Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3761
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4447
    Iван Ви­говський був ду­же обе­реж­ний. Хоч вiн i не лю­бив бо­яр, але доб­ре тя­мив, що Моск­ва на­би­рається те­пер си­ли, по­бив­ши Польщу, i з нею тре­ба по­во­ди­тись ду­же обе­реж­но, щоб ча­сом не за­по­бiг­ти од неї кло­по­ту й ли­ха че­рез бо­ярську тем­но­ту та ду­рiсть.

    - I доб­ре, па­не Йва­не, твоя Оле­ся зро­би­ла, що не пе­реб­ра­лась оце з Києва до те­бе. Як­би во­на оце бу­ла по­обi­да­ла з бо­яра­ми, то з пе­ре­ля­ку втiк­ла б з Чи­ги­ри­на в Київ, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - Та й я б не ви­дер­жа­ла i дре­ме­ну­ла б слiд­ком за нею. Як­би прий­шлось па­ри­ти пар­ка че­рез бо­ярськi ве­ре­ди та лай­ку, то кож­ний втiк би од їх хоч i до тур­ка, - обiз­ва­лась Оле­на Не­чаєва.

    - Од їх i по­ли врiж та втi­кай чи до ля­ха, чи до тур­ка, чи хоч i на край свi­та. Ну та й ця­ця ж оцi мос­ковськi бо­яри! - го­во­рив ста­рий Ос­тап Ви­говський.

    - Нелегенько те­пер i тi­ка­ти од їх, ко­ли зап­ряг­лись в мос­ковське яр­мо, - ска­зав Iван Ви­говський. - Те­пер во­ни тiльки кри­ча­ти­муть на нас: "Гей, ста­вай, кру­то­ро­гий! Ца­бе, мо­ру­гий!" По­га­ня­ти­муть во­ни нас, як схо­тять i ку­ди схо­тять. А на­шi - во­ни йти­муть пiд їх за­га­дом, ку­ди бо­ярам пот­рiб­но.

    Виговський ско­са пог­ля­дав на Те­те­рю. Те­те­ря тiльки хит­ро ос­мi­хав­ся чор­ни­ми очи­ма, а по­тiм про­мо­вив:

    - Кому важ­ке бу­де те яр­мо, той крут­не ро­га­ми та й ски­не йо­го; а хто огов­тається з яр­мом, то й но­си­ти­ме йо­го, хоч i на­му­ляє со­бi ним шию.

    "Надвоє го­во­рить Те­те­ря, що i в сту­пi не влу­чиш", - по­ду­мав Iван Ви­говський.

    - Що до ме­не, то я, був­ши во­лом, так крут­ну­ла б ро­га­ми, що й яр­мо, й за­но­зи, й при­ти­ку пот­ро­щи­ла б, ще й в бо­ярськi пам­пуш­ки штурх­ну­ла б ро­га­ми. Ой гру­бi ж, ще й до то­го са­па­тi тi бо­яри! - го­во­ри­ла Ка­те­ри­на. - Ото бу­де про що роз­ка­зу­ва­ти Оле­сi, як оце во­на приїде в Чи­ги­рин!

    Гостi Ви­говсько­го за­ба­ла­ка­лись, роз­мов­ля­ючи за бо­яр. Ко­ли це за дво­ром нес­по­дi­ва­но зас­ту­ко­тi­ли ко­ле­са. За во­рiтьми спи­нив­ся рид­ван. Яре­ма ки­нув­ся з льоху од­чи­ня­ти во­ро­та.

    - Одчиняй, ста­рий, швид­ше! Плу­га­ниться, не­на­че вiв­ця з пе­ре­би­тою но­гою, - крик­нув по­го­нич за во­рiтьми на ста­ро­го Яре­му.

    - Хтось приїхав, хтось приїхав! Го­дi те­пер ба­ла­ка­ти про мос­ковських бо­яр, бо вi­тер до­не­се на­шу роз­мо­ву аж до са­мої Моск­ви, - ска­зав Iван Ви­говський.

    "Чи во­рог, чи при­ятель оце в нас за во­рiтьми? Вид­ко, що ха­пається. Пев­но, щось спiш­не! I хто б це був та­кий?" - вер­тi­лась в йо­го дум­ка.

    Ярема од­чи­нив скри­пу­чi во­ро­та так рап­то­во, що аж во­рiт­ни­цi за­хи­ли­та­лись. Вiн вгля­дiв, що на во­зi си­дiв ли­цар. В од­чи­не­нi во­ро­та шуг­ну­ли чор­нi бас­кi ко­нi, не­на­че чо­ти­ри сте­по­вi ор­ли, по­вер­ну­ли кру­гом ши­ро­ко­го дво­ру i зо­па­лу не­на­че осi­ли пе­ред ган­ком. В по­во­зi си­дiв ов­руцький ста­рос­та Юрiй Не­ми­рич.

    Усi впiз­на­ли йо­го i вмить схо­пи­лись з мiс­ця. Iван Ви­говський та Да­ни­ло ки­ну­лись до рид­ва­на так швид­ко, не­на­че зле­тi­ли по схiд­цях на кри­лах.

    - Ого! Са­ris­si­mus do­mi­nus* (* Най­яс­нi­ший гос­по­да­рю! (Ла­тин,) -Упо­ряд.) Не­ми­рич! - крик­нув Iван Ви­говський.

    - Тuus sem­per ca­ris­si­mus ami­cus et fra­ter* (* Завж­ди най­яс­нi­ший твiй друг i брат! (Ла­тин,) - Упо­ряд.) - крик­нув Не­ми­рич з во­за i про­жо­гом схо­пив­ся i ско­чив на зем­лю жва­во, про­вор­но, не­на­че йо­му бу­ло ще двад­цять ро­кiв.

    Iван Ви­говський прос­тяг ру­ки i об­няв йо­го на льоту, не­на­че впiй­мав йо­го на по­вiт­рi. Не­ми­рич ско­чив до­до­лу i три­чi га­ря­че по­цi­лу­вав­ся з Iва­ном Ви­говським.

    Вже сон­це ско­ти­лось над лiс i об­ли­ва­ло двiр i са­док чер­во­ним свi­том, об­си­па­ло лис­ню­чi чор­нi з си­ви­ною Не­ми­ри­че­вi ку­че­рi, гра­ло блис­ком на по­зо­ло­че­но­му дер­жал­нi йо­го шаб­лi, на пiс­то­ле­тi та кинд­жа­лi, затк­ну­то­му за че­рес, на зо­ло­тис­тiй кольчу­зi, кот­ру бу­ло вид­ко на пер­сах з-пiд ши­ро­ко­го кун­ту­ша. Не­ми­рич був рiв­ний ста­ном, ви­со­кий на зрiст, гар­ний з ли­ця, про­вор­ний, аж тро­хи то­роп­ле­ний.

    Данило Ви­говський, Пав­ло Те­те­ря й Ко­ва­левський при­вi­та­лись з Не­ми­ри­чем ду­же при­вiт­но. Iван Ви­говський зап­ро­сив гос­тя до гос­по­ди. Не­ми­рич ви­бiг по схо­дах на га­нок, по­цi­лу­вав­ся з ста­рим Ос­та­пом i ки­нув жарт не­на­че на льоту:

    - Ге! re­ve­ren­dis­si­me pa­ter*! (* Яс­но­вельмож­ний от­че! (Ла­тин.).) Си­ди­те тут на ган­ку та хлiб дур­но збав­ляєте. Ану­мо, з на­ми в стан до Ра­ко­чiя! До шаб­лi та до спи­са! - крик­нув Не­ми­рич до ста­ро­го Ви­говсько­го.

    - Еге-геї Моє вже ми­ну­ло. Нам тiльки й зос­та­лось, що на ган­ку грi­тись про­ти со­неч­ка, - ска­зав си­вий дiд i зас­мi­яв­ся су­хи­ми, тон­ки­ми, нi­би зiв'яли­ми ус­та­ми.

    - Просимо до гос­по­ди! до свiт­ли­цi! - про­сив ге­не­ральний пи­сар Не­ми­ри­ча.

    - Спасибi! На­вi­що йти до свiт­ли­цi, ко­ли й тут гар­но… Сi­дай­мо тут та по­ба­ла­каємо, бо я оце хап­ком при­бiг до Чи­ги­ри­на, ле­тiв день i нiч, - ска­зав Не­ми­рич i не сiв, а нi­би впав як пiд­ко­ше­ний на стiльчик.

    - Що ж там та­ке тра­пи­лось? Звiд­кiль яс­но­вельмож­ний ста­рос­та при­бiг до нас, так що й во­ро­нi твої вкри­лись пi­ною, як я оце ба­чу? - спи­тав Iван Ви­говський в Не­ми­ри­ча.

    - Просто з вен­герсько­го ста­ну на­вiс­но­го Ра­ко­чiя з-пiд Люб­лi­на, - ска­зав Не­ми­рич.

    - Чого ж ва­ша вельмож­нiсть там був? - спи­тав ста­рий Ос­тап.

    - Як чо­го? Я ж прис­тав до Ра­ко­чiя з па­ном Грондським та з польськи­ми па­на­ми ди­си­ден­та­ми, со­цi­нi­ана­ми. Нас ба­га­то пе­рей­шло до Ра­ко­чiя, i оце ми би­лись з ко­ро­лiвським вiй­ськом. Пров­чи­ли ми доб­ре ко­ро­ля Яна-Ка­зи­мi­ра! Ба­га­то па­нiв при­сяг­ло на вiр­нiсть Ра­ко­чiєвi, ба­га­то мiс­те­чок та мiст ми поз­да­ва­ли са­мо­хiть тран­сiльвансько­му кня­зе­вi, щоб пров­чи­ти ко­ро­ля Яся. Не­хай знає Ясь, як не­без­печ­но за­чi­па­ти шлях­ту. Хо­тiв вiн об­чик­ри­жи­ти на­шi пра­ва i ста­ти не­оме­жо­ва­ним мо­нар­хом, щоб ке­ру­ва­ти па­на­ми, як слу­га­ми. А ми йо­го са­мо­го виг­на­ли з Вар­ша­ви. Ра­ко­чiй вже в Вар­ша­вi з вiй­ськом.

    - Невже! - крик­ну­ли всi в один го­лос.

    - Вже! Але був вiн в Вар­ша­вi дов­генько, та оце йо­го вже ви­тис­ну­ли з Вар­ша­ви, бо Бог­да­но­вi спiльни­ки отi Ра­ко­чiєвi вiв­ча­рi та сви­но­па­си, не вар­тi доб­ро­го сло­ва.

    - Знаю, знаю! Во­ни вчи­лись во­юва­ти, пев­но, на за­пiч­ку або на пе­чi, отi вiв­ча­рi, во­ло­хи та венг­ри, а не на по­лi битв, - обiз­вав­ся Iван Ви­говський.

    - Вже чи так, чи iнак, а Ян-Ка­зи­мiр бу­де пам'ята­ти до но­вих вi­ни­кiв, як не­без­печ­но за­чi­па­ти шлях­ту. Шлях­та ще й пе­ред­нi­ше бу­ла по­од­да­ва­ла польськi мiс­та шве­дам i при­сяг­ла на пiд­данст­во Кар­ло­вi Гус­та­во­вi, щоб по­ка­за­ти Яно­вi-Ка­зи­мi­ро­вi, що шлях­та в Польщi дуж­ча за ко­ро­ля i зро­бить, що схо­че. То­дi Ян-Ка­зи­мiр му­сив тi­ка­ти в Сi­ле­зiю. А те­пер i ми з Ра­ко­чiєм да­ли йо­му пам'ятно­го, здо­ро­во при­бор­ка­ли йо­го, не­хай не ква­питься об­ти­на­ти на­шi пра­ва. Ко­роль хо­тiв при­бор­ка­ти шлях­ту, але шлях­та не по­ши­лась в дур­нi i при­бор­ка­ла ко­ро­ля.

    - То ва­ша ми­лiсть вку­пi з шве­да­ми би­лись з ко­ро­лем? - спи­тав Да­ни­ло Ви­говський.

    - Авжеж бив­ся! Ще б пак не би­тись, ко­ли Ян-Ка­зи­мiр на­мi­рив­ся об­тя­ти на­шi при­вi­леї i ста­ти мо­нар­хом над шлях­тою. Я пе­рей­шов був до шве­дiв, а по­тiм оце хо­див вку­пi з вiй­ськом Ра­ко­чiя на Вар­ша­ву. Нi­як не всид­жу вдо­ма, ко­ли яке ле­да­що за­че­пить шлях­ту, - ска­зав Не­ми­рич, - але те­пер, ко­ли ми ко­ро­ля вже доб­ре пров­чи­ли, я по­ки­нув Ра­ко­чiя i оце при­бiг прос­то з Ра­ко­чiєво­го ста­ну до гетьма­на. Оце за­раз поїду до гетьма­на…

    Немирич жва­во пiд­вiв­ся, не­на­че пiдс­ко­чив, i вже нас­то­ро­чив­ся бiг­ти по схо­дах.

    - Гетьман нi­ко­го те­пер не пус­кає до се­бе, вiн дав­но сла­бує. Тут тiльки що бу­ли пос­ли од шведсько­го ко­ро­ля та од Ра­ко­чiя. Гетьман ви­ря­див пос­лiв i лiг на лiж­ко, бо ду­же вто­мив­ся. Здається, вiн вже на ла­дан ди­ше. Та чо­го ж вам, вельмож­ний па­не, так прис­пi­ло до­кон­че ба­чи­тись з гетьма­ном? - ска­зав Iван Ви­говський.

    - Хочу опо­вiс­ти­ти йо­му щи­ру прав­ду про йо­го спiльни­ка Ра­ко­чiя i йо­го вiй­сько. Ра­ко­чiй не вар­тий доб­ро­го сло­ва, не вар­тий то­го, щоб з ним дер­жа­ти спiл. А вже йо­го вiй­сько, тi венг­ри та во­ло­хи, та уся­кi гре­ки, та уся­кi за­во­ло­ки, то не ли­ца­рi чес­нi, а прав­ди­вi роз­би­ша­ки. Не вар­тi во­ни, щоб ми дер­жа­ли з ни­ми спiл. Кра­ще йти в суп­ря­жи­чi з чор­та­ми, нiж з ни­ми. За­раз поїду до гетьма­на!

    Немирич, нер­во­вий на вда­чу, жва­вий, не­по­си­дю­чий та пал­кий, вже ки­нув­ся з ган­ку, щоб вско­чи­ти в рид­ван. Iван Ви­говський вдер­жав йо­го за ру­ку.

Пошук на сайті: