Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Стеткевич встав з-за сто­ла i не пе­рех­рес­тив­ся до об­ра­зiв. Пав­ли­на взя­ла з сто­ла свiч­ку, пок­ли­ка­ла слу­гу i зве­лi­ла йо­му од­вес­ти Ви­говсько­го на спо­чи­нок в ма­леньку кiм­нат­ку.

    - На доб­ра­нiч, па­не гос­тю! На доб­ра­нiч, Пав­ли­но й Оле­сю! Не за­ле­жуй­тесь та завт­ра вста­вай­те ра­ненько, го­туй­те со­бi й гос­те­вi снi­дан­ня, бо гiсть в до­мi - чо­ло­вiк Бо­жий, - про­мо­вив Стет­ке­вич, мов па­тер з ка­фед­ри, i по­ди­бав че­рез за­лу до своєї опо­чи­вальнi.

    "Чує моя ду­ша, що оце кальвiнське опу­да­ло не од­дасть за ме­не Оле­сi, - по­ду­мав Ви­говський, зос­тав­шись сам в ма­ленькiй, як мо­нас­тирська ке­лiй­ка, кiм­нат­цi. - Хоч вiн кальвi­нiст i про­по­вi­дує лю­бов та гу­ма­нiзм, але вiн пан i тяг­не за па­на­ми та ду­ка­ми; ко­за­кiв не лю­бить, а лю­бить Польщу. Все в йо­го по­га­но, що сут­нiє на Ук­раїнi, все по­га­но, що вчи­нив гетьман та ко­за­ки. Що­до Оле­сi й ме­не, то вiн i нам вти­рить своє "по­га­но". Iн­шо­го сло­ва для нас од йо­го не бу­де. Але як тiльки Оле­ся не спро­ти­виться, я її вик­ра­ду в цього чор­но­го дi­да i по­вiн­ча­юсь з нею в Києвi. От то­дi, дi­ду, бу­де й то­бi по­га­но!"

    I Ви­говський впав на лiж­ко i пiс­ля труської по­лiської до­ро­ги по сос­но­вих ко­рiн­нях за­раз зас­нув, як заст­ре­ле­ний, мiц­ним i со­лод­ким сном.

    Другого дня Ви­говський тро­хи зас­пав пiс­ля важ­кої та да­ле­кої до­ро­ги. Вже сон­це пiд­би­ло­ся вго­ру, як вiн про­ки­нув­ся i со­лод­ко по­тяг­нув­ся на лiж­ку на всю дов­жи­ну сво­го ви­со­ко­го зрос­ту.

    "Викраду Оле­сю в цього дi­да! Сьогод­нi-та­ки вик­ра­ду! Не­хай сi­дає на ко­ня та й їде слiд­ком за мною! Ста­рий кальвi­нiст втi­шить се­бе тим, що та­ке бу­ло спо­кон­вiч­не Бо­же приз­на­чен­ня", - по­ду­мав Ви­говський i зас­по­коївся на цiй дум­цi.

    Вмившись i при­че­пу­рив­шись, Ви­говський че­рез дов­гi сiн­цi вий­шов у двiр i пi­шов ог­ля­да­ти Стет­ке­ви­че­ве гос­по­дарст­во. В прос­тор­но­му дво­рi стри­мi­ло три жу­рав­лi ко­ло кри­ниць. Жу­рав­лi скри­пi­ли, то спус­ка­ючись в кри­ни­цi, то пiд­нi­ма­ючись ви­со­ко вго­ру: най­ми­ти тяг­ли во­ду для пе­кар­нi, на­пу­ва­ли ко­нi та во­ли. По­руч з ста­рим сад­ком бу­ло вид­ко здо­ро­вий тiк, об­сад­же­ний ста­ри­ми осо­ко­ра­ми, але ко­ло здо­ро­вої клу­нi бу­ло ма­ло стiж­кiв: оче­ви­дяч­ки, що й не­ка­то­лиць-ким па­нам бу­ло су­туж­но в гос­по­дарст­вi в тi нес­по­кiй­нi ча­си. На то­ку мо­лот­ни­ки мо­ло­ти­ли жи­то та сi­ме­но. Ко­ло то­ку веш­та­лись та по­ра­лись лю­ди: во­зiльни­ки зво­зи­ли яри­ну, овес та про­со. По­да­вальни­ки по­да­ва­ли ви­ла­ми сно­пи на стiж­ки. Сно­пи не­на­че ле­тi­ли з во­зiв на стi­жок, i кла­дiльни­ки на­си­лу всти­га­ли вкла­да­ти сно­пи в дов­гi верст­ви стiж­ка. На то­ку ва­ля­лась розв'язь; з сно­пiв вит­ру­шу­вав­ся бриз­ка­ми нат­рус. В чис­то­му по­вiт­рi роз­ли­вав­ся па­ху­чий дух вiв­ся­ної со­ло­ми та жи­та. Од­по­чив­ши й доб­ре вис­пав­шись пiс­ля труської до­ро­ги, Ви­говський по­ход­жав по то­ку, по сад­ку, вди­ха­ючи здо­ро­ве лi­со­ве по­вiт­ря усi­ма пер­са­ми. На усi осе­лi пах­ло жи­ви­цею, приємним ду­хом со­сон, при­пе­че­них сон­цем. На всi бо­ки, скiльки ся­га­ло око, зе­ле­нi­ли та си­нi­ли ста­рi гус­тi бо­ри.

    - Чи за гро­шi мо­ло­ти­те, чи пос­лу­хаєте за панську зем­лю, що пан дає вам пiд по­сi­ви? - спи­тав Ви­говський в чо­ло­вi­кiв.

    - Та пос­лу­хаємо за зем­лю, бо своєї не маємо, - обiз­ва­лись мо­лот­ни­ки.

    "Цебто пан­щи­ну роб­лять Стет­ке­ви­че­вi, - по­ду­мав Ви­говський. - От те­пер i я мiг би ска­за­ти чор­но­му дi­до­вi: по­га­но! по­га­но! Прав­да та гу­ма­нiзм у йо­го тiльки в го­ло­вi, а до дi­ла все те ще не дiй­шло".

    Виговський увiй­шов в за­лу свi­жий, бадьорис­тий, з ве­се­ли­ми дум­ка­ми в го­ло­вi. Свi­жi зе­ле­нi лi­си та лу­ги, свi­же по­вiт­ря пiдс­вi­жи­ли йо­го ду­шу й тi­ло. Две­рi в ка­бi­нет од­хи­ли­лись, i на по­ро­зi став Стет­ке­вич, рiв­ний, як стрi­ла, в усьому чор­но­му.

    - Добридень вам, па­не гос­по­да­рю! А я оце з до­ро­ги тро­хи зас­пав, - про­мо­вив Ви­говський, прис­ту­па­ючи до Стет­ке­ви­ча.

    - Доброго здо­ров'я, па­не Ви­говський! Зас­пав i гiсть, зас­па­ли й на­шi. Пев­но, в них снi­дан­ня не го­то­ве, а я вже хо­чу їсти. Про­шу до мо­го ка­бi­не­ту та по­ба­ла­каємо тим ча­сом, по­ки на­ша Пав­ли­на уви­неться з снi­дан­ням.

    Виговський всту­пив в тiс­ний ка­бi­нет. Сон­це сип­ну­ло ко­сим про­мiн­ням в двоє ву­зеньких вi­ко­нець i зве­се­ли­ло тiс­ний, з прос­тою, на­вiть убо­гою обс­та­вою ка­бi­нет, схо­жий на чер­не­чу ке­лiю. Ко­ло од­нiєї стi­ни сто­яло прос­те лiж­ко. Двi стi­ни бу­ли обс­тав­ле­нi по­ли­ця­ми, на кот­рих ле­жа­ли й сто­яли книж­ки уся­ко­го фор­ма­ту.

    - Оце моє кальвiнське доб­ро! По­ки усi спа­ли, я вже з нудьги чи­ма­ло про­чи­тав з оцiєї кни­ги, - про­мо­вив Стет­ке­вич. - Ми й со­цi­нi­ани лю­би­мо кни­ги, але бiльш за все лю­би­мо на­шi кальвiнськi кни­ги, бо в їх дум­ки свiт­лi­шi i не зап­лу­ту­ють ро­зу­му в уся­кi дог­ма­тич­нi абст­рак­цiї, як ва­шi й ка­то­лицькi кни­ги. На­шi кни­ги яс­нi й зро­зу­мi­лi, як прос­та й яс­на людська здо­ро­ва го­ло­ва. За Польщi нам вiльно бу­ло за­во­ди­ти i бiб­лi­оте­ки, й шко­ли, а те­пер один Бог вi­дає, що бу­де з на­ми. По­га­но, па­не Ви­говський, по­га­но!

    В той час в две­рях ка­бi­не­ту з'яви­лась Оле­ся, в яс­но-бла­кит­но­му, як вес­ня­не не­бо, лiт­ни­ку. Це уб­ран­ня, де­лi­кат­не й яс­не, нез­ви­чай­но гар­но прис­та­ва­ло до її ру­сої ко­си та бi­ло­го ле­лiй­но­го ли­ця. На шиї в неї лис­нi­ло до­ро­ге ма­те­ри­не на­мис­то з пер­лiв, в ушах ся­ли се­реж­ки з брильянта­ми. Нi­чо­го не бу­ло на нiй ко­ло­рит­но­го, але де­лi­кат­нi то­ни убо­ру ду­же прис­та­ва­ли до її ле­лiй­но­го бi­ло­го ли­ця та ру­сої ко­си. Оле­ся бу­ла схо­жа на пиш­ну май­ську мi­сяч­ну нiч з її де­лi­кат­ни­ми то­на­ми та су­тiн­ка­ми. Ви­говський зве­се­лив її своїм приїздом: в неї що­ки пос­вi­жi­ша­ли, вкри­лись рум'янця­ми. В очах аж ся­ла ра­дiсть.

    - Прошу до снi­дан­ня, бо вже сон­це ви­со­ченько пiд­би­лось вго­ру, а ми з тiт­кою, ви­ба­чай нам, до­ро­гий дядьку, тро­хи зас­па­ли. Пев­но, па­не Йва­не, ти вже го­лод­ний?

    - Спасибi вам! Пос­нi­даю з доб­рим апе­ти­том, - обiз­вав­ся Ви­говський, i во­ни пiш­ли в сто­ло­ву кiм­на­ту, де Пав­ли­на Руд­ницька жда­ла їх з снi­дан­ком.

    Пiсля снi­дан­ня Ви­говський вий­шов з Стет­ке­ви­чем в за­лу i прис­ту­пив прос­то до дi­ла, опо­вiс­тив­ши, що вiн сва­тає йо­го не­бо­гу i що не­бо­га вже да­ла йо­му своє сло­во ще в Києвi.

    - Я вже пе­ре­чув про твоє сва­тан­ня i че­рез Пав­ловську, i че­рез кня­зiв Лю­бецьких. Я до­га­дав­ся, чо­го ти за­бив­ся в та­ку да­леч, в Мок­ра­ни. Але ска­жу то­бi, па­не ге­не­ральний пи­са­рю, що з тво­го сва­тан­ня нi­чо­го не вий­де. I я, i моя рiд­ня, по­ра­див­шись, пос­та­но­ви­ли не ви­да­ва­ти Оле­сi за те­бе за­мiж.

    - Чому ж так, ша­нов­ний па­не доб­ро­дiю? Я люб­лю пан­ну Стет­ке­ви­чiв­ну, i во­на ме­не лю­бить…

    - То що ж! Шлях­тян­ка, та ще й ви­со­ко­го ро­ду, ко­за­ко­вi не па­ра. Шу­кай со­бi, па­не Ви­говський, ко­зач­ки, гар­ної, прос­тенької, ха­зяй­но­ви­тої. В вас прос­тi зви­чаї, в вас прос­тацька обс­та­ва, в вас вiй­сько­ве мiс­то, нес­по­кiй­не, як вiй­сько­вий та­бiр се­ред сте­пу в час вiй­ни. Не хо­че­мо ми ви­да­ва­ти за те­бе на­шої не­бо­ги. Во­на iн­шо­го ро­ду, звик­ла до iн­шої обс­та­ви, до iн­шо­го то­ва­рист­ва. По­га­но, по­га­но бу­де їй в вас.

    - Чого ж по­га­но? Я чо­ло­вiк з дос­тат­ком. Маю доб­рi до­хо­ди. Пос­лан­цi з уся­ких дер­жав на­да­ря­ють ме­не ба­га­ти­ми по­да­рун­ка­ми. Обс­та­ву пан­на Оле­на за­ве­де в ме­не, яка їй бу­де до впо­до­би.

    - Нi, нi, нi! По­га­но, па­не пи­са­рю! По­га­но для неї бу­де! Iн­шi лю­ди, iн­ше сус­пiльство, iн­шi зви­чаї, iн­ше в вас усе. Во­на за­ну­диться в ва­шо­му Чи­ги­ри­нi.

    Слуга поп­ро­сив Стет­ке­ви­ча вий­ти на двiр до еко­но­ма, кот­рий прий­шов до йо­го по дi­лу. Ста­рий Стет­ке­вич вий­шов з за­ли. В той час Оле­ся вско­чи­ла в за­лу i по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти в Ви­говсько­го, що од­по­вi­дав йо­му ста­рий дядько.

    - Те, що й Лю­бецькi: не ви­да­мо! По­га­но в вас бу­де для неї, та й го­дi. Знаєте що, Оле­сю! Як тiльки я виїду ко­нем з дво­ру, ви зве­лiть осiд­ла­ти со­бi ко­ня та й виїжджай­те з дво­ру в гай нi­би на про­гу­лян­ня. Я вас жда­ти­му в гаю. По­бi­жи­мо на ко­нях до Києва та й по­вiн­чаємось, бо я ба­чу, що уся ва­ша знач­на рiд­ня йде про­ти ме­не. Ще му­шу вам ска­за­ти от що. Гетьман вже сла­бує й швид­ко пом­ре; йо­го син Юрiй ще мо­ло­дий хло­пець. Тим ча­сом, по­ки Юрiй скiн­чить на­уку в Київськiй ко­ле­гiї, ко­за­ки ви­бе­руть ме­не за гетьма­на. Бу­де­те гетьман­шею!

    - Я згод­на! - про­мо­ви­ла Оле­ся. - Ся­ду на ко­ня, як тiльки дядько за­ся­де за свої со­цi­нi­анськi книж­ки в ка­бi­не­тi, i до­же­ну вас. Приїде­мо до тiт­ки Пав­ловської та й по­вiн­чаємось, - ска­за­ла Оле­ся, по­да­ючи ру­ку Ви­говсько­му. - Не­ма чо­го вва­жа­ти на мою рiд­ню, бо че­рез неї я нi­ко­ли не пi­ду за­мiж.

    Виговський об­няв i га­ря­че по­цi­лу­вав Оле­сю. Оле­ся по­чер­во­нi­ла, але на її ви­ду, в очах яс­но ви­яви­лась смi­ли­вiсть i зав­зя­тiсть сли­ве ко­зацька.

Пошук на сайті: