Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 13)

    - Молодий ри­ца­рю! - про­мо­ви­ла до нього ци­ган­ка. - Я во­рож­ка й ча­рiв­ни­ця; я знаю про все твоє го­ре; знаю, що ста­рий князь Адольф не ви­дасть за те­бе доч­ки, по­ки йо­го вi­ку. Але мож­на за­по­бiг­ти твоєму го­рю: мож­на по­ро­би­ти так, що ста­рий князь за­бу­де про свою оби­ду од тво­го батька, за­бу­де все давнє, ми­нув­ше, не­на­че во­но нi­ко­ли з ним не трап­ля­лось, не­на­че вiн вдру­ге на свiт на­ро­див­ся. От то­дi вiн по­лю­бить те­бе, бо не впiз­нає те­бе i вiд­дасть за те­бе свою доч­ку.

    - Може, ти, ча­рiв­ни­це, вчи­ниш це своїми ча­ра­ми? - спи­тав в ци­ган­ки Гер­ман.

    - Нi, не мо­жу, не маю та­кої си­ли. Але їдь ти в iн­дiй­ське царст­во, все на схiд сон­ця. Там жи­ве в сто­ли­цi рiд­на сест­ра моя Сан­да­ла. Пи­тай про неї, i кож­ний то­бi ска­же, де во­на жи­ве, бо її кож­ний знає. Сан­да­ла - ве­ли­ка ча­рiв­ни­ця. Во­на од­на знає та­кий спо­сiб, що ли­хий та злий чо­ло­вiк ста­не доб­рим, мсти­вий за­бу­де про свою помс­ту, неп­рав­ди­вий по­лю­бить прав­ду i ста­не прав­ди­вим. Не гай ча­су, сi­дай на ко­ня i їдь все на схiд сон­ця в iн­дiй­ське царст­во. Ча­рiв­ни­ця дасть то­бi тi лi­ки. Ти вер­неш­ся сю­ди, пiд­сип­леш тi ча­ри в ви­но або в хлiб, кот­рi по­да­ють ста­ро­му кня­зе­вi, як вiн вип'є те ви­но або зїсть шма­ток то­го хлi­ба, то в нього в од­ну мить вов­ча вда­ча змi­ниться на людську вда­чу.

    Герман по­дя­ку­вав ци­ган­цi, сiв на ко­ня i поїхав на схiд сон­ця в да­ле­ке iн­дiй­ське царст­во шу­ка­ти со­бi по­ра­ди. Їхав вiн пiв­ро­ку че­рез уся­кi царст­ва, по­тiм приїхав до ве­ли­ко­го мо­ря, сiв на ку­пецький ко­ра­бель i прип­лив до ве­ли­ко­го iн­дiй­сько­го мiс­та, та­ко­го ве­ли­ко­го, що йо­му не­на­че й краю нi­де не бу­ло. По­жив вiн там з пiв­ро­ку, вже вив­чив­ся iн­дiй­ської мо­ви, i то­дi по­чав пи­та­ти про ча­рiв­ни­цю Сан­да­лу. Йо­му по­ка­за­ли ха­ту на да­ле­ко­му пе­ред­мiс­тi, мiж ви­со­ки­ми ске­лис­ти­ми го­ра­ми, де во­на жи­ла. Гер­ман зай­шов в ха­ту. Ча­рiв­ни­ця бу­ла то­дi вдо­ма, си­дi­ла до­лi на розс­те­ле­них бi­лих ци­нов­ках i пе­ре­би­ра­ла уся­ке зiл­ля, скла­да­ючи йо­го в пуч­ки та в сно­пи­ки. Сан­да­ла бу­ла ста­ра i страш­на на об­лич­чя ци­ган­ка, схо­жа на ту, кот­ру вiн стрiв ко­ло руїн зам­ку: во­на бу­ла її стар­ша сест­ра. Гер­ман при­вi­тав­ся до неї, пе­ре­дав їй пок­лiн од сест­ри, опо­вi­дав про своє го­ре i про­сив її до­по­мог­ти йо­му в тiй бi­дi.

    - Добре! - обiз­ва­лась ци­ган­ка. - Ра­ди своєї мен­шої сест­ри я зроб­лю це для те­бе i до­по­мо­жу то­бi. При­ходь завт­ра вве­че­рi до на­шо­го най­бiльшо­го хра­му, стань ко­ло две­рей i жди ме­не. Завт­ра в нас ве­ли­ке свя­то. Ти по­ви­нен йти зо мною в наш храм i по­мо­ли­тись на­шим ве­ли­ким бо­гам, бо без то­го i я то­бi не до­по­мо­жу.

    - Але ж я не ва­шої вi­ри, я - хрис­ти­янин, - обiз­вав­ся Гер­ман.

    - Нiчого те! Один Бог на свi­тi i в нас, i в вас. Ти по­ви­нен пе­ред­нi­ше по­мо­ли­тись на­шим бо­гам, то­дi й мої лi­ки бiльше то­бi до­по­мо­жуть, - ска­за­ла Сан­да­ла, пе­ре­би­ра­ючи зiл­ля та квiт­ки, од кот­рих роз­хо­див­ся по ха­ти­нi стра­шен­но важ­кий дух, то приємний, то про­тив­ний.

    Герман оки­нув очи­ма ха­ти­ну. Ха­ти­на бу­ла убо­га, прос­та, з не­ве­лич­ки­ми вiк­на­ми. На по­лич­ках сто­яли ряд­ки iдо­лiв, страш­них та пре­по­га­них, вит­рiш­ку­ва­тих, мор­да­тих, уха­тих, з ви­щи­ре­ни­ми зу­ба­ми. Мiж ни­ми був iдол чор­та. Са­ма Сан­да­ла бу­ла чор­на-пре­чор­на та без­зу­ба. З-пiд хуст­ки ви­ла­зи­ли пас­ма си­вих кiс. Во­на i справ­дi тро­хи ски­да­лась з ли­ця на ту ча­рiв­ни­цю, кот­ру мо­ло­дий ри­цар стрiв у лi­сi ко­ло руїн ста­ро­го зам­ку. Гер­ман розп­ро­щав­ся й вий­шов.

    Другого дня над­ве­чiр вiн пi­шов до хра­му, став ко­ло две­рей i ждав Сан­да­ли. Жер­цi од­чи­ни­ли храм. Здо­ро­вi за­лiз­нi две­рi заск­ри­пi­ли. Храм сто­яв на при­гор­ку, здо­ро­вий та ши­ро­кий, як ске­ля. Пе­ред са­мим при­гор­ком бли­щав ста­во­чок, в кот­ро­му пла­ва­ли, не­на­че ко­лод­ки, чор­нi пос­вя­че­нi бо­гам кро­ко­ди­ли. Кру­гом усього при­гор­ка, кру­гом став­ка сто­яла ви­со­ка му­ро­ва­на зуб­час­та стi­на, об­ти­ка­на баш­та­ми. На­род по­си­пав­ся на той цвин­тар i рiч­кою по­лив­ся в ши­ро­кi две­рi хра­му. Не­за­ба­ром прий­шла i Сан­да­ла, взя­ла Гер­ма­на за ру­ку i по­ве­ла йо­го в храм. Вiк­на бу­ли ма­ленькi. Храм був тем­ний, як пе­че­ра, не­на­че ви­сi­че­ний в ске­лi. Про­ти две­рей на вiв­та­рях сто­яли три страш­нi iдо­ли. В од­но­го бу­ло чет­ве­ро лиць з чо­тирьох бо­кiв, з бi­ли­ми ви­щи­ре­ни­ми зу­ба­ми; дру­гий дер­жав ко­су, а ко­ло йо­го нiг ва­ля­лись бi­лi че­ре­пи та кiст­ки. Тре­тiй був ву­ха­тий та ро­га­тий, чор­ний з бi­ли­ми зу­ба­ми, страш­ний, як са­та­на.

    - Ой цьоцю! Яке страш­не ви роз­ка­зуєте! Їй-бо­гу, я не бу­ду спа­ти цiєї но­чi, а ко­ли й спа­ти­му, то тi iдо­ли бу­дуть ме­нi сни­тись цi­лу нiч, - ска­за­ла Оле­ся.

    Але тiт­ка Пав­ли­на доб­ре зна­ла, що Оле­ся лю­бить слу­ха­ти опо­вi­дан­ня i про уся­ке стра­хiт­тя, як i про ко­хан­ня, i ве­ла да­лi своє опо­вi­дан­ня про стра­хiт­тя, бо й са­ма лю­би­ла усе ро­ман­тич­не, а най­бiльше страш­не. Iн­ко­ли вно­чi їй сни­лось, що її вик­ра­дає же­них, що во­на вже тi­кає з ним яки­мись пу­ща­ми та бо­ра­ми, хоч той же­них нi­ко­ли й гад­ки не мав вик­ра­да­ти та­кої пе­че­ри­цi, якою бу­ла й за­мо­ло­ду Пав­ли­на. Тiт­ка Пав­ли­на по­ча­ла опо­вi­да­ти да­лi:

    - Ото Сан­да­ла про­ве­ла Гер­ма­на до став­ка та й ка­же:

    "Впади ниць на зем­лю й пок­ло­нись свя­тим кро­ко­ди­лам! Це слу­ги на­ших бо­гiв. Ко­лись дав­но сам наш Бог втi­лив­ся на зем­лi в од­но­му кро­ко­ди­ло­вi". I Гер­ман впав ниць i му­сив пок­ло­ни­тись кро­ко­ди­лам. По­тiм во­на взя­ла ри­ца­ря за ру­ку, по­ве­ла в храм i ста­ла з ним пе­ред са­ми­ми iдо­ла­ми. В хра­мi за­па­ла­ли свiч­ки. Жер­цi вда­ри­ли в буб­ни i по­ча­ли спi­ва­ти та ди­ко га­ла­су­ва­ти.

    "Впади на зем­лю i пок­ло­нись на­шим бо­гам", - ти­хо за­ше­по­тi­ла над са­мим ву­хом в ри­ца­ря Сан­да­ла.

    "Не мо­жу, не мо­жу я мо­ли­тись до цих страш­них бо­гiв. Це не бо­ги, а чор­ти!" - обiз­вав­ся Гер­ман.

    Тiльки що вiн ска­зав цi сло­ва, блис­ну­ла блис­кав­ка i не­на­че за­па­ли­ла храм; заг­ри­мiв страш­ний грiм. Дощ по­лив лив­цем, не­на­че з вiд­ра. Грiм гур­ко­тiв, сту­го­нiв, трi­щав, аж зем­ля двиг­тi­ла. Блис­кав­ка не­на­че вог­нем ос­вi­чу­ва­ла страш­них iдо­лiв. Храм дро­жав. Iдо­ли не­на­че за­во­ру­ши­лись на прес­то­лах i за­хи­та­лись, не­на­че бу­ли на­по­го­то­вi зiй­ти до­до­лу як жи­вi. На Гер­ма­на на­пав страх. А грiм трi­щав та все дуж­чав. Зда­ва­лось, от-от за­ва­литься важ­кий храм i впа­де на лю­дей. Лю­ди крик­ну­ли i по­ча­ли го­лос­но мо­ли­тись до бо­гiв. Жрець обер­нув­ся до лю­дей i про­мо­вив: "Мiж на­ми в хра­мi є лю­ди не на­шої вi­ри. Шу­кай­те їх! Це че­рез їх ста­ла­ся та­ка бi­да!"

    "Впади на зем­лю i по­мо­лись на­шим бо­гам, бо бу­де то­бi ли­хо!"

    - Ой Бо­же мiй, як ме­нi ста­ло страш­но! Ой цьоцю! Не роз­ка­зуй­те да­лi, - го­во­ри­ла Оле­ся; в неї з рук дав­но ви­па­ла гол­ка, а пок­рi­вець зсу­нув­ся з ко­лiн i впав на пiд­ло­гу.

    В той час i Пав­ли­на, й Оле­ся по­чу­ли, що в во­ро­та хтось зас­ту­ко­тiв. В ти­шi но­чi в ти­хих, аж мерт­вих по­ко­ях, бу­ло ви­раз­но чу­ти, що сту­ка­ють в бра­му дво­ра чи­мось де­рев'яним, не­на­че довб­нею.

    - Ой Бо­же мiй! Хто ж це сту­кає в во­ро­та та­кої пiзньої до­би? - про­мо­ви­ла Оле­ся, прис­лу­ха­ючись. - Ме­нi страш­но!

    - То, мо­же, уп­ра­ви­тель десь за­пiз­нив­ся та вер­тається до­до­му, - втi­ша­ла тiт­ка, але i в неї са­мої очi ста­ли пе­ре­ля­ка­нi.

    Стукiт швид­ко за­тих. В кiм­на­тi ста­ло ти­хо. Обид­вi жен­щи­ни дов­генько мов­ча­ли. Чуть бу­ло, як Пав­ли­на важ­ко ди­ха­ла од пе­ре­ля­ку.

    - Нiчого не чуть. - То, мо­же, вi­тер де зва­лив де­ре­ви­ну або ви­ва­лив час­то­кiл, - обiз­ва­лась тiт­ка.

    - Говорiть цьоцю, да­лi! Який то бу­де кi­нець, - про­си­ла Оле­ся, i во­на в дум­цi ста­но­ви­ла се­бе на мiс­це без­та­лан­ної Ро­за­лiї, а Ви­говсько­го - на мiс­це ри­ца­ря Гер­ма­на. При­рiв­ню­ючи її до­лю до своєї, во­на ду­же ба­жа­ла зна­ти кi­нець то­го опо­вi­дан­ня.

    - Ото пiс­ля служ­би, як грiм за­тих, дощ пе­рес­тав, Сан­да­ла ви­ве­ла Гер­ма­на з хра­му i про­мо­ви­ла до нього:

    "Приходь же завт­ра до ме­не, як со­неч­ко ста­не на ве­чiрньому пру­зi, i я то­бi дам ча­ри й лi­ки".

    Другого дня мо­ло­дий ри­цар не мiг дiж­да­тись ве­чо­ра. Вже йо­го й мiс­то не цi­ка­ви­ло, не за­цi­кав­лю­ва­ли йо­го нi хра­ми, нi чуд­нi жильцi то­го мiс­та, смуг­ля­вi та су­хор­ля­вi, пов­би­ра­нi в квiт­час­тi за­пас­ки, та плах­ти, та уся­кi пiст­ря­вi уб­ран­ня. Сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi, ско­ти­ло­ся над пальмо­вi лi­си i не­на­че зап­лу­та­ло­ся чер­во­ним про­мiн­ням в гост­ро­лис­тих пальмо­вих вер­хiв'ях, не­на­че ог­не­ва пти­ця чер­во­ни­ми кри­ла­ми зап­лу­та­лась в гiл­лi. Гер­ман пi­шов до Сан­да­ли i зас­тав її до­ма. Во­на си­дi­ла над ку­пою зiл­ля, дер­жа­ла на ру­ках здо­ро­ву га­дю­ку, не­на­че ди­ти­ну, i го­ду­ва­ла її мо­ло­ком з лож­ки. Гер­ман i здриг­нув­ся i одс­ко­чив од по­ро­га.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3763
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4455

Пошук на сайті: