Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    "Не по­ло­хай­ся, мо­ло­дий ри­ца­рю, бо не дiс­та­неш ча­рiв. Для ча­рiв­ницт­ва тре­ба смi­ли­вос­тi. Ко­ли хо­чеш дiс­та­ти од ме­не ча­ри, то пе­ред­нi­ше му­сиш ви­дер­жа­ти спо­ку­су. Хо­дiм зо мною в мiй па­лац. Я в цiй ха­ти­нi прий­маю тiльки прос­тих лю­дей, а ти по­хо­диш од ко­лi­на ве­ли­ких па­нiв", - ска­за­ла Сан­да­ла i ви­ве­ла йо­го че­рез сiн­цi в пиш­ний са­док з пальм, фi­нi­кiв, фiг та апельси­нiв. В сад­ку бу­ло на­сi­яно стiльки уся­ко­го па­ху­чо­го зе­ла та уся­ких квi­ток, що в Гер­ма­на од то­го ду­ху за­па­мо­ро­чи­лась го­ло­ва.

    Тiльки що во­ни зiй­шли з ган­ку, Сан­да­ла свис­ну­ла. З ку­щiв лав­ру та рож вип­ла­зу­ва­ли чо­ти­ри товс­тi та дов­гi га­дю­ки. Во­ни пла­зу­ва­ли прос­то до Гер­ма­на, ко­ли­ва­ючи зо­ло­тис­ти­ми го­ло­ва­ми та ви­су­нув­ши гост­рi жа­ла. Сан­да­ла ос­ту­пи­лась на­зад i ста­ла по­зад Гер­ма­на. Га­дю­ки лiз­ли прос­то пiд но­ги Гер­ма­но­вi i бу­ли вже на­по­го­то­вi опо­ви­тись кру­гом йо­го. В йо­го й дух за­мер. То­дi Сан­да­ла по­за­би­ра­ла в ру­ки га­дю­ки, пог­ла­ди­ла їх, по­че­пи­ла со­бi на пле­чi, од­нiєю, най­мен­шою га­дю­кою, опо­ви­ла со­бi шию i по­ве­ла йо­го да­лi че­рез сад.

    Серед са­ду сто­яв роз­кiш­ний дiм з ган­ком, обс­тав­ле­ний кам'яни­ми зе­ле­ни­ми ко­ло­на­ми. Дiм був ввесь роз­мальова­ний, як цяцька, з блис­ку­чи­ми вiк­на­ми i з те­ра­сою ниж­че ган­ка, обс­тав­ле­но­го бi­ли­ми ко­ло­на­ми. I га­нок, i ве­ран­да бу­ли зас­те­ле­нi бi­ли­ми ци­нов­ка­ми, а че­рез од­чи­не­нi две­рi був прос­те­ле­ний квiт­час­тий перський ки­лим. Тiльки що во­ни сту­пи­ли че­рез по­рiг, з кiм­нат ви­бiг­ли два ста­рi ле­ви. Вгля­дiв­ши Гер­ма­на, во­ни ви­щи­ри­ли гост­рi зу­би i ки­ну­лись на Гер­ма­на. Гер­ман ду­мав, що вже прий­шла йо­го смерть. То­дi Сан­да­ла мах­ну­ла ба­тiж­ком, i ле­ви, як цу­це­ня­та, по­бiг­ли за нею слiд­ком в кiм­на­ти.

    Сандала по­ве­ла Гер­ма­на че­рез ряд пиш­них по­коїв, ус­те­ле­них iн­дiй­ськи­ми ки­ли­ма­ми, об­би­тих до­ро­ги­ми ма­те­рi­ями з зо­ло­ти­ми квiт­ка­ми, i при­ве­ла йо­го в ос­тан­ню кiм­на­ту, де сто­яла здо­ро­ва пiч. Сан­да­ла наб­ра­ла зiл­ля, нак­ла­ла в ка­за­нок, роз­па­ли­ла огонь i прис­та­ви­ла ка­за­нок до ог­ню. Огонь спа­лах­нув од­ра­зу. Ка­за­нок за­ки­пiв. Дим, чор­ний як смо­ла, пi­шов в ши­ро­кий ко­мин. Сан­да­ла мi­ша­ла зiл­ля в ка­зан­ку i все щось ше­по­тi­ла.

    "От то­бi й ча­ри го­то­вi!" - в кi­нець усього про­мо­ви­ла Сан­да­ла.

    Вона на­ли­ла в криш­та­ле­ву пля­шеч­ку зе­ле­но­го па­ху­чо­го на­пою, да­ла Гер­ма­но­вi i ска­за­ла: "Вер­тай­ся ж те­пер до­до­му. Ввiй­деш в па­лац ста­ро­го кня­зя, за­раз поб­риз­кай в па­ла­цi цим на­поєм, по­мо­чи й свою хус­точ­ку, пок­ро­пи свою оде­жу. Як за­чу­ють во­ни дух цього зе­ла, то за­раз з неп­рав­ди­вих ста­нуть прав­ди­ви­ми, з не­доб­рих ста­нуть доб­римм. Їх сер­це наллється лю­бов'ю й при­хильнiс­тю до лю­дей i до те­бе. Во­ни за­бу­дуть про помс­ту; злiсть згас­не в їх ду­шi, а в сер­цi за­па­нує лас­ка та доб­ро. То­дi про­си в ста­ро­го кня­зя та кня­ги­нi чо­го за­ба­жає твоя ду­ша i Ро­за­лiя бу­де твоя".

    Герман по­дя­ку­вав Сан­да­лi, зап­ла­тив їй ба­га­то чер­вiн­цiв, сам сiв на ко­ра­бель, пе­реп­лив оке­ан, а по­тiм день i нiч ле­тiв ко­нем до зам­ку ста­ро­го ри­ца­ря.

    - I що ж? Вчи­ни­ли що-не­будь тi ча­ри? - не втер­пi­ла Оле­ся i спи­та­ла в тiт­ки.

    - Не встиг при­ле­тi­ти вiн до зам­ку ста­ро­го Адольфа, ко­ли ди­виться, од­чи­няється зам­ко­ва бра­ма в ви­со­кiй баш­тi, а з бра­ми ви­хо­дить про­це­сiя. Дзво­нять в усi дзво­ни. Ксьондзи в чор­них ри­зах. Бра­ма об­би­та чор­ним сук­ном. З бра­ми виїжджає ви­со­ка ко­лiс­ни­ця, об­би­та чор­ним шов­ком та ок­са­ми­том; ко­нi вкри­тi чор­ни­ми по­по­на­ми. То вез­ли ста­ро­го ри­ца­ря Адольфа.

    Другого дня Гер­ман пi­шов в за­мок. Ро­за­лiя й її ма­ти зве­лi­ли йо­го впус­ти­ти. Гер­ман бриз­нув в по­ко­ях за­ча­ро­ва­ним зе­ле­ним на­поєм. Чу­до­вий дух пi­шов по всiх по­ко­ях. Ста­ра ма­ти з ли­хої ста­ла доб­ра, а черст­ве сер­це її пом'якi­ша­ло, як теп­лий вiск. Во­на ра­до при­вi­та­ла Гер­ма­на i зго­ди­лась ви­да­ти за йо­го Ро­за­лiю. Гер­ман i Ро­за­лiя поб­ра­лись i бу­ли щас­ли­вi ввесь свiй вiк.

    Олеся зiтх­ну­ла, не­на­че їй ста­ло лег­ше на ду­шi. В кiм­на­тi ста­ло ти­хо-ти­хо. Ко­ли це над­во­рi знов зас­ту­ко­тi­ло в во­ро­та ще дуж­че, не­на­че хтось хо­тiв ви­ла­ма­ти во­ро­та i ввiр­ва­ти­ся в двiр си­лою. Бра­ма аж гур­ко­тi­ла. Со­ба­ки гав­ка­ли, аж ви­ли. В кiм­нат­цi се­ред нiч­ної ти­шi бу­ло ви­раз­но чу­ти кож­ний удар в бра­му. I тiт­ка, й не­бо­га ско­чи­ли з мiс­ця i стов­пом ста­ли.

    - Ой Бо­же наш! Хтось на­па­дає на наш па­лац! - крик­ну­ла тiт­ка Пав­ли­на.

    - Ой Гос­по­ди! Чи не та­та­ри ча­сом! А мо­же, це збун­ту­ва­лись на­шi хло­пи, хо­тять виг­на­ти нас з се­ла? - обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Певно, хло­пи збун­ту­ва­лись. Ще, бо­ро­ни Бо­же, за­па­лять па­лац. Що ми то­дi в свi­тi Бо­жо­му бу­де­мо ро­би­ти? Ще пов­би­ва­ють нас отут в кiм­на­тi! - зак­ри­ча­ла тiт­ка.

    - Оце, бо­ро­ни Бо­же! Ви, цьоцю, та­ки доб­рий стра­хо­по­лох. Я вiзьму оцю руш­ни­цю та як смальну ку­лею в лоб од­но­го та дру­го­го, хто нас­мi­литься ввiр­ва­тись в па­лац, то дру­гi вже не пок­вап­ляться лiз­ти, ку­ди їм не слiд, - ска­за­ла Оле­ся.

    Вона пiш­ла в свою кiм­нат­ку, ви­нес­ла звiд­тi­ля руш­ни­цю та шаб­лю i по­ча­ла на­би­ва­ти руш­ни­цю на­боєм, пок­лав­ши шаб­лю на стiл.

    - Цьоцю! Бе­рiть i ви дру­гу руш­ни­цю та на­би­вай­те! - обiз­ва­лась смi­ли­ва Оле­ся.

    - Ой сер­денько моє! Я бо­юся й до­торк­ну­ти­ся до руш­ни­цi. Та не кру­ти-бо тiєю руш­ни­цею, мо­же, во­на на­би­та на­бо­ями, то ще са­ма вист­ре­лить в ме­не, - го­во­ри­ла тiт­ка Пав­ли­на, ос­ту­па­ючись за ро­зi­пя­ту ос­но­ву ки­ли­ма. - Що ми ро­би­ти­ме­мо, як во­ро­ги ви­де­руть вiк­на та лiз­ти­муть до нас в кiм­на­ту? - го­во­ри­ла тiт­ка Пав­ли­на че­рез пас­ма ос­но­ви.

    - Тодi я те­леп­ну по ло­бi то­го во­ро­га дер­жал­ном руш­ни­цi або штрик­ну йо­го в очi шаб­лею, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Ой страш­но! Оя Гос­по­ди, спа­си нас i по­ми­луй од на­пас­тiї - мо­ли­лась тiт­ка, не­на­че за ти­ном з ни­ток.

    Тим ча­сом за дво­ром сту­кiт не пе­рес­та­вав. Со­ба­ки аж скиг­ли­ли, ки­да­ючись до во­рiт. Сам гос­по­дар Хрис­то­фор Стет­ке­вич з пе­ре­ля­ку ки­нув свої кальвiнськi кни­ги, вис­ко­чив в за­ду i ви­бiг над­вiр. До во­рiт вже ви­бiг­ли слу­ги, по­бiг роз­бур­ка­ний i зас­па­ний еко­ном Хрис­то­фо­ра.

    - Хто там сту­кає? - гук­нув еко­ном, при­ту­лив­шись ли­цем до мiц­ної ду­бо­вої бра­ми. - Чи свої, чи во­ро­ги?

    - Свої й не во­ро­ги. Я - пи­сар вiй­ська За­по­розько­го - Ви­говський. Опо­вiс­тiть ша­нов­но­го па­на Стет­ке­ви­ча, шо я при­був до нього в гос­тi, але опiз­нив­ся в до­ро­зi, - ска­зав Ви­говський. - Не бiй­тесь нi­чо­го.

    - Добре! - ска­зав еко­ном. - - Але чи ти на­пев­но пи­сар? - пи­тав еко­ном.

    - Напевно. Я вас не ду­рю. Пан­на Оле­ся ме­не знає, во­на впiз­нає на­вiть мiй го­лос, - ска­зав Ви­говський.

    Економ пi­шов до ган­ку i опо­вiс­тив Стет­ке­ви­ча. Стет­ке­вич не йняв вi­ри нi­ко­му в тi три­вож­нi й нес­по­кiй­нi ча­си. Вiн вик­ли­кав над­вiр Оле­сю. Оле­ся ви­бiг­ла з руш­ни­цею в ру­ках. До­вi­дав­шись, що сту­кав в бра­му Ви­говський, во­на по­ва­гом пiш­ла з руш­ни­цею че­рез под­вiр'я i впiз­на­ла го­лос Ви­говсько­го. Стет­ке­вич зве­лiв од­чи­ня­ти бра­му. Слу­ги при­нес­ли за­па­ле­ний смо­ля­ний сос­но­вий су­чок i пос­вi­ти­ли. В од­чи­не­ну бра­му в'їхав на чу­до­во­му ко­нi Iван Ос­та­по­вич, з руш­ни­цею че­рез пле­че, з шаб­лею при бо­ку. Свiт смо­ля­но­го суч­ка впав на нього i на го­ло­ву бас­ко­го ко­ня. Оле­ся крик­ну­ла з ве­ли­кої ра­дос­тi.

    - Вiн, ша­нов­ний дядьку! Вiн! Дав­нiй мiй знай­омий!

    - А це ви, пан­но Оле­сю! Чо­го це ви стрi­чаєте ме­не з руш­ни­цею? Пев­но, ду­ма­ли, що наїхав вно­чi який­сь кримський мур­за з та­та­ра­ми, щоб пот­ри­во­жи­ти спо­кiй.

    - Так ми й ду­ма­ли. Ви, па­не Iва­не, та­ки доб­ре на­ля­ка­ли нас в на­ших пу­щах, - обiз­ва­лась Оле­ся.

    Виговський ско­чив з ко­ня i ки­нув по­во­ди в ру­ки ко­за­ко­вi, а сам при­вi­тав­ся до Оле­сi. Ви­говський здiй­няв шап­ку i ни­зенько ук­ло­нив­ся ста­ро­му Хрйсто­фо­ро­вi, про­ся­чи ви­ба­чен­ня, що за­пiз­нив­ся в до­ро­зi i пот­ри­во­жив спо­кiй доб­рих лю­дей тро­хи не се­ред но­чi.

    - Нiчого те, нi­чо­го! - го­во­рив ста­рий Стет­ке­вич. - Ко­ли ви заб­лу­ка­лись в пу­щах i на­вi­да­лись в на­шi мок­рi нет­рi, то про­шу до по­коїв. Будьте моїм ша­нов­ним гос­тем. Я чув вже про вас од па­нi Пав­ловської та од iн­ших моїх ро­ди­чiв. Про­шу до свiт­ли­цi!

Пошук на сайті: