Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3746
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4437
    - Ох, зо­ри­ло ба­га­то уся­ко­вих очей! Ти, Ка­те­ри­но, тро­хи вга­да­ла, - обiз­вав­ся Ви­говський, i знов пе­ред ним май­ну­ли пиш­нi очi i ле­лiй­не лич­ко круг­ло­ви­дої па­нян­ки.

    - А я тут жда­ла, як Бо­га з не­ба. Си­дя­чи в ха­тi ду­ма­ла: ото вис­лу­ха­юсь сьогод­нi про уся­кi ди­ва, якi там бу­ли на обi­дi. А ти мов­чиш, не­на­че во­ди в рот наб­рав, - го­во­ри­ла ве­се­ла Ка­те­ри­на.

    - Нехай, Ка­те­ри­но, я завт­ра то­бi роз­ка­жу про уся­кi пот­ра­ви та роз­мо­ви на то­му па­ра­до­во­му обi­дi, а сьогод­нi я за­раз ля­жу спа­ти та дам та­ко­го хро­па­ка, яко­го, пев­но, зав­да­дуть i мос­ковськi пу­за­тi бо­яри пiс­ля су­да­кiв, та осет­рiв, та уся­ких наїдкiв.

    - Невже-таки всi во­ни пу­за­тi? - ска­за­ла Ка­те­ри­на за­ре­го­тав­шись.

    - Усi не всi, а бу­ло троє та­ких, що й на од­ну па­ро­ви­цю не вклас­ти, - ска­зав Ви­говський.

    Данило Ви­говський, ви­со­кий су­хор­ля­вий чо­ло­вiк з гост­ри­ми ро­зум­ни­ми очи­ма, ос­мiх­нув­ся з-пiд пух­ких дов­гих ву­сiв од­ним кiн­цем ро­та, скри­вив­ши ус­та навс­ко­си; вiн знав, що Iван Ос­та­по­вич не лю­бить мос­ковських бо­яр як лю­дей гру­бих i не­ос­вi­че­них i го­то­вий пi­дiй­ма­ти їх на смiх.

    - Сьогоднi вран­цi я си­дi­ла ко­ло вiк­на, а мит­ро­по­литський ку­хар нiс з торж­ка та­ко­го здо­ро­вецько­го ко­ро­па, що хвiст во­лiк­ся по снi­гу. Iва­не Ос­та­по­ви­чу! чим був на­чи­не­ний той ко­роп? Чи ри­жом та гри­ба­ми, чи ри­жом та род­зин­ка­ми? - обiз­ва­лась цi­ка­ва Ка­те­ри­на.

    - Їй же бо­гу, сест­ро, не пам'ятаю! Чимсь був на­чи­не­ний, але чи гре­ча­ною ка­шею, чи ри­жом з гри­ба­ми, чи по­ло­вою та клоч­чям, цього не при­га­даю, - ска­зав Ви­говський ос­мi­ха­ючись.

    - Ну! як­би по­ло­вою та клоч­чям, то ти б та­ки при­мi­тив, яке во­но на смак, - ска­за­ла Ка­те­ри­на i за­ре­го­та­лась дрiб­ним смi­хом. - Ет! сьогод­нi я нi­чо­го не до­пи­та­юсь в те­бе, ти чо­гось не­на­че зва­ре­ний в ок­ро­пi.

    - Катерино! та й цi­ка­ва ж ти, нiг­де прав­ди дi­ти! Дай бра­то­вi спо­кiй, - обiз­вав­ся з кут­ка Да­ни­ло Ви­говський, при­мi­тив­ши, що Iван Ос­та­по­вич си­дить по­ну­рий.

    - Ото цi­ка­ва я зна­ти, про що го­во­ри­ли пос­лан­цi з мит­ро­по­ли­том. Ма­буть, їм не при­па­ло до впо­до­би, що мит­ро­по­лит та знач­нi ду­хов­нi осо­би не при­ся­га­ли на пiд­данст­во ца­ре­вi, - ска­за­ла Ка­те­ри­на, кот­ру бра­ла на­вiть не­терп­ляч­ка, що сто­су­ва­лось по­лi­ти­ки, бо в тi ча­си за­гально­го по­лi­тич­но­го зво­ру­шен­ня на Ук­раїнi, ко­ли все на­род­не жит­тя зво­ру­ши­ло­ся до са­мо­го дна, по­лi­ти­кою цi­ка­ви­лись не тiльки ко­зач­ки, але на­вiть се­ля­ни й мо­ло­ди­цi, щоб сто­яти на­по­го­то­вi до обо­ро­ни своїх iн­те­ре­сiв i сво­го жит­тя. В той не­без­печ­ний час усi прак­тич­нi, аг­рар­нi й ре­лi­гiй­нi iн­те­ре­си усього сус­пiльства ча­сом за­ле­жа­ли од од­нiєї бит­ви ко­за­кiв з по­ля­ка­ми, од яко­гось од­но­го пунк­ту по­лi­тич­ної умо­ви Бог­да­на з Польщею. Усi сто­яли нi­би на пов­сяк­ден­нiй сто­ро­жi i му­си­ли бадьорис­то й нев­си­пу­ще сте­рег­ти се­бе од уся­кої на­пас­тi.

    - Йди спа­ти, Iва­не Ос­та­по­ви­чу, а завт­ра роз­ка­жеш i ме­нi, про що там бу­ла роз­мо­ва мiж Бу­тур­лi­ним та мит­ро­по­ли­том. Ме­нi це цi­ка­во зна­ти; ти знаєш, що я не люб­лю мос­ковських гор­дих, тем­них i гру­бих бо­яр, як i ти, - ска­зав Да­ни­ло Ви­говський, по­зiх­нув­ши i хрес­тя­чи ро­та.

    Вiн встав, зас­вi­тив свiч­ку i по­вiв Iва­на Ос­та­по­ви­ча в кiм­нат­ку.

    Цей ка­бi­не­тик був не­ве­лич­кий та тiс­ний. По стi­нах бу­ли по­чеп­ле­нi руш­ни­цi та пiс­то­лi. Iван Ви­говський лiг на тап­ча­нi, за­па­лив люльку i ки­нув очи­ма по стi­нах. Ка­бi­не­тик, прик­ра­ше­ний збруєю, зда­вав­ся йо­му те­пер неп­риємним. Iван Ос­та­по­вич не лю­бив вiй­ни, хоч слу­жив в ко­зацько­му вiй­ську Бог­да­на i не раз бу­вав в бит­вах. Йо­го дум­ки пе­ре­лi­та­ли в ти­хi мит­ро­по­литськi по­кої, об­вi­ша­нi по­ли­ця­ми з книж­ка­ми, за­тi­не­нi ста­ри­ми во­лоськи­ми го­рi­ха­ми та яб­лу­ня­ми. Ду­ша йо­го за­ба­жа­ла спо­кою й ти­шi, яка па­ну­ва­ла в тих ти­хих по­ко­ях. I нес­по­дi­ва­но пе­ред ним ви­ник­ло на­че з срiб­но­го ту­ма­ну бi­ле лич­ко, яс­нi-яснi очi пiд гус­ти­ми тон­ки­ми бро­ва­ми. Тi очi нi­би ди­ви­лись на йо­го, до­ки вiн не зас­нув мiц­ним сном чо­ло­вi­ка, стом­ле­но­го доб­рою про­маш­кою до Києва, веш­тан­ням та тур­бо­та­ми цi­ло­го то­го дня.

    Другого дня за снi­дан­ням Ви­говський, доб­ре вис­пав­шись, став ба­га­то ве­се­лi­ший. Вiн вдо­во­лив цi­ка­вiсть бра­та й не­вiст­ки i все опо­вi­дав про па­ра­до­вий обiд пос­лан­цям та про роз­мо­ву мит­ро­по­ли­та з пос­лан­ця­ми. День був по­го­жий, со­няч­ний. Низька свiт­лич­ка, обс­тав­ле­на по-ста­рос­вiтсько­му, ста­ла ве­се­лi­ша, i Ви­говський, доб­ре пос­нi­дав­ши, пi­шов в ка­бi­не­тик одя­га­тись.

    Того дня мiський бур­мiстр з рай­ця­ми, вiйт з лав­ни­ка­ми та ре­мiс­ни­чi це­хи да­ва­ли пос­лан­цям обiд в мiськiй ра­ту­шi, i Ви­говсько­му тре­ба бу­ло для це­ре­мо­нiї та по­ша­ни стрi­ну­ти пос­лан­цiв пе­ред ра­ту­шею. Цього дня Ви­говський дов­го при­би­рав­ся та че­пу­рив­ся, на­дiв но­вi­сiнький си­нiй жу­пан, на­ки­нув по­верх йо­го об­ши­тий зо­ло­ти­ми шну­ра­ми чер­во­ний кун­туш з вильота­ми, взув­ся в чер­во­нi сап'янцi, на­дiв шап­ку на­ба­кир, ско­чив на ко­ня i на­си­лу встиг стрi­ну­ти мос­ковських пос­лан­цiв ко­ло ра­ту­шi. Усi ре­мiс­ни­чi це­хи вже сто­яли пе­ред ра­ту­шею з своїми ко­рог­ва­ми. Ко­рог­ви ма­яли на вiт­рi i чер­во­нi­ли зда­ле­ку на сон­цi, не­на­че гряд­ка ма­ку, кот­рий нi­би якимсь ди­вом зац­вiв се­ред май­да­ну за­си­па­но­го бi­лим пух­ким снi­гом. Не­за­ба­ром при­бу­ли й пос­лан­цi. Дов­би­шi вда­ри­ли в буб­ни. Заг­ра­ли в тру­би. Мi­ща­ни при­вi­та­ли пос­лан­цiв ра­дiс­но. Київ уже дав­но мав маг­де­бурзьке пра­во: своє мiське са­моп­рав­ленст­во i свiй суд. Ки­яни бо­ялись, щоб польськi па­ни та маг­на­ти не од­ня­ли од їх мiсько­го са­моп­рав­ленст­ва, i ду­же бу­ли ра­дi, що те­пер польськi па­ни, пу­ще­нi Бог­да­ном на Ук­раїну ще по Збо­ровсько­му трак­та­то­вi вже не вер­нуться нi в свої маєтнос­тi, нi до Києва, i са­мо по со­бi не нак­ла­дуть ру­ки на маг­де­бур­гiю Києва.

    По обi­дi, про­вiв­ши з ко­за­ка­ми пос­лан­цiв по до­ро­зi на Нi­жин, Ви­говський вер­тав­ся на Ста­рий Київ. Йо­го бас­кий кiнь ле­тiв, мов пти­ця, по узеньких ули­цях Ста­ро­го мiс­та, обс­тав­ле­них не­ве­лич­ки­ми де­рев'яни­ми шля­хетськи­ми та ко­зацьки­ми дом­ка­ми, се­ред кот­рих по­де­ку­ди ма­ня­чi­ли кра­щi й бiльшi дом­ки ук­раїнських i польських маг­на­тiв з ме­зо­нi­на­ми та ста­ро­дав­нi­ми баш­та­ми се­ред роз­кiш­них ста­рих сад­кiв. Кiнь ба­су­вав пiд Iва­ном Ос­та­по­ви­чем, гнув на­бiк кру­ту шию прих­кав тон­ки­ми дри­жа­чи­ми нiзд­ря­ми, кот­рi па­ру­ва­ли на мо­ро­зi при яс­но­му сон­цi, як ки­пу­чий ка­зан з во­дою, роз­пе­че­ний в по­лум'ї. Кiнь нi­би чва­нив­ся пе­ред людьми своєю кра­сою, своєю роз­кiш­ною грi­вою та рiв­ною стат­тю, по­зу­ючи на всi свої кiнськi ла­ди. Чер­во­нi вильоти кун­ту­ша мет­ля­лись на вiт­рi, за­ки­да­лась на пле­чi, нi­би пус­ту­ва­ли, гра­лись з вiт­ром i не­на­че по­ка­зу­ва­ли про­хо­жим жов­то­га­ря­чу пiд­бiй­ку з до­ро­го­го шов­ку; сап'янцi чер­во­нi­ли як жар. Муж­нiй, з ши­ро­ки­ми пле­чи­ма, з ду­жи­ми ру­ка­ми, тон­кий та рiв­ний ста­ном Iван Ос­та­по­вич був гар­ний вер­хом на ко­нi, не­на­че вiн зiй­шов вку­пi з ко­нем з кар­ти­ни яко­гось ве­ли­ко­го ма­ля­ра i нес­по­дi­ва­но за­гар­цю­вав се­ред тiс­ної узької улич­ки Ста­ро­го мiс­та, не­на­че пиш­ний се­редньовi­ко­вий ли­цар се­ред чор­но­го за­дим­ле­но­го нi­мецько­го бур­га.

    Не доїжджа­ючи до Да­ни­ло­во­го дво­ру, Ви­говський нес­по­дi­ва­но вгля­дiв на ули­цi гар­ну бi­ля­ву пан­ну i стар­шу па­нiю, її при­ятельку. Обид­вi па­нiї спи­ни­лись, ста­ли i при­ту­ли­лись пiд бар­ка­ном, по­ки їх по­ми­нав смi­ли­вий вер­хо­вець з своїм ко­за­ком. Ви­говський впiз­нав їх обох, i йо­го ру­ка не­са­мо­хiть опус­ти­ла по­во­ди. Сер­це в йо­го за­ки­да­лось, заг­ра­ло. Вiн при­дер­жав ко­ня, ми­на­ючи обох па­нiй, i ки­нув на мо­ло­ду пан­ну дов­гий-пре­дов­гий лас­ка­вий пог­ляд.

    

257

    

    - Який пиш­ний ко­зак! - про­мо­ви­ла стар­ша па­нi.

    - Який на йо­му пиш­ний та ба­га­тий кун­туш! А кiнь же то гар­ний та пруд­кий, як вi­тер! Пев­но, який­сь ба­га­тий ко­зак, - обiз­ва­лась пан­на.

    - Певно, з ко­зацької стар­ши­ни, бо я йо­го вчо­ра при­мi­ти­ла на про­це­сiї ря­дом з пос­лан­ця­ми. Та який же вiн гар­ний на ко­нi, не­на­че на­мальова­ний! Чи ти, Оле­сю, при­мi­ти­ла, якi в йо­го пиш­нi блис­ку­чi очi та гус­тi ви­со­кi бро­ви?

    - Примiтила, - ти­хо од­по­вi­ла Оле­ся.

    - Ото ди­во! Чи знаєш ти, Оле­сю, що в йо­го очi й бро­ви не­на­че твої, не­на­че вiн ук­рав їх у те­бе. Ото ди­во!

    - Украв, та не вмiв схо­ва­ти, бо вис­та­вив їх на по­каз лю­дям, так що й я ба­чи­ла вкра­де­не доб­ро, - про­мо­ви­ла Оле­ся i зас­мi­ялась; во­на й са­ма не зна­ла, чо­го во­на ста­ла та­ка ве­се­ла.

    Поминувши па­нiй, Ви­говський ог­ля­нув­ся i при­мi­тив, що обид­вi па­нiї од­чи­ни­ли хвiр­точ­ку i увiй­шли у двiр.

Пошук на сайті: