Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    - Дивно ме­нi та й го­дi! Як це ви Бо­га не боїтесь i со­ро­му в вас не­ма? А то­бi, пи­са­рю, i то­бi, оса­ву­ле, не го­диться прис­та­ва­ти до гетьманських слiв i го­во­ри­ти так го­лос­но. Це зви­чай лю­дей нiк­чем­них, не­год­них!

    Виговський зблiд як крей­да од бо­ярської лай­ки. Ко­ва­левський по­чер­во­нiв з до­са­ди й по­са­та­нiв.

    "Таким то­ном го­во­ри­ли ко­лись до нас ди­кi польськi звi­рi Ми­ко­лай По­тоцький, Са­мiй­ло Лащ, та й то до Кор­сунської бит­ви з по­ля­ка­ми. Який­сь мос­ковський окольни­чий, який­сь дяк чи пiд­дя­чий, ниж­чий за ме­не, ки­дає ме­нi в вi­чi лай­ку при гетьма­но­вi, ме­нi, кра­що­му й ви­що­му за йо­го, ме­нi, ве­ли­ко­му канц­ле­ро­вi вiй­ська За­по­розько­го!" - май­ну­ла дум­ка в Ви­говсько­го.

    Вiн за­мовк, бiльше й сло­ва не про­мо­вив, сто­яв блi­дий та за­ду­ма­ний, але за­таїв в своїй ду­шi ще бiльшу не­на­вис­нiсть до мос­ковських гор­дих, неп­рос­вi­че­них, наг­лих та гру­бих бо­яр.

    Гетьман пе­ре­бив цю роз­мо­ву i ска­зав:

    - Не знаю, я в Києвi дав­но не бу­вав. По­ду­маємо, як це дi­ло зро­би­ти, i по­да­мо звiст­ку вам на од'їздi ва­шо­му че­рез ге­не­рально­го пи­са­ря.

    Посли розп­ро­ща­лись з гетьма­ном. На од'їздii з Чи­ги­ри­на во­ни та­ки встиг­ли ви­пи­та­ти че­рез пiд­пи­са­рiв гетьманської кан­це­ля­рiї, чо­го приїзди­ли чу­жо­земськi пос­ли i що гетьман пос­та­но­вив спiл з шве­да­ми та Ра­ко­чiєм во­юва­ти з Польщею i роз­дi­ли­ти її мiж со­бою на три част­ки.

    Московськi пос­ли виїха­ли з Чи­ги­ри­на вже пiс­ля пiз­нiх обi­дiв. Iван Ви­говський, вип­ро­ва­див­ши пос­лiв за мiс­то, вер­нув­ся до­до­му i од­по­чи­вав, си­дя­чи на ган­ку, не­на­че од­був­ши важ­ку пан­щи­ну. Вiн ски­нув з се­бе важ­кий ок­са­ми­то­вий кун­туш, пе­рев­дяг­ся в ле­генький лiт­нiй жу­пан, сiв на лав­цi в прос­тор­но­му ган­ку i ба­ла­кав з ста­рим батьком Євста­фiєм. Не­ве­лич­ка ква­ти­ра Ви­говсько­го сто­яла на при­гор­ку пiд ви­со­кою Зам­ко­вою го­рою се­ред роз­кiш­но­го ста­ро­го сад­ка, а мiс­то спус­ка­лось на­низ i розс­те­ля­лось по ни­зи­нi. Ни­зи­на, прос­тор­нi лу­ки та сi­но­жа­тi зе­ле­нi­ли не­на­че зас­те­ле­нi зе­ле­ним сук­ном. Усей Чи­ги­рин бу­ло вид­ко як на до­ло­нi. Ви­говський од­по­чи­вав нi­би пiс­ля важ­кої ро­бо­ти, ски­да­ючи очи­ма ши­ро­кий прос­тiр, де бi­лi­ли ку­па­ми до­ми, лис­нi­ли хрес­ти цер­ков та по­зо­ло­че­нi ма­кiв­ки на ба­нях.

    Виговський не встиг од­по­чи­ти, як при­бiг­ла Ка­те­ри­на Ви­говська, стар­ша гетьма­но­ва доч­ка, i бiг­цем ви­бiг­ла по схiд­цях на га­нок. Про­вор­на на вда­чу та ду­же цi­ка­ва, во­на лед­ве дiж­да­лась, по­ки ге­не­ральний пи­сар вер­неться до­до­му, i, вгля­дiв­ши в вiк­но, що вiн проїхав ву­ли­цею ва ко­нi, за­раз по­бiг­ла до йо­го, щоб роз­пи­та­ти за про­во­ди бо­яр та ос­тан­ню роз­мо­ву з ни­ми.

    Не встиг­ла Ка­те­ри­на i на лав­цi сiс­ти, як у хвiрт­ку вско­чи­ла Оле­на Не­чаєва, мен­ша Бог­да­но­ва доч­ка, i бiг­цем по­бiг­ла до ган­ку. I її бра­ла не­терп­ляч­ка по­го­во­ри­ти й роз­пи­та­ти про мос­ковських бо­яр. Не­за­ба­ром хвiрт­ка знов заск­ри­пi­ла, i на под­вiр'ї з'явив­ся Да­ни­ло Ви­говський, струн­кий, рiв­ний, як стрi­ла, лег­кий на хо­дi, i шви­денько поп­рос­ту­вав до ган­ку. За­раз за ним на­дiй­шов пол­ков­ник Те­те­ря, а за ним ге­не­ральний оса­вул Ко­ва­левський, по­важ­ний, важ­кий на хо­дi, пле­чис­тий та пос­тав­ний. При­бiг­ло ще кiлька жi­нок стар­ши­ни. В ган­ку ста­ло аж тiс­но. Оле­на Не­чаєва та зо двi ко­зач­ки по­ос­ту­па­лись з ла­вок i по­сi­да­ли на схо­дах, щоб да­ти мiс­це на лав­ках чо­ло­вi­кам.

    Усiм хо­тi­ло­ся по­ба­ла­ка­ти про мос­ковських гос­тей, кот­рi на сей час усiм не при­па­ли до впо­до­би, на­вiть бу­ли неп­риємнi, а де­ко­му й про­тив­нi. На­вiть слу­га Ви­говсько­го, ста­рий ко­зак, i той пос­те­рi­гав, про що бу­де те­пер роз­мо­ва на ган­ку, i був та­кий цi­ка­вий пос­лу­ха­ти ту роз­мо­ву, що став ко­ло ган­ку i нас­то­ро­чив ву­ха. Ви­говський вгля­дiв йо­го i про­мо­вив:

    - А пi­ди лиш, Яре­мо, в льох та на­то­чи ме­ду в жба­ни та й жди, до­ки я не зве­лю по­да­ва­ти!

    "Треба бу­ти обе­реж­ним, - по­ду­мав Ви­говський. - Моск­ва ще стоїть над на­ми з ке­ле­пом, а цi бо­яри пiд­куп­лять в нас i слуг i ви­пи­та­ють, що їм тре­ба".

    - Ну й гар­нi ж гос­тоньки бу­ли оце в нас в Чи­ги­ри­нi! - по­ча­ла роз­мо­ву Ка­те­ри­на. - I вро­ди­лась, й ох­рес­ти­лась, а та­ких пенькiв ще не ба­чи­ла в гос­тях в мо­го батька.

    - Бодай їх ли­ха го­ди­на взя­ла! Вто­ми­ли во­ни й гетьма­на, вто­ми­ли во­ни й ме­не… панькав­ся з ни­ми, як з бо­ляч­ка­ми, - про­мо­вив Iван Ви­говський.

    - Це та­кi бо­ляч­ки, що бу­ло б лiп­ше їх по­ви­рi­зу­ва­ти та геть по­ви­ки­да­ти, щоб не заг­ноїли усього на­шо­го тi­ла, - обiз­вав­ся щи­рий Да­ни­ло Ви­говський.

    Тетеря мов­чав i тiльки хит­ро ос­мi­хав­ся усiм своїм ши­ро­ким плис­ко­ва­тим ли­цем та не­ве­лич­ки­ми ка­ри­ми лис­ню­чи­ми оч­ка­ми: йо­му бу­ло бай­ду­же про бо­яр, до­ки во­ни не шко­ди­ли йо­му осо­бис­то.

    - Нагуркотiли, нас­ту­ко­тi­ли мос­ковськi цi чор­нi хма­ри та й по­су­ну­лись на пiв­нiч i бо­дай не вер­та­лись! - ска­зав ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Лiзуть в па­лац гетьма­нiв, мов гу­си в тiк: пус­кай їх, хоч вмри, бо во­ни приїха­ли з Моск­ви! Оце га­разд! Тро­хи не ввiг­на­ли в до­мо­ви­ну мо­го та­та, - ска­за­ла Оле­на Не­чаєва.

    - Коли б пак на­ла­зи­ли, як гу­си, а то притьмом пруться, як по­ро­ся­та в кар­топ­лю, аж ку­вi­ка­ють! Ой да­вай, мов­ляв, гетьма­не, свою кар­топ­лю, бо во­на для на­ших рил сад­же­на в твоєму го­ро­дi! - до­да­ла Ка­те­ри­на й ра­зом ре­го­та­лась.

    - Ну та й прид­бав гетьман со­бi при­яте­лiв в Моск­вi! Цур їм, та­ким спiльни­кам! - до­дав Да­ни­ло Ви­говський.

    - I цур їм, i пек їм! Що прав­да, то прав­да, - обiз­вав­ся ста­рий Ос­тап Ви­говський. - Польськi па­ни кра­щi за їх.

    - Принаймнi де­лi­кат­нi­шi. А цi бо­яри i гор­дi, як са­та­на, i дур­нi, як сту­па, i чванько­ви­тi, ще й до то­го наг­лi, наг­лi без мi­ри, без кiн­ця. Два ро­ки ми­ну­ло, як Ук­раїна доб­ро­хiть при­сяг­ла мос­ковсько­му ца­ре­вi, а цi мос­ковськi за­те­ле­пи вже по­ряд­ку­ють та ору­ду­ють на Ук­раїнi, не­на­че во­ни за­во­юва­ли наш край, [не­на­че] три­чi по­би­ли нас в трьох бит­вах, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Для їх, мос­ка­лiв, для їх, стрiльцiв, став па­ла­ци, пус­кай їх в усi мiс­та, ку­ди їм бу­де зав­год­но! - ска­зав Ко­ва­левський.

    - Еге ж! пус­кай, щоб заб­ра­ли нас в свої ла­пи­ща в на­ших та­ки мiс­тах, не­да­ле­ко хо­див­ши, щоб нак­ри­ти нас ре­ше­том в са­мi­сiнько­му гнiз­дi, - ска­зав Iван Ви­говський.

    - А якi во­ни чуд­нi, оцi бо­яри! - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на. - Не ска­за­ти б - мос­ковськi по­пи в ря­сах та з па­те­ри­ця­ми… Як всту­пи­ла я в свiт­ли­цю, то тро­хи не по­ми­ли­лась: ду­ма­ла про­си­ти бла­гос­ло­вен­ня i тро­хи не цмок­ну­ла їх в ру­ку. Ще доб­ре, що зав­ча­су сха­ме­ну­лась. Ото б вий­шла бу­ла ку­ме­дiя!

    - Де, в дiдька, во­ни схо­жi на по­пiв? Во­ни схо­жi на та­тарських мурз або на Ба­тиєвих бас­ка­кiв, - бовк­нув Да­ни­ло Ви­говський. - Це прав­ди­ва мос­ковська та­тар­ва, тiльки вi­ра в них хрис­ти­янська. Наш гетьман ма­ти­ме ба­га­то кло­по­ту з ци­ми бо­яра­ми, як дов­го жи­ти­ме.

    - Не ма­ла ба­ба кло­по­ту, та ку­пи­ла со­бi по­ро­ся. Оце ж i гетьман ку­пив со­бi бi­ду, та й за свої гро­шi, - по­жар­ту­вав Ко­ва­левський.

    - Та якi во­ни лай­ли­вi! як во­ни гру­бо го­во­ри­ли з гетьма­ном! "То­бi, гетьма­не, не­го­же! то­бi, гетьма­не, неп­рис­той­но! Ти, гетьма­не, i Бо­га не боїшся, i лю­дей не со­ро­миш­ся!" Ла­ються та й ла­ються! Ви­ла­ялись та й поїха­ли, бо­дай не вер­та­лись, - жар­ту­ва­ла Ка­те­ри­на.

    - I справ­дi: "поїхав мiй ми­ленький, бо­дай не вер­нув­ся", як спi­ва­ють в пiс­нi, - до­дав Да­ни­ло Ви­говський.

    - Та якi ж во­ни одо­ро­ба­ла! Лед­ве по­вер­та­ються та со­путь, та хро­путь, не­на­че крiзь сон в лiж­ку. Та все чо­гось по­зi­ха­ють… А пiт на глад­ких що­ках так i дзюр­чить, не­на­че за­ли­ва з стрi­хи. Я вже хо­тi­ла вста­ти з-за сто­ла та пов­ти­ра­ти їм глад­кi мор­ди, бо з їх ло­бiв аж в по­лу­мис­ки ка­по­тi­ло, не­на­че з стрi­хи, їй-бо­гу, хо­тi­ла вже вти­ра­ти їм ву­си та бо­ро­ди, що по­за­мо­чу­ва­ли в бор­щi, бо я гид­ли­ва: ги­ду­ва­ла їсти. Ба­чи­ла я i польських пос­лiв, i шведських, i вен­герських, i во­лоських, а та­ких по­га­них ще зро­ду не ба­чи­ла.

    - Добре, що гетьман роз­кош­ту­вав, якi на смак мос­ковськi бо­яри i чо­го нам спо­дi­ва­тись од їх. Мо­же, те­пер од­вер­неться од Моск­ви i од­дасть Ук­раїну пiд ру­ку ту­рецько­го сул­та­на. Здається, що, пiд тур­ком нам бу­де вiльнi­ше, - ска­зав щи­рий Да­ни­ло Ви­говський.

    - Не го­во­ри так, бра­те! Гетьман го­во­рив з ве­ли­кої до­са­ди, а як об­ду­мається та по­мiр­кує, то, мо­же, ска­же iн­ше, - обiз­вав­ся обе­реж­ний Iван Ви­говський. - Мо­же, i в Моск­вi бо­яри зас­пi­ва­ють iн­шої, як до­вi­да­ються i пе­рес­вiд­чаться, що польськi па­ни їх ду­рять, бо па­нам те­пер ду­же й ду­же прик­ру­ти­ло.

Пошук на сайті: