впа­ла та не за­да­ви­ла па­ня­нок?- гук­нув з ган­ку Ти­мiш Но­сач i нас­мiш­ку­ва­то зир­нув на Зiнька. Вiн знав, що йо­го не­бiж ду­же нес­мi­ли­вий при дiв­ча­тах.

    Зiнько пiд­вiв свої яс­нi вi­ка, зир­нув на дядька i ос­мiх­нув­ся. Вiн до­га­дав­ся, що дядько пiд­нi­має йо­го на смiх.

    "Отже ж, ста­рий дядько ще ви­ве­зе язи­ком, як на ло­па­тi, пе­ред пан­на­ми, що я бо­юся пан­нiв, - по­ду­мав Зiнько. - Ой, ко­ли б не ляп­нув язи­ком! А в дядька язик та­ки дов­гий, хоч на ар­шин мi­ряй. Ой ляп­не, со­ром ме­нi бу­де пе­ред… пе­ред Ма­рин­кою, од­нiєю тiльки Ма­рин­кою".

    Довгенько гу­ля­ли дiв­ча­та в хре­щи­ка на ши­ро­кiй про­га­ли­нi, вкри­тiй зе­ле­ною гус­тою тра­вою. Дов­го наг­ля­дав над ни­ми Зiнько i при­див­ляв­ся, кот­ра з їх най­кра­ща, i бiльше за всiх спо­до­ба­лась йо­му Ма­рин­ка i ви­со­ченьким зрос­том, i тон­ким гнуч­ким ста­ном, до кот­ро­го нi­би влип виш­не­вий ок­са­ми­то­вий кор­сет, i яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма, i тон­ки­ми, дов­ги­ми, гост­ри­ми на кiн­цях, як стрiл­ки, бро­ва­ми.


    Дiвчата по­то­ми­лись, роз­чер­во­нi­лись од бi­га­ни­ни i об­сi­ли дов­гим ряд­ком схi­дець ган­ку, не­на­че лас­тiв­ки гiл­ку виш­нi. Тiльки Хрис­ти­на й Ма­рин­ка не сi­ли вiд­по­чи­ва­ти i ста­ли за гетьман­шею поб­ли­зу од тiєї гру­шi, де сто­яв Зiнько. Зiнька бра­ла охо­та за­го­во­ри­ти з Ма­рин­кою. Са­ма Хрис­ти­на за­чi­па­ла йо­го, по­ча­ла з ним роз­мо­ву, але Ма­рин­ка мов­ча­ла. В са­мо­го Зiнька язик не­на­че при­лип.

    "I чо­го це на ме­не най­шла та­ка нес­мi­ли­вiсть? Чо­го це я не­на­че бо­юся цiєї мо­ло­дої дiв­чи­ни? - ду­мав Зiнько, пог­ля­да­ючи на Ма­рин­ку. - Був я в бит­вах, не ля­кав­ся ди­ких та­тар, не раз смi­ли­во ки­дав­ся з шаб­лею на страш­но­го ди­ко­го та­та­рю­гу, i смерть ме­нi бу­ла не страш­на… а те­пер чо­гось не смiю сло­ва про­мо­ви­ти до цiєї мо­ло­дої шлях­тян­ки. Що це зо мною ста­ло­ся? Ма­буть, це од то­го, що по­важ­на гетьман­ша си­дить близько i пог­ля­дає на ме­не".

    Тим ча­сом на­дiй­шли ще но­вi гос­тi. Прий­шов Сом­ко, а з ним ще кiлька мо­ло­дих ко­за­кiв, си­нiв ста­рих сот­ни­кiв. Дiв­ча­та вста­ли й роз­си­па­лись по про­га­ли­нi. Мо­ло­дi ко­за­ки ба­ла­ка­ли з ни­ми, жар­ту­ва­ли, а Зiнько все сто­яв пiд гру­шею, не­на­че при­лип до неї пле­чи­ма, i не нас­мi­лив­ся прис­ту­пи­ти до Ма­рин­ки. От во­на прой­шла проз йо­го ду­же близько по­руч з Хрис­ти­ною, тро­хи не черк­ну­лась об йо­го жу­пан ру­ка­вом бi­лої со­роч­ки. Вiн ду­мав про­мо­ви­ти до неї сло­во, а те сло­во не­на­че спи­ни­лось у йо­го на кiн­чи­ку язи­ка.

    - Давайте, дiв­ча­та, гра­ти в цi­цi-ба­би! - гук­ну­ла про­вор­на Хрис­ти­на.

    - Давайте! Ми вже од­по­чи­ли, - ска­за­ла Ма­рин­ка. По­ча­ли ви­би­ра­ти цi­цi-ба­бу. Всi пок­ла­ли пальцi на стiл пе­ред гетьман­шею. Хрис­ти­на при­ка­зу­ва­ла, ти­ка­ючи по кож­но­му пальцi i про­мов­ля­ючи:

    - Котилася тор­ба з ве­ли­ко­го гор­ба, а в тiй тор­бi кишн-па­ля­ни­ця, хто впiй­має, то­му до­ве­деться жму­риться.

    Христинин па­лець спи­нив­ся на Ма­рин­чи­но­му пальбi. Ма­рин­цi зав'яза­ли очi, по­ве­ли до гру­шi, пiд кот­рою сто­яв Зiнько, пос­та­ви­ли її й зве­лi­ли, щоб во­на дер­жа­лась ру­кою за гру­шу. Зiнько ос­ту­пив­ся од гру­шi на сту­пiнь. Усi пан­ни ше­лес­ну­ли, як пти­цi, на всi бо­ки i по­хо­ва­лись в сад­ку по ку­щах. Хрис­ти­на схо­ва­лась пiд стiл, за кот­рим си­дi­ла гетьман­ша з Ка­те­ри­ною.

    "I чо­го це ме­нi ця цi­цi-ба­ба з зав яза­ни­ми очи­ма на­че страш­на ста­ла? Та­ка гар­на i та­ка страш­на? Не нас­мi­люсь за­го­во­ри­ти з нею та й го­дi, - ду­мав Зiнько, ог­ля­да­ючи ви­со­ченьку фi­гур­ку Ма­рин­ки. - Але во­на те­пер з зав'яза­ни­ми очи­ма ста­ла вже не та­ка страш­на… А дай, за­го­во­рю з нею…"

    I справ­дi, пиш­нi очi дiв­чи­ни, зав яза­нi хуст­кою, не три­во­жи­ли мо­ло­до­го ко­за­ка. Вiн став смi­ли­вi­ший.

    - Ой дов­го то­бi, па­нян­ко, прий­деться шу­ка­ти пан­нiв! - за­го­во­рив та­ки Зiнько до Ма­рин­ки.

    Маринка впiз­на­ла йо­го го­лос i по­чер­во­нi­ла.

    - Чому ж дов­го? Мо­же, пан­ни по­хо­ва­лись в свiт­ли­цях? - од­по­вi­да­ла Ма­рин­ка. - Їм не мож­на хо­ва­тись нiг­де, тiльки в сад­ку.

    - Та во­ни то в сад­ку, але ду­же да­ле­ко по­за­бi­га­ли, - ска­зав Зiнько.

    - А я їх та­ки знай­ду, хi­ба во­ни пiр­нуть пiд зем­лю, то то­дi не знай­ду, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    Стало ти­хо, на­вiть ста­рi гос­тi за­мовк­ли: то був знак; що вже всi по­хо­ва­лись. Ма­рин­ка розв'яза­ла хус­точ­ку i ски­ну­ла її з очей. Нi од­нiєї пан­ни не вид­ко бу­ло в сад­ку.

    - Нiкого не вид­ко, не­на­че та­та­ри по­ха­па­ли пан­нiв, - нес­мi­ли­во про­мо­вив Зiнько до Ма­рин­ки.

    Маринка ос­мiх­ну­лась i з-пiд її ро­же­вих уст блис­ну­ли два ряд­ки бi­лих, гус­тих та рiв­них, не­на­че пiд­рi­за­них зу­бiв. Чер­во­на не­ши­ро­ка стрiч­ка вiн­ком об­ви­ва­ла її го­ло­ву та товс­тi чор­нi ко­си на го­ло­вi. Та чер­во­на стрiч­ка нез­ви­чай­но прис­та­ва­ла їй до ли­ця, на­да­ва­ла кра­си тем­ним ка­рим чи­ма­лим очам.

    "Гарна, як ка­ли­на в зе­ле­но­му лис­тi", - по­ду­мав Зiнько, по­чу­ва­ючи, що йо­го сер­це стри­во­жи­лось i за­ки­да­лось в гру­дях. Ма­рин­ка все сто­яла ко­ло йо­го; їй не хо­тi­ло­ся бiг­ти в са­док та шу­ка­ти дiв­чат в гус­тих ку­щах. Во­на туп­ця­ла на од­но­му мiс­цi, не од­хо­ди­ла од Зiнька, не­на­че жда­ла од йо­го роз­мо­ви.

    "Чом це ме­нi од­па­ла охо­та шу­ка­ти пан­нiв? Все б сто­яла та ди­ви­лась на цього Зiнька. Якi в йо­го ти­хi яс­нi очi! якi в йо­го м'якi ру­ся­вi ку­че­рi! Як ме­нi хо­четься пог­ла­ди­ти тi ку­че­рi, м'якi та лис­ню­чi, не­на­че шовк!"-ду­ма­ла Ма­рин­ка i все сто­яла по­руч з Зiньком.

    - Показати то­бi, пан­но, на де­кот­рi ку­щi… де си­дять пташ­ки? - спи­тав в неї Зiнько.

    Гетьманша пос­ва­ри­лась на йо­го пальцем i на­су­пи­ла бро­ви: мов­чи, мов­ляв, не твоє дi­ло!

    Маринка по­бiг­ла в гу­ща­ви­ну i по­ча­ла шу­ка­ти своїх под­руг. Дов­генько во­на блу­ка­ла в гу­ща­ви­нi i нi­ко­го не знай­шла. Во­на по­вер­ну­лась до ган­ку, вис­ко­чи­ла по схо­дах на га­нок i заг­ля­ну­ла за гус­тий лист ви­ног­ра­ду, кот­рий гнiз­дом ви­сiв на стов­пах ган­ку, заг­ля­ну­ла за спи­ну обоз­но­го Ти­мо­ша Но­са­ча.

    - Отам, пан­но, в ме­не за спи­ною, пев­но, знай­деш ко­гось. А тут у ме­не в ки­ше­нi ще од­на пан­на схо­ва­лась, - жар­ту­вав Но­сач, вда­рив­ши се­бе по жу­па­нi збо­ку.

    Зiньковi ста­ло жаль Ма­рин­ки. Вiн пiд­морг­нув раз до неї, а дру­гий раз пiд стiл. Ма­рин­ка заг­ля­ну­ла пiд стiл i за­ре­го­та­лась. Пiд сто­лом по­чув­ся Хрис­ти­нин ре­гiт, дзвiн­кий, як срiб­ний дзво­ник, кот­рий дзве­нiв десь не­на­че за тон­кою стi­ною. Гетьман­ша й Ка­те­ри­на Виг­роська й со­бi зас­мi­ялись. Зас­мi­ялись усi гос­тi. А Ма­рин­ка тяг­ла з-пiд сто­ла за ру­ку про­вор­ну Хрис­ти­ну. В той час з ку­щiв по­си­па­лись дiв­ча­та в квiт­час­тих убо­рах, не­на­че рай­ськi пти­цi ви­лi­та­ли з-пiд зе­ле­но­го гiл­ля. Пiд­няв­ся ре­гiт на ввесь са­док. Хрис­ти­на роз­чер­во­нi­лась. Що­ки в Ма­рин­ки аж го­рi­ли.

    - Це то­бi хтось ска­зав, де я схо­ва­лась! Ти б са­ма зро­ду-звi­ку не до­га­да­лась, де я сид­жу. Я знаю, хто то­бi ска­зав! - го­во­ри­ла i ре­го­та­лась Хрис­ти­на i морг­ну­ла од­ним оком на Зiнька.

    Маринка опус­ти­ла вiї на що­ки, вту­пи­ла очi в тра­ву i за­со­ро­ми­лась. В той час во­на бу­ла та­ка гар­на, що Зiнько не мiг од­вес­ти очей од її дов­гих чор­них вiй, кот­рi спа­да­ли круж­ка­ми на її де­лi­кат­нi ма­то­во-бi­лi що­ки, за­рум'яне­нi ро­же­вим про­зо­рим од­лис­ком. Зiнько лед­ве вдер­жав в пер­сах важ­ке зiт­хан­ня.

    "Загорiлось моє сер­це од твоїх очей, од твоєї кра­си, та не знаю, що з то­го вий­де зад­ля ме­не: чи щас­тя, чи од­на му­ка", - по­ду­мав Зiнько.

    Вiн при­га­дав, що Ма­рин­ка - шлях­тян­ка, не ко­зач­ка; при­га­дав, що йо­го батько не лю­бив шлях­ти, хоч би й своєї, ук­раїнської, не то вже польської; при­га­дав, що й ма­ти йо­го бу­ла не­лас­ка­ва до шлях­ти, i вiн вже не­на­че пе­ред­по­чу­вав тi до­ко­ри, якi ма­ли ска­за­ти йо­му батько й ма­ти.

    "Ой дiв­чи­но ми­ла! на­вi­що ти за­на­пас­ти­ла моє сер­це ка­ри­ми очи­ма, чор­ни­ми бро­ва­ми?" - по­ду­мав Зiнько i важ­ко зiтх­нув.

    I по­важ­ний батько нес­по­дi­ва­но не­на­че став пе­ред ним на ввесь свiй ко­зацький ви­со­кий зрiст i впiк йо­го страш­ни­ми не­лас­ка­ви­ми очи­ма.

    Надворi ве­чо­рi­ло. Зо­рi нес­мi­ли­во вис­ту­па­ли на яс­но­му синьому не­бi, не­на­че бо­яли­ся пиш­но­го од­лис­ку сон­ця, кот­рий од­би­вав­ся своїм за­ми­ра­ючим чер­во­ним свi­том на чер­во­них хма­рах, на оран­же­во­му га­ря­чо­му не­бi десь да­ле­ко за лi­сом. На са­док впа­ла га­ря­ча iм­ла. Гетьман­ша вста­ла i зап­ро­си­ла гос­тей, пан­нiв та ко­за­кiв до по­коїв. Зiнько пi­шов слiд­ком за пан­на­ми в свiт­ли­цю. Гетьман не ви­хо­див до гос­тей. Обоз­ний Ти­мiш Но­сач, Зiнькiв дядько з ма­те­ри­ної ру­ки, пi­шов в по­кої гетьма­на. Там дер­жа­ли ра­ду, як прий­ня­ти мос­ковсько­го пос­лан­ця, що при­був з Моск­ви з до­ко­ра­ми од ца­ря, чо­му гетьман не дав зна­ти в Моск­ву про ви­бо­ри йо­го на гетьма­на. В свiт­ли­цi нак­ри­ва­ли сто­ли, го­ту­ва­лись по­да­ва­ти ве­че­рю. Пан­ни роз­си­па­лись по здо­ро­вiй свiт­ли­цi, не­на­че пташ­ки по сад­ку. Зiнько та­ки нас­мi­лив­ся прис­ту­пи­ти до Ма­рин­ки. "Ану, чи бу­де го­во­ри­ти з ко­за­ком ця шлях­тян­ка, чи, мо­же, по­гор­дує, як гор­дує ко­за­ка­ми са­ма Ви­говська?"

    - Чи ще не за­ну­ди­лась ти, Ма­ри­но, тут, в Чи­ги­ри­нi? Не нудьгуєш за до­мом, за ма­тiр'ю? - спи­тав Зiнько.

    - А чо­го ме­нi ску­ча­ти? Ме­нi в Чи­ги­ри­нi ве­се­лi­ше, нiж до­ма, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на. - В нас рiд­ня все або не мо­ло­да, або й зов­сiм ста­ра, або ду­же знач­на, що нех­тує вже на­ми, прос­тi­ши­ми шлях­ти­ча­ми, хоч би й рiд­ни­ми. Моя ма­ти не цу­рається й прос­тi­ших лю­дей в Києвi, але в нас ма­ло бу­ває в гос­тях пан­нiв.

    - А ме­нi зда­ва­лось, що то­бi в Чи­ги­ри­нi так ве­се­ло, як в тюр­мi, - ска­зав Зiнько.

    - От i ви­га­дав! Я в та­кiй тюр­мi го­то­ва си­дi­ти хоч i де­сять ро­кiв або й дов­ше, - ска­за­ла Ма­рин­ка i за­ре­го­та­лась.


    - Що ж тут в нас гар­но­го, що так те­бе при­над­жує до Чи­ги­ри­на? - спи­тав Зiнько.

    - А он! - ска­за­ла Ма­рин­ка i по­ка­за­ла ру­кою на пан­нiв. - Глянь, скiльки в ме­не ве­се­лих под­руг! Хва­ли­ти Бо­га, є з ким i по­гу­ля­ти, i роз­ва­жи­ти се­бе. Та й ва­шi ко­за­ки все ве­се­лi: все жар­ту­ють i ста­рi, й мо­ло­дi, не­на­че їм i ли­ха не­ма. Хоч во­ни все в бит­вах та в бит­вах десь по сте­пах, але вид­ко, що про смерть їм бай­ду­же, не­на­че її й на свi­тi не­ма. Як­би на­дi мною лi­та­ла смерть тро­хи не щод­ня, ме­нi бу­ло б не до жар­тiв.

    - Ми, Ма­рин­ко, звик­ли до битв. А як свис­тять над го­ло­вою ку­лi, то це все од­но, що гу­дуть над го­ло­вою джме­лi або бджо­ли, - ска­зав Зiнько.

    - Цур їм, та­ким джме­лям та бджо­лам! Я не охо­ча до та­ко­го гу­дiн­ня.

    - О, не го­во­ри так, Ма­ри­но! Той свист куль для нас все од­но, що му­зи­ки для дiв­чат. Аж жиж­ки чо­гось зад­ри­жать, як по­чуєш той свист; аж кров за­ки­пить, а сер­це так хо­до­ром i хо­дить, не­на­че ти на­пив­ся ста­ро­го ме­ду або доб­ро­го ви­на; на ду­шi ве­се­ло, й ки­даєшся в бит­ву, не­на­че йдеш на який­сь ве­се­лий бен­кет; як за­чуєш свист куль, за­раз так би й ки­нув­ся в бит­ву на во­ро­гiв i ру­бав би їх, i кри­шив, як черст­вий хлiб, i шат­ку­вав би та­тар­ву, як ка­пус­ту.

    Зiнько за­па­лив­ся, зга­ду­ючи бит­ви з та­та­ра­ми. Очi в йо­го зас­вi­ти­лись, вiн ма­хав ру­ка­ми, не­на­че в йо­го i справ­дi в ру­ках бу­ла шаб­ля, не­на­че вiн уг­ля­дiв пе­ред со­бою та­тар­ву i був на­по­го­то­вi ки­ну­тись в бит­ву i шат­ку­ва­ти во­ро­гiв, як ка­пус­ту. Ма­ри­на за­ми­лу­ва­лась, див­ля­чись на смi­ли­вий вид ко­за­ка, лов­ля­чи ма­то­вий блиск в йо­го си­нiх очах, кот­рий ста­вав все гост­рi­ший. Зiнько ду­же спо­до­бав­ся Ма­рин­цi в той час.

    "Ой, який вiн, ма­буть, гар­ний в той час, як в йо­го ру­ках свис­тить шаб­ля, як вiн ки­дається в бит­ву на во­ро­га! Яка смi­ли­вiсть в йо­го очах! Який огонь заб­ли­щав в йо­го яс­но­му пог­ля­дi!" - по­ду­ма­ла Ма­рин­ка i тiльки те­пер до­га­да­лась, чо­му Чи­ги­рин був для неї та­кий ве­се­лий та при­над­ний. Мо­ло­да дiв­чи­на те­пер по­чу­ва­ла, що i Чи­ги­рин, i гетьманський па­лац ста­ли для неї ще при­над­нi­шi, ще ве­се­лi­шi. - Тут би я хо­тi­ла жи­ти i не виїзди­ти з цього Чи­ги­ри­на… Не хо­четься ме­нi вер­та­тись до­до­му… Тут би я й вiк звi­ку­ва­ла, див­ля­чись на… Зiнько­вi яс­нi очi, сто­ячи з ним вку­пi!" - ду­ма­ла Ма­рин­ка, за­див­ля­ючись на Зiнька.

    Перед ве­че­рею вий­шла з своїх по­коїв i ста­ра гетьма­ни­iа, Ган­на Хмельницька. Во­на якось не­охо­че при­вi­та­лась до мо­ло­дої гетьман­шi, за­раз одiй­шла од неї i сi­ла за сто­лом од­да­ле­ки. Мiж дво­ма гетьман­ша­ми, мiж дво­ма гос­по­ди­ня­ми в па­ла­цi вже по­чи­на­лась нез­го­да то за те, то за дру­ге, то за слуг, то за гос­по­дарськi спра­ви.

    За сто­лом Ма­рин­ка си­дi­ла мiж пан­на­ми да­ле­ченьке од Зiнька, але вiн при­мi­тив, що Ма­рин­ка не зво­ди­ла з йо­го очей, все ди­ви­лась на йо­го, роз­чер­во­нi­лась, все ба­ла­ка­ла з под­ру­га­ми та смi­ялась, не­на­че впи­ла­ся мiц­ним ме­дом. В неї очi бли­ща­ли, во­на все ки­да­ла очи­ма на мо­ло­до­го ко­за­ка. Зiнько по­чу­вав, що на йо­го си­па­лись iск­ри з тих яс­них очей i за­па­да­ли десь гли­бо­ко в ду­шу, в йо­го сер­це. Вiн був те­пер пев­ний, що Ма­рин­ка йо­го лю­бить, i йо­му за­ба­жа­лось приз­на­ти­ся, що й вiн її лю­бить. Але де ска­за­ти, ко­ли в свiт­ли­цi пов­но гос­тей?

    "Ой який гар­ний цей мо­ло­дий бi­ля­вий ко­зак! Гар­ний вiн i з ти­хи­ми очи­ма, гар­ний i з сер­ди­тим пог­ля­дом, гар­ний, як смiється, гар­ний, як i сер­диться", - ду­ма­ла Ма­рин­ка, не зво­дя­чи цi­лий ве­чiр очей з мо­ло­до­го ко­за­ка.

    Пiсля ве­че­рi гетьман­ша вста­ла i по­ча­ла по­ход­жа­ти по свiт­ли­цi ти­хою хо­дою, не­на­че во­на гу­ля­ла. Ган­на Хмельницька ско­са пог­ля­да­ла на неї i все жда­ла, що мо­ло­да гетьман­ша ся­де по­руч з нею i лас­ка­во по­ба­ла­кає. Але Ви­говська все хо­ди­ла i на­вiть не гля­ну­ла на Ган­ну: во­на все наг­ля­да­ла за Зiньком, при­див­ля­лась до йо­го i зiтх­ну­ла ле­генько.

    "Мiж цим ко­за­ком та Ма­рин­кою по­чи­нається лю­бов, - по­ду­ма­ла Ви­говська, - але Ма­рин­ка шля­хетсько­го ро­ду, а Зiнько i йо­го батько з прос­тих ко­за­кiв. Ой ко­ли б те ко­хан­ня мiж ни­ми не ста­ло при­чи­ною ли­ха для бiд­ної Ма­рин­ки! Вий­де те са­ме, що бу­ло зо мною та з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, ко­ли моя рiд­ня хо­тi­ла нас роз­лу­чи­ти… А Зiнько - хло­пець гар­ний та ку­че­ря­вий, i на вда­чу мо­тор­ний та доб­рий. Батько йо­го, хоч з прос­тих ко­за­кiв, але за­мож­ний чо­ло­вiк… Доб­ре бу­ло б, як­би Ма­рин­ку од­ру­жи­ли з Зiньком, але ж йо­го батько - страш­ний ко­зар­лю­га!" - I Ви­говська по­важ­но прис­ту­пи­ла до мо­ло­дих ко­за­кiв, що сто­яли куп­кою в кут­ку i про­мо­ви­ла:

    - Оце ми на днях виїзди­мо до Су­бо­то­ва. Про­шу вас, мо­ло­дi ко­за­ки, не за­бу­ва­ти нас i на­вi­ду­ва­тись до нас в Су­бо­тiв. В Су­бо­то­вi в нас не бу­де­те ну­ди­тись. Мiс­це гар­не й ве­се­ле, а я хлi­ба й со­лi, й мiц­них ме­дiв не по­жа­лiю для вас. I ти, Зiньку, не за­бу­вай нас, при­бу­вай до нас в гос­тi, не жа­луй сво­го ко­ня во­ро­но­го, не заїздиш йо­го, Су­бо­тi в не­да­ле­ко од Чи­ги­ри­на. Я бу­ду ра­да гос­тям кож­но­го ча­су. Не за­бу­вай­те про мої iме­ни­ни.

    - Спасибi вам, яс­но­вельмож­на гетьман­шо! Ко­ли доз­во­ли­те, то ми лад­нi заїзди­ти не од­но­го ко­ня во­ро­но­го, а до вас в Су­бо­тiв при­бу­дем, - про­мо­вив Зiнько i по­цi­лу­вав гетьман­шу в ру­ку.

    Iншi мо­лод­шi ко­за­ки й сот­ни­ки так са­мо по­дя­ку­ва­ли гетьман­шi i по­цi­лу­ва­ли її в ру­ку.

    Зiнько прис­ту­пив до Ма­рин­ки, кот­ра си­дi­ла се­ред под­руг. Йо­му зда­ва­лось, що Ма­рин­ка мiж ни­ми, як те сон­це, кра­ще й пиш­нi­ше за всi зо­рi, за яс­ний мi­сяць. Йо­му так за­ба­жа­лось про­мо­ви­ти до неї од­не сло­веч­ко, що вiн її лю­бить, що вiн без неї жи­ти не мо­же, але кру­гом неї ви­ли­ся мо­ло­дi пан­ни, як тi бджо­ли. Зiнько одiй­шов мовч­ки. "Не­хай вже iн­шим ра­зом, лiп­шим ча­сом ска­жу я Ма­рин­цi те од­не сло­веч­ко, а те­пер не мож­на. Не­хай вже в Су­бо­то­вi…" - ду­мав Зiнько i ос­ту­пив­ся од Ма­рин­ки.

    Вже пiзньої до­би вер­нув­ся Зiнько до­до­му. В до­мi всi спа­ли. Зiнько од­вiв ко­ня в ста­ню, а сам пi­шов спа­ти в клу­ню на сi­но. Дру­го­го дня вран­цi ма­ти спи­та­ла в Зiнька, де вiн був, де вiн за­га­яв­ся до пiзньої до­би.

    - Був я, ма­мо, в гетьма­на в гос­тях. Гетьман­ша бу­ла при­вiт­на до ме­не, ка­за­ла, щоб я й iн­шi мо­ло­дi ко­за­ки, що бу­ли в неї в гос­тях, при­бу­ва­ли в Су­бо­тiв в гос­тi на її iме­ни­ни, - ска­зав син.

    - А мо­ло­да шлях­тян­ка, Ма­рин­ка Пав­ловська, бу­ла при­вiт­на до те­бе, чи не ду­же? - спи­та­ла ма­ти.

    - I Ма­рин­ка бу­ла при­вiт­на до ме­не, при­вiт­нi­ша за всiх пан­нiв. З усiх пан­нiв во­на най­бiльше го­во­ри­ла зо мною.

    - Гляди, ли­шень, си­ну, щоб ви з нею не до­го­во­ри­лись до чо­гось…

    - А як до­го­во­ри­мось? - ска­зав син i ос­мiх­нув­ся. - Чим же во­на не гар­на?

    - Та во­на гар­на, ще й ду­же гар­на. Я не раз ба­чи­ла її в Ган­ни Хмельницької на обi­дi. Але що з то­го, що во­на гар­на? Во­на шлях­тян­ка, i за те­бе за­мiж не пi­де. Во­на, пев­но, гор­дує на­ми, ко­за­ка­ми, як i вся на­ша пра­вос­лав­на шлях­та. Та, ска­за­ти по прав­дi, ме­нi не хо­тi­лось би ма­ти не­вiст­ку-шлях­тян­ку.

    - Чом так, ма­мо? - аж крик­нув син.

    - А тим, що i на­ша пра­вос­лав­на шлях­та спа­нi­ла, наб­ра­лась панської пи­хи од польської шлях­ти. Шлях­тян­ка-не­вiст­ка бу­де нех­ту­ва­ти мною, прос­тою ко­зач­кою, бу­де нех­ту­ва­ти твоїм ста­рим батьком, хоч вiн був ко­зацьким оса­ву­лом, бо вся шлях­та пнеться вго­ру i за­ди­рає но­са пе­ред ко­за­ка­ми, хоч би ко­за­ки бу­ли й ба­га­тi, й знач­нi.

    - Мамо! Це ще ви­ла­ми пи­са­но по во­дi, чи бу­де Ма­рин­ка пи­ша­тись та нех­ту­ва­ти ва­ми. Во­на не з ба­га­тої шлях­ти, - ска­зав син.

    - Та во­на, Зiньку, за те­бе й не пi­де, а ко­ли б i за­хо­тi­ла­ся вий­ти за те­бе за­мiж, то гетьман­ша за те­бе й не од­дасть її. Дур­нi­сенько ти топ­чеш до неї стеж­ку та то­миш сво­го ко­ня во­ро­но­го. Гар­на ве­чiр­ня зiр­ка на не­бi, та ти її не дiс­та­неш: не для те­бе во­на свi­тить, а для ко­гось iн­шо­го. Не прис­та­виш же ти дра­би­ни на не­бо, щоб зня­ти яс­ну зо­рю, - обiз­вав­ся батько з кiм­на­ти.

    - Я, та­ту, пос­те­рi­гаю, що во­но не так. Гетьман­ша до ме­не ду­же доб­ра й лас­ка­ва, - обiз­вав­ся син. - Здається, са­ма яс­но­вельмож­на гетьман­ша прис­тав­ляє ме­нi дра­би­ну до не­ба.

    - Так, так! го­во­ри до го­ри, а го­ра мов­чить! - крик­нув ста­рий Лю­тай з кiм­на­ти. - Геп­неш ти з дра­би­ни та об си­ру зем­лю! А хоч i дiс­та­неш ту зо­рю, то по­пе­чеш ру­ки i бу­де­iй ху­ка­ти на пальцi цi­лий вiк.

    - Ой си­ну, i не ду­май со­бi, i в го­ло­ви не пок­ла­дай бра­ти шлях­тян­ку. Ми хоч за­мож­нi, але не ба­га­ти­рi якi Я са­ма не цу­ра­юся уся­кої ро­бо­ти, як бу­ває в гос­по­дарст­вi ба­га­то дi­ла. А Ма­рин­ка - па­нi: во­на не схо­че ро­би­ти прос­тої гос­по­дарської ро­бо­ти. Шлях­тян­ки звик­ли па­нi­ти, а не гос­по­да­рю­ва­ти. Зро­ду-звi­ку не прий­му я шлях­тян­ки за не­вiст­ку. Цур, пек їм, тим па­нi­ям! Ще, мо­же, бу­де Ма­рин­ка й кеп­ку­ва­ти та смi­ятись з нас. Ой Гос­по­ди! ох! ох! Що ж то бу­де? Ой, не до­ве­ди те­бе, си­ну, до цього. Ма­ти Бо­жа пе­черська й по­чаївська! Ма­рин­ка бу­де кеп­ку­ва­ти з ме­не.


    - А мо­же, й не бу­де? Звiд­кiль, ма­мо, вам зна­ти про це? - ска­зав син вже з нев­до­во­лен­ням.

    - Отже ж, ма­ти чи не ка­же прав­ду, - ска­зав батько i вий­шов з люлькою в ро­тi з кiм­на­ти в свiт­ли­цю i сiв ко­ло сто­ла на ос­ло­нi, вкри­то­му ки­ли­мом. - I ме­нi не хо­тi­лось би бра­ти в свою ха­ту не­вiст­ку-шлях­тян­ку. Не хо­тi­лось би ме­нi й ро­да­тись з гетьман­шею та й з гетьма­ном. Ка­жуть, що но­ва гетьман­ша не ду­же-то лю­бить Ук­раїну, а Польщу ду­же лю­бить. I гетьман тяг­не ту­ди ж, до Польщi, - ска­зав батько.

    - А я не тяг­ну до Польщi, а все-та­ки оже­нив­ся б з Ма­рин­кою, як­би во­на за ме­не пiш­ла, - нес­мi­ли­во обiз­вав­ся син до батька. - Ма­рин­ка са­ма по со­бi, а гетьман­ша са­ма по со­бi.

    - Але ж ка­жуть, що яб­луч­ко не­да­ле­ко од­ко­чується од яб­лу­нi. А Ма­рин­ка з тiєї ж яб­луньки, що й гетьман­ша Ви­говська. Не дур­но оце твоя ма­ти вже так важ­ко зiт­хає ще заз­да­ле­гiдь, мо­же, за рiк, мо­же, й за два по­ча­ла во­на важ­ко зiт­ха­ти та оха­ти. Це по­га­на прик­ме­та! - ска­зав батько вже по­важ­но й на­су­пив­ся.

    Зiнько при­мi­тив, що батько по­чи­нає сер­ди­тись, за­мовк, вий­шов на га­нок, сiв на ла­вi i за­ду­мав­ся. Вiн пос­те­рi­гав, що ма­ти­ме ба­га­то кло­по­ту, як тiльки Ма­рин­ка зго­диться вий­ти за йо­го за­мiж, що йо­му тре­ба спо­дi­ва­тись ве­ли­кої при­ти­чи­ни од ста­рих. Зiнько зiтх­нув й спер­ся лiк­тем об грат­ки ган­ку i вто­пив очi в не­бо, в той бiк, де був Су­бо­тiв.

    Надвечiр дру­го­го дня Зiнько сiв на лав­цi в ган­ку i за­су­му­вав. Ма­рин­ка виїха­ла з гетьман­шею з Чи­ги­ри­на, i Чи­ги­рин став йо­му не­ми­лий.

    "Ой, тяг­не ме­не, по­ри­ває мою ду­шу ту­ди, за го­ри, де ти про­бу­ваєш, моє сер­це ми­ле! Бу­ду те­бе лю­би­ти, бу­ду те­бе сва­та­ти, хоч би ме­нi за­бо­ро­нив батько й ма­ти. Не жит­тя ме­нi на цьому свi­тi без те­бе в па­рi! - ду­мав мо­ло­дий ко­зак. - Осiд­лаю ко­ня, поїду в Чи­ги­рин, мо­же, гетьман­ша з Ма­рин­кою ще не виїха­ли з Чи­ги­ри­на", - по­ду­мав Зiнько.

    I вiн осiд­лав ко­ня, по­бiг в Чи­ги­рин, об'їхав гетьманський па­лац, заг­ля­нув в под­вiр я, заг­ля­нув в са­док, ки­нув оком на зе­ле­ну про­га­ли­ну в сад­ку, де Ма­рин­ка гра­ла в хре­щи­ка з под­ру­га­ми, але скрiзь бу­ло пус­то; нiг­де не бу­ло вид­ко й ду­шi. Зiнько­вi зда­ло­ся, що без Ма­рин­ки все за­мер­ло, все ви­мер­ло в гетьманськiй осе­лi.

    "Скрiзь, скрiзь пус­то, скрiзь мерт­во­та, не­на­че в гетьманськiй осе­лi усi ви­мер­ли. Тiльки слi­ди твої жи­вi й ми­лi для ме­не, моє сер­це!" - по­ду­мав Зiнько, вер­та­ючись до­до­му з зас­му­че­ною ду­шею.

    Щовечора си­дiв Зiнько на ган­ку за­ду­ма­ний та зас­му­че­ний. Що­ве­чо­ра не­на­че якась си­ла тяг­ла йо­го в той бiк за го­рою, де був Су­бо­тiв. Ма­ти зна­ла, чо­го син си­дить за­ду­ма­ний, i мов­ча­ла, щоб не вра­зи­ти йо­го сер­ця. Во­на ду­ма­ла, що син по­су­мує, по­су­мує та й за­бу­де про Марн­нку.

    - Отже ж, про­па­де хло­пець нi за що, нi про що! Ой Гос­по­ди! яка на­пасть на мою ди­ти­ну! - го­во­ри­ла Лю­таїха до Дем­ка.

    - Цур дур­ної на­вiс­ної! Про­па­де… Ще що ви­га­дай! Щоб ко­зак та про­пав од ба­би? Де це ти чу­ла про та­ке ди­во! чи в Ту­реч­чи­нi, чи в Польщi? Я щось не чув, щоб який ду­рень та про­пав че­рез ва­ше жi­но­че код­ло. А ко­ли який ко­зак i про­пав че­рез це, то вiн, пев­но, по­пе­ред то­го наївся со­ба­чої бле­ко­ти та й зду­рiв, а по­тiм вже й про­пав! - кеп­ку­вав ста­рий Дем­ко.

    "Пориває до те­бе, мо­ло­да дiв­чи­но, мою ду­шу що­ве­чо­ра. Знаю, що батько й ма­ти не схо­тять прий­ма­ти те­бе в свою ха­ту за не­вiст­ку, а все-та­ки я те­бе люб­лю, хо­чу те­бе лю­би­ти i лю­би­ти­му, до­ки й мо­го вi­ку. Осiд­лаю ко­ня, по­бi­жу в Су­бо­тiв смер­ком… Мо­же, де те­бе вгляд­жу в осе­лi, в сад­ку. Хоч гля­ну на те­бе зда­ле­ку, роз­пи­таю про те­бе, то ме­нi бу­де лег­ше", - ду­мав Зiнько, пог­ля­да­ючи на го­ри, на лi­си.

    Надвечiр вiн осiд­лав ко­ня i пос­ка­кав до Су­бо­то­ва. Вже ля­го­ма доїхав до се­ла. Гетьманський па­лац сто­яв край ши­ро­ко­го май­да­ну на не­ви­со­ко­му при­гор­ку. По один бiк май­да­ну мрi­ла на ви­що­му при­гор­ку про­ти яс­ної смуж­ки не­ба од­на церк­ва, по дру­гий бiк не­на­че то­ну­ла в тем­ря­вi дру­га церк­ва на шпи­лi. Зiнько приїхав до гетьмансько­го дво­ру, ог­ля­дiв под­вiр'я. Скрiзь бу­ло ти­хо. В па­ла­цi вже по­гас­ло свiт­ло, оче­ви­дяч­ки, там вже спа­ли. Зiнько по­вер­нув ко­ня по­за час­то­ко­лом i пус­тив йо­го ти­хою хо­дою. Вiн заг­ля­нув у са­док. Свiт­ло свi­ти­ло­ся в од­но­му вiк­нi з са­мо­го краю па­ла­цу.

    "Чи не в неї свi­титься свiт­ло? I що во­на ро­бить те­пер? i про що ду­має? Як ме­нi хо­четься по­ба­чи­ти її, зна­ти її дум­ки! Пе­ре­лiз­ти б че­рез час­то­кiл та хоч заг­ля­ну­ти в вi­кон­це…" - по­ду­мав Зiнько, але вiн зда­ле­ку при­мi­тив, що те вi­кон­це бу­ло зас­ло­не­не за­ле­ну­ва­тою за­вi­сою.

    Зiнько об'їхав са­док навк­ру­ги, з бо­ля­чою ду­шею по­вер­нув ко­ня на­зад до Чи­ги­ри­на i торк­нув йо­го пiд бо­ки ост­ро­га­ми. Кiнь-не­на­че зняв­ся з мiс­ця, як пти­ця, i по­ле­тiв по би­то­му шля­ху. Зiнько­вi ста­ло лег­ше на сер­цi од швид­ко­го ру­ху. Свi­же вог­ке по­вiт­ря про­хо­ло­ди­ло йо­го га­ря­че ли­це.

    "Ой, ко­ли б тi гетьман­ши­нi iме­ни­ни швид­ше, а то моя ду­ша за­ни­дiє од дов­го­го ждан­ня!" - ду­мав Зiнько, вже свi­том вер­та­ючись в батькiвський двiр.

    Через тиж­день ста­рий Дем­ко Лю­тай пос­лав Зiнька вер­хом в сте­пи, де один ста­рий ко­зак дер­жав во­ли на ви­па­сi, i зве­лiв йо­му при­ку­пи­ти двi па­ри мо­ло­дих во­лiв до плу­га. З Зiньком поїхав вер­хом один най­мит-па­ру­бок, щоб приг­на­ти до­до­му тi во­ли. До­ро­га в сте­пи до ви­па­су йшла не­да­леч­ко од Су­бо­то­ва.

    Купивши двi па­ри во­лiв, Зiнько зве­лiв най­ми­то­вi гна­ти во­ли до­до­му, а сам збо­чив з прос­тої до­ро­ги i за­вер­нув до Су­бо­то­ва. Вже смер­ком вiн вгля­дiв вер­хи су­бо­тiвських цер­ков i в йо­го сер­це за­ще­мi­ло. Кiнь ле­тiв, як стрi­ла, не­на­че пос­те­рi­гав дум­ки сво­го ха­зяїна. От i вер­хи гетьмансько­го па­ла­цу мрi­ють в тем­ря­вi, як в ту­ма­нi! От i са­док за до­мом ви­рi­зується на не­бi, не­на­че гус­тi, чор­нi хма­ри об­ляг­ли па­лац з трьох бо­кiв!

    "Як не вгляд­жу її де-не­будь, то заїду до гетьман­шi в гос­тi, вступ­лю смi­ли­во в її по­коїв, i, мо­же, по­ба­чу Ма­рин­ку… Гетьман жи­ве на дру­гiй по­ло­ви­нi па­ла­цу, то, мо­же, й не ба­чи­ти­ме ме­не… Хоч я син оса­ву­ла, але прос­тий ко­зак, а в гетьма­на все-та­ки ви­со­кi по­ро­ги для прос­то­го ко­за­ка…"

    Зiнько об'їхав двiр. В дво­рi не вид­ко бу­ло нi жи­вої ду­шi. Вiн пус­тив ко­ня по­за сад­ком, об'їхав са­док, заг­ля­нув че­рез час­то­кiл: на про­га­ли­нах, в квiт­ни­ках нi­ко­го не бу­ло, тiльки квiт­ки пах­ли з сад­ка, аж дух за­би­ва­ло. Зiнько по­вер­нув ко­ня на­зад i, пох­ню­пив­шись, їхав ти­хою хо­дою та все заг­ля­дав у са­док. Ко­ло од­нiєї про­га­ли­ни кiнь сам спи­нив­ся, не­на­че спiтк­нув­ся. Зiнько вгля­дiв, що стеж­кою йшла якась пан­на ти­хо-ти­хо, не­на­че по­со­ву­ва­лась по чер­во­ну­ва­то­му пiс­ку, кот­рим бу­ла по­си­ла­на стеж­ка. Вiн при­ди­вив­ся, впiз­нав тон­кий, гнуч­кий стан i ви­со­ченьку пос­тать: то гу­ля­ла по сад­ку Ма­рин­ка.

    - Хто то та­кий? - крик­ну­ла Ма­рин­ка че­рез час­то­кiл. - Чо­го то­бi тут тре­ба?

    Зiнько впiз­нав Ма­рин­чин го­лос.

    - Це я, Ма­рин­ко, Зiнько Лю­тай, ко­ли не за­бу­ла про ме­не, - обiз­вав­ся Зiнько з-за час­то­ко­лу. Ма­рин­ка наб­ли­зи­лась до час­то­ко­лу.

    - Добривечiр то­бi. Ма­ри­но! I не ду­мав, не га­дав те­бе по­ба­чи­ти, а от i тра­пи­лось, що я та­ки те­бе по­ба­чив, - про­мо­вив ти­хо Зiнько.

    - Це ти так пiз­но приїхав до нас в гос­тi? Чо­го ж ти так опiз­нив­ся? - спи­та­ла Ма­рин­ка так са­мо ти­хо, але Зiнько по­чув, що її го­лос дри­жав.

    - Я не в гос­тi приїхав, але заїхав, вер­та­ючись з сте­пу, з ви­па­су, де я ку­пив для батька двi па­ри во­лiв. Вер­та­ючись з сте­пу, я зу­мис­не зас­ко­чив до Су­бо­то­ва, щоб де-не­будь вгля­дi­ти те­бе. От­же, i вгля­дiв! Не­на­че сам Бог з не­ба по­го­див ме­нi i ви­вiв те­бе в са­док. Мiй кiнь сам спи­нив­ся от на цьому са­мо­му мiс­цi, не­на­че впiз­нав те­бе. Про що ти ду­ма­ла, Ма­ри­но, хо­дя­чи по са­доч­ку та­кої пiзньої до­би?

    - Про те­бе ду­ма­ла, - обiз­ва­лась щи­ра Ма­рин­ка. Цi сло­ва вир­ва­лись в неї не­са­мо­хiть. Во­на по­чу­ва­ла, що спах­ну­ла, мов ог­нем; i по­чер­во­нi­ла.

    - А я ду­мав про те­бе, об'їжджа­ючи кру­гом са­док. Мої ду­ми не­на­че вик­ли­ка­ли те­бе в са­док в цей пiз­нiй час; ду­мав я, чи не вгляд­жу те­бе, чи не по­ба­чу хоч тво­го слi­ду, бо я те­бе, Ма­ри­но, люб­лю так, як нi­ко­го на свi­тi не лю­бив. Я не впер­ше отут об'їжджаю осе­лю та заг­ля­даю в са­док… Я заїздив би ко­ня, заїздив би й не од­но­го, аби тiльки вло­ви­ти пог­ляд твiй, яс­ний та ми­лий, аби тiльки по­ди­ви­ти­ся на те­бе, по­ди­ви­тись на твої очi i знов вер­ну­тись до­до­му.

    - I не їздь сю­ди, i не муч на­да­рем­но ко­ня, бо з то­го нi­чо­го не бу­де, нi­чо­го не вий­де. Гетьман­ша вже зазд­рi­ває, що ти ме­не ко­хаєш, але во­на оце якось не­дав­но го­во­ри­ла про ме­не й про те­бе з Ка­те­ри­ною Ви­говською, най­ближ­чою своєю при­ятелькою…

    - Що ж во­на го­во­ри­ла про нас? - спи­тав Зiнько.


    - Попереду пiд­нi­ма­ли ме­не на смiх, що я те­бе при­ча­ру­ва­ла, вже й не пам'ятаю чим… смi­ялись ме­нi то­бою. I нi­яко­во ме­нi бу­ло, i приємно бу­ло слу­ха­ти, як во­ни про те­бе го­во­ри­ли. Я цi­лий день слу­ха­ла б, як во­ни про те­бе го­во­рять, те­бе зга­ду­ють, але…

    Маринка спи­ни­лась i за­мовк­ла.

    - Але що ж? Мо­же, во­ни ду­ма­ють, що я так тiльки за­ли­ця­юсь до те­бе, що я жар­тую, що я ду­рю те­бе? А я люб­лю те­бе щи­ро i го­то­вий хоч би й завт­ра до те­бе ста­рос­тiв сла­ти. Хi­ба, мо­же, гетьман­ша та твоя ма­ти не ви­да­дуть те­бе за ме­не, бо я ко­зак, а ти шлях­тян­ка.

    - Ой, не те во­ни го­во­ри­ли! Гетьман­ша й Ка­те­ри­на Ви­говська все хва­ли­ли те­бе, го­во­ри­ли, що кра­що­го за те­бе же­ни­ха труд­но й знай­ти, але що твiй батько i твоя ма­ти нi­за­що в свi­тi не доз­во­лять то­бi ме­не сва­та­ти че­рез те, що я шлях­тян­ка, бо во­ни обоє не люб­лять шлях­ти, вва­жа­ють па­нiв за своїх во­ро­гiв.

    Зiнько важ­ко зiтх­нув. Ма­рин­ка при­мi­ти­ла це i со­бi зiтх­ну­ла: во­на пос­те­рег­ла, що гетьман­ша го­во­ри­ла прав­ду.

    - А ще що во­ни го­во­ри­ли про мо­го батька та про ма­тiр?

    - Говорили, що ме­нi жи­ти в до­мi тво­го батька та ма­те­рi бу­де по­га­но, бо во­ни, хоч лю­ди за­мож­нi, але люб­лять са­мi все ро­би­ти, як прос­тi се­ля­ни, що во­ни i ме­не бу­дуть си­лу­ва­ти до прос­тої ро­бо­ти, вва­жа­ти­муть на ме­не, як на свою най­мич­ку, що во­ни бу­дуть ме­не ла­яти, а мо­же, й би­ти, ко­ли я бу­ду їм не­по­кiр­ли­ва… А я не цу­ра­юсь ро­бо­ти; роб­лю уся­ку ро­бо­ту вдо­ма в своєї ма­ми, бо ми лю­ди, хоч i за­мож­нi, але не ба­га­тi, ма­буть, бiд­нi­шi за вас… - го­во­ри­ла Ма­рин­ка. Ду­же по­чув­ли­ва на вда­чу, во­на при тих сло­вах са­ма нез­чу­лась, як її го­лос зад­ри­жав, а сльози так i за­ка­па­ли з очей.

    Зiньковi ста­ло не­ви­мов­не жаль її. Сльози її не­на­че га­ря­чи­ми крап­ля­ми па­да­ли на йо­го сер­це. Вiн по­чу­вав в ду­шi, що Ма­рин­ка ду­же йо­го лю­бить i до­га­дується, що йо­го ста­рий батько та ма­ти ста­нуть їй впо­пе­рек до­ро­ги до щас­тя.

    - Не плач, Ма­рин­ко! Я по­го­во­рю з своїм батьком та ма­тiр'ю, роз­ка­жу їм, що ти не з тих ве­ли­ких ле­да­чих па­нiв, кот­рi нi­чо­го не роб­лять i тiльки люб­лять бай­ди­ки би­ти. Мiй батько i моя ма­ти ще не зна­ють доб­ре нi те­бе, нi твоєї ма­те­рi, хоч моя ма­ти не раз ба­чи­лась з твоєю ма­тiр'ю тут, в Чи­ги­ри­нi. Я по­го­во­рю з ни­ми… а по­тiм… по­тiм… Чи лю­биш ти ме­не щи­ро? Ска­жи ме­нi прав­ду, моя доб­ра Ма­рин­ко! Чи мож­на ме­нi до те­бе ста­рос­тiв сла­ти?

    - I люб­лю те­бе, i ста­рос­тiв при­си­лай. Гетьман­ша i моя ма­ти бу­дуть то­му ра­дi, але… але… Я пос­те­рi­гаю, що з то­го нi­чо­го не вий­де, - ска­за­ла Ма­рин­ка, вти­ра­ючи сльози.

    - Ти доб­ра, як го­луб­ка, Ма­рин­ко! Не плач, не пе­чи мо­го сер­ця своїми сльоза­ми. Бу­де так, як я схо­чу, а не так, як мiй батько схо­че, хоч вiн кру­тий на вда­чу. Ма­ти моя доб­ра лю­ди­на i жа­лiс­ли­ва, та й батько не ли­хий, хоч у йо­го кру­тi но­ро­ви. Ду­ша моя чує, що те­бе во­ни по­люб­лять i прий­муть за не­вiст­ку. Про­щай, сер­це Ма­рин­ко! Лю­би ме­не, жди i спо­дi­вай­ся!

    Зiнько наг­нув­ся над сiд­лом, пе­ре­хи­лив­ся че­рез час­то­кiл, об­няв од­нiєю ру­кою Ма­рин­ку за шию i не­на­че впiк її ус­та своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми.

    - Прощай, Зiньку! При­бу­вай на гетьман­ши­нi iме­ни­ни. По­ба­чи­мось, по­го­во­ри­мо, i ме­нi лег­ше бу­де на ду­шi. Зiнько по­вер­нув ко­ня на шлях i торк­нув йо­го пiд бо­ки ост­ро­га­ми. Кiнь по­ле­тiв, як орел. Свi­жий вiт­рець по­вi­вав з сте­пiв i про­хо­лод­жу­вав га­ря­че Зiнько­ве ли­це. Зiнько не­на­че наб­рав­ся здо­ров'я, щас­тя, на­пив­ся з кри­ни­цi цi­лю­щої во­ди. Йо­го по­етич­на м'яка вда­ча ви­ли­ла щас­тя пiс­нею. Од щас­тя, од лю­бо­вi Зiнько за­вiв пiс­ню, i йо­го го­лос по­лив­ся сте­па­ми, дзве­нiв, пе­ре­ли­вав­ся на всьому ска­ку пруд­ко­го бас­ко­го ко­ня. Усе щас­тя мо­ло­дої ду­шi ко­за­ка, уся ра­дiсть ко­хан­ня, кот­рою бу­ла спов­не­на йо­го ду­ша, як вес­ня­ної по­ри рiч­ка во­дою, ви­ли­ва­ла­ся че­рез край бур­ли­ви­ми го­лос­ни­ми гу­ка­ми ко­зацької пiс­нi. Як пиш­но та яс­но те­пер свi­ти­ли зiр­ки на не­бi для Зiнька! Во­ни не­на­че смi­ялись до йо­го з ви­со­ко­го не­ба своїм ми­га­ючим свi­том. Яким пиш­ним зда­вав­ся те­пер Зiнько­вi ши­ро­кий степ, десь да­ле­ко вкри­тий си­зою iм­лою, ши­ро­кий, прос­тор­ний, об­ли­тий ти­хим сяєвом зi­рок, прик­ри­тий си­нiм, не­на­че шов­ко­вим, на­ме­том, гус­то об­си­па­ним зо­ря­ми! Йо­му за­ба­жа­ло­ся ле­тi­ти на ко­нi без мi­ри, без кiн­ця, i щоб то­му сте­по­вi не бу­ло нi краю, нi кiн­ця, хо­тi­лось спi­ва­ти до свi­та, до сон­ця. Тiльки степ та зо­рi на не­бi слу­ха­ли Зiнько­ву пiс­ню.

    Зiнько нез­чув­ся, як дос­ка­кав до Чи­ги­ри­на i ду­же зди­ву­вав­ся, як за­ма­ня­чи­ли пе­ред ним ха­ти та церк­ви, як ви­су­ну­лась на не­бi твер­ди­ня на го­рi, не­на­че чор­на та важ­ка хма­ра.

    - Чи це вже й Чи­ги­рин? - аж крик­нув го­лос­но Зiнько, i йо­му не хо­тi­ло­ся в'їжджа­ти в мiс­то, в тiс­нi, душ­нi ули­цi. Йо­му знов за­ба­жа­лось ле­тi­ти ко­нем по сте­пу, на­зуст­рiч вог­ко­му хо­лод­но­му вiт­ро­вi, i ди­ви­тись на ши­ро­ке не­бо над сте­пом, за­сi­яне зо­ря­ми. Йо­му там бу­ло доб­ре, вiльно й прос­тор­но; для йо­го щас­ли­во­го сер­ця зда­ва­лось те­пер, що тiльки зо­рi, та степ, та сте­по­вий вi­тер спо­чу­ва­ють до йо­го щас­тя, до йо­го лю­бо­вi.

    "Широкий степ - мiй бо­ярин, а яс­нi зiр­ки - дру­жеч­ки моєї мо­ло­дої; во­ни те­пер од­нi ра­дi моєму ко­хан­ню! - ду­мав Зiнько, по­вер­нув­ши ко­ня на узьку улич­ку. - Ох, що то ска­же мiй ста­рий батько? Що то ска­же моя не­ня? Та й якої ще зас­пi­ває i са­ма гетьман­ша, як я заш­лю ста­рос­тiв до Ма­рин­ки?"

    I Зiнькiв кiнь пi­шов ти­хою хо­дою по душ­них ули­цях сон­но­го мiс­та, а Зiнько схи­лив го­ло­ву, i сам по­хи­лив­ся од важ­ких ду­мок в го­ло­вi. Зо­рi не­на­че згас­ли на не­бi, а Чи­ги­рин не­на­че по­вив­ся гус­тим ту­ма­ном пе­ред очи­ма мо­ло­до­го ко­за­ка.

    

VII

    

    Другого та­ки дня Зiнько за­ду­мав ска­за­ти ма­те­рi й батько­вi, що вiн хо­че сла­ти ста­рос­тiв до Ма­рин­ки Пав­ловської. Ста­рий Лю­тай то­го дня вран­цi сам по­ма­зав во­за, зап­рiг ко­нi i поїхав у по­ле; вiн по­вiз по­лу­день ко­са­рям: в по­лi ко­си­ли овес. Вже над­ве­чiр вер­нув­ся ста­рий з по­ля i все гри­мав та сер­див­ся: овес тро­хи пе­рес­то­яв i вже си­пав­ся. Лю­тай по­сi­яв ба­га­та вiв­са, бо до­га­ду­вав­ся, що овес бу­де швид­ко пот­рiб­ний для ко­зацьких ко­ней… Вiн вже знав, що гетьман за­ду­мав вер­ну­ти Ук­раїну Польщi, знав, що ця спра­ва не обiй­деться без вiй­ни, i вiн заз­да­ле­гiдь го­ту­вав овес не для ко­ней при­хильни­кiв гетьманської спра­ви, не для польсько­го вiй­ська, а для ко­ней гетьманських та польських суп­ро­тив­ни­кiв…

    Настав ве­чiр. Ко­са­рi вер­ну­лись з по­ля. Во­ни пос­та­ви­ли граб­ки ряд­ком, пос­пи­нав­ши їх на стрi­ху. Граб­ки стри­мi­ли над стрi­хою. Ко­са­рi по­сi­да­ли ве­че­ря­ти пiд ха­тою ко­ло ган­ку на дош­ках, кот­рi во­ни пок­ла­ли на об­руб­ках ко­ло­док. Са­ма Лю­таїха ви­но­си­ла стра­ву в мис­ках i ста­ви­ла мис­ки на дов­гiй i ши­ро­кiй дош­цi, пок­ла­де­нiй на двох круг­лих дзиг­ли­ках. Ста­рий Лю­тай ви­нiс чи­ма­лу пляш­ку го­рiл­ки i по­час­ту­вав ко­са­рiв. По­час­ту­вав­ши усiх чо­ло­вi­кiв, Лю­тай сiв ря­дом з ко­са­ря­ми ве­че­ря­ти. Вiн все бiд­кав­ся, що спе­ка ду­же ве­ли­ка, i овес сип­леться до­до­лу, як по­ло­ва. Вже над­во­рi зов­сiм смерк­ло, як ко­са­рi вста­ли, по­поївши всмак, пе­рех­рес­ти­лись на схiд сон­ця i по­дя­ку­ва­ли гос­по­да­ре­вi й гос­по­ди­нi за ве­че­рю. Заб­рав­ши граб­ки, ко­са­рi ти­хою хо­дою пiш­ли з дво­ру. Лю­тай сiв на ла­вi на ган­ку; вiн зiтх­нув, не­на­че пiс­ля дов­гої важ­кої та втом­ної ро­бо­ти. Син си­дiв про­ти йо­го. Не­за­ба­ром вий­шла й Ольга Лю­таїха, сi­ла на лав­цi i по­ча­ла ба­ла­ка­ти з Дем­ком про гос­по­дарськi спра­ви, про овес, про жи­то, що вже по­ло­вi­ло, дос­то­юва­ло на по­лi.

    - А чо­го ти, си­ну, вчо­ра за­га­яв­ся в до­ро­зi? - спи­тав в си­на Дем­ко. - Вчо­ра вве­че­рi най­мит по­пе­ре­див те­бе з во­ла­ми i приг­нав во­ли до дво­ру ра­нi­ше, нiж ти вер­нув­ся на ко­нi. Чо­го це ви­па­ло так, що во­ли ста­ли пруд­шi за тво­го ко­ня?

    - Та я, та­ту, тро­хи збо­чив в до­ро­зi: пос­ка­кав ко­нем не би­тим шля­хом, а…

    - А ма­нiв­ця­ми… - обiз­ва­лась ма­ти. - Я й до­га­ду­юсь, ку­ди ти за­вер­тав ма­нiв­цем.

    - А ку­ди, ма­мо? Ану­те, чи вга­даєте?

    - До Су­бо­то­ва, до гетьмансько­го дво­ру. Пев­не, заїздив в гос­тi в гетьманський двiр, - ска­за­ла Лю­таїха.

    В двiр не заїжджав, а ко­ло дво­ру був, це прав­да, - ска­зав син.

    - Хотiлось то­бi по­ба­чи­ти Ма­рин­ку? Чи вгля­дiв же її де-не­будь? - спи­та­ла.

    - Бачив її, ма­мо, в сад­ку i по­го­во­рив з нею че­рез час­то­кiл, - ска­зав син.

    - I че­рез час­то­кiл пе­ре­ла­зив? Чи не на­ро­бив ти ча­сом шко­ди? Не зва­лив ча­сом час­то­ко­лу? - ска­зав батько. - I по­нес­ло ж те­бе, ле­да­що, ва­ля­ти час­то­ко­ли та плу­та­тись в гетьмансько­му гар­бу­зин­нi…

    - Нi, я в са­док не ла­зив, бо ме­нi Ма­рин­ка i так ска­за­ла з сад­ка, щоб я слав до неї ста­рос­тiв хоч i за­раз.


    - От то­бi й на! Ши­ти-бi­ли­ти: завт­ра Ве­лик­день! - жар­ту­вав батько. - За­ма­ну­лось Ма­рин­цi в Пет­рiв­ку мерз­ло­го: да­вай їй в жни­ва кри­ги! Вид­ко, що шлях­тян­ка. А ти ж їй що?

    - А я ска­зав, що го­то­вий хоч i за­раз ста­рос­тiв до неї сла­ти, - ска­зав Зiнько.

    - Ого-го! ки­дай­мо овес, не­хай ви­си­пається на втi­ху го­лу­бам та дрох­вам, ки­дай­мо й жи­то! Да­вай гра­ти ве­сiл­ля та тан­цю­ва­ти! - жар­ту­вав ста­рий Лю­тай. - Ану, ста­ра! за­ход­жуй­ся ши­ти но­вi чер­во­нi сап'янцi, бо тан­цю­ва­ти прий­деться в са­мi жни­ва, та ще й швид­ко.

    - Ох, ох! - зiтх­ну­ла ста­ра Ольга i тiльки го­ло­ву по­хи­ли­ла, пiд­пер­ши до­ло­нею що­ку, пе­ред­по­чу­ва­ючи ли­хо.

    - Заздалегiдь, ста­ра, зiт­хаєш i ще за рiк або за два до ве­сiл­ля, - ска­зав ста­рий Дем­ко. - Ма­буть, охаєш на за­пас, бо за­пас бi­ди не чи­нить.

    - А мо­же, й вчи­нить бi­ду, - обiз­ва­лась ста­ра Ольга. - Бог йо­го свя­тий знає.

    - Яка ж це бу­де, ма­мо, бi­да, як я оже­ню­ся? Ад­же ж лю­ди же­няться, та од цього не­має ж бi­ди, - обiз­вав­ся син.

    - Чи ти, Зiньку, ба­виш­ся в ко­хан­ня, чи справ­дi на­ду­мав­ся оже­ни­тись з Ма­рин­кою? - спи­тав батько i з йо­го очей зслиз­ла нас­мiш­ку­ва­тiсть. Очi гля­ну­ли з-пiд гус­тих брiв по­важ­но i тро­хи сер­ди­то.

    - Я, та­ту, не бав­лю­ся в ко­хан­ня, а та­ки справ­дi ду­маю сва­та­ти Ма­рин­ку, як ви, та­ту, i ви, ма­мо, поб­ла­гос­ло­ви­те ме­нi сла­ти до Ма­рин­ки ста­рос­тiв, - ска­зав скн нес­мi­ли­во i не див­ля­чись батько­вi в вi­чi.

    Старий Дем­ко пiд­вiв­ся з жва­вiс­тю, не­пiд­хо­жою до йо­го лiт, схо­пив­ся з мiс­ця, як об­пе­че­ний, i вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ве­ле­тенський зрiст.

    - Щоб я то­бi дав бла­гос­ло­вен­ня сва­та­ти шлях­тян­ку? Нi­ко­ли цього не бу­де! Ви­би­рай со­бi ко­зач­ку або прос­ту се­лян­ку, то­дi я то­бi поб­ла­гос­лов­лю же­ни­тись! - крик­нув батько.

    - Коли, та­ту, моє сер­це виб­ра­ло Ма­рин­ку. Хто ж ви­нен, що во­на шля­хетсько­го ро­ду? - нес­мi­ли­вим ти­хим го­ло­сом про­мо­вив син.

    - Чуєш, Зiньку? Не ду­рiй! Мо­ло­де сер­це дур­не. Не­хай твоє сер­це тро­хи прис­та­рiється, то­дi ти й сам не схо­чеш сва­та­ти шлях­тян­ки. Знаємо ми, ко­за­ки, шлях­ту, i ка­то­лицьку, та й пра­вос­лав­ну. За­ли­ла во­на нам за шку­ру са­ла. Ба­га­то по­ко­ти­лось до­до­лу ко­зацьких го­лiв че­рез оту шлях­ту. Уся шлях­та ди­виться на Польщу ла­си­ми очи­ма, як кiт на са­ло, бо звiд­тiль на неї си­па­лось уся­ке доб­ро, i пан­щи­на, i уся­кi при­вi­леї.

    - Але ж, та­ту, Ма­рин­ка i її ма­ти не з та­ких шлях­тя­нок, що пог­ля­да­ють на Польщу ла­си­ми очи­ма. Во­ни i на­шо­го ро­ду, i на­шої вi­ри, - ска­зав син.

    - Говори, го­во­ри! Не та­кi! Усi во­ни од­на­ко­вi. Он приїздив до на­шо­го та­бо­ру пiд Ку­мей­ка­ми наш та­ки шлях­тич, на­шо­го ж ро­ду i на­шої вi­ри Адам Ки­сiль; приїздив нi­би­то за пос­лан­ця од ко­ро­ля, щоб по­ми­ри­ти ко­за­кiв з Польщею. Ой, хит­ра ли­си­ця! На­го­во­рив, на­ка­зав уся­ких обi­ця­нок ко­за­кам: ка­зав, що й Польща ви­дасть нам i пла­ту од скар­бу за чо­ти­ри ро­ки, бо нам то­дi з польсько­го скар­бу не да­ва­ли пла­ти пос­пiль чо­ти­ри ро­ки; на­го­во­рив нам Ки­сiль уся­ких обi­ця­нок, аби ми тiльки не пiд­нi­ма­лись на Польщу, си­пав об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, як го­ро­хом. А чо­му? Тим, що сам став польським се­на­то­ром, знай­шов лас­ку в ко­ро­ля, сiв в се­на­тi, брав доб­рi гро­шi од по­ля­кiв, опас­ся i вго­ду­вав­ся польською лас­кою, як ка­бан, i став го­то­вий про­да­ти i ко­за­кiв, i му­жи­кiв, i всю Ук­раїну по­ля­кам за ла­комст­во по­га­не. Ота