Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Павлина Руд­ницька, прис­тар­ку­ва­та пан­на, до­во­ди­лась її батько­вi сест­рою в пер­вих. Ов­до­вiй­ши, Бог­дан Стет­ке­вич зап­ро­сив до се­бе Руд­ницьку за ха­зяй­ку i за то­ва­риш­ку для Оле­сi. Руд­ницька бу­ла з не­ба­га­то­го ро­ду i з охо­тою пе­рей­шла на жит­тя до Бог­да­на Стет­ке­ви­ча. Не­гар­на з ли­ця, су­хор­ля­ва, чор­ненька, але про­вор­на й ро­зум­на, Пав­ли­на Руд­ницька i на ста­рос­тi лiт зос­та­лась та­кою ж ро­ман­тич­ною i мрiй­ною, якою бу­ла за­мо­ло­ду. Во­на не втра­ти­ла на­дiї вий­ти за­мiж за гар­но­го, хоч i убо­го­го же­ни­ха, все спо­дi­ва­лась, що вiн звiд­кiльсь-та­ки приїде до неї, нес­по­дi­ва­но за­ко­хається в неї, i во­на пi­де за йо­го за­мiж, виїде з ним ку­дись да­ле­ко на са­мий край Ук­раїни або Польщi, в якiсь ши­ро­кi сте­пи або в ди­кi пу­щi, i бу­де з ним про­жи­ва­ти щас­ли­во. Пан­на Пав­ли­на бу­ла письмен­на, лю­би­ла чи­та­ти, дiс­та­ва­ла книж­ки в ба­га­тих су­сiд-дi­ди­чiв, про­чи­та­ла кiлька ста­ро­дав­нiх ри­царських ро­ма­нiв, пе­ре­ло­же­них на польську мо­ву, i пам'ята­ла їх тро­хи не до сло­веч­ка, до ос­тан­нiх дрiб­них по­дiй. Ча­сом ве­чо­ра­ми на­хо­ди­ла на неї охо­та опо­вi­да­ти тi ри­царськi iс­то­рiї Оле­сi, i во­на вмi­ла ду­же гар­но роз­ка­зу­ва­ти, так що Оле­ся слу­ха­ла її опо­вi­дан­ня, не­на­че са­ма чи­та­ла книж­ку. Пан­на Пав­ли­на лю­би­ла чи­та­ти i цер­ков­нi книж­ки, а най­бiльше лю­би­ла чи­та­ти жи­тiя свя­тих.

    Кiмнати, в кот­рих жи­ли пан­на Пав­ли­на та Оле­ся, бу­ли не­ве­лич­кi й не­ви­со­кi. Не­ве­лич­кi вiк­на з круг­ли­ми ма­леньки­ми шиб­ка­ми, про­би­тi ви­со­ченько в товс­тих стi­нах, нi­би заг­ля­да­ли в кiм­на­ти i не­на­че не нас­мi­лю­ва­лись про­пус­ка­ти ба­га­то свiт­ла знад­во­ру. Тем­ну­ва­тi вдень, кiм­на­ти вве­че­рi, ос­вiт­ле­нi свiт­лом, бу­ли ба­га­то при­вiт­нi­шi й приємнi­шi, вист­ла­нi ки­ли­ма­ми, чис­то приб­ра­нi, об­вi­ша­нi об­ра­за­ми в до­ро­гих зо­ло­че­них ша­тах. Пан­на Пав­ли­на сi­ла на стiльчи­ку ко­ло ро­зiп­ну­тої на здо­ро­вих пальцях ос­но­ви i по­ча­ла ви­роб­лю­ва­ти ки­лим. Оле­ся си­дi­ла ко­ло сто­ли­ка i ви­ши­ва­ла шов­ком та зо­ло­том пок­рi­вець на ана­лой для церк­ви. Че­рез од­чи­не­нi две­рi свi­ти­лась лам­пад­ка пе­ред об­ра­за­ми в Оле­си­нiй опо­чи­вальнi, зас­те­ле­нiй ки­ли­ма­ми. Вос­ко­вi свi­чi роз­ли­ва­ли до­во­лi свiт­ла на не­ве­лич­ку кiм­нат­ку пан­ни Пав­ли­ни. В кiм­нат­ках бу­ло ти­хо, спо­кiй­но й чис­то, як в мо­нас­тирських ке­лi­ях в чер­ни­чок.

    - От i лi­то ми­нає, а Ви­говський не приїздить до нас! - ти­хо по­ча­ла го­во­ри­ти пан­на Пав­ли­на. - Не дай, Гос­по­ди, як вiн не приїде! Ох, як бу­де важ­ко та тяж­ко то­бi, сер­це Оле­сю!

    - Я й са­ма не знаю, чо­му вiн так за­пiз­нив­ся. Мо­же, йо­го гетьман не пус­кає, мо­же, в йо­го ро­бо­ти ба­га­то, бо вiн ме­нi на­тя­кав, що при гетьма­но­вi Бог­да­но­вi служ­ба ду­же важ­ка, - обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Коли б че­рез це, то ще нi­чо­го. Був i в ме­не же­них… гар­ний, гар­ний, чор­ня­вий, як на­мальова­ний. Ох, ох! Бу­вав вiн в по­кiй­но­го мо­го па­нот­ця час­тенько, а по­тiм че­рез пiв­ро­ку по­чав прис­ва­ту­ва­тись до ме­не. Я й сло­во своє да­ла, а вiн як поїхав, як заїхав десь да­ле­ко, на вiй­ну, чи що, та тiльки я йо­го й ба­чи­ла. Ох! Не йму я вi­ри тим па­ни­чам. Якi во­ни не­пев­нi в сло­вах! Якi во­ни змiн­чи­вi! Як во­ни гра­ються на­шим сер­цем, не­на­че м'ячи­ком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пе­рес­вiд­чи­лась, - го­во­ри­ла пан­на Пав­ли­на i ра­зом з тим зiт­ха­ла так важ­ко як лю­ди­на, кот­ра на вi­ки вiч­нi втра­ти­ла ко­гось до­ро­го­го для сер­ця.

    - Виговський не з та­кiвських, цьоцю Пав­ли­но, я пев­на, що вiн не з та­кiвських. Вiн роз­суд­ли­вий, пев­ний чо­ло­вiк, бо вже не ду­же мо­ло­дий. Вiн не по­ви­нен не до­дер­жа­ти сво­го сло­ва.

    - Вiр, вiр їм, моє сер­це! А я вже звi­ри­лась раз i дру­гий, то й бу­де з ме­не на ввесь вiк. Один мiй же­них прис­ва­тав­ся до ме­не. Та­то не хо­тi­ли ви­да­ва­ти ме­не за йо­го, бо вiн був ду­же вбо­гий шлях­тич. То­дi вiн на­мо­вив ме­не, щоб я втiк­ла з ним, їй же бо­гу, приз­на­юся, що я вже хо­тi­ла з ним тi­ка­ти! - i вiн, як поїхав, то вже й не вер­нув­ся! - бiд­ка­лась пан­на Пав­ли­на плак­си­вим го­ло­сом. - Ой, не йму я їм вi­ри од то­го ча­су, i всiм пан­нам бу­ду за­ка­зу­ва­ти, щоб не йня­ли їм вi­ри.

    

    - Цьоцю Пав­ли­но! Ви­говсько­го ста­но­ви­ще по­важ­не й ви­со­ке: йо­му нi­яко­во ду­ри­ти ме­не, доч­ку Бог­да­на Стет­ке­ви­ча i кня­зiв­ни Со­ло­ми­рецької. Є, ма­буть, якась iн­ша при­ти­чи­на, а ду­ри­ти ме­не, ро­дич­ку се­на­то­рiв та кня­зiв, та­ко­му по­важ­но­му й не­мо­ло­до­му ко­за­ко­вi нi­як не ви­па­дає.

    - Може, ти й прав­ду ка­жеш, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Цьоцю! Роз­ка­жiть ме­нi якусь iс­то­рiю. Ви так гар­но роз­ка­зуєте, не­на­че по книж­цi чи­таєте, - про­си­ла Оле­ся.

    - Не знаю, що б то­бi роз­ка­за­ти. Хi­ба роз­ка­жу то­бi про Олек­сiя, чо­ло­вi­ка Бо­жо­го.

    Олесi не хо­тi­лось слу­ха­ти про свя­тих. Згад­ка про Ви­говсько­го нап­ра­ви­ла її дум­ки на iн­шу стеж­ку: їй за­ма­ну­лось го­во­ри­ти або слу­ха­ти про лю­бо­щi.

    - Потривайте, цьоцю! Роз­ка­жiть ме­нi яку iс­то­рiю про ри­ца­рiв! Ви ба­га­то знаєте тих iс­то­рiй.

    - Потривай! Не­хай при­га­даю, - ска­за­ла тiт­ка.

    - Де то ви, цьоцю Пав­ли­но, дiс­та­ва­ли тi книж­ки з та­ки­ми цi­ка­ви­ми iс­то­рi­ями, кот­рi ви ме­нi роз­ка­зу­ва­ли?

    - То, сер­це Оле­сю, ще як мiй па­но­тець слу­жив за уп­ра­ви­те­ля в од­но­го польсько­го па­на на Во­ли­нi, то вiн вип­ро­шу­вав тi книж­ки в па­на зад­ля ме­не, бо знав, що я ду­же люб­лю чи­та­ти. Я то­бi ще не роз­ка­зу­ва­ла од­нiєї iс­то­рiї про мо­ло­до­го ри­ца­ря Гер­ма­на. А ця iс­то­рiя ду­же схо­жа на твою iс­то­рiю з Ви­говським.

    - Схожа! - аж крик­ну­ла Оле­ся i пе­рес­та­ла ви­ши­ва­ти. - Роз­ка­жи ж ме­нi, сер­це цьоцю, ту iс­то­рiю, ко­ли во­на схо­жа на мою.

    - Це дi­ялось десь да­ле­ко за гра­ни­цею, в нi­мецькiй зем­лi. Там жив ду­же ба­га­тий ри­цар, князь Адольф. В йо­го бу­ла од­ним-одна доч­ка Ро­за­лiя, гар­на, як ян­гол; бi­ла-бi­ла, з ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми; що­ки в неї бу­ли свi­жi та рум'янi, як ро­жi, ус­та, як тi ко­ра­лi, а очi бла­кит­нi, як не­бо. Батько її був ба­га­тий ри­цар i мав своє чи­ма­ле царст­во як ко­роль. Ба­га­то мо­ло­дих ри­ца­рiв наїзди­ло в па­лац, ба­га­то їх сва­та­лось за Ро­за­лiю, але во­на нi за ко­го не хо­тi­ла ви­хо­ди­ти за­мiж. Вже батько й ма­ти сер­ди­лись на неї, си­лу­ва­ли її виб­ра­ти со­бi же­ни­ха, а во­на не­на­че за­тя­лась: не хо­чу та й не хо­чу, бо тi усi же­ни­хи ме­нi не до впо­до­би.

    - Чого ж то так? Чи не ду­ма­ла во­на пост­риг­тись в чер­ни­цi? - спи­та­ла в тiт­ки Оле­ся.

    - Нi, не ду­ма­ла… Раз якось ста­рий ри­цар Адольф з жiн­кою та доч­кою пли­ли на суд­нi по якiй­сь ве­ли­кiй рiч­цi. Пли­ли во­ни ко­ло яко­гось мiс­та. За мiс­том на го­рi над рiч­кою сто­яв па­лац з баш­та­ми. В той час на чов­нах гу­ля­ли по рiч­цi мо­ло­дi ри­ца­рi i з ни­ми гу­ляв мо­ло­дий ха­зяїн то­го па­ла­цу, Гер­ман, кра­сунь на всю нi­мецьку зем­лю. Чов­ни пли­ли за суд­ном. Ро­за­лiя сто­яла на чер­да­ку то­го суд­на, спер­шись на по­ру­чен­ча­та; во­на вгля­дi­ла то­го кра­су­ня. Ри­ца­рi при­мi­ти­ли Ро­за­лiю i не мог­ли на­ди­ви­тись на неї, та­ка во­на бу­ла гар­на та пиш­на. Во­ни по­ча­ли ки­да­ти їй на суд­но квiт­ки; ки­нув чер­во­ну ро­жу й Гер­ман. Ро­за­лiя наг­ну­лась, взя­ла ту однй­м-одну ро­жу, зак­вiт­ча­ла нею свою ру­су ко­су i ос­мiх­ну­лась до Гер­ма­на. Од то­го ча­су во­на лю­би­ла йо­го од­но­го i не мог­ла йо­го за­бу­ти, не­на­че вiн при­ча­ру­вав її своїми очи­ма. А батько й ма­ти Ро­за­лiї про це нi­чо­го не зна­ли й не вi­да­ли.

    Ото Ро­за­лiя все од­вер­тається од же­ни­хiв та од­си­лає їх з батько­во­го па­ла­цу нi з чим. Батько її й ка­же до своєї жiн­ки:

    "Зберу я в се­бе в дво­рi ри­ца­рiв на ве­ли­кий тур­нiр; не­хай во­ни вчи­нять ве­ли­ку ри­царську бит­ву. Мо­же, Ро­за­лiя не лю­бить па­ни­чiв з ли­ця, але по­лю­бить то­го, хто ви­явить ве­ли­ку си­лу й зруч­нiсть на тур­нi­рi, хто по­ка­же се­бе най­дуж­чим й най­смi­ли­вi­шим i поб'є усiх знач­них бор­цiв-ри­ца­рiв".

    Старий князь Адольф, по­ра­див­шись з жiн­кою, дав опо­вiст­ку в своєму царст­вi i по всiй нi­мецькiй зем­лi, що вiн вес­ною, че­рез тиж­день пiс­ля Ве­ли­код­ня, бу­де справ­ля­ти при своєму дво­рi ве­ли­кий тур­нiр, i щоб до йо­го з'їжджа­лись уся­кi ри­ца­рi, хто має охо­ту по­ка­за­ти свою си­лу i свою зруч­нiсть в бит­вi; най­зруч­нi­шо­му по­бiд­ни­ко­вi на тур­нi­рi князь Адольф обi­цяв ве­ли­кi на­го­ро­ди, кот­рi бу­де роз­да­ва­ти йо­го доч­ка Ро­за­лiя, i ко­ли ри­цар-по­бiд­ник спо­до­бається Ро­за­лiї, то князь ви­дасть її за йо­го за­мiж.

Пошук на сайті: