Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Московське вiй­сько 1654 ро­ку всту­пи­ло в Бi­лу Русь. За вiй­ськом не­за­ба­ром при­був сам цар. Бог­дан пос­лав на пiд­мо­гу ца­ре­вi три ко­зацькi пол­ки пiд при­во­дом нi­жинсько­го пол­ков­ни­ка Ва­си­ля Зо­ло­та­рен­ка з пра­ва­ми на­каз­но­го гетьма­на. Мос­ковськi воєво­ди за­би­ра­ли од­не мiс­то за дру­гим на пiв­нiч­нiй Бi­лiй Ру­сi, за­во­юва­ли До­ро­го­буж, Бi­лий, Не­вель, Мстис­лавль, Рос­лавль, Ор­шу, Шклов. Зо­ло­та­рен­ко за­во­ював в Мо­ги­лiв­щи­нi та Мiн­щи­нi Рi­чи­цю, Го­мель. В серп­нi мос­ковське й ко­зацьке вiй­сько роз­би­ло вiй­сько ли­товсько­го польсько­го гетьма­на Рад­зи­вi­ла. Мос­ка­лi й ко­за­ки пiш­ли за­го­на­ми по Бi­лiй Ру­сi. Цар всту­пив в Смо­ленськ. По­лоцьк i Вi­тебськ са­мi од­да­ли­ся ца­ре­вi. Чер­нi­гiвський пол­ков­ник По­до­бай­ло взяв за­но­во Го­мель, Про­пой­ськ, Но­вий Би­хiв. Цар взяв Смо­ленськ i все по­со­ву­вав­ся да­лi на Лит­ву до Вiльна.

    Саме в той час Карл Гус­тав всту­пив в Польщу. Поз­нань i Ве­ли­ка Польща му­си­ла при­сяг­ти на пiд­данст­во шведсько­му ко­ро­ле­вi. Ко­ро­ля Яна-Ка­зи­мi­ра па­ни не лю­би­ли. Вар­ша­ва зда­лась шве­дам i при­сяг­ла ко­ро­ле­вi без бит­ви. Шве­ди за­би­ра­ли од­не мiс­то за дру­гим, взя­ли Ченс­то­хiв i заг­ра­бу­ва­ли скар­би в мо­нас­ти­рi. Польськi па­ни бо­ялись, що ко­роль од­нi­ме од їх вольнос­тi й пра­ва, ки­да­ли ко­ро­ля i прис­та­ва­ли до шве­дiв. Во­ни пос­та­ва­ли зрад­ни­ка­ми Польщi i ко­ро­ле­вi.

    В той час, як Польщу за­би­ра­ла Моск­ва й шве­ди, Бог­дан всту­пив з ко­зацьким вiй­ськом в Га­ли­чи­ну вку­пi з мос­ковським вiй­ськом пiд при­во­дом Бу­тур­лi­на. В Бог­да­на бу­ла дум­ка заб­ра­ти пiв­ден­нi польськi про­вiн­цiї, за­се­ле­нi ук­раїнським на­ро­дом, i до­вес­ти до кiн­ця виз­во­лен­ня усього ук­раїнсько­го на­ро­ду од Польщi. Кар­патськi ру­си­ни, гу­цу­ли пiд­ня­лись i пiш­ли за­го­на­ми по Га­ли­чи­нi, би­ли й гра­бу­ва­ли польських па­нiв. Бог­дан пiдс­ту­пив пiд Львiв i об­ло­жив йо­го звi­ду­сiль. Мiс­та й твер­ди­нi в Га­ли­чи­нi зда­ва­лись од­нi за дру­ги­ми або ги­ну­ли в бо­ротьбi. Ко­за­ки взя­ли твер­ди­ню Гро­дек. Бог­дан взяв ве­ли­кий ви­куп з Льво­ва, а Бу­тур­лiн з мос­ка­ля­ми та ко­за­ка­ми взя­ли Люб­лiн, спа­ли­ли й ви­гу­би­ли усiх жи­дiв.

    Вiйна тяг­ла­ся вже дру­гий рiк. Польща не­на­че вже ги­ну­ла. Па­ни-зрад­ни­ки опам'ята­лись. По­ба­чив­ши, що Польща ги­не, во­ни по­ча­ли ду­ма­ти та га­да­ти, як би спас­ти рiд­ний край од за­ги­ну. Шве­ди гра­бу­ва­ли Польщу, зруй­ну­ва­ли Ченс­то­хiвський мо­нас­тир, заб­ра­ли цер­ков­нi скар­би. Шведський ко­роль не по­ва­жав польських рес­пуб­лi­канських по­ряд­кiв i го­во­рив па­нам, що йо­го шаб­ля по­ка­же за­ко­ни для по­би­тої Польщi. Па­ни по­ки­да­ли Кар­ла i знов при­ся­га­ли Яно­вi-Ка­зи­мi­ро­вi на вiр­нiсть. Чар­нецький роз­бив шведське вiй­сько. Ян-Ка­зи­мiр, Чар­нецький та Лю­бо­мирський ро­зiс­ла­ли зак­лик до на­ро­ду. Вар­ша­ву од­ня­ли од шве­дiв. Шведський ко­роль ос­ту­пив­ся в Прус­сiю. Па­ни по­ча­ли ду­ма­ти та га­да­ти, як би спас­ти Польщу, бо мос­ковський цар вже заб­рав усю Бi­лу Русь i взяв Вiльно.

    Одiбравши од шве­дiв Вар­ша­ву та Ве­ли­ко­польщу, по­ля­ки пос­та­но­ви­ли йти на мир з ко­за­ка­ми та й мос­ковським ца­рем. Ян-Ка­зи­мiр пос­лав ра­зом пос­лiв до ца­ря i в Чи­ги­рин до Бог­да­на Хмельницько­го, щоб по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми i з Моск­вою.

    Ляндскоройський приїхав в Чи­ги­рин, про­сив гетьма­на по­ми­ри­тись з Польщею i да­ти по­мiч по­ля­кам про­ти шве­дiв.

    - Невже ви ду­маєте, що ми та­кi дур­нi, що бу­де­мо про­ли­ва­ти на­шу кров за вас, ко­ли па­ни й до­сi вва­жа­ють нас за своїх пiд­да­них? - ска­зав Хмельницький. - Опо­вiс­тiть нас вольни­ми од вас, не­за­леж­ни­ми вiд Польщi. Не­хай знає Польща, що ми не пi­де­мо нi на яку при­ятельську умо­ву з нею, до­ки во­на не од­ка­жеться вiд усiєї Ру­сi. Як па­ни приз­на­ють нас не­за­леж­ним, вольним од Польщi на­ро­дом, то­дi ми жи­ти­ме­мо з ва­ми, як при­яте­лi й су­сi­ди, а не як пiд­да­нi й не­вольни­ки.

    I справ­дi вже ми­нав дру­гий рiк од то­го ча­су, як Ук­раїна при­сяг­ла на пiд­данст­во мос­ковсько­му ца­ре­вi, а по­ля­ки й до то­го ча­су ще не од­ме­жу­ва­ли гра­ниць Ук­раїни од Польщi i вва­жа­ли Ук­раїну як польський край.

    Ляндскоронський вер­нув­ся в Вар­ша­ву нi з чим. За­те ж польськi пос­ли в Моск­вi спро­мог­лись вго­во­ри­ти ца­ря на мир. Во­ни обi­ця­ли, що пiс­ля смер­тi сво­го ко­ро­ля па­ни ви­бе­руть ца­ря Олек­сiя за польсько­го ко­ро­ля, i Моск­ва, й Польща ста­нуть од­ним по­туж­ним царст­вом. В Моск­вi бо­ялись, що шве­ди ста­нуть не­без­печ­нi для са­мої Моск­ви, а пат­рi­арх Ни­кон дав ра­ду по­ми­ри­тись з Польщею i по­ча­ти вiй­ну з шве­да­ми, щоб одiб­ра­ти од їх Ли­во­нiю i дав­нi краї Ве­ли­ко­го Нов­го­ро­да.

    Цар пос­лав своїх ко­мi­са­рiв в Вiльно, щоб пос­та­но­ви­та мир з Польщею. Бог­дан, до­вi­дав­шись про це, пос­лав в Вiльну i своїх пос­лан­цiв, щоб во­ни всто­юва­ли за пра­ва Ук­раїни. Але мос­ковськi ко­мi­са­ри не пус­ти­ли їх в на­мет на ра­ду i са­мi пос­та­но­ви­ли мир з Польщею в сен­тяб­рi 1656 ро­ку. По цьому трак­та­то­вi Польща бу­ла по­вин­на пiс­ля смер­тi Яна-Ка­зи­мi­ра обiб­ра­ти со­бi за ко­ро­ля ца­ря Олек­сiя Ми­хай­ло­ви­ча, а цар обi­цяв во­юва­ти з шве­да­ми, своїми пе­ред­нi­ши­ми спiльни­ка­ми, i обо­ро­ня­ти од їх Польщу, нi­би вже своє царст­во. Бог­да­но­вих пос­лан­цiв не пус­ти­ли на ра­ду в на­мет i ска­за­ли їм, що Хмельницький та ко­за­ки - пiд­да­нi, а че­рез те во­ни не смi­ють по­да­ва­ти го­лос там, де про їх до­лю го­во­рять пос­лан­цi мо­нар­хiв. Ко­зацькi пос­лан­цi вер­ну­лись в Чи­ги­рин до гетьма­на.

    Тим ча­сом на Ук­раїнi пiш­ла чут­ка, що цар обi­цяв польським па­нам при­пи­ни­ти ко­за­кiв, за­бо­ро­ни­ти ко­за­кам во­юва­ти з Польщею як з царською дер­жа­вою, що вiн знов од­дасть Ук­раїну Польщi, а гетьма­но­вi зве­лить вис­та­ви­ти ко­зацьке вiй­сько про­ти шве­дiв для обо­ро­ни Польщi од шве­дiв. Бог­дан стри­во­жив­ся. Цар та мос­ковськi бо­яри по­ве­ли по­лi­ти­ку з Польщею на­пе­ре­кiр усiм Бог­да­но­вим за­мi­рам та пла­нам.

    В Чи­ги­рин при­бiг один мос­ковський го­нець з лис­том. Ви­говський сер­ди­то вир­вав в йо­го з рук лис­та. Гiн­ця не до­пус­ти­ли до гетьма­на.

    Уся Ук­раїна бу­ла стри­во­же­на чут­кою про Вi­денський трак­тат. Скрiзь за­го­мо­нi­ли, що цар при­си­лує ко­за­кiв йти на по­мiч Польщi, своєму лю­то­му во­ро­го­вi, i спа­са­ти її од шве­дiв. Го­во­ри­ли, що цар мо­же знов од­да­ти Ук­раїну Польщi.

    Вернулись Бог­да­но­вi пос­лан­цi з Вiльна в Чи­ги­рин. Во­ни всту­пи­ли в Бог­да­но­ву свiт­ли­цю. Пос­хо­ди­лась ко­зацька стар­ши­на. Прий­шов i Ви­говський. При­ди­бав i йо­го ста­рий батько Ос­тап, кот­рий при­був до си­на в гостг. Всi жда­ли пев­них звiс­ток, що та­ке пос­та­но­ви­ли царськi бо­яри в Вiльнi, по­ми­рив­шись з Польщею. Усi бу­ли смут­нi. Усiм бу­ло важ­ко на сер­цi. Бог­дан вий­шов до свiт­ли­цi, стри­во­же­ний, з нес­по­кiй­ни­ми очи­ма. В йо­го ру­ки тру­си­лись, а очi аж го­рi­ли. Iван Ви­говський сто­яв, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Тем­нi, яс­нi очi не­на­че при­гас­ли, не­на­че їх по­ви­ла iм­ла. В очах в стар­ши­ни свi­ти­лась i три­во­га, й жур­ба.

    Посланцi впа­ли в но­ги гетьма­но­вi й об­нi­ма­ли йо­го ко­лi­на. Очi в їх бу­ли зап­ла­ка­нi.

    - Ясновельможний гетьма­не! Про­па­ло вiй­сько За­по­розьке! за­ги­не Ук­раїна! Не­ма нам по­мо­чi нi од ко­го. Ми на­вiть не знаємо док­лад­но, яку умо­ву пос­та­ви­ли упов­но­си­ле­нi вiд ца­ря мос­ковськi бо­яри з ляськи­ми ко­мi­са­ра­ми. Царськi пос­лан­цi не пус­ти­ли нас i в по­сольський на­мет. На­вiть не до­пус­ка­ли нас близько до на­ме­ту, не­на­че со­бак до Бо­жої церк­ви. А ля­хи ска­за­ли нам по щи­рiй со­вiс­тi, що во­ни пос­та­но­ви­ли та­ку умо­ву з ца­рем, щоб Ук­раїна з За­по­розьким вiй­ськом знов бу­ла пiд Польщею… А як вiй­сько За­по­розьке з усiєю Ук­раїною не бу­де по­ко­ря­тись ля­хам, то цар бу­де по­ма­га­ти ля­хам своїм вiй­ськом i би­ти­ме вiй­сько За­по­розьке. За­ги­не­мо ми! за­ги­не Ук­раїна!

    Посланцi зап­ла­ка­ли, об­нi­ма­ючи гетьма­но­вi ко­лi­на.

    - Колись ми би­лись з са­мою Польщею, те­пер нам до­ве­деться би­тись з Польщею i Моск­вою. Про­па­щi ми на­вi­ки! Не на­ша си­ла всто­яти про­ти їх, - го­во­ри­ли крiзь сльози пос­лан­цi.

    Хмарний, сум­ний осiн­нiй день заг­ля­дав в прос­тор­ну Бог­да­но­ву свiт­ли­цю че­рез не­ве­лич­кi вiк­на i не­на­че збiльшу­вав сму­ток, роз­ли­тий на смут­них об­лич­чях стар­ши­ни. Iван Ви­говський сто­яв, не­на­че гро­мом при­би­тий. Двi сльози по­ко­ти­лись з тем­них очей.

    Один Бог­дан не по­хи­лив го­ло­ви. Вiн спах­нув, пiд­вiв си­ву го­ло­ву. Ус­та й нiзд­рi зад­ри­жа­ли. Ста­рi ру­ки зат­ру­си­лись. Вiн крик­нув, не­на­че в га­ря­чiй бит­вi з па­на­ми. Злiсть i гнiв на мос­ковську по­лi­ти­ку ду­ши­ли йо­го.

    - Московськi бо­яри по­ду­рi­ли й по­ка­зи­лись! В їх не­ма не то од­нiєї клеп­ки в го­ло­вi, а де­сятьох кле­пок! Моск­ва не вар­та доб­ро­го сло­ва. Не­ма й не бу­де нам пiд­мо­ги вiд Моск­ви. Ук­раїна бу­ла як чай­ка в сте­пу, що ви­ве­ла дi­ток при до­ро­зi. Я му­сив вiд­да­ти Ук­раїну ца­ре­вi, бо не бу­ло де дi­тись. А Моск­ва дур­на, хо­че нас за­на­пас­ти­ти й за­на­пас­тить! При­ся­га­юсь i бо­жусь, що нас хо­тять за­на­пас­ти­ти! Нас зне­ва­жа­ють! Ой Бо­же наш пра­вед­ний!

    Дехто з стар­ши­ни по­чав пла­ка­ти.

Пошук на сайті: