Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    - Гетьмане! - ска­зав. Бу­тур­лiн. - Го­во­ри­ти то­бi та­кi неп­рис­той­нi ре­чi со­ром. Тре­ба Бо­га пам'ята­ти i свою при­ся­гу ца­ре­вi, як ти обi­цяв­ся ве­ли­ко­му го­су­да­ре­вi вiр­но слу­жи­ти i уся­ко­го доб­ра йо­му хо­тi­ти. А те­пер за по­мiч­чю вiй­ська За­по­розько­го шведський ко­роль i вен­герський Ра­ко­чiй по­шар­па­ли мiс­та Польської Ко­ро­ни i ве­ли­кi скар­би в мо­нас­ти­рях заб­ра­ли. Ви руй­нуєте Польську Ко­ро­ну, на кот­ру обiб­ра­ли па­ни на­шо­го го­су­да­ря… Ти, гетьма­не, те­пер го­во­риш з ве­ли­ки­ми пи­ха­ми не­вi­до­мо з якої при­чи­ни… Не­ма то­бi со­ро­му i Бо­га ти за­бу­ваєш. Служ­ба твоя в ве­ли­ко­го го­су­да­ря нi­ко­ли не бу­де за­бу­та… тiльки неп­рис­той­нi й ви­со­кi за­мi­ри по­кинь,

    Виговський си­дiв у ку­точ­ку i з ди­ва ви­ря­чив очi на мос­ковсько­го пос­ла. "Та­ки­ми гор­ди­ми сло­ва­ми, - ду­мав вiн со­бi, - про­мов­ля­ли до Бог­да­на польськi па­ни тiльки за­раз пiс­ля Кор­сунської бит­ви з па­на­ми, по­ки ко­за­ки не вби­лись в пал­ки, не наб­ра­лись си­ли. Бо­яри па­нiв не зна­ють га­разд, а пiд­ду­ре­нi па­на­ми, во­ни й справ­дi ще од­да­дуть нас по­ля­кам до рук… По­га­на спра­ва з бо­яра­ми" - ду­мав Ви­говський. I вiн по­чу­вав, що гнiв на бо­яр пiдс­ту­пає йо­му до сер­ця. Йо­му хо­тi­лось вста­ти у за­го­во­ри­ти i сло­ва­ми ста­ти до обо­ро­ни i гетьма­но­вої по­лi­ти­ки, i iн­те­ре­сiв рiд­но­го краю. Але вiн здер­жав­ся. По­мiр­ко­ва­ний, здерж­ли­вий, ти­хий на вда­чу, вiн вмiв пра­ву­ва­ти i своїми дум­ка­ми i своїм сло­вом. Уся збу­ре­нiсть в йо­му ви­яви­лась тiльки в то­му, що вiн двi­чi по­вер­нув­ся на стiльцi i згор­нув ру­ки на пер­сах.

    Бутурлiн го­во­рив да­лi до­ко­ри гетьма­но­вi i по­чав го­во­ри­ти та нав­ча­ти:

    - Ви по­ма­гаєте во­ро­гам ца­ре­вим, руй­нуєте й гра­буєте Ко­ро­ну Польську, на кот­ру па­ни обiб­ра­ли на­шо­го го­су­да­ря; ви про­ли­ваєте вку­пi з шве­да­ми та Ра­ко­чiєм хрис­ти­янську кров. Бо­жим церк­вам i хрис­ти­янам чи­ни­те спус­то­шен­ня й глум, про що й слу­ха­ти страш­но. Сте­ре­жiться "ка­ко опас­но хо­ди­те", щоб ча­сом вам за та­кi неп­рав­ди не на­вес­ти на се­бе пра­вед­но­го гнi­ву Бо­жо­го, - го­во­рив Бу­тур­лiн в то­нi нав­ча­ючо­го ста­ро­го про­то­по­па.

    "Це не бо­яри думськi, а нi­би по­пи з мос­ковських со­бо­рiв наїха­ли нас нав­ча­ти та на­во­ди­ти на доб­ру путь зад­ля своєї ко­рис­тi, а на на­шу па­гу­бу. Са­ме ж мос­ковське вiй­сько на Бi­лiй Ру­сi руй­ну­ва­ло й гра­бу­ва­ло i костьоли, й польських па­нiв-хрис­ти­ян, i се­ла, й мiс­та. Про це бо­яри й сло­вом не за­пик­нуться, про це вже й за­бу­ли, а нас цим до­ко­ря­а­оть. Гар­нi цi мос­ковськi по­пи-бо­яри!" - по­ду­мав Ви­говський.

    I справ­дi, як­би пос­лан­цi не бу­ли взу­тi в жов­тi сап'янцi, мож­на бу­ло б по всьому - i по об­лич­чi, i по уб­ран­нi, i по мо­вi - по­ду­ма­ти, що во­ни не бо­яри, а мос­ковськi або вi­зан­тiй­ськi по­пи. I гетьман, i Ви­говський зда­ва­лись врiв­нi з ни­ми євро­пей­ця­ми.

    Вже бу­ли пiз­нi обi­ди. Гетьман зве­лiв нак­ри­ва­ти сто­ли i поп­ро­сив пос­лiв на обiд. До сто­лу вий­шла гетьман­ша Ган­на, в роз­кiш­но­му зе­ле­но­му кун­ту­шi, з чи­ма­лим до­ро­гим зо­ло­тим хрес­том на шиї, об­си­па­ним брильянта­ми. Ган­на бу­ла ще не ста­ра й ду­же гар­на з ли­ця, бi­ла та чор­ноб­ро­ва, з яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на поп­ро­си­ла пос­лiв сi­да­ти за сто­ли. Вий­шла й Ка­те­ри­на, Бог­да­но­ва доч­ка. Гетьман зве­лiв сi­да­ти за сто­ли i си­но­вi Юрiєвi, i ге­не­рально­му пи­са­ре­вi Ви­говсько­му, i своєму зя­те­вi Да­ни­ло­вi Ви­говсько­му. Гетьман­ша по­час­ту­ва­ла пос­лiв. Усi по­сi­да­ли за сто­ли. Але цей обiд був не­ве­се­лий. Обид­ва Ви­говськi i не ди­ви­лись на пос­лiв: во­ни їм ста­ли про­тив­нi. Усi мов­ча­ли, не­на­че за сто­лом си­дi­ли ви­со­кi мос­ковськi ду­хов­нi осо­би, ар­хiєреї або мит­ро­по­ли­ти, пе­ред кот­ри­ми бу­ло якось нi­яко­во го­во­ри­ти про бу­ден­нi спра­ви. I цей обiд був схо­жий на па­на­хи­ду.

    - Чи це ми бу­ли на гетьмансько­му обi­дi, чи на па­на­хи­дi? - спи­тав Да­ни­ло в Iва­на Ви­говсько­го, ви­хо­дя­чи од гетьма­на.

    - Менi все зда­ва­лось, що я на па­на­хи­дi: все не роз­би­рав, чи я обi­даю з бо­яра­ми, чи з мос­ковськи­ми на­ду­ти­ми по­па­ми, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Ой, ко­ли б цi обi­ди з бо­яра­ми i справ­дi не ста­ли па­на­хи­да­ми по Ук­раїнi! - обiз­вав­ся Да­ни­ло Ви­говський.

    - Але гетьман, сла­бий та ще й злий на Моск­ву за її дур­ну спра­ву з Польщею, го­во­рив з пос­ла­ми ду­же кру­то й розд­ра­то­ва­но, - ска­зав Iван Ви­говський. - Моск­ви дра­пу­ва­ти не го­диться: мо­же, ще по­вер­не­мо спра­ву на свiй бiк. Тре­ба бу­де поїха­ти до пос­лiв i поп­ро­си­ти ви­ба­чен­ня за гетьма­на. Не раз i не два ме­нi до­во­ди­лось i за Польщi вга­мо­ву­ва­ти та здер­жу­ва­ти ста­ро­го гетьма­на пiс­ля йо­го роз­мо­ви з польськи­ми пос­ла­ми.

    I дру­го­го дня Iван Ви­говський поїхав до мос­ковських пос­лiв i ска­зав їм:

    - Ясновельможний пан гетьман зве­лiв ска­за­ти вам "доб­ри­день" i спи­та­ти про ва­ше здо­ров'я, а ко­ли вчо­ра вам бу­ла яка не­до­го­да, то не май­те то­го за зле: гетьман ду­же сла­бий i тiльки був ра­дий, що ви в йо­го до­мi хлiб-сiль їли; про­бач­те йо­му, що вiн в тяж­кiй своїй сла­бос­тi пал­ко го­во­рив з ва­ми. Вiн при своїй хво­ро­бi те­пер на усiх сер­диться; та­кi вже те­пер в йо­го но­ро­ви; i нас усiх вiн усе лає, за якусь нi­се­нiт­ни­цю так роз­сер­диться, що до йо­го хоч не прис­ту­пай.

    Iван Ви­говський мав та­лан ора­торський i лю­бив го­во­ри­ти, але в роз­мо­вi вiн зав­сi­ди був дип­ло­ма­том, i ду­же обе­реж­ним дип­ло­ма­том.

    Посли по­ча­ли ви­пи­ту­ва­ти в пи­са­ря про спiл гетьма­на з шве­да­ми та з Ра­ко­чiєм i ска­за­ли йо­му:

    - Писарю Iва­не Ви­говський! Пам'ятай лас­ку до те­бе на­шо­го ца­ря, слу­жи, пра­цюй для йо­го з щи­рим сер­цем i з до­ро­гою ду­шею, без хит­ро­щiв, а твоя служ­ба ца­ре­вi не бу­де нi­ко­ли за­бу­та ца­рем.

    - Я гетьма­на й пол­ков­ни­кiв зав­сi­ди на­вод­жу на доб­ру путь, а на знак своєї вiр­нос­тi й щи­рос­тi в вi­рi я оце од­ру­жив­ся з доч­кою Бог­да­на Стет­ке­ви­ча, бла­го­чес­ти­вої хрис­ти­янської вi­ри. Є в йо­го маєтнос­тi ко­ло Ор­шi в Мо­ги­лiв­щи­нi, так не­хай би цар зве­лiв вiд­да­ти цi маєтнос­тi моїй жiн­цi й ме­нi i за­пи­са­ти їх за на­ми, а я бу­ду йо­му за вiр­но­го слу­гу до кiн­ця своєї жиз­нос­тi. Є го­су­да­ре­ва лас­ка до iн­шої шлях­ти, що ца­ре­вi не слу­жи­ла, а тi маєтнос­тi бу­ли ко­лись Стет­ке­ви­че­вi.

    Посли по­обi­ця­ли Ви­говсько­му тi маєтнос­тi, але цар їх не вер­нув Ви­говсько­му. Бо­яри мос­ковськi всла­ви­лись своєю ску­пiс­тю на­вiть за гра­ни­цею, хоч для се­бе бу­ли за­жер­ли­вi.

    Посли знов до­ма­га­лись, щоб їх до­пус­ти­ли до гетьма­на го­во­ри­ти про свої спра­ви. Але ще їх i до гетьма­на не до­пус­ти­ли, як в Чи­ги­рин приїха­ли шведський по­сол, а за ним по­сол од Ра­ко­чiя. Гетьман за­раз прий­няв пос­лiв. Мос­ковськi пос­ли ви­пи­ту­ва­ли в гетьманських че­ляд­ни­кiв, пiд­ку­по­ву­ва­ли дво­ма па­ра­ми со­бо­лiв пiд­пи­са­рiв гетьманської кан­це­ля­рiї, але нi­чо­го не ви­пи­та­ли. Ста­ли во­ни ви­пи­ту­ва­ти в Iва­на Ви­говсько­го, але Ви­говський за­пев­няв їх, що пос­ли тiльки го­во­рять про лю­бов та зго­ду з вiй­ськом За­по­розьким i бiльш нi­чо­го.

    Одправивши чу­жо­зем­них пос­лiв, гетьман зап­ро­сив до се­бе Бу­тур­лi­на та Ми­хай­ло­ва на про­щан­ня. Iван Ви­говський та оса­вул Ко­ва­левський зак­ли­ка­ли пос­лiв i зап­ро­си­ли їх в гетьманськi гор­ни­цi.

    На про­щан­нi пос­ли дов­го вмов­ля­ли гетьма­на, щоб вiн пор­вав спiл з шве­да­ми, по­ми­рив­ся з по­ля­ка­ми, як бу­ду­щи­ми царськи­ми пiд­да­ни­ми, i став до по­мо­чi по­ля­кам про­ти шве­дiв.

    Одкритий i прос­тий Бог­дан ска­зав їм:

    - Од шве­дiв ми не ос­ту­пи­мось. Шве­ди - на­шi най­кра­щi спiльни­ки. Не­хай цар по­ми­риться з шве­да­ми. А ко­ли во­ни не ба­жа­ти­муть ми­ру з Моск­вою, то­дi ми вчи­ни­мо спра­ву на iн­ший спо­сiб. А те­пе­реч­ки доп­ро­вад­жуй­мо до кiн­ця спра­ву з ля­ха­ми: тре­ба нас­ту­пи­ти на їх з двох бо­кiв - мос­ковське вiй­сько по один бiк, а шведський ко­роль по дру­гий, i би­ти па­нiв, щоб їх з ко­рiн­ням ви­ко­ре­ни­ти i не до­пус­ти­ти їх злу­чи­тись з iн­ши­ми спiльни­ка­ми. Ми їх доб­ре знаємо! Хоч во­ни на сло­вах i обiб­ра­ли го­су­да­ря на свiй прес­тол, але на дi­лi цього нi­ко­ли не бу­де. Шу­ка­ють же во­ни со­бi iн­шо­го ко­ро­ля в Цi­сар­щи­нi.

    Посли не знай­шли, що на це вiд­по­вi­да­ти гетьма­но­вi. То­дi во­ни по­ча­ли до­ма­га­тись, щоб гетьман зве­лiв збу­ду­ва­ти в Києвi для мос­ковсько­го вiй­ська ка­зар­ми або по­най­ма­ти ква­ти­ри. Гетьма­но­вi бу­ло не до впо­до­би, щоб ве­ли­ко­руське вiй­сько осе­ля­лось в ук­раїнських мiс­тах. Вiн по­чав од­ни­ку­ва­ти й од­ма­га­тись. Iван Ви­говський од­ра­зу пос­те­рiг, для чо­го цар ду­має осе­ля­ти мос­ковське вiй­сько по ук­раїнських мiс­тах. Вiн по­чав по­та­ка­ти гетьма­но­вi i ска­зав, що од­нi­ма­ти осе­лi й грун­ти пiд ка­зар­ми та дра­ту­ва­ти жильцiв не­без­печ­но, щоб з цього дi­ла ча­сом не вий­шло те, що ко­лись вий­шло в Су­бо­то­вi, як ля­хи од­ня­ли в гетьма­на Су­бо­тiв, че­рез що й до­сi ллється кров на Ук­раїнi. А оса­вул Ко­ва­левський прис­тав до йо­го й по­та­кав йо­му.

    Бутурлiн спах­нув i про­мо­вив:

Пошук на сайті: