Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Знов по­вив­ся по­лiський ба­ка­юва­тий шлях че­рез яри та лу­ки, че­рез гус­тi сос­но­вi лi­си. Сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi, як во­ни в'їха­ли в чи­ма­ле се­ло Ми­ки­тя­ни. В кiн­цi се­ла сто­яв пуст­кою па­лац яко­гось дi­ди­ча; дi­дич, оче­ви­дяч­ки, був ка­то­лик i му­сив по­ки­ну­ти свою маєтнiсть. В па­ла­цi всi вiк­на бу­ли по­ви­би­ва­нi, всi две­рi по­ви­ла­му­ва­нi, все доб­ро роз­не­се­не. Оле­ся гля­ну­ла на той па­лац, на те спус­то­шен­ня i їй ста­ло важ­ко на ду­шi.

    Не встиг­ли во­ни в'їха­ти в се­ло, як од корч­ми ру­ши­ли до їх во­за чо­ло­вi­ки i спи­ни­ли ко­нi, вхо­пив­ши за гнуз­деч­ки.

    - А чо­го вам од нас тре­ба, лю­ди доб­рi? - спи­тав Ви­говський.

    - А то­го тре­ба, що вам не слiд сю­ди вер­та­тись! - обiз­вав­ся по­ну­ро один чо­ло­вiк.

    Селяни, вгля­дiв­ши вiз, на кот­ро­му їха­ли па­ни, по­ча­ли схо­ди­тись i пос­та­ва­ли кру­гом во­за. Де­кот­рi чо­ло­вi­ки ви­бiг­ли з дрюч­ка­ми. Оле­ся мовч­ки пог­ля­да­ла на ту гро­ма­ду, i в неї в ду­шi по­хо­ло­ло.

    - Отже ж, це ях­нянський дi­дич! Їй-бо­гу вiн! Це вiн вер­тається з Польщi в своє се­ло, - обiз­вав­ся один чо­ло­вiк.

    - Та я не ях­нянський дi­дич! Я ко­зак, я з ко­зацької стар­ши­ни! - крик­нув сер­ди­то Ви­говський. - По­га­няй да­лi, вiз­ни­че!

    - Ба, не по­га­няй-бо! Да­лi, па­не, не поїдеш, а на­зад то, мо­же, й вер­неш­ся, ко­ли ще про те­бе не до­вi­да­ються ях­ня­ни, твої дав­нi пан­щан­нi, - про­мо­вив один чо­ло­вiк.

    - Це дав­нiй ях­нянський дi­дич, а то йо­го жiн­ка! А ко­ли не вiн, то йо­го брат, бо ду­же ски­нув­ся на йо­го, - про­мо­вив один дiд. - Не пус­кай­мо йо­го в Ях­ни! Їдь со­бi, па­не, на­зад до Польщi, ко­ли то­бi шко­да своєї го­ло­ви.

    - Що це вам прий­шло на дум­ку, що я ях­нянський дi­дич? Ди­вiться, на ме­нi ко­зацький жу­пан, ко­зацька шап­ка! Чо­го це ви до ме­не при­че­пи­ли­ся?

    - А чи то ж ве­ли­ка труд­на­цiя на­дяг­ти на се­бе ко­зацький убiр та й прос­ко­чи­ти в Ях­ни? Бог те­бе знає! По­вер­тай на­зад! Гетьман Бог­дан по­га­но вчи­нив, що умо­вив­ся з ко­ро­лем по­вер­та­ти ка­то­лицьких па­нiв в маєтнос­тi i зап­ря­га­ти лю­дей до пан­щи­ни, - го­мо­нiв ста­рий дiд.

    - Та те­пер вже не польський ко­роль па­нує на Ук­раїнi, а мос­ковський цар, бо гетьман i ко­за­ки при­сяг­ли на пiд­данст­во ца­ре­вi, а цар вже не доз­во­лить вер­та­тись ка­то­лицьким па­нам в їх се­ла та па­ла­ци на Ук­раїнi, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    - А Бог йо­го свя­тий знаєi Ми про це нi­чо­го не чу­ли, нi­чо­го не знаємо, а тiльки знаємо про те, що польськi па­ни по­вер­та­ються з Польщi i не­во­лять лю­дей, си­лу­ють ро­би­ти пан­щи­ну, - про­мо­вив дiд.

    - Та бре­ше вiн, оцей пан! Це вiн хо­че виб­ре­ха­тись! Це той, ко­ли чу­ли, лю­ди доб­рi, що, бу­ло, за своїми пан­щан­ни­ми людьми хо­дить на по­лi з руш­ни­цею та нес­лух­ня­них пiдст­ре­лює ку­ля­ми, їй же бо­гу, вiн! Дрюч­ка­ми йо­го! дрюч­ка­ми! Не ймiть йо­му вi­ри! - гу­кав один здо­ро­вий чо­лов'яга, оче­ви­дяч­ки, зав­зя­тий во­рог па­нiв. - По­вер­тай на­зад, вра­жий си­ну, з своєю па­нiєю, бо тут то­бi бу­де й кi­нець! Бач, яких бас­ких ко­ней ве­де з Вар­ша­ви! А скiльки на­чiп­ляв на се­бе зо­до­та!

    I чо­лов'яга за­мах­нув­ся на Ви­говсько­го товс­тим дрюч­ком. Оле­ся си­дi­ла нi жи­ва нi мерт­за. Во­на ста­ла жов­та, як вiск,

    - Оце яка на­пасть тра­пи­лась ме­нi в до­ро­зi! Ме­не жде в Чи­ги­ри­нi гетьман, а тут то­бi на!.. Лю­ди доб­рi, ве­зiть ме­не до свя­ще­ни­ка! Свя­ще­ник вам ска­же, що я за лю­ди­на, - ска­зав Ви­говський.

    - То й по­ве­зiм! - обiз­вав­ся один дiд, оче­ви­дяч­ки, здат­ли­вий i не ли­хий чо­ло­вiк.

    Шляхтич пог­нав ко­нi до дво­ру свя­ще­ни­ка, за во­зом ру­ши­ла гро­ма­да з дрюч­ка­ми. На щас­тя Ви­говсько­го, ба­тюш­ка й справ­дi вга­дав, що Ви­говський з ко­зацької стар­ши­ни. Ви­говський ска­зав йо­му, хто вiн та­кий. Ба­тюш­ка вер­нув­ся в ха­ту, на­ки­нув єпiт­ра­хиль, взяв в ру­ки хрест, вий­шов з ха­ти i стрiв Ви­говсько­го як знач­ну осо­бу, на по­ро­зi ха­ти. Гро­ма­да поз­дiй­ма­ла шап­ки. Ви­говський i Оле­ся по­цi­лу­ва­ли хрес­та i ба­тюш­ку в ру­ку.

    - Еге, ви­со­ко­по­важ­ний ге­не­ральний пи­са­рю, на­шi хло­пи, не­тя­му­щi по­лi­щу­ки, вва­жа­ли те­бе за ка­то­ли­ка дi­ди­ча i стрi­ли те­бе як во­ро­га? - про­мо­вив ба­тюш­ка.

    - Так, це прав­да, па­нот­че! Тро­хи не по­час­ту­ва­ли оти­ми дре­ко­лi­ями, а ме­нi не пой­ня­ли вi­ри, що я ко­зак. За­пев­нiть їх, па­нот­че, що ви ба­чи­ли ме­не не раз в Києвi, бо й ви ме­нi щось на при­мi­тi, - ска­зав Ви­говський.

    - Прошу ж до моєї ха­ти! - про­хав ба­тюш­ка. Оле­ся так i шуг­ну­ла в две­рi, не­на­че спа­са­ючись од наг­лої смер­тi; за нею слiд­ком всту­пив в сi­ни i Ви­говський. Во­на вбiг­ла в свiт­ли­цю i, сли­ве неп­ри­том­на, не сi­ла, а впа­ла на стi­лець. Ба­тюш­ка опо­вiс­тив гро­ма­дi, хто був приїжджий ко­зак. Гро­ма­да, по­хи­лив­ши го­ло­ви, ру­ши­ла з дво­ру.

    Переночувавши в тiс­нiй прос­тiй ха­тi сiльсько­го па­нот­ця, Ви­говський з Оле­сею доїха­ли по­тiм без при­год до Києва i заїха­ли до дво­ру тiт­ки Яки­ли­ни Пав­ловської. Пав­ловська ви­бiг­ла в двiр i за­раз до­га­да­лась про все. Во­на бу­ла ра­да цьому ви­пад­ко­вi, як своєму щас­тю.

    - Еге, це ви вдвох виїха­ли з Мок­ран? Я вга­дую, що не Хрис­то­фор Стет­ке­вич пус­тив вас са­мо­хiть з до­му: ви са­мi пус­ти­ли се­бе. Еге? - пи­та­ла Яки­ли­на Пав­ловська, ос­мi­ха­ючись.

    - Та еге ж! - обiз­вав­ся Ви­говський, обт­ру­шу­ючи со­ло­му з сво­го до­ро­го­го кун­ту­ша та з Оле­си­ної оде­жi. - Му­си­ла Оле­ся са­му се­бе пус­ти­ти до Києва, ко­ли iн­шi не пус­ка­ли.

    - Прошу ж до гос­по­ди! По­ве­че­ряй­те та й од­по­чи­вай­те, бо ви, ма­буть, i здо­ро­жи­лись, i од го­ло­ду та вто­ми пе­ре­па­лись, - го­во­ри­ла Яки­ли­на.

    Добре од­по­чив­ши, Ви­говський пi­шов но­чу­ва­ти до ста­ро­го Євста­фiя Ви­говсько­го i за­раз та­ки пiс­ля снi­дан­ку по­бiг ко­нем на По­дiл го­ди­ти вiн­чан­ня в од­но­го па­нот­ця. Вiн виїхав з дво­ру, а до Яки­ли­ни Пав­ловської за­раз на­го­ди­лась кня­ги­ня Лю­бецька, ще й при­ве­ла з со­бою свою ро­дич­ку, па­нi Су­хо­дольську, вже зов­сiм по­ка­то­ли­че­ну i спо­ля­че­ну. Не­да­рем­но Оле­ся ду­ма­ла, що нiх­то в Києвi й не до­га­дується про її приїзд до Києва вку­пi з Ви­говським. В той час, як во­ни їха­ли ули­цею, їх уг­ля­дiв дво­рецький кня­зя Лю­бецько­го; вгля­дiв вiн i Оле­сю, кот­ра си­дi­ла на во­зi поп­лiч з Ви­говським. Як доб­рий на­виг­ля­дач, ще й до то­го цi­ка­вий, вiн пi­шов до кня­ги­нi Лю­бецької i роз­ка­зав їй про цей ви­па­док, зов­сiм нез­ви­чай­ний. Кня­ги­ня за­раз до­га­да­лась про все i дру­го­го дня ра­ненько по­бiг­ла до Пав­ловської, щоб од­би­ти од Ви­говсько­го Оле­сю.

    Олеся, пос­нi­дав­ши, сi­ла на ка­на­пi, нi­би схо­вав­шись в ку­точ­ку ка­на­пи, пi­доб­га­ла но­ги, опер­лась на ка­чал­ку-по­душ­ку i од­по­чи­ва­ла. Во­на по­чу­ва­ла се­бе стом­ле­ною й роз­би­тою пiс­ля дов­гої труської до­ро­ги, зблiд­ла на ви­ду, а очi ви­яв­ля­ли ве­ли­ку вто­му i збу­рен­ня ду­шi нес­по­дi­ва­ни­ми по­дi­ями тих днiв.

    Любецька i Су­хо­дольська вбiг­ли в свiт­ли­цю i по­ча­ли зо­ри­ти очи­ма по за­кут­ках. Во­ни вгля­дi­ли Оле­сю в ку­точ­ку здо­ро­вої, не­на­че яс­ла, со­фи.

    Для Оле­сi цей ран­нiй вi­зит був та­кий неп­риємний, що во­на аж скри­ви­лась i тро­хи не зап­ла­ка­ла. Во­на тро­хи бу­ла вже зад­рi­ма­ла; їй так бу­ло гар­но та спо­кiй­но в ти­шi, в за­ку­точ­ку ши­ро­кої со­фи. Зо­ло­тi мрiї роєм лi­та­ли нi­би пе­ред її очи­ма, як бджо­ли на сон­цi в па­сi­цi. Во­на все ду­ма­ла про сво­го ко­ха­но­го, уяв­ля­ла со­бi йо­го вид, йо­го очi, тi­ши­лась мрi­ями про своє бу­ду­ще ви­со­ке ста­но­ви­ще гетьман­шi, пер­шої осо­би на Ук­раїнi пiс­ля гетьма­на.

    - О! А ти, Оле­сю, в Києвi? - крик­ну­ла Лю­бецька.

    - О! Ти тут! Не в Мок­ра­нах? А де ж пан Хрис­то­фор Стет­ке­вич? Ти з ним при­бу­ла сю­ди чи з тiт­кою Пав­ли­ною? - гук­ну­ла на всi кiм­на­ти го­лос­на па­нi Су­хо­дольська.

    - Я, цьоцю, при­бу­ла до Києва з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем Ви­говським, - обiз­ва­лась Оле­ся, при­вi­тав­шись до ро­ди­чок i знов вгнiз­див­шись в ку­ток со­фи.

    - А то чо­го так? - спи­та­ла Лю­бецька.

    - А це що за ди­во? Пан­на Оле­ся при­бу­ла з ко­за­ком вдвох: їха­ли два днi й од­ну нiч че­рез нет­рi та пу­щi, че­рез бо­ри… Це ди­во та й го­дi! - гу­ка­ла Су­хо­дольська.

    - I ди­ва тут не­ма нi­яко­го. Ме­не дядько не пус­кав, а ме­нi хо­тi­лось їха­ти до Києва. Не їха­ти ж ме­нi са­мiй в та­кi не­без­печ­нi ча­си. Тра­пив­ся доб­рий чо­ло­вiк i до­вiз ме­не, спа­си­бi йо­му, до Києва, в доб­ро­му здо­ров'ї, - ти­хо го­во­ри­ла Оле­ся.

    - Щось тут є! Щось та є! Це, Оле­сю, несп­рос­та ти пус­ти­лась в та­ку ванд­рiв­ку з Ви­говським та ще й без доз­во­лу опi­ку­на, - го­во­ри­ла Лю­бецька.

    - Ба, спрос­та, моя до­ро­га цьоцю. Приїха­ла до Києва в гос­тi та й го­дi, - го­во­ри­ла Оле­ся.

    - Скажи по прав­дi, моя до­ро­га Оле­сю! Еге, ти зро­би­ла оту про­маш­ку з Мок­ран з тим ко­за­ком, щоб вий­ти за йо­го за­мiж? Еге, ти втiк­ла з до­му? - спи­та­ла Лю­бецька.

Пошук на сайті: