Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 18)

    - Я на­пев­но знаю, що моя рiд­ня бу­де про­ти­ви­тись на­шо­му шлю­бо­вi i нi­ко­ли не зго­диться на йо­го. Я виїду слiд­ком за ва­ми, нi­би на про­гу­лян­ня. Нiх­то не звер­не на ме­не ува­ги, бо я час­то са­ма гу­ляю ко­нем по га­ях кру­гом се­ла, - ска­за­ла Оле­ся.

    Виговський зве­лiв осiд­ла­ти сво­го ко­ня i по­чав про­ща­тись з ста­рим кальвi­нiс­том.

    - Вибачай ме­нi, ша­нов­ний доб­ро­дiю, що я не згод­жу­юсь од­да­ти то­бi в ко­зацькi ру­ки Оле­сю. Поп­ро­щаємось i ро­зiй­де­мось з ми­ром i лас­кою, - про­мо­вив ста­рий Стет­ке­вич на про­щан­нi.

    Вийшла й Оле­ся, i її тiт­ка Пав­ли­на i розп­ро­ща­лись з Ви­говським. Як доб­ра гос­по­ди­ня, Пав­ли­на ви­нес­ла в тор­би­нi гос­те­вi на до­ро­гу хар­чi: пе­че­ну те­те­рю, па­ля­ни­цю, пи­ро­ги й мни­ши­ки i прив'яза­ла тор­би­ну до сiд­ла.

    - Будете їха­ти на­ши­ми пу­ща­ми день i не вгля­ди­те нi од­но­го се­ла, нiг­де не знай­де­те й шмат­ка хлi­ба. Спо­жи­вай­те на здо­ров'я та й ме­не зга­дуй­те, - ска­за­ла Пав­ли­на, вти­ра­ючи сльози.

    Олеся вже ска­за­ла тiт­цi, що во­на виїде з до­му i наз­до­же­не Ви­говсько­го, а по­тiм по­вiн­чається з ним в Києвi.

    - Ото й доб­ре зро­биш! Як­би я бу­ла так зро­би­ла, як ме­не хо­тiв мiй же­них вик­рас­ти в батька, я бу­ла б ввесь вiк щас­ли­ва, - ска­за­ла Пав­ли­на. - Тiльки бу­де ме­нi жаль за то­бою, Оле­сю! Те­пер я зос­та­нусь са­ма з ста­рим па­ном Хрис­то­фо­ром, а вiй вже ме­не нi­чим не роз­ва­жить. Ох, го­ренько ме­нi!

    Перегодя, як Ви­говський виїхав з дво­ру, а ста­рий Стет­ке­вич за­сiв за книж­ки, Оле­ся пос­ла­ла тiт­ку, щоб во­на зве­лi­ла ко­ню­хо­вi осiд­ла­ти ко­ня для поїздки по га­ях. Не­за­ба­ром кiнь сто­яв в дво­рi осiд­ла­ний. Оле­ся впа­ла на пле­че тiт­цi Пав­ли­нi i зап­ла­ка­ла. Пав­ли­на за­ли­лась слiзьми.

    Олеся пе­ре­бiг­ла че­рез сiн­цi, ско­чи­ла на ко­ня i ти­хенько про­мо­ви­ла:

    - Тiтко! Я й не тi­каю з до­му; я прос­то їду без доз­во­лу дядька до Києва, до тiт­ки Пав­ловської. Про­щай­те! Про­щай­те!

    Олеся по­ма­леньку виїха­ла з дво­ру, по­во­лi об'їха­ла тiк, а як тiльки во­на в'їха­ла в гай мiж рiд­кi ду­би, то­дi торк­ну­ла ко­ня ост­ро­га­ми. Га­ря­чий кiнь по­ле­тiв, нi­би стрi­ла, тiльки ду­би за­ми­га­ли в очах в Оле­сi. Во­на ог­ля­ну­лась i ки­ну­ла очи­ма на зчор­нi­лий ста­рий па­лац, що ми­го­тiв мiж ду­ба­ми та ли­па­ми, вгля­дi­ла ви­со­кi ви­во­ди, тон­кi кри­ни­ча­нi жу­рав­лi, i її взяв за сер­це жаль. Їй не шко­да бу­ло су­во­ро­го дядька, кот­рий об­рид їй своєю мо­рал­лю та вчiн­ням; їй бу­ло жаль за тiт­кою Пав­ли­ною, доб­рою, ве­се­лою, крас­но­мов­ною та го­во­рю­чою, кот­ра роз­ва­жа­ла її зим­нi- ми ве­чо­ра­ми опо­вi­дан­ня­ми то про свя­тих, то про нi­мецьких ри­ца­рiв. Оле­ся зга­да­ла, що тiт­ка зос­та­лась нi­би си­ро­тою, i важ­ко зiтх­ну­ла.

    "Прощай, ста­ре батькiвське гнiз­до! Чи до­ве­деться ме­нi ще по­бу­ва­ти в то­бi? А мо­же, я не пе­рес­туп­лю че­рез твої по­ро­ги й до­вi­ку? Те­пер на Ук­раїнi жит­тя кру­титься i кле­ко­тить, як во­да в чор­то­риї. Мо­же, й ме­не вхо­пить той ви­хор i зак­ру­тить ме­не й мою до­лю", - ду­ма­ла Оле­ся, ле­тя­чи на ко­мi то­мiж сос­на­ми, її бра­ла не­терп­ляч­ка як мож­на швид­ше наз­дог­на­ти Ви­говсько­го. Чо­гось їй зда­ва­лось, що во­на йо­го не до­же­не, не знай­де в гус­тих га­ях i вер­неться в ста­рий па­лац.

    Але швид­ко мiж зе­ле­ною лi­щи­ною за­ма­ня­чiв кун­туш, заб­ли­ща­ли на сон­цi зо­ло­тi по­зу­мен­ти. З-за ку­щiв виг­ля­да­ла кiнська го­ло­ва з гост­ри­ми нас­то­ро­че­ни­ми ву­ха­ми; мiж зе­ле­ним лис­том за­чер­во­нiв вер­шок ко­зацької шап­ки. Ви­говський вгля­дiв Оле­сю i вис­ко­чив з-за лi­щи­ни.

    - Тепер не­хай нас Бог на­пу­тить в до­ро­гу на на­ше щас­тя! - про­мо­вив Ви­говський i пос­ка­кав ко­нем по­руч з Оле­сею.

    - Але знаєш що, ко­ха­ний па­не Йва­не? Мiй дядько не та­кий ти­хий та спо­кiй­ний, як то­бi здається. В йо­му ча­са­ми про­бур­кується дав­ня вiд­ва­га й зав­зя­тiсть ук­раїнсько­го шлях­ти­ча. Як тiльки вiн роз­шо­ло­пає, де я дi­лась, вiн по­са­дить на ко­ней з де­сять хло­пiв i ви­пус­тить оцю вов­чу зграю навз­до­гiн­цi за на­ми. Нам тре­ба збо­чи­ти з прос­то­го шля­ху i бра­тись ма­нiв­ця­ми та об'їздка­ми, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Отже ж, твоя й прав­да, ко­ха­на Оле­сю. Ти тут знаєш усi шля­хи й стеж­ки. Ве­ди ме­не, пра­вуй мною, а я бу­ду ска­ка­ти слiд­ком за то­бою.

    Олеся збо­чи­ла на вузький лi­со­вий шля­шок, не­на­че про­ру­ба­ний че­рез мо­ло­дi рiв­нi сос­ни. Га­ря­чий дух сос­ни й жи­ви­цi, здо­ро­вий i бадьоря­чий, вда­рив з сос­но­вої алей­ки, як з на­топ­ле­ної пе­чi, аж за­би­вав дух. Оле­ся ска­ка­ла по­пе­ре­ду. Ви­говський ле­тiв слiд­ком за нею.

    Довго во­ни їха­ли цим лi­со­вим шляш­ком, не­на­че ту­не­лем, i не­за­ба­ром виїха­ли на чи­ма­лу в'їждже­ну до­ро­гу. Дов­го во­ни їха­ли цiєю до­ро­гою, i вже сон­це звер­ну­ло з пiвд­ня, як во­ни при­би­лись до чи­ма­ло­го ху­то­ра се­ред лi­су. В ху­то­рi жи­ла са­ма за се­бе хо­дач­ко­ва шлях­та.

    - А що, ко­ха­на Оле­сю? Чи не роз­би­ла те­бе до­ро­га? Чи не важ­ко то­бi бу­де ванд­ру­ва­ти на ко­нi в да­ле­ку до­ро­гу?

    - Буде важ­ко, бо я не ко­зак. Я вже по­чу­ваю се­бе втом­ле­ною i роз­би­тою, - обiз­ва­лась з сiд­ла Оле­ся.

    - Я так i ду­мав. По­шу­каю я в цьому при­сiл­ку яко­го шлях­ти­ча, кот­рий має ко­не­ня­та. Най­ме­мо пiд­во­ду, ко­ли мож­на бу­де, прип­ря­же­мо свої ко­нi i так доїде­мо до Києва, - ска­зав Ви­говський i по­бiг ко­нем до ху­то­ра.

    Олеся ско­чи­ла з ко­ня i ляг­ла на тра­вi пiд ду­бом, дер­жа­чи ко­ня за по­во­ди. Кiнь щи­пав низьку тра­ву i прих­кав, обер­та­ючи го­ло­ву до Оле­сi. Оле­ся вста­ла, прив'яза­ла ко­ня до мо­ло­до­го гра­ба i знов ляг­ла пiд ду­бом, пок­лав­ши го­ло­ву на об­ру­бок ко­лод­ки, що ва­ляв­ся на тра­вi. Оле­ся вто­ми­лась од нез­ви­чай­ної для неї да­ле­кої про­маш­ки вер­хом на ко­нi. Во­на прос­тяг­ла­ся на ввесь свiй зрiст, по­тяг­ла­ся ра­зiв зо два i ле­жа­ла не­руш­но, див­ля­чись вго­ру на роз­кiш­не ста­ре гiл­ля сто­лiтнього ду­ба. Мо­ло­да пан­на по­чу­ва­ла, як по­ма­леньку роз­ли­вав­ся по її нер­вах спо­кiй. Ще нi­ко­ли на своєму вi­ку во­на не по­чу­ва­ла се­бе та­кою ра­дiс­ною, на­вiть щас­ли­вою. Їй зда­ва­лось, що во­на се­ред зе­ле­но­го гаю та бо­рiв ста­ла вольною, як по­вiт­ря, що усi пе­ре­ти­чи­ни, усi на­ма­ган­ня знач­ної рiд­нi да­ле­ко десь зос­та­лись по­зад неї, що во­ни вже щез­ли на­вiк i вже нiх­то не бу­де чiп­ля­тись до неї з своєю по­ра­дою, вже нiх­то не нас­мi­литься роз­лу­чи­ти її з ми­лим. Во­на пiд­ве­ла очi вго­ру i за­ди­ви­лась на по­ви­рi­зу­ва­ний в зуб­цi ду­бо­вий лист, на клап­ти­ки синього, як бi­рю­за, не­ба, що бли­ща­ло по­мiж тем­но-зе­ле­ним лис­том. Гля­ну­ла во­на на луг, i зе­ле­ний луг не­на­че зас­мi­яв­ся до неї. Її тi­ши­ла i си­за да­ле­чiнь гус­то­го бо­ру, i ста­рi дуп­ли­няс­тi кор­ча­ку­ва­тi сос­ни, що рос­ли ос­то­ронь на зе­ле­них лу­ках i, не­на­че ка­лi­ки, по­ви­пи­на­ли пок­ру­че­нi на всi бо­ки товс­тi чер­во­ну­ва­тi гiл­ки.

    "Який гар­ний Бо­жий свiт! Як лег­ко, як ве­се­ло ме­нi на ду­шi! Я тут вольна, як пташ­ка в лi­сi", - по­ду­ма­ла Оле­ся, по­тя­га­ючись на тра­вi.

    Виговський вер­тав­ся улич­кою ху­то­ра з дво­ма шлях­ти­ча­ми, ввесь блис­ку­чий, чу­до­во уб­ра­ний, об­ли­тий свi­том га­ря­чо­го сон­ця, се­ред зе­ле­но­го гаю, як дав­нiй ри­цар, про кот­ро­го тiт­ка Пав­ли­на час­то опо­вi­да­ла їй зим­нi­ми ве­чо­ра­ми. Оле­ся зда­ле­ку ми­лу­ва­лась йо­го рiв­ним ста­ном, рiв­ною фi­гу­рою, i, як вiн наб­ли­зив­ся до неї, во­на за­ди­ви­лась на йо­го яс­нi блис­ку­чi очi.

    "Якi ро­зум­нi в йо­го очi! Ой, прав­ду вiн ка­же, що бу­де гетьма­ном на Ук­раїнi. Йо­го очi го­во­рять ме­нi це. Бу­ду я гетьман­шею!"

    I гор­до­ви­та, i чес­то­люб­на ду­ша Оле­си­на нi­би заг­ра­ла од ра­дос­тi й щас­тя. Для неї нi­би в од­ну мить десь зник зе­ле­ний гай, зник­ла си­за да­ле­чiнь бо­рiв, зник­ла уся по­езiя лi­су. В дум­ках її мрi­ло, як пиш­не сяєво то­го яс­но­го дня, гетьманст­во, сла­ва, по­ва­га, блиск ви­со­ко­го ста­но­ви­ща, кот­рий за­тi­нить i кня­зiв Лю­бецьких, i кня­зiв Со­ло­ми­рецьких, неп­ри­хильних до її ми­ло­го.

    - От я i пiд­во­ду знай­шов! - про­мо­вив Ви­говський, сi­да­ючи на тра­вi ко­ло Оле­сi. - А вже б час нам i по­поїсти. Спа­си­бi тiт­цi, що прив'яза­ла ме­нi до сiд­ла тор­бу з хар­ча­ми.

    I Ви­говський зве­лiв ко­за­ко­вi одв'яза­ти i при­нес­ти ту тор­бу. Вiн вий­няв пе­че­ну те­те­рю, па­ля­ни­цю й сiль, пок­ра­яв усе на шма­точ­ки. Оле­ся розс­те­ли­ла хус­точ­ку i поск­ла­да­ла харч на хус­точ­ку. Шлях­тич пос­та­вив на тра­вi гле­чик мо­ло­ка й два кух­ли­ки. I здо­ро­ва, мо­ло­да Оле­ся по­обi­да­ла з та­ким сма­ком, з яким во­на нi­ко­ли не обi­да­ла в па­ла­цi сво­го батька.

    Попоївши всмак, Ви­говський ве­лiв шлях­ти­че­вi ла­го­ди­тись в до­ро­гу. Вiз був прос­тий, труський. Шлях­тич пок­лав у вiз два ку­лi, а на ку­лi нак­лав со­ло­ми i пе­реп­лiв їх звер­ху ли­ка­ми. Ви­говський прип­рiг сво­го ко­ня, а Оле­си­но­го при­вя­зав до во­за зза­ду. Шлях­тич сiв за по­го­ни­ча, i вiз по­ко­тив­ся швид­ко по втер­тiй лi­со­вiй до­ро­зi до Києва.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3763
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4455

Пошук на сайті: