Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Конюх з смо­ля­ною здо­ро­вою скал­кою пi­шов впе­ред. За ним ру­ши­ли усi. Ко­нюх ви­со­ко пiд­няв над го­ло­вою па­ла­ючий по­лiський фа­кел. Чер­во­ний свiт од па­ла­ючої жи­ви­цi об­лив па­лац, не­на­че кров'ю. Яс­но вис­ту­пив па­лац на фо­нi чор­ної но­чi, як пиш­на де­ко­ра­цiя на сце­нi з баш­та­ми на уг­лах, з ган­ком, з якимсь при­ка­лаб­ком, при­чеп­ле­ним до стi­ни ко­ло баш­ти, з важ­ки­ми пi­ра­мi­дальни­ми пiд­пор­ка­ми. Свiт лив­ся на чуд­ний важ­кий па­лац, ми­гав, пе­ре­ли­вав­ся по стi­нах. За­кут­ки, ви­зуб­нi, звив­ки й за­ло­ми ко­ло при­ка­лаб­кiв хо­ва­лись в чор­нiй тi­нi, не­на­че бо­ялись свiт­ла i чор­нi­ли, не­на­че чор­нi ко­ло­ни поп­ри­ту­лю­ва­нi до па­ла­цу. Бi­лi ви­со­кi ди­ма­рi мрi­ли чер­во­но-ма­то­вим свi­том ви­со­ко над чор­ною пок­рiв­лею, зни­зу пiр­нув­ши в тiнь, не­на­че ви­сi­ли над па­ла­цом десь в хма­рах i пог­ля­да­ли звер­ху на­низ на ту нес­по­дi­ва­ну во­руш­ню й веш­тан­ня лю­дей на дво­рi, на гурт лю­дей, кот­рi по­су­ва­лись до па­ла­цу.

    Виговський цi­ка­ви­ми очи­ма оки­нув па­лац i при­мi­тив, що Стет­ке­ви­чi не з ви­со­ко­го панст­ва, що не з ве­лич­но­го маг­натсько­го па­ла­цу ви­ли­ну­ли во­ни на свiт Бо­жий.

    - Прошу до на­шої гос­по­ди! - про­сив ста­рий Стет­ке­вич Ви­говсько­го, по­ка­зу­ючи на од­чи­не­нi узькi, звер­ху зак­руг­ле­нi, две­рi, не­на­че ви­дов­ба­нi в товс­тiй стi­нi, як у твер­ди­нi.

    Молодий хлоп­чак стрiв їх з вос­ко­вою свiч­кою в ру­ках i ос­вi­тив не­ве­лич­кi узькi сiн­цi. Ви­говський ски­нув си­нiй до­ро­гий кун­туш i всту­пив слiд­ком за ста­рим Стет­ке­ви­чем та Оле­сею в свiт­ли­цю. За­ла бу­ла по­дов­гас­та й не­ве­лич­ка. На сте­лi по кут­ках i по се­ре­ди­нi бу­ли ви­лiп­ле­нi де­якi фi­гур­ки: лис­тя, стеб­ла, квiт­ки й уся­кi чу­дер­нацькi ара­бес­ки, мiж кот­ри­ми нi­би по­зап­лу­ту­ва­лись пу­за­тi аму­ри, пи­ка­тi й пов­но­пер­сi бюс­ти нiмф та ве­нер. Всi тi прик­ра­си бу­ли ви­мальова­нi гру­би­ми рiз­ки­ми зе­ле­ни­ми, си­нi­ми та чер­во­ни­ми фар­ба­ми. Ро­же­вi що­ки аму­рiв та нiмф на­че по­на­ди­ма­лись з усiєї си­ли, так що на їх вис­ту­пи­ли не рум'янцi, а нi­би рi­за­на кров: зда­ва­лось, що в нiмф та аму­рiв що­ки от-от лус­нуть од страш­но­го нап­ру­жен­ня.

    Старий Бог­дан Стет­ке­вич, Оле­син батько, про­бу­ва­ючи в Вар­ша­вi в ба­га­тої рiд­нi се­на­то­рiв, наб­рав­ся там но­вих чу­жо­земських зви­чаїв i по­за­во­див i в се­бе в па­ла­цi но­ву обс­та­ву, хоч i в най­гру­бi­ших фор­мах.

    Христофор Стет­ке­вич ски­нув з се­бе кун­туш, i Ви­гов-сько­му ки­ну­лось у вi­чi, що ста­рий Оле­син дядько був уб­ра­ний в усе чор­не i був схо­жий на яко­гось ка­то­лицько­го чен­ця: на йо­му був жу­пан i ши­ро­кi ша­ро­ва­ри з чор­но­го ок­са­ми­ту. Кру­гом шиї бi­лiв ко­мiр ввесь в збо­рах та склад­ках. На го­ло­вi чор­нi­ла ма­ле­сенька чор­на яр­му­лоч­ка, з-пiд кот­рої ви­су­ну­лись i те­лi­па­лись по­над ву­ха­ми си­вi пас­ма во­лос­ся, спус­ка­ючись до пле­чей.

    "Ой Гос­по­ди! Це чи жид, чи чер­нець, чи який­сь пус­тельник, зди­чi­лий в по­лiських пу­щах? Що во­но за про­ява?" - по­ду­мав Ви­говський, ог­ля­да­ючи ви­со­ку рiв­ну фi­гу­ру Стет­ке­ви­ча в сi­рих пан­чо­хах до ко­лiн, в чор­них че­ре­ви­ках, з тон­ки­ми, як у ца­па, нiж­ка­ми.

    - Ви при­див­ляєтесь до ме­не i, ма­буть, чу­дуєтесь з мо­го уб­ран­ня? - спи­тав ста­рий Ви­говсько­го, при­мi­тив­ши йо­го цi­ка­вий ї до­пит­ли­вий гост­рий пог­ляд. - Я кальвi­нiст те­пер, а ко­лись був со­цi­нi­анин; я не ка­то­лик i не пра­вос­лав­ний, i но­шу уб­ран­ня моїх заг­ра­нич­них бра­тiв со­цi­нi­анiв та кальвi­нiс­тiв. В нас все по­вин­но бу­ти прос­то й не на­по­каз, не так, як бу­ває у ка­то­ли­кiв по­ля­кiв або в ко­за­кiв.

    I ста­рий нас­мiш­ку­ва­то гля­нув на Ви­говсько­го, а йо­го гост­рi очi зо­ри­ли по пиш­но­му ма­ли­но­во­му жу­па­нi, нi­би роз­мальова­но­му зо­ло­том, по чер­во­них сап'янцях та по си­нiх ши­ро­ких шта­нях.

    - Прошу сi­да­ти та од­по­чи­ва­ти в на­шiй гос­по­дi! - про­мо­вив ста­рий Стет­ке­вич, по­ка­зу­ючи на ши­ро­ку та важ­ку со­фу з ка­чал­ка­ми по обид­ва бо­ки, зас­те­ле­ну ве­се­лим, не­на­че роз­мальова­ним, ту­рецьким ки­ли­мом.

    - То це ви, пан­но Оле­но, з руш­ни­цею, не­на­че на вов­ка? - спи­тав Ви­говський Оле­сю, при­мi­тив­ши, що Оле­ся здiй­ма­ла з пле­чей руш­ни­цю i ста­но­ви­ла її в ку­ток.

    - Думала, що або на­па­да­ють на па­лац якiсь во­ро­ги, або на­шi хло­пи збун­ту­ва­лись, i оце на­ла­го­ди­лась до обо­ро­ни, - обiз­ва­лась, ос­мi­ха­ючись, Оле­ся.

    - То, ба­чи­те, па­не Ви­говський, моєму по­кiй­но­му бра­то­вi, а її батько­вi Бог­да­но­вi прий­шла дум­ка вив­чи­ти її їзди­ти вер­хи на ко­нi i стрi­ля­ти з руш­ни­цi, на кож­ний ви­па­док в на­шi нес­по­кiй­нi ча­си, - го­во­рив Стет­ке­вич. - В нас те­пер ча­сом i ба­бам до­во­диться обо­ро­ня­тись i од чу­жих, i од своїх во­ро­гiв, як­би тра­пив­ся наїзд на осе­лю, бо в Польщi i на Ук­раїнi шлях­та ще й до­сi не поз­ба­ви­лась роз­би­шацьких но­ро­вiв: наїде якась ли­ха са­та­на, що во­ро­гує з то­бою, зруй­нує па­лац, осе­лю, за­бе­ре то­вар, вiв­цi роз­же­не, поб'є че­лядь, а зем­лю та лi­си за­бе­ре со­бi та й об­ла­дує ни­ми. Ви са­мi доб­ре знаєте, що су­ду в Польщi хоч i не шу­кай, i не пи­тай: мож­на вiк про­жи­ти спо­кiй­ненько, до­ки дi­ло тяг­ти­меться по уся­ких су­дах, а ли­хий су­сiд тим ча­сом спо­жи­ве ва­ше доб­ро, пус­тив­ши вас з тор­ба­ми по свi­ту. По­га­нi зви­чаї! Не всi по­ряд­ки i в Польщi гар­нi!

    Сидячи з Стет­ке­ви­чем на со­фi, Ви­говський оки­нув оком свiт­ли­цю. По­пiд стi­на­ми сто­яли ря­ди ста­ро­мод­них стiльцiв з то­че­ни­ми нiж­ка­ми, з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, об­би­тих жов­тим сап'яном; руч­ки бу­ли по­роб­ле­нi в фор­мi товс­тих га­дюк, як i в па­ла­цi кня­зя Лю­бецько­го; тiльки в па­ла­цi Стет­ке­ви­ча цi га­дю­ки не гюз­вi­шу­ва­ли сум­но го­лiв униз, а тро­хи по­пiд­нi­ма­ли їх вго­ру, ще й ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, не­на­че си­ча­ли од злос­тi i на­ла­го­ди­лись ку­са­тись.

    "I там в Києвi га­дю­ки, i тут га­дю­ки… По­га­ний для ме­не знак з ци­ми га­дю­ка­ми", - по­ду­мав Ви­говський.

    - Панi Пав­ловська пе­ре­да­ла вам, ша­нов­ний па­не Стет­ке­ви­чу, пок­лiн, а вас, пан­но Оле­но, про­си­ла приїха­ти до неї в гос­тi, - про­мо­вив Ви­говський.

    - Спасибi, спа­си­бi! А князь Лю­бецький не пе­ре­да­вав ме­нi пок­ло­ну? Як вiн там по­жи­ває? Як йо­го гос­по­дарськi спра­ви в маєтнос­тях? - спи­тав Стет­ке­вич i вту­пив в Ви­говсько­го пильний пог­ляд, не­на­че ви­пи­ту­вав йо­го: чи був ти в Лю­бецько­го? чи ба­чив­ся з ним? чи сприяє вiн то­бi?

    Стеткевич вже дав­ненько пе­ре­чув че­рез лю­дей, що Ви­говський сва­тає Оле­сю.

    Виговський спус­тив очi до­до­лу: вiн по очах ста­ро­го Стет­ке­ви­ча вга­дав йо­го дум­ки.

    Одначе ста­рий кальвi­нiст не по­ка­зав пе­ред Ви­говським, що вiн до­га­дується, з яки­ми за­мi­ра­ми Ви­говський при­був до нього в гос­тi. Вiн при­вiт­но й охо­че роз­го­во­рив­ся з гос­тем. Пиш­ний i ве­се­лий вид Ви­говсько­го, йо­го гар­на й муж­ня фi­гу­ра, но­ве ба­га­те уб­ран­ня, ро­зум­на й крас­но­мов­на роз­мо­ва гос­тя, кот­рий не­на­че роз­во­ру­шив сон дрi­ма­ючо­го се­ред пущ та бо­рiв ти­хо­го па­ла­цу, - все це вчи­ни­ло доб­рий вплив на ду­шу ста­ро­го су­во­ро­го кальвi­нiс­та.

    Побалакавши про Пав­ловську, про Лю­бецьких, про Київ, Стет­ке­вич обер­нув­ся до Оле­сi i про­мо­вив:

    - А що, не­бо­го! Гiсть i по­до­рож­нiй - Бо­жий чо­ло­вiк, як ка­жуть. Час би нам на­го­ду­ва­ти, на­поїти гос­тя i да­ти йо­му спо­чи­нок. Чи го­то­ва вже ве­че­ря?

    - Певно, вже го­то­ва, бо я чую, що тiт­ка Пав­ли­на вже веш­тається за две­ри­ма та бряз­кає та­рiл­ка­ми, - обiз­ва­ла­ся Оле­ся i вий­шла з за­ли.

    - Я, па­не Ви­говський, ра­но ве­че­ряю, не спiз­ню­юся, ра­но ля­гаю спа­ти, ра­но й встаю, бо я гос­по­дар, та й на­шi кальвiнськi пра­ви­ла жит­тя то­го ви­ма­га­ють. По­мiр­нiсть, ре­гу­ляр­нiсть у всьому, гу­ман­нiсть до всiх - це пра­ви­ла гу­ма­нiс­тич­но­го вi­ку.

    - Добрi пра­ви­ла! Про це не­ма чо­го й го­во­ри­ти. Ме­нi тiльки й по­до­бається в со­цi­нi­ан, що во­ни ду­же люб­лять на­уку i прос­вi­ту i на­ма­га­ються ши­ри­ти прос­вi­нiсть i сi­яти сi­ме­но на­уки в краю. Це ду­же свiт­ла прик­ме­та в со­цi­нi­ан.

    - Твоя прав­да, па­не ге­не­ральний пи­са­рю! Две­рi од­чи­ни­лись, i Оле­ся за­по­вiс­ти­ла, що тiт­ка Пав­ли­на вже з пiв­го­ди­ни жде їх з ве­че­рею.

    - Просимо, ша­нов­ний гос­тю, не по­цу­ра­тись на­шо­го хлi­ба-со­лi! - про­сив ста­рий гос­тя, вста­ючи по­ма­леньку з со­фи за по­мiч­чю обох дов­гих су­хих рук, кот­ри­ми вiн об­пер­ся по­зад се­бе об со­фу i не­на­че пiд­во­див свою су­ху, дов­гу, нi­би збу­до­ва­ну з од­них дов­гих кiс­ток, фi­гу­ру. Ста­рий Стет­ке­вич по­ди­бав че­рез за­лу як дов­го­но­гий жу­ра­вель, роз­ми­на­ючи свої ста­ре­чi ци­ба­тi но­ги. Ви­говський, сту­па­ючи навш­пиньки, ти­хою хо­дою пi­шов слiд­ком за гос­по­да­рем.

Пошук на сайті: