Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    - Ба, я не втiк­ла, кря­ги­не! Я се­ред яс­но­го дня зве­лi­ла осiд­ла­ти сво­го ко­ня та й поїха­ла з Ви­говським до Києва. От i все! - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Але ж ти оце при­бу­ла до Києва, щоб по­вiн­ча­тись з Ви­говським, нi в ко­го не пи­та­ючись? - спи­та­ла па­нi Су­хо­дольська.

    - Я ще й са­ма на­пев­но не знаю, чи бу­ду я з Ви­говським шлюб бра­ти в Києвi, чи й нi, - го­во­ри­ла з до­са­дою Оле­ся, од­ни­ку­ючи од щи­ро­го приз­нан­ня.

    - О, я на­пев­но знаю, що бу­деш бра­ти шлюб! - гук­ну­ла ста­ра й крик­ли­ва Су­хо­дольська. - Чо­го б то­бi й їха­ти з Ви­говським вдвох в та­ку да­ле­чiнь?

    - Що ти со­бi за­ду­ма­ла, сер­це Оле­сю? Чи ко­зак же до па­ри то­бi? Ти шлях­тян­ка з дi­дiв, з пра­дi­дiв; ти з ро­ду се­на­торсько­го й кня­жо­го, а вiн… Хто вiн? Прос­тий хо­дач­ковський шлях­тич з се­ла Ви­го­ва на Во­ли­нi, те­пер ко­зак, хоч i слу­жить за яко­гось там пи­са­ря при гетьма­нi, - ре­пе­ту­ва­ла ста­ра шлях­тян­ка.

    - Вiн, тiт­ко, зай­має ви­со­кий уряд при гетьма­но­вi, має ве­ли­кi до­хо­ди; вiн чо­ло­вiк з дос­тат­ка­ми, бо оце не­дав­но пос­та­вив своїм кош­том Чи­ги­ринський мо­нас­тир, - ти­хо го­во­ри­ла Оле­ся.

    - То шо з то­го! - ре­пе­ту­ва­ла кня­ги­ня Лю­бецька. - Те­бе вiн за­ве­зе мiж ко­за­кiв та ко­за­чок. Во­ни те­бе вбе­руть в свої хлопськi ста­ро­дав­нi убо­ри: вбе­руть те­бе в плах­ту та чер­во­ну за­пас­ку. Те­пер ти зов­сiм пан­на, нi­би щи­ра вар­ша­вян­ка, а там ти ста­неш му­жич­кою, зов­сiм спрос­тиш­ся. Ох, го­ре ме­нi тяж­ке!

    - Як не схо­чу, то ме­не нiх­то нiг­де не вбе­ре в плах­ту та чер­во­ну за­пас­ку. Я та­ки й не ду­маю в неї вби­ра­тись, Ко­ли я приїду в Чи­ги­рин, то приїду з блис­ком i чес­тю, як при­род­же­на шлях­тян­ка, як но­вос­вiтська па­нi, i та­кою там i зiс­та­нусь, - гор­до обiз­ва­лась Оле­ся.

    - Ой Бо­же мiй! Го­ренько тим не­щас­ним си­ро­там! Нiх­то за ни­ми не дог­ля­дає, нiх­то їх не ви­хо­вує га­разд. Рос­туть на во­лi, як сос­ни в бо­ру. Ти, сер­це Оле­сю, си­ро­та, не маєш ма­те­рi; ти б пос­лу­ха­ла нас, бо ми ба­жаємо то­бi доб­ра й щас­тя. Ти ще мо­ло­да; знай­деться то­бi же­них мiж знач­ни­ми шлях­ти­ча­ми ук­раїнськи­ми, а мо­же, й польськи­ми, - го­во­ри­ла Су­хо­дольська й тро­хи вже не про­ли­ва­ла слiз.

    - Хоч я й си­ро­та, але не без ро­зу­му, i в кож­но­му ста­но­ви­щi по­ка­жу се­бе i но­вос­вiтською осо­бою, i шлях­тян­кою, при­хильною не до Моск­ви, а до Польщi. Я са­ма со­бi дам ра­ди, ко­ли то ще вий­ду за ко­за­ка-шлях­ти­ча Ви­говсько­го, - ти­хо й спо­кiй­но го­во­ри­ла Оле­ся.

    - Ну то й да­вай со­бi ра­ди са­ма! - крик­ну­ла Лю­бецька вже спе­ре­сер­дя.

    - То й да­вай са­ма со­бi ра­ди, ко­ли нас не хо­чеш слу­ха­ти! - ре­пе­ту­ва­ла вже сер­ди­то Су­хо­дольська. - Бог з то­бою, ко­ли цу­раєшся сво­го ро­ду, цу­раєшся кня­ги­нi, кот­ра ста­ла то­бi за рiд­ну ма­тiр. Хо­дiм, сест­ро, до­до­му!

    - Ходiмо, сест­ро! По­кiр­ли­ве те­лят­ко двi мат­ки ссе, а не­по­кiр­ли­ве i од­ної не хо­че.

    "Ой, ко­ли б цi ма­те­рi швид­ше ви­хо­ди­ли з ха­ти! Ой, об­рид­ли во­ни ме­нi своєю по­ра­дою та кри­ком!" -ду­ма­ла Оле­ся мовч­ки.

    - Ходiм, сест­ро! Ро­би, Оле­сю, як знаєш, але по­тiм на нас не на­рi­кай, а на­рi­кай тiльки на са­му се­бе, - ска­за­ла Лю­бецька i вий­шла з свiт­ли­цi, на­вiть не поп­ро­щав­шись з Оле­сею.

    - Ходiм! Ат! Бу­де­мо тiльки на­да­рем­но га­яти час! Хо­дiм! - крик­ну­ла Су­хо­дольська i вий­шла, так са­мо не про­ща­ючись з Оле­сею.

    "Слава то­бi, Сот­во­ри­те­лю! Хоч кри­ку та уся­кої по­ра­ди не бу­ду чу­ти", - по­ду­ма­ла Оле­ся.

    Увiйшла тiт­ка Яки­ли­на i гля­ну­ла на Оле­сю. Оле­ся си­дi­ла сер­ди­та й блi­да.

    - Пiшли? - спи­та­ла Яки­ли­на.

    - Хвалить Бо­га, пiш­ли. Тро­хи не лус­ну­ли з до­са­ди, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Пiшли по­рад­ни­цi, а наш по­рад­ник щось за­га­яв­ся. Од­на­че не­за­ба­ром при­ле­тiв на ко­нi Ви­говський i ска­зав, що вже зго­див вiн­чан­ня в од­но­го свя­ще­ни­ка. Вве­че­рi Ви­говський i Оле­ся пiш­ли до Со­фiй­сько­го со­бо­ру на ут­ре­ню й вис­по­вi­да­лись, а дру­го­го дня на По­до­лi зап­ри­час­ти­лись i по­вiн­ча­лись. Щас­ли­вi й ве­се­лi во­ни вер­та­лись на обiд до при­хильної й доб­рої тiт­ки Яки­ли­ни Пав­ловської. Яки­ли­на та­ки бу­ла ра­да, не­на­че во­на са­ма по­вiн­ча­лась з Iва­ном Ви­говським. I нiх­то в свi­тi не спо­чу­вав до Ви­говсько­го та Оле­сi в їх щас­тi так щи­ро, як тiт­ка Яки­ли­на. Во­на зав­сi­ди бу­ла ра­да й вдо­во­ле­на, ко­ли їй до­во­ди­лось спа­ру­ва­ти хлоп­ця з мо­ло­дою пан­ною.

    Тиждень про­жив Iван Ос­та­по­вич Ви­говський в Яки­ли­ни Пав­ловської, як у раю, i не мiг на­тi­ши­тись своєю Оле­сею. Вiн не­на­че по­мо­лод­шав, по­ве­се­лi­шав i од­по­чи­вав ду­шею i пiс­ля важ­кої ванд­рiв­ки в Мок­ра­ни, i пiс­ля тя­га­ни­ни з Оле­си­ною рiд­нею, од­по­чи­вав i од важ­кої кан­це­лярської служ­би при ста­ро­му ве­ред­ли­во­му гетьма­нi. Але на Оле­сi усей той пе­ре­жи­ток тур­бот око­шив­ся нер­во­вою хво­ро­бою, кот­рої не мiг на­вiть вга­му­ва­ти своєю лас­кою та ко­хан­ням ввiч­ли­вий Ви­говський. I при­чеп­ли­ва упер­та рiд­ня, i дов­га тя­га­ни­на з сва­тан­ням, i нес­по­дi­ва­нi втьоки з до­му од ста­ро­го Стет­ке­ви­ча, i нес­по­дi­ва­не, нi­би кра­де­не, вiн­чан­ня про­ти во­лi усiєї рiд­нi - все це око­ши­лось на де­лi­кат­нiй i ви­пе­ще­нiй Оле­сi нер­во­вою сла­бiс­тю.

    Тим ча­сом з Чи­ги­ри­на до Києва приїхав Да­ни­ло Ви­говський i пе­ре­ка­зав Iва­но­вi Ос­та­по­ви­чу, щоб вiн за­раз їхав до Чи­ги­ри­на, бо вся­ких справ наб­ра­лось ба­га­то, i гетьман Бог­дан вже по­чав гри­ма­ти на Ви­говсько­го i на­вiть сер­ди­тись за йо­го длян­ня з своїм шлю­бом в Києвi. Ви­говський до­ру­чив дог­ляд за Оле­сею тiт­цi Яки­ли­нi та ста­ро­му Ос­та­по­вi Ви­говсько­му, а сам, як мож­на швид­ше, пос­пi­шив до Чи­ги­ри­на.

    Тим ча­сом Оле­си­на сла­бiсть за­тяг­ла­ся. Во­на то оду­жу­ва­ла, тро­хи поп­рав­ля­лась, то знов за­не­ду­жу­ва­ла. Ви­говський час­то на­вi­ду­вав­ся до Оле­сi, про­бу­вав по тиж­ню й по два в до­мi тiт­ки Яки­ли­ни, але бо­яв­ся пе­ре­во­зи­ти її до Чи­ги­ри­на, бо вже зай­шла не­го­да, по­ча­лись хо­ло­ди. Оле­ся не лю­би­ла ко­за­кiв, з не­охо­тою зби­ра­ла­ся їха­ти до Чи­ги­ри­на i, оче­ви­дяч­ки, са­ма для­лась з виїздом.

    - Нехай вже моя Оле­ся пе­ре­зи­мує в вас, ша­нов­на тiт­ко, а влiт­ку ми пе­ре­ве­зе­мо її по теп­лi та при теп­лiй су­хiй го­ди­нi, щоб їй наш Чи­ги­рин здав­ся кра­щим, - го­во­рив Ви­говський до тiт­ки.

    - То й не­хай так бу­де. Во­на в ме­не, як у рiд­ної ма­те­рi. Я її дог­ля­да­ти­му, як свою ди­ти­ну. А не дай, Гос­по­ди, во­на зи­мою зас­ту­диться в до­ро­зi в тих сте­пах та на тих сте­по­вих вiт­рах! Що то­дi ста­неться з нею? - го­во­ри­ла тiт­ка Яки­ли­на.

    Тим ча­сом нас­та­ла вес­на, хо­лод­на та не­по­го­жа. Вже й Ве­лик­день ми­нув, а хо­ло­ди все не ми­на­ли, не­на­че на­ва­жи­лись шко­ди­ти Ви­говсько­му й Оле­сi. Нас­та­ло лi­то. Оле­ся по­ро­ди­ла си­на Юрiя.

    - Знов при­ти­чи­на ме­нi з Оле­сею! Вже й ко­зацька стар­ши­на смiється, що я хо­ваю десь в Києвi свою жiн­ку-шлях­тян­ку i бо­юсь по­ка­зу­ва­ти її ко­за­кам в Чи­ги­ри­нi, щоб во­на не од­би­ла її од ме­не, - го­во­рив Ви­говський тiт­цi Яки­ли­нi.

    

IV

    

    Як тiльки гетьман Бог­дан Хмельницький од­дав Ук­раїну в пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, цар Олек­сiй опо­вiс­тив Польщi вiй­ну. Бог­дан тiльки й ба­жав то­го: в йо­го дав­но бу­ла дум­ка од­ня­ти од Польщi ще Во­линь за Го­рин­ню та Га­ли­чи­ну, при­лу­чи­ти цей край до Ук­раїни i зiб­ра­ти до­ку­пи ввесь ук­раїнський на­род. Бог­дан ще пе­ред тим, як мав вiд­да­ти Ук­раїну в пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, при­го­во­рив со­бi спiльни­ка, шведсько­го ко­ро­ля Кар­ла Гус­та­ва. Вiн по­си­лав лис­ти до Кар­ла Гус­та­ва че­рез двох шве­дiв, польських офi­це­рiв, взя­тих в по­лон в дри­жи­польськiй бит­вi з по­ля­ка­ми, i на­мов­ляв йо­го пос­та­но­ви­ти спiл­ку з ко­за­ка­ми, щоб во­юва­ти Польщу. Шведський ко­роль пос­лав до Бог­да­на сво­го пос­ла ге­не­ра­ла Вiльгельма Кар­лу­са з по­да­рун­ка­ми та гра­мо­тою. Бог­дан пос­та­но­вив умо­ву з ко­ро­лем вку­пi во­юва­тись з по­ля­ка­ми i не ста­ви­ти ми­ру з ни­ми без обо­пiльної зго­ди. Вiн пе­рес­лав че­рез Кар­лу­са гра­мо­ту й по­да­рун­ки: троє ту­рецьких ко­ней з ба­га­тою збруєю, три ян­чар­ки, три буй­во­ля­чi ро­ги i три ко­зацькi кун­ту­шi з виш­не­во­го ок­са­ми­ту, обк­ла­де­нi пер­ла­ми та зо­ло­том.

Пошук на сайті: