Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Виговський гор­до зир­нув на бо­яри­на. Сло­ва бо­ярськi кольну­ли йо­го в са­мi­сiньке сер­це. "I я ж та­кий бо­ярин на Ук­раїнi як i ти, а мо­же, ще й кра­щий за те­бе, бо я дер­жав­ний канц­лер", - по­ду­мав Ви­говський i спус­тив очi: нех­ту­ван­ня мос­ковське вра­зи­ло йо­го ду­же неп­риємно.

    - Я нi­як не мо­жу при своїй хво­ро­бi го­во­ри­ти про дер­жав­нi спра­ви i да­ва­ти од­по­вiдь, - ска­зав гетьман, - та про що б ви не го­во­ри­ли те не бу­де втаєно вiд пи­са­ря.

    - Не го­диться то­бi, гетьма­не, од­мов­ля­ти­ся нi­яки­ми при­чи­на­ми: тре­ба слу­ха­ти указ i за­гад ве­ли­ко­го го­су­да­ря без жод­ної су­пе­реч­ки, - ска­зав бо­ярин.

    - Указу й за­га­ду царсько­го я по­ви­нен слу­ха­ти, але од хво­рос­тi ме­нi го­во­ри­ти не мож­на. Дасть Бог, по­дуж­чаю, то­дi дам зна­ти.

    "Ну та й при­че­пи­лась оця мос­ковська при­че­па, не­на­че шевська смо­ла! Чiп­ляється до сла­бо­го чо­ло­вi­ка: хоч вми­рай, а йо­го вис­лу­хай! Це прав­ди­ва мос­ковська пе­ня. Польськi пос­лан­цi не чiп­ля­лись до нас так наг­ло й гру­бо", - ду­мав Ви­говський i тiльки кру­тив сво­го дов­го­го лис­ню­чо­го ву­са.

    Надутi й сер­ди­тi мос­ковськi пос­ли вий­шли в ве­ли­ку свiт­ли­цю i хо­тi­ли вже йти з дво­ру. Гетьман пос­лав Ви­говсько­го про­си­ти їх зос­та­тись на обiд. Пос­ли вер­ну­лись в кiм­на­ту до гетьма­на i гор­до ска­за­ли:

    - По ми­лос­тi царсько­го ве­ли­чест­ва для нас обi­ди на­го­тов­ле­нi в на­шiй гос­по­дi: ми бу­де­мо їсти в се­бе.

    - Усi пос­ли царськi по ми­лос­тi царсько­го ве­ли­чест­ва в моєму до­мi їли i за дов­го­вiч­нiсть го­су­да­ре­ву пи­ли. Вчи­нiть i ви так са­мо. А ко­ли так не зро­би­те, то ме­нi бу­де зда­ва­тись, нi­би­то бу­де не­лас­ка до ме­не йо­го царсько­го ве­ли­чест­ва, - ска­зав гетьман.

    Посли зго­ди­лись зос­та­тись на обiд. Сто­ли нак­ри­ли ко­ло гетьма­но­во­го лiж­ка. До гос­тей вий­шла гетьма­но­ва тре­тя жiн­ка Ган­на, з ро­ду Зо­ло­та­рен­кiв, та Бог­да­но­ва стар­ша доч­ка Ка­те­ри­на, що бу­ла за­му­жем за Да­ни­лом Ви­говським. Обид­вi бу­ли уб­ра­нi в до­ро­гi ок­са­ми­то­вi виш­не­вi кун­ту­шi та в бi­лi шов­ко­вi на­мiт­ки, на­вер­че­нi на зо­ло­тi пар­че­вi очiп­ки. Во­ни поп­ро­си­ли пос­лiв за стiл. Гетьман поп­ро­сив на обiд Iва­на Ви­говсько­го та оса­ву­ла Ко­ва­левсько­го. Пе­рех­рес­тив­шись та про­чи­тав­ши мо­лит­ву, усi по­сi­да­ли за сто­ли. За сто­ла­ми при обi­дi нiх­то не го­во­рив. Усi си­дi­ли мовч­ки, усi бу­ли за­ду­ма­нi. Пос­ли бу­ли сер­ди­тi, аж по­на­ду­ва­лись. Ви­говський пог­ля­дав на бо­яр ско­са i тiльки кру­тив свої дов­гi чор­нi ву­си. Гетьман­ша й Ка­те­ри­на не нас­мi­лю­ва­лись го­во­ри­ти з чу­жи­ми пос­ла­ми. Ве­се­лiй та го­во­рю­чiй Ка­те­ри­нi страх як хо­тi­лось по­ба­ла­ка­ти з чу­жо­зем­ця­ми, роз­пи­та­ти, як жи­вуть в їх те­ре­мах мос­ковськi бо­яри­нi, якi в їх зви­чаї, яка по­ве­ден­цiя в уб­ран­нях. Але во­на бо­ялась батька, щоб ча­сом чимсь не про­хо­пи­тись i не ска­за­ти чо­го зай­во­го, та­ко­го, чо­го не доз­во­ляє ети­кет. Обiд був не­ве­се­лий, вже геть-то по­важ­ний, на­вiть сум­ний, схо­жий на обiд на па­на­хи­дах. В очах в усiх свi­ти­лась оби­да, нев­до­во­лен­ня, зазд­рi­ван­ня. Вря­ди-го­ди не­ду­жий гетьман об­зи­вав­ся сло­вом до Бу­тур­лi­на, та гетьман­ша ти­хо да­ва­ла слу­гам який­сь там за­гад, а не­терп­ля­ча Ка­те­ри­на сли­ве на са­ме ву­хо ше­по­тi­ла ма­чу­сi свої ува­ги i все поп­рав­ля­ла на шиї раз­ки на­мис­та з дрiб­них чер­вiн­цiв.

    На по­ло­ви­нi обi­ду гетьман пiд­вiв­ся, зве­лiв слу­гам пiд­дер­жу­ва­ти се­бе, взяв срiб­ний ку­бок з вен­герським i про­мо­вив ба­жан­ня здо­ров'я ца­ре­вi, ца­ри­цi, ца­рiв­нам, лас­ка­во­му зас­туп­ни­ко­вi Ук­раїни пат­рi­ар­хо­вi Ни­ко­но­вi, бо­ярам, думським лю­дям i хрис­то­люб­но­му вiй­сько­вi, щоб Гос­подь по­ко­рив пiд но­ги ца­ре­вi не тiльки єре­ти­кiв, але й са­мо­го по­га­ни­на бу­сур­ма­на сул­та­на ту­рецько­го.

    Випивши ку­бок, гетьман впав зне­си­ле­ний на пос­тiль i вже то­го дня бiльше не вста­вав з лiж­ка. Усi хап­ком доїда­ли обiд i шви­денько розп­ро­ща­лись з не­ду­жим гетьма­ном.

    Другого дня царськi пос­лан­цi знов на­ма­га­лись, щоб гетьман прий­няв їх i вис­лу­хав. Ви­говський од­ма­гав­ся, що гетьман сла­бує, не мо­же їх вис­лу­ха­ти. Пос­ли сто­яли на своєму i го­во­ри­ли, що во­ни прис­ла­нi не на дов­гий час, що їм тре­ба ха­па­тись до­до­му. Двi­чi хо­див ге­не­ральний пи­сар до гетьма­на i двi­чi при­но­сив пос­лам ту са­му од­по­вiдь, що гетьман не мо­же нi слу­ха­ти, нi од­по­вi­да­ти, i прий­ме пос­лiв, як тiльки тро­хи оду­жає й по­дуж­чає.

    Але мос­ковськi пос­ли та­ки приїха­ли в гетьманський двiр неп­ро­ха­нi, їх при­вi­тав Iван Ви­говський i зап­ро­сив до свiт­ли­цi. Пос­ли по­ча­ли ви­вi­ду­ва­ти в Ви­говсько­го, на­вi­що гетьман має сто­сун­ки з шве­да­ми та тран­сiльванським кня­зем Ра­ко­чiєм.

    Виговський гля­нув на об­раз Спа­си­те­ля, пе­рех­рес­тив­ся i ска­зав:

    - Божусь i при­ся­га­юсь, що в гетьма­но­вi i в усьому За­по­розько­му вiй­ську не­ма нi­якої неп­рав­ди i зра­ди ца­ре­вi. Але як пiш­ли чут­ки, що нi­би цар, став­ши польським ко­ро­лем, од­дасть Ук­раїну Польщi, як по­ля­ки по­ча­ли по­си­ла­ти своїх пос­лiв до сул­та­на та до кримсько­го ха­на, щоб на­мо­ви­ти їх на­пас­ти на Ук­раїну, то гетьман по­чав шу­ка­ти со­бi по­ма­га­чiв та спiльни­кiв, щоб бу­ти з ни­ми в при­ятельствi. Усе це гетьман зро­бив не для зра­ди ца­ре­вi, а на честь i хва­лу ве­ли­ко­го го­су­да­ря.

    - Дивно нам, що гетьман всту­пає в спiл з ца­ре­ви­ми во­ро­га­ми без на­ка­зу й доз­во­лу царсько­го, - ска­за­ли пос­ли.

    Виговський по­чав од­ма­га­тись, вго­во­рю­ва­ти i зас­по­ко­юва­ти пос­лiв. Йо­го крас­но­мов­на про­мо­ва ли­лась, як во­да вес­ною в бист­рих по­то­ках. Вiн го­во­рив швид­ко, й плав­ко, й ро­зум­но, вип­рав­ду­ючи гетьма­на. I пос­ли тро­хи зас­по­коїлись.

    Але че­рез чо­ти­ри днi гетьман поз­до­ров­шав i зве­лiв Ви­говсько­му пок­ли­ка­ти до се­бе пос­лiв.

    Посли всту­пи­ли в здо­ро­ву свiт­ли­цю. Гетьман си­дiв на ка­на­пi, ху­дий, змар­нi­лий та блi­дий. Вiн так спав з тi­ла, що ок­са­ми­то­вий виш­не­вий жу­пан став ши­ро­кий i бгав­ся на йо­го ху­до­му тi­лi ши­ро­ки­ми склад­ка­ми. Зда­ва­лось, нi­би на ка­на­пi си­дi­ла тiнь ко­лишнього ог­ряд­но­го, здо­ро­во­го ве­лет­ня-гетьма­на.

    Гетьман поп­ро­сив пос­лiв сiс­ти на по­чес­но­му мiс­цi на ка­нап­ках в кут­ку пiд об­ра­за­ми. Ви­говський сiв од­да­лiк на стiльцi. Бу­тур­лiн по­чав го­во­ри­ти з до­ко­ром в го­ло­сi:

    - Обiцялись ви, при­ся­га­ючи на пiд­данст­во ца­ре­вi, в свя­тiй Бо­жiй церк­вi по не­по­роч­нiй Хрис­то­вiй єван­гельськiй за­по­вi­дi пе­ред свя­тою Єван­ге­лiєю слу­жи­ти i бу­ти в пiд­данст­вi у ве­ли­ко­го го­су­да­ря на усiй йо­го во­лi й нес­лу­хан­нi, а по те­пе­рiш­нiх ва­ших за­мi­рах ва­ше спо­чу­ван­ня пе­ре­но­ситься од йо­го царсько­го ве­ли­чест­ва на Ра­ко­чiя. Те­пер ми чуємо, що ти вже всту­пив в спiл з шведським ко­ро­лем Кар­лом Гус­та­вом та з Ра­ко­чiєм i пос­лав пол­ков­ни­ка Ан­то­на Жда­но­ва з За­по­розьким вiй­ськом на по­мiч Ра­ко­чiю, щоб руй­ну­ва­ти мiс­та й се­ла Ко­ро­ни Польської, за­був­ши страх Бо­жий i свою при­ся­гу. То­дi бу­ло б слiд до­по­ма­га­ти ца­ре­вi, щоб вiн мiг ста­ти польським ко­ро­лем та ве­ли­ким кня­зем ли­товським, а не бра­та­тись з та­ки­ми єре­ти­ка­ми, кальвi­на­ми. Це то­бi од Бо­га грiх, а од нас со­ром!

    Слова мос­ковсько­го пос­ла роз­сер­ди­ли гетьма­на. Вiн спах­нув i про­мо­вив одк­ри­то й з за­па­лом:

    - Од шведсько­го ко­ро­ля я нi­ко­ли не ос­туп­люсь. В нас дав­не при­ятельство i зго­да од то­го ча­су, як ми ще не бу­ли в пiд­данст­вi в ца­ря. Шве­ди - лю­ди щи­рi й прав­ди­вi, не те, що ля­хи; во­ни до­дер­жу­ють сво­го сло­ва. А цар вчи­нив з на­ми свою не­ми­лiсть: по­ми­рив­ся з по­ля­ка­ми i хо­че од­да­ти нас в ру­ки по­ля­кам. Нам тре­ба не ми­ри­тись з по­ля­ка­ми i не по­ма­га­ти їм вiй­ськом про­ти шве­дiв, а би­тись з ни­ми до кiн­ця i зне­си­ли­ти їх до краю. I те­пер йде чут­ка, що цар вже по­си­лає з-пiд Вiльна двад­цять ти­сяч вiй­ська на нас, шведсько­го ко­ро­ля та Ра­ко­чiя. Ми й гад­ки не маємо ос­ту­па­тись од ца­ря i лад­нi йти на йо­го во­ро­гiв, на не­вiр­них бу­сур­ма­нiв, хоч би ме­нi в те­пе­рiш­нiй моїй хво­ро­бi i смерть тра­пи­лась в до­ро­зi; зад­ля цього по­ве­зе­мо з со­бою й до­мо­ви­ну… Ве­ли­ко­му го­су­да­ре­вi, царсько­му ве­ли­чест­ву, у всьому во­ля: вiн мо­нарх ве­ли­кий; тiльки те ме­нi див­но, що йо­му бо­яри нi­чо­го пу­тя­що­го не по­ра­дять; ще й не дiс­та­ли польської ко­ро­ни, з Польщею ми­ру не пос­та­но­ви­ли, а вже з шве­да­ми, своїми ж спiльни­ка­ми, ро­зiй­шлись i по­ча­ли з ни­ми вiй­ну. А те, що ви го­во­ри­те, не­на­че б я да­вав зго­ду, щоб царськi воєво­ди бу­ли в Чер­нi­го­вi, Нi­жи­нi та Пе­ре­яс­ла­вi i зби­ра­ли царськi по­да­тi, так цього не бу­ло; в Пе­ре­яс­ла­вi з бо­яри­ном Бу­тур­лi­ним ми умов­ля­лись, щоб царськi воєво­ди бу­ли тiльки в Києвi. Я бу­ду слу­жи­ти ве­ли­ко­му го­су­да­ре­вi, а од шве­дiв нi­ко­ли не ос­туп­люсь.

Пошук на сайті: