Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    - Панове ра­да! Дя­кую вам низько за гетьманський уряд, кот­рий ви ме­нi да­ли, пам'ята­ючи мо­го батька, але я ще мо­ло­дий i не­дос­вiднйй, i не ме­нi пiд­ня­ти й знес­ти на со­бi ва­гу гетьмансько­го уря­ду. Ви­би­рай­те со­бi за гетьма­на iн­шо­го, стар­шо­го i варт­нi­шо­го за ме­не. От вам бу­ла­ва й бун­чук!

    Юрiй пок­лав гетьманськi клей­но­ди на стiл, пок­ло­нив­ся i пi­шов в дiм. Пiс­ля Юрiя вий­шов Ви­говський, по­дя­ку­вав ко­за­кам за честь, зрiк­ся пи­сарсько­го уря­ду, пос­та­вив на стiл чор­нильни­цю i одiй­шов в дiм. Обоз­ний Но­сач пок­лав на стiл свiй пер­нач та пе­чат­ку, пок­ло­нив­ся i одiй­шов.

    Гетьманська бу­ла­ва ле­жа­ла на сто­лi се­ред дво­ру, i ба­га­то бу­ло та­ких, що хо­тi­ли її взя­ти, та не нас­мi­ли­лись без во­лi на­ро­ду.

    Тим ча­сом за во­рiтьми пiд­няв­ся шум, не­на­че там шу­мiв бiр або за­гу­ло мо­ре на вiт­рi. Пiд­няв­ся крик стов­пи­ща, кот­ро­го не пус­ти­ли в двiр, кот­ре до­га­да­лось, що во­ро­та за­чи­ни­ли зу­мис­не, щоб нi­ко­го не пус­ти­ти на ра­ду. Га­лас, шум все дуж­чав та дуж­чав. За во­рiтьми не­на­че зак­ле­ко­тi­ло мо­ре в час бу­рi мiж ске­ля­ми.

    - Бий во­ро­та! ла­май бар­ка­ни! - кри­ча­ли ко­за­ки за во­рiтьми. - Ви­сад­жуй во­ро­та! Нас не пус­ка­ють на ра­ду!

    Хлопи ки­ну­лись ви­сад­жу­ва­ти во­ро­та. Оса­ву­ли шви­денько за­веш­та­лись по­мiж ко­за­ка­ми i по­хап­цем пи­та­ли:

    - Кого хо­че­те виб­ра­ти со­бi за гетьма­на?

    - Хмельниченка! Не­хай Хмельни­чен­ко бе­ре бу­ла­ву! - крик­ну­ли ко­за­ки.

    Юрiй вий­шов з до­му i ска­зав, що йо­му тре­ба їха­ти до Києва i вчи­тись в ака­де­мiї.

    Тодi ви­хо­пив­ся який­сь сот­ник i гук­нув.

    - Нехай Хмельни­чен­ко дер­жить бун­чук та бу­ла­ву при со­бi, а ко­ман­ду­ва­ти вiй­ськом бу­де Ви­говський i на той час бу­де бра­ти бу­ла­ву й бун­чук з рук Хмельни­чен­ка.

    - Дайте ме­нi час по­ду­ма­ти, - обiз­вав­ся Ви­говський.

    Рада да­ла йо­му ча­су три днi.

    В се­ре­ду 27 серп­ня дов­би­шi знов вда­ри­ли на ра­ду. Знов зiб­ра­лась ра­да в гетьмансько­му дво­рi. Ра­да знов вик­ли­ка­ла Ви­говсько­го i про­си­ла йо­го взя­ти бу­ла­ву на той час, по­ки Юрiй скiн­чить на­уки i дiй­де до пов­но­го зрос­ту. Ви­говський все кла­няв­ся i зрi­кав­ся. Спус­тив­ши очi вниз, з по­кiр­ли­вим ви­дом, з сльоза­ми на очах вiн дя­ку­вав ра­дi за честь, од­ма­гав­ся i про­сив виб­ра­ти за гетьма­на ко­го здат­нi­шо­го.

    "Чи виг­раю, чи прог­раю? чи виг­раю, чи прог­раю?" - вер­тi­лось в йо­го го­ло­вi, не­на­че який­сь ма­ят­ник сту­кав i ви­би­вав в йо­го ду­шi цi сло­ва, сту­кав, не пе­рес­та­ючи, нас­тир­ли­во, упер­то, на­до­куч­ли­во, а сер­це в гру­дях сту­ко­тi­ло, ки­да­лось, не­на­че рва­лось, хо­тi­ло вир­ва­тись з гру­дей. Ви­говський ждав, що от-от нас­та­не од­на мить, ко­ли вiн або все прог­рає, або все виг­рає. Вiн усе кла­няв­ся та од­ма­гав­ся, го­во­рив ти­хо, спо­кiй­но, але по­чу­вав, що йо­го ру­ки й но­ги дри­жа­ли, не­на­че в про­пас­ни­цi, що йо­му за­би­ває дух, ду­шить у гру­дях. Йо­му зда­ва­ло­ся, що йде бит­ва кру­гом йо­го, що вiн сам у бит­вi десь на Жов­тих Во­дах або пiд Кор­су­нем, що нас­тає час, ко­ли бит­ва бу­де або виг­ра­на, або от-от бу­де прог­ра­на. Але як Ви­говський од­ма­гав­ся i кла­няв­ся, ко­за­ки ще бiльше про­си­ли йо­го взя­ти ча­со­во бу­ла­ву. Розд­ра­то­ва­нi упер­тiс­тю пи­са­ря, ко­за­ки по­ча­ди вже, по-ко­зацько­му зви­чаю, за­ки­да­ти на лай­ку. То­дi Ви­говський, нi­би зне­хо­тя, при­си­лу­ва­ний во­лею ра­ди, зго­див­ся взя­ти ча­со­во бу­ла­ву. Ра­да крик­ну­ла ра­дiс­но. Цей крик не­на­че воск­ре­сив Ви­говсько­го. Вiн весь зад­ри­жав на ра­до­щах.

    Тодi Ви­говський. ска­зав:

    - Як же ме­нi прий­деться пiд­пи­су­ва­тись, до­ки Хмельни­чен­ко бу­де вчи­тись в Києвi, до­ки вiн ста­не ста­нiв­ним чо­ло­вi­ком?

    Тодi з гур­ту ви­хо­пивсь який­сь при­хильник Ви­говсько­го i про­мо­вив:

    - Нехай пан Ви­говський пiд­пи­сується так: "Iван Ви­говський, гетьман на той час, вiй­ська За­по­розько­го", бо ко­ли в йо­го бу­дуть клей­но­ди, то прав­ди­вим гетьма­ном бу­де вiн.

    - Добре! Не­хай бу­де так! - гук­ну­ли ко­за­ки. Ви­говський взяв бу­ла­ву i ска­зав так:

    - Ця бу­ла­ва доб­ро­му на лас­ку, а зло­му на кар­нiсть; а ма­ни­ти в вiй­ську я нi­ко­го не бу­ду, ко­ли ви ме­не виб­ра­ли за гетьма­на. Вiй­сько За­по­розьке без стра­ху не мо­же бу­ти.

    На ра­дi в Чи­ги­ри­нi бу­ли не всi ко­зацькi пол­ков­ни­ки, i ця ра­да мог­ла зда­ва­тись нi­би не зов­сiм за­кон­ною. Ви­говсько­му хо­тi­лось та­ки, щоб уся стар­ши­на нас­та­но­ви­ла йо­го прав­ди­вим гетьма­ном. Вiн опо­вiс­тив зно­ву ра­ду у Кор­су­нi на 25 сен­тяб­ря. З'їха­лись усi пол­ков­ни­ки i сот­ни­ки, при­був i польський пос­ла­нець Ка­зи­мир Беньовський та Юрiй Не­ми­рич, ов­руцький ста­рос­та, шлях­тич пра­вос­лав­ної вi­ри. На цiй ра­дi виб­ра­ли й зат­вер­ди­ли Ви­говсько­го на гетьманст­вi.

    Взявши гетьманську бу­ла­ву, Ви­говський за­раз поїхав в Га­дяч i ви­ко­пав з зем­лi за­ко­па­ний гетьма­ном Бог­да­ном в Га­дяцько­му зам­ко­вi ве­ли­кий скарб, цi­лий мiльйон та­ля­рiв. Ви­говський вва­жав на цей скарб як на ко­зацький, скар­бо­вий, а не за влас­ний, Бог­да­нiв. Цей скарб Ви­говський за­ду­мав тра­ти­ти для своїх за­мi­рiв, щоб од­дi­ли­ти Ук­раїну од Моск­ви i од­да­ти в пiд­данст­во польсько­му ко­ро­ле­вi; ду­мав за Бог­да­но­вi та­ля­ри най­ня­ти ор­ду, най­ня­ти в свiй Чи­ги­ринський полк нiм­цiв i хо­дач­ко­вих шлях­ти­чiв для своєї осо­бис­тої обо­ро­ни.

    Виговський вер­нув­ся в Чи­ги­рин щас­ли­вий, ве­се­лий, вдо­во­ле­ний. Вiн пе­реб­рав­ся з своєї тiс­ної убо­гої ква­ти­ри в па­лац по­мер­ло­го гетьма­на, но­вий, гар­но уб­ра­ний, прос­тор­ний, вва­жа­ючи на па­лац як на скар­бо­ве доб­ро, як на па­лац гетьманський, ран­го­вий. Ви­со­ко пiд­няв­ши го­ло­ву, вiн гор­до по­ход­жав по прос­тор­них свiт­ли­цях, ус­те­ле­них перськи­ми ки­ли­ма­ми, об­вi­ша­них до­ро­гою збруєю, до­ро­ги­ми руш­ни­ця­ми, шаб­ля­ми, прик­ра­ше­них по­ли­ця­ми, на кот­рих лис­нi­ли срiб­нi та зо­ло­тi мис­ки, жба­ни, та­рiл­ки, куб­ки, пу­га­рi та чар­ки. Смi­ли­вi ду­ми за­во­ру­ши­лись в йо­го го­ло­вi, за­ми­го­тi­ли, як блис­кав­ки в тем­ну нiч. Власть, сла­ва, честь, зо­ло­то i срiб­ло, ба­гатст­во, блиск, iде­али по­лi­тич­нi, щас­тя Ук­раїни, прос­вiт­нiсть - все це на­тов­пом тов­пи­лось в йо­го го­ло­вi, змi­ша­лось в ду­мах, як зо­ло­то й срiб­ло, пе­ре­си­па­не пер­ла­ми, об­ли­те ог­нем блис­кав­ки. Ду­ми три­во­жи­ли гетьма­на, не да­ва­ли спо­кою, то шу­га­ли ор­ла­ми, то ли­ну­ли пташ­ка­ми, зас­лiп­лю­ва­ли йо­го, за­би­ва­ли па­мо­ро­ки.

    "Ой ду­ми мої, ду­ми, зо­ло­тi мрiї! аж те­пер ви справ­ди­тесь, як пиш­нi зо­ло­тi сни. Те­пер си­ла в моїх ру­ках! Те­пер я по­вер­ну на­зад ко­ле­со iс­то­рiї Ук­раїни! Не пу­щу я те­пер на Ук­раїну гру­бих при­чеп­ли­вих мос­ковських бо­яр, одiр­ву Ук­раїну од Моск­ви i од­дам в пiд­данст­во польсько­му ко­ро­ле­вi. Он­де мої iде­али! Он­де зра­зець для Ук­раїни! Он звiд­кiль поллється на ме­не сла­ва й зо­ло­то! Ко­роль щед­рий, вiн на­да­рує ме­не за цей вчи­нок зем­ля­ми, се­ла­ми, лi­са­ми, зо­ло­том i срiб­лом. Я пос­тав­лю умо­ву для Польщi, щоб Ук­раїна ста­ла ве­ли­ким кня­зiвст­вом… щоб за­без­пе­чи­ти мiц­нi­ше не­за­леж­нiсть од Польщi… Те­пер я пе­ре­ве­зу свою ми­лу Оле­сю в цей па­лац з чес­тю i сла­вою, вдо­во­лю її зо­ло­тi дав­нi мрiї, об­сип­лю зо­ло­том та пер­ла­ми. На­род не пi­де за мною… але в ме­не те­пер си­ла в та­ля­рах… Най­му ор­ду, най­му по­ля­кiв, заб'ю ба­ки хло­пам i прос­тим ко­за­кам i та­ки прис­та­ну до Польщi, до прос­вi­че­ної i вольної польської шлях­ти. За­ве­ду я то­дi на Ук­раїнi прос­вi­че­ну ко­зацьку шлях­ту, за­ве­ду шко­ли, унi­вер­си­те­ти, за­ве­ду прос­вiт­нiсть, ви­со­ко пiд­не­сеться моя рiд­на Ук­раїна, як ви­со­ко стоїть Євро­па. Ох ду­ми мої, ду­ми зо­ло­тi! Тре­ба на­пи­са­ти Оле­сi, не­хай їде до Чи­ги­ри­на! Не­хай їде з блис­ком, з чес­тю! Не­хай в'їжджає в Чи­ги­рин з ве­ли­ким поїздом!"

    Виговський за­раз пос­лав ко­за­ка-вер­хов­ця в Київ з лис­том до Оле­сi, в кот­ро­му опо­вiс­тив її, що ко­за­ки виб­ра­ли йо­го за гетьма­на, i ве­лiв їй при­бу­ти до Чи­ги­ри­на. Оле­ся аж нес­тя­ми­лась од ра­дос­тi. Во­на по­чу­ва­ла се­бе та­кою щас­ли­вою, що зра­зу поз­до­ров­ша­ла, i не­за­ба­ром щас­тя i ра­дiсть зак­ра­си­ли рум'янця­ми її ле­лiй­но-бi­лi що­ки. Дiс­тав­ши звiст­ку од гетьма­на, Оле­ся за­ба­жа­ла по­бу­ва­ти в кня­зя Лю­бецько­го та в па­нi Су­хо­дольської. Але во­на доб­ре зна­ла, що зу­сiм вте­ря­ла в них лас­ку пiс­ля то­го, як вий­шла за­мiж за Ви­говсько­га не пос­лу­хав­ши їх по­ра­ди. Оле­ся пос­ла­ла до їх тiт­ку Яки­ли­ну на роз­вiд­ки.

    Тiтка Яки­ли­на дру­го­го дня вран­цi по­бiг­ла до кня­зя Лю­бецько­го нi­би­то по дi­лу за свiй ху­тiр ко­ло Києва, кот­рий во­на од­да­ла в по­се­сiю Лю­бецько­му, i при цiй на­го­дi роз­ка­за­ла, що Ви­говський виб­ра­ний вже за гетьма­на, i Оле­ся те­пер вже гетьман­ша.

Пошук на сайті: