Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    Прийшла вес­на, ми­нув Ве­лик­день. Ри­цар Адольф ве­лiв збу­ду­ва­ти для тур­нi­ру здо­ро­ве за­бу­ду­ван­ня з прос­тор­ним круг­лим май­да­ном по­се­ре­ди­нi. На по­мос­тi, кру­гом май­да­ну, по­пiд стi­на­ми пос­та­ви­ли стiльцi, по­нак­ри­ва­нi чер­во­ним до­ро­гим сук­ном. Про­ти бра­ми князь зве­лiв пос­та­ви­ти на ви­со­ко­му по­мос­тi шов­ко­вий на­мет, а се­ред на­ме­ту пос­та­ви­ти ши­ро­кий трон, вкри­тий зо­ло­тою пар­чею. По­ча­ли з'їжджа­ти­ся ри­ца­рi звi­ду­сiль, а ра­зом з ни­ми при­бу­ва­ли i їх батьки, ма­те­рi й сест­ри, i уся­кi гос­тi, щоб по­ди­ви­тись на той тур­нiр i на слав­ну кра­су­ню Ро­за­лiю. Князь зве­лiв за­рi­за­ти двад­цять во­лiв, пiв­сот­нi ба­ра­нiв, зве­лiв уби­ти уся­кої пти­цi, ви­ко­ти­ти з льохiв кiлька бо­чок ста­ро­го ви­на, щоб прий­ма­ти гос­тей.

    Настав день тур­нi­ру. Князь Адольф, йо­го жiн­ка та доч­ка по­сi­да­ли на тро­нi про­ти во­рiт, ку­дою в'їжджа­ли на ко­нях ри­ца­рi. Ввесь на­мет, усi стi­ни вго­рi бу­ли об­вi­ша­нi гiр­лян­да­ми з лис­ту та квi­ток. Усi гос­тi роз­мiс­ти­ли­ся навк­ру­ги на стiльцях та ос­ло­нах. По­ча­ли виїзди­ти на ко­нях ри­ца­рi в за­лiз­них по­зо­ло­че­них пан­ци­рях, в за­лiз­них шап­ках. По­ча­ла­ся бит­ва. Ба­га­то мо­ло­дих ри­ца­рiв виїжджа­ло на бит­ву, але мiж ни­ми не по­ка­за­ло­ся нi од­но­го мiц­но­си­ло­го та ду­же смi­ли­во­го. Вже сон­це пiд­би­ло­ся ви­со­ко вго­ру, ко­ли нес­по­дi­ва­но на май­дан виїхав який­сь нес­по­дi­ва­ний ри­цар з зак­ри­тим ли­цем, ввесь нi­би за­ко­ва­ний в по­зо­ло­че­не за­лi­зо. Пiд ним кiнь аж виг­ра­вав, аж тан­цю­вав. Сам ри­цар був рiв­ний ста­ном, пле­чис­тий; вiн гор­до по­чав вик­ли­ка­ти на бит­ву ри­ца­рiв. Ри­ца­рi виїжджа­ли про­ти йо­го, але вiн усiх ви­би­вав з сiд­ла; во­ни па­да­ли з ко­ней на зем­лю, не­на­че стиг­лi яб­лу­ка си­па­лись з де­ре­ва. Всiх вiн по­бив i вий­шов по­бiд­ни­ком. Князь, кня­ги­ня, усi гос­тi в один го­лос, як один чо­ло­вiк, крик­ну­ли йо­му: "Гар­но! Вi­ват!" Князь пок­ли­кав йо­го до своєї ло­жi, i кня­зiв­на Ро­за­лiя по­да­ла йо­му бу­кет з рож, до­ро­гий зо­ло­тий ку­бок, по­тiм зня­ла з се­бе до­ро­гий шов­ко­вий шарф, пе­рев'яза­ла йо­му че­рез пле­че, а на тiй пе­рев'язi по­че­пи­ла меч з зо­ло­тим дер­жал­ном. Батько зап­ро­сив йо­го i усiх ри­ца­рiв до се­бе на обiд до сво­го дво­ру.

    Настав час обi­ду. Ри­ца­рi по­ча­ли зби­ра­тись в за­мок. Прий­шов i не­вi­до­мий ри­цар, все ще за­ку­та­ний в збрую i з зак­ри­тим ви­дом. Вже гос­тi по­ча­ли са­до­ви­тись за сто­ли, а ри­цар все сто­яв i не одк­ри­вав ли­ця.

    - Одкрий же, смi­ли­вий ри­цар, свiй вид, щоб ми зна­ли, хто ти та­кий, i при­вi­та­ли те­бе як ри­ца­ря i як чо­ло­вi­ка. Про­си­мо те­бе сi­да­ти з на­ми за стiл! - про­мо­вив гос­по­дар до гос­тя.

    Молодий ри­цар одк­рив вид. Ро­за­лiя, як сто­яла, так i впа­ла на со­фу: то був той кра­сунь, кот­ро­го во­на ба­чи­ла на Рей­нi як пли­ла на суд­нi. Ста­рий батько по­ма­леньку пiд­вiв­ся з мiс­ця i по­чер­во­нiв, йо­го очi блис­ну­ли гнi­вом i помс­тою.

    - Ти - Гер­ман! Ти - син мо­го за­ка­то­ва­но­го во­ро­га! Твiй батько ко­лись на­пав на мiй за­мок, ог­ра­бу­вав йо­го, заг­нав ввесь мiй то­вар в по­ля, заг­ра­бу­вав мої чер­вiн­цi, по­па­лив ввесь мiй хлiб, ще й пог­нав у по­лон сот­ню моїх хло­пiв! Ти - син мо­го во­ро­га, кот­ро­го я не­на­вид­жу i не про­щу йо­го, по­ки й мо­го вi­ку!

    - Я - син тво­го во­ро­га, але я сам не во­рог то­бi, не во­рог i твоїй пиш­нiй доч­цi Ро­за­лiї, бо я її дав­но по­лю­бив, її од­ну лю­би­ти­му до смер­тi. По твоїй умо­вi ти по­ви­нен ви­да­ти за ме­не свою доч­ку.

    - Я згод­на вий­ти за те­бе за­мiж, за те­бе i бiльше нi за ко­го! - обiз­ва­лась Ро­за­лiя, встав­ши з со­фи. Пе­ред нею став ко­ха­ний Гер­ман, ще кра­щий, нiж був ко­лись, гар­ний, як сон­це, ру­ся­вий та ку­че­ря­вий, здо­ро­вий, рiв­ний ста­ном, рум'яний, як яб­лу­ко. Од йо­го аж тхну­ло здо­ров'ям та щас­тям.

    - Не бу­де цього нi­ко­ли, до­ки мо­го вi­ку! Не бу­де! Я з во­ро­га­ми не­по­мир­ли­вий i за своїх во­ро­гiв не бу­ду ви­да­ва­ти своїх до­чок! - грiз­но про­мо­вив батько.

    Все в за­лi за­тих­ло i при­таїло дух. Усi гос­тi ду­ма­ли, що ста­рий князь ки­неться з ме­чем на Гер­ма­на, що Гер­ман впа­де мерт­вий до­до­лу се­ред пиш­но­го на­тов­пу ри­ца­рiв та дам.

    - Ти, мо­ло­дий ри­ца­рю, хоч син мо­го лю­то­го во­ро­га, але зос­тав­ся по­бiд­ни­ком на тур­нi­рi на моєму праз­ни­ко­вi; че­рез це я про­шу те­бе са­до­ви­тись за стiл i бу­ти моїм ша­нов­ним гос­тем; не цу­рай­ся мо­го хлi­ба-со­лi, бо я то­бi, мо­ло­до­му ри­ца­ре­вi, не во­рог i по­ви­нен од­да­ти то­бi честь, а ро­да­тись з твоїм батьком не хо­чу! Про­шу до сто­лу, до ри­царської шля­хет­ної ком­па­нiї! - до­дав да­лi князь Адольф.

    - Не маю ри­царсько­го пра­ва гнi­ви­ти те­бе своєю од­мо­вою од твоїх зап­ро­син, - обiз­вав­ся по­ну­ро ри­цар Гер­ман i сiв за стiл, але да­ле­ко од гос­по­да­ря, аж в кiн­цi сто­ла, звiд­кi­ля йо­му бу­ло вид­ко кра­су­ню Ро­за­лiю в вiн­ку з бi­лих рож та нар­ци­сiв.

    Тимчасом, як тiт­ка роз­ка­зу­ва­ла, а Оле­ся слу­ха­ла i вся пе­ре­ле­тi­ла дум­кою в за­мок кня­зя Адольфа, нес­по­дi­ва­но гурк­ну­ли две­рi в кiм­на­ту i з-за две­рей ви­су­ну­лась в ма­ленькiй чор­нiй яр­мул­цi си­ва го­ло­ва ста­ро­го Хрис­то­фо­ра Стет­ке­ви­ча, Оле­си­но­го дядька й опi­ку­на. I тiт­ка Пав­ли­на, й Оле­ся обид­вi жах­ну­лись, ки­ну­лись, аж крик­ну­ли. Чо­гось їм обом зда­ло­ся, що во­ни си­дi­ли в за­лi за сто­лом кня­зя Адольфа i нес­по­дi­ва­но в за­лу ввiг­нав­ся страш­ний батько Гер­ма­нiв, мов роз­би­ша­ка.

    - Що це ти, Пав­ли­но, роз­ка­зуєш так дов­го та го­лос­но, що аж в моєму по­кої чуть, нi­би хтось пiд са­ми­ми две­ри­ма стоїть та бу­бо­нить, - про­мо­вив Хрис­то­фор то­ном су­во­ро­го батька й пе­да­го­га.

    - Та це я, бра­те, за ро­бо­тою опо­вi­даю Оле­сi про… про Олек­сiя, чо­ло­вi­ка Бо­жо­го, - обiз­ва­лась ти­хо тiт­ка Пав­ли­на i за­пик­ну­лась.

    - Ото й доб­ре! Це дi­ло бла­го­чес­ти­ве. Тiльки, будь лас­ка, не роз­ка­зуй Оле­сi тих нi­мецьких ро­ма­нiв, кот­ри­ми ти нап­ха­ла со­бi го­ло­ву. Мо­ло­дим пан­нам не слiд опо­вi­да­ти про тi ри­царськi по­хо­деньки та ро­ман­си­ки з уся­ки­ми пан­на­ми. Роз­ка­зуй, роз­ка­зуй, щоб Оле­ся не ну­ди­ла свi­том та не ну­ди­лась за…

    Старий тро­хи не про­хо­пив­ся, що за Ви­говським, але якось зав­ча­су вдер­жав язи­ка, при­чи­нив две­рi i пi­шов до своєї кiм­на­ти. Для Пав­ли­ни й Оле­сi пе­ре­би­тi iлю­зiї не­на­че вi­тер роз­вi­яв. Во­ни знов пе­ре­нес­ли­ся дум­ка­ми з за­ли кня­зя Адольфа в свою тiс­ну кiм­нат­ку, ос­вi­че­ну вос­ко­ви­ми свiч­ка­ми та лам­па­дою пе­ред об­ра­за­ми.

    - Що ж бу­ло да­лi? -не втер­пi­ла Оле­ся, пи­та­ючи в тiт­ки.

    - Ой, що бу­ло, що бу­ло да­лi, то аж сум­но опо­вi­да­ти: бу­ла од­на му­ка для обох, i для Ро­за­лiї, i для Гер­ма­на. Ста­рий князь не пус­кав в свiй двiр Гер­ма­на i не ви­пус­кав нi­ку­ди з двiр­ця Ро­за­лiї, так що їм нiг­де бу­ло й по­ба­чи­тись. Гер­ман не вер­нув­ся до батька в за­мок; вiн осе­лив­ся поб­ли­зу од зам­ку ста­ро­го кня­зя Адольфа i все ни­кав ве­чо­ра­ми кру­гом зам­ку, де ну­ди­ла свi­том пан­на Ро­за­лiя. Вiн знав, в кот­рiй кiм­на­тi жи­ве Ро­за­лiя, знав, кот­рi вiк­на в ви­со­кiй баш­тi зам­ку бу­ли в її кiм­на­тi; ве­чо­ра­ми вiн брав ар­фу й рi­жок, ста­вав за по­то­ком на бе­ре­зi, по­да­вав знак рiж­ком, а по­тiм грав на ар­фi пiс­нi про ко­хан­ня, кот­рi вiн сам скла­дав, встав­ля­ючи в пiс­нi своє й її iмен­ня. То сльози, то ра­дiсть ви­ли­вав вiн в тих пiс­нях, i Ро­за­лiя ро­зу­мi­ла тi пiс­нi: то пла­ка­ла, то смi­ялась од га­ря­чо­го ко­хан­ня, слу­ха­ючи то жа­лiб­нi, то ве­се­лi ме­ло­дiї. Ро­за­лiя од­чи­ня­ла вiк­но, ди­ви­лась на Гер­ма­на зда­ле­ку, вiн ди­вив­ся на неї i по­си­лав їй при­вiт, ма­ха­ючи бi­лою хус­точ­кою. Але слу­ги в зам­ку це при­мi­ти­ли i ска­за­ли ста­ро­му батько­вi. Батько роз­лю­ту­вав­ся i зве­лiв доч­цi пе­рей­ти в кiм­на­ту вни­зу па­ла­цу, звiд­кiль не вид­ко бу­ло нi по­то­ку, нi гаю. То­дi Гер­ман до­вi­дав­ся, яким шля­хом ма­ти з Ро­за­лiєю їзди­ли на про­гу­лян­ня в здо­ро­вий лiс. Вiн сiд­лав сво­го ко­ня i що­ве­чо­ра виїздив на­зуст­рiч, щоб гля­ну­ти на Ро­за­лiю. Але швид­ко ма­ти при­мi­ти­ла йо­го й пе­рес­та­ла їзди­ти в той лiс.

    Молодий ри­цар зблiд на ви­ду, за­чев­рiв, уже дiй­шов до од­чаю i хо­тiв сам со­бi смерть за­по­дi­яти. Гер­ман на­пи­сав до ста­ро­го Адольфа лист, що сам со­бi смерть за­по­дiє, ко­ли князь не ви­дасть за нього своєї доч­ки, про­сив йо­го, бла­гав, го­во­рив, що йо­му шко­да за­гу­би­ти своє мо­ло­де жит­тя, роз­би­ти своє сер­це то­дi, ко­ли йо­го сер­це зац­вi­ло, мов пиш­на квiт­ка. Пос­лав­ши лис­та в за­мок, Гер­ман ждав ко­ло во­рiт од­по­вi­дi. Але ста­рий князь на­вiть не на­пи­сав од­по­вi­дi i ве­лiв ска­за­ти Гер­ма­но­вi, що не бу­де жал­ку­ва­ти, як Гер­ман сам за­гу­бить своє жит­тя.

    Довго жив Гер­ман не­да­леч­ке од зам­ку, але йо­му не до­ве­ло­ся нi ра­зу по­ба­чи­ти своєї ко­ха­ної Ро­за­лiї. Вiн зблiд, за­чев­рiв, як рос­ли­на в ве­ли­ку су­шу, i тiльки й ду­мав, що про свою ми­лу Ро­за­лiю. Ото раз вве­че­рi вiн гу­ляв в лi­сi ко­ло руїн яко­гось ста­ро­го зам­ку; там вiн уг­ля­дiв якусь ста­ру страш­ну ци­ган­ку. Во­на вий­шла з-пiд руїн з ма­ленької кiм­нат­ки i мах­ну­ла до Гер­ма­на ру­кою. Гер­ман наб­ли­зив­ся до неї i зля­кав­ся, гля­нув­ши на її страш­не чор­не об­лич­чя, на її ди­кi здо­ро­вi чор­нi очi. То бу­ла ци­ган­ка-ча­рiв­ни­ця.

Пошук на сайті: