Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Запросивши до се­бе в ке­лiї пос­лан­цiв на хлiб та сiль, вла­ди­ка на­ки­нув на се­бе ман­тiю i, взяв­ши в ру­ки хрест, вер­тав­ся в свої по­кої. За ним слiд­ком йшли пос­лан­цi й Ви­говський. На­род обс­ту­пив вла­ди­ку i брав бла­гос­ло­вен­ня. Вла­ди­ка на­си­лу ру­хав­ся, бла­гос­лов­ля­ючи на­род.

    До йо­го пiдс­ту­пи­ли двi па­нiї за бла­гос­ло­вен­ням. Од­на з їх бу­ла вже не­мо­ло­да, пов­на на ви­ду, за­ку­та­на бi­лою хуст­кою по­верх очiп­ка. Дру­га бу­ла мо­ло­да, ви­со­ченька, пос­тав­на, пов­но­ви­да й бi­ла на ви­ду, як ле­лiя. Во­на так са­мо бу­ла за­ку­та­на бi­лою хуст­кою по­верх не­ви­со­кої ша­поч­ки i бу­ла уб­ра­на в тем­но-чер­во­ний кун­ту­шик, об­ля­мо­ва­ний навк­ру­ги бi­лим гор­нос­таєм. Її пов­ний, де­лi­кат­ний вид не­на­че був об­ве­де­ний бi­ли­ми рам­ка­ми з бi­ло­го пу­ху та срiб­ла, i са­ме ли­це її бу­ло бi­ле, як бi­ла ле­лiя, а пов­нi рум'янi ус­та чер­во­нi­ли на мо­ро­зi, як лис­точ­ки тро­ян­ди. Мо­ло­да пан­на i справ­дi бу­ла схо­жа на бi­лу квiт­ку. Чи­ма­лi тем­но-ка­рi очi та рiв­нi гус­тi бро­ви ду­же ви­раз­но ма­лю­ва­лись, об­ве­де­нi навк­ру­ги бi­лим вбран­ням.

    Виговський ки­нув очи­ма на мо­ло­ду пан­ну. Йо­го вра­зи­ли її блис­ку­чi ка­рi очi та тем­но-ру­сi гус­тi бро­ви. Тi очi, тi бро­ви так бу­ли схо­жi на йо­го тем­но-ка­рi очi та тем­но-ру­сi гус­тi бро­ви, не­на­че пе­ред ним сто­яла йо­го сест­ра або йо­го близька ро­дич­ка.

    - Який див­ний ви­па­док! Ба­чу не­на­че в дзер­ка­лi свої влас­нi очi, свої бро­ви! Не­на­че ме­не й цю мо­ло­ду пан­ну од­на ма­ти по­ро­ди­ла. Яка во­на бi­ла, не­на­че ран­нiй бi­лий ряст пiд снi­гом! Якi в неї де­лi­кат­нi рум'янi ус­та, не­на­че лис­точ­ки де­лi­кат­ної тро­ян­ди!

    Виговський не­са­мо­хiть за­ди­вив­ся на ту мо­ло­ду па­нян­ку. Вiн не зво­див з неї очей, до­ки во­на бра­ла бла­гос­ло­вен­ня у вла­ди­ки й цi­лу­ва­ла хрест. Вла­ди­ка при­вiт­но ос­мiх­нув­ся до неї як до осо­би, кот­ру вiн знає.

    "Певно, якась шлях­тян­ка, а мо­же, й кня­зiв­на", - по­ду­мав Ви­говський, не зво­дя­чи очей з ле­лiй­но-бi­ло­го лич­ка дiв­чи­ни, i, сам не зна­ючи чо­го, ле­генько зiтх­нув i за­ду­мав­ся.

    Виговському то­дi вже ми­ну­ло со­рок ро­кiв i вiн ще був не жо­на­тий.

    "От би я з ким од­ру­жив­ся! Яким теп­лом по­вi­яло на мою ду­шу од тих ка­рих очей, од то­го ле­лiй­но­го лич­ка! Яка во­на ми­ла, як та бi­ла го­луб­ка!" - по­ду­мав Ви­говський i ти­хою хо­дою поп­рос­ту­вав слiд­ком за вла­ди­кою та пос­лан­ця­ми.

    Обидвi па­нiї про­ве­ли вла­ди­ку до се­ре­ди­ни са­ду i по­вер­ну­ли на­зад. Ви­говський в той час за­був i про це­ре­мо­нiю, i про пос­лан­цiв. Йду­чи по са­ду, об­си­па­но­му срiб­ляс­тим iнеєм, вiн все нi­би ба­чив ту ле­лiй­но-бi­лу пан­ну з ка­ри­ми очи­ма в ма­то­во­му ту­ма­нi срiб­но­го гус­то­го iнею. Йо­му зда­ва­ло­ся, нi­би се­ред са­ду нес­по­дi­ва­но з'яви­лась якась ру­сал­ка з про­зо­рим бi­лим де­лi­кат­ним лич­ком, нi­би об­ли­тим свi­том пов­но­го мi­ся­ця. I той ста­рий са­док став для йо­го ве­се­лим, по­етич­ним, фан­тас­тич­ним. Йо­му зда­ва­ло­ся, що вiн от-от знов по­ба­чить десь в гу­ща­ви­нi, в срiб­но­му ту­ма­нi iнею ту пан­ну, ле­геньку, де­лi­кат­ну, з про­зо­рим лич­ком, з пал­ки­ми очи­ма.

    "Вона зир­ну­ла на ме­не кiлька ра­зiв, - по­ду­мав Ви­говський, - i на­вi­що я уб­рав­ся в бу­ден­ну ста­ро­виз­ну? Пос­лан­цi неп­риємнi ме­нi гос­тi, i це я для їх на­тяг по­ли­ня­лий кун­туш. Ото як­би бу­ло знат­тя, що по­ба­чу та­ку ця­цю! Уб­рав­ся б нап­ро­ди­во в най­до­рож­чий кун­туш!"

    Владика вже вхо­див в ке­лiї. За ним iш­ли бо­яри та ко­зацька стар­ши­на. А Ви­говський не­на­че не ба­чив тiєї про­це­сiї, за­був на­вiть про неї i все ог­ля­дав­ся на ту стеж­ку, кот­рою вий­шла з сад­ка мо­ло­да пан­на, все не­на­че ба­чив її пос­тать, за­ку­та­ну в тем­но-чер­во­ний кун­ту­шик, опо­ви­ту сму­га­ми бi­ло­го гор­нос­тая. Йо­му все зда­ва­ло­ся, що вiн от-от уг­ля­дить її ко­ра­ло­вi ус­та i ле­лiй­не лич­ко десь мiж срiб­ляс­ти­ми де­лi­кат­ни­ми пу­шин­ка­ми iнiй­но­го ту­ма­ну.

    "Ця зуст­рiч не ми­неться ме­нi дур­но. Щось бу­де, а що бу­де, то­го я й сам не вга­даю. Сер­це моє й до­сi спа­ло, не­на­че бу­ло приг­ноб­ле­не по­хо­да­ми, бит­ва­ми, та кан­це­лярською ро­бо­тою, та пал­ки­ми ве­ред­ли­ви­ми вих­ват­ка­ми гетьма­на Бог­да­на. По­чу­ваю, що моє сер­це якось рап­то­во про­ки­ну­лось тут, на во­лi, се­ред пиш­них це­ре­мо­нiй, се­ред праз­ни­ко­во­го блис­ку й сяєва, се­ред вольно­го на­тов­пу гу­ля­ючих лю­дей, в срiб­но­му ту­ма­нi iнею, де май­нув її лег­кий м'який ле­лiй­ний вид. Я в Києвi те­пер вольний, як шко­ляр на ва­ка­цi­ях. Я знай­ду її i до­вi­да­юсь, хто во­на", - ду­мав Ви­говський, всту­па­ючи по­зад усiх в низькi, ти­хi й при­вiт­нi мит­ро­по­литськi по­кої.

    Увiйшовши в ке­лiї, мит­ро­по­лит ски­нув з се­бе ар­хiєрей­ську ман­тiю i обер­нув­ся до об­ра­зiв, кот­ри­ми бу­ла зас­тав­ле­на стi­на в прос­тор­нiй свiт­ли­цi. Пе­чорський ар­хi­манд­рит Йо­сиф Триз­на про­чи­тав мо­лит­ву пе­ред тра­пе­зою. Мит­ро­по­лит поп­ро­сив гос­тей сi­да­ти за по­нак­ри­ва­нi сто­ли. Ви­говський сiв за стiл, а з йо­го дум­ки не ви­хо­ди­ла нес­по­дi­ва­на зуст­рiч з яко­юсь нез­най­омою ча­рiв­ною пан­ною. Вiн че­рез си­лу слу­хав, про що ба­ла­кав Бу­тур­лiн з мит­ро­по­ли­том, од­по­вi­дав ко­ро­тенько й не­охо­че на за­пи­тан­ня Бу­тур­лi­на, си­дiв за­ду­ма­ний, а пе­ред ним все ма­ня­чiв ча­рiв­ний вид па­нян­ки з тем­ни­ми очи­ма.

    "Ця зуст­рiч не ви­пад­ком тра­пи­лась. Це моя до­ля стрi­ла ме­не сьогод­нi нес­по­дi­ва­но се­ред праз­ни­ко­во­го блис­ку i вра­зи­ла моє сер­це", - ду­мав Ви­говський i на­си­лу дiж­дав­ся кiн­ця па­ра­до­во­го обi­ду.

    Розпрощавшись з мит­ро­по­ли­том та пос­лан­ця­ми, на­го­во­рив­ши пос­лан­цям ба­га­то крас­но­мов­них слiв, Ви­говський вий­шов з ке­лiй на цвин­тар, де ко­зак дер­жав за по­во­ди йо­го ко­ня. Вiн сiв на ко­ня i по­ка­тав до сво­го бра­та Да­ни­ла Ви­говсько­го, кот­рий то­дi про­бу­вав з жiн­кою у Києвi, пос­ла­ний гетьма­ном по вiй­сько­вих спра­вах, i про­жи­вав у до­мi ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го. Не­ве­лич­кий до­мок був влас­нiс­тю батька Iва­на Ос­та­по­ви­ча, ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го, кот­рий то­дi про­жи­вав в Києвi. До­мок сто­яв на Ста­ро­му Києвi за со­фiй­ською ог­ра­дою, де в тi ча­си пе­ре­важ­но жи­ли пра­вос­лав­нi й ка­то­лицькi дво­ря­ни та маг­на­ти. Iван Ос­та­по­вич i Да­ни­ло вва­жа­ли це жит­ло за своє влас­не i, про­бу­ва­ючи в Києвi, жи­ли в ста­ро­го Євста­фiя, як у се­бе вдо­ма. Да­ни­ло не­дав­но то­дi оже­нив­ся з стар­шою доч­кою гетьма­на Бог­да­на Ка­те­ри­ною.

    Вже над­во­рi су­те­нi­ло, як Iван Ос­та­по­вич вско­чив ко­нем в прос­тор­ний двiр ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го, ки­нув по­во­ди ко­за­ко­вi i пi­шов в не­ве­лич­кий де­рев'яний дiм, де йо­го при­вi­та­ли од щи­ро­го сер­ця брат Да­ни­ло з жiн­кою. Ка­те­ри­на по­са­ди­ла йо­го за сто­лом на по­ку­тi i все роз­пи­ту­ва­ла про обiд в мит­ро­по­ли­та, про пос­лан­цiв. Ви­говський од­по­вi­дав з не­охо­тою.

    - Чи не сла­бий ти ча­сом, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, що си­диш смут­ний та не­ве­се­лий? Нi роз­мо­ва, нi їжа не йде то­бi на ду­шу? - пи­тав йо­го брат.

    - Може, й сла­бий, та не вга­даю, на яку сла­бiсть, - обiз­вав­ся Iван Ос­та­по­вич. - А мо­же, я вто­мив­ся од тiєї тя­га­ни­ни, що ви­па­ла на мою до­лю сьогод­нi, - ска­зав Ви­говський, сi­да­ючи за ве­че­рю.

    - Та роз­ка­жи ж бо, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, як обi­да­ли пос­лан­цi в мит­ро­по­ли­та? - пи­та­ла в йо­го Ка­те­ри­на.

    - А як же обi­да­ли? Пе­чорський ар­хi­манд­рит про­чи­тав мо­лит­ву, мит­ро­по­лит поб­ла­гос­ло­вив тра­пе­зу, усi по­сi­да­ли за сто­ли та й обi­да­ли, - зне­хо­тя од­по­вiв Ви­говський.

    - Що ж та­ке ви їли? якi пот­ра­ви? чи ба­га­то бу­ло пот­рав? чи доб­ра бу­ла стра­ва? - пи­та­ла цi­ка­ва та го­во­рю­ча Ка­те­ри­на.

    - Оцього я вже то­бi не змо­жу роз­ка­за­ти. Щось та­ке їли, їв i я, але що їли, то­го вже я не при­га­даю.

    - Невже-таки не при­га­даєш? Та роз­ка­жи-бо! -чiп­ля­лась Ка­те­ри­на.

    - Чимсь за­ку­шу­ва­ли пiс­ля го­рiл­ки,.. здається, був кав'яр, а там да­лi був борщ з ка­ра­ся­ми, а по­тiм… я вже й лiк по­гу­бив тим пот­ра­вам, бо обiд був дов­гий, як лiт­нiй день. Ме­нi аж об­рид­ло си­дi­ти за сто­лом.

    - Отже, ти чимсь не вдо­во­ле­ний… Чи не тра­пи­лось там, ча­сом, чо­го за обi­дом? Мо­же, ти за­не­ду­жав че­рез той обiд, що все по­за­бу­вав? -го­во­ри­ла Ка­те­ри­на й ди­ву­ва­лась.

    Вона зна­ла, що Iван Ос­та­по­вич лю­бив по­ба­ла­ка­ти, все скрiзь при­мi­чав, все на­виг­ля­дав i вмiв чу­до­во про все опо­вi­да­ти. Ка­те­ри­на лю­би­ла слу­ха­ти йо­го жва­ву ве­се­лу роз­мо­ву, а сьогод­нi Iван Ос­та­по­вич не­на­че за­тяв­ся го­во­ри­ти й роз­ка­зу­ва­ти, та ще й про та­ку цi­ка­ву рiч для ки­ян як обiд в мит­ро­по­ли­та для знач­них царських бо­яр.

    - Може, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, це на те­бе нас­ла­но? Там же бу­ла си­ла уся­ко­го на­ро­ду, i при­яз­но­го для те­бе, i во­ро­жо­го. Мо­же, це то­бi ста­ло­ся з прист­рi­ту? Ти знач­ний чо­ло­вiк на Ук­раїнi, а там же на те­бе зо­ри­ло стiльки уся­ких очей! - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

Пошук на сайті: