Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3761
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4447
    "Певно, во­ни тут жи­вуть, в цьому до­мi… Тре­ба роз­пи­та­ти Ка­те­ри­ну. Ка­те­ри­на цi­ка­ва, язик у неї гост­рий як брит­ва, во­на, пев­но, їх знає", - по­ду­мав Ви­говський, в'їжджа­ючи в под­вi­ря.

    Iван Ос­та­по­вич увiй­шов у ха­ту i зас­тав Ка­те­ри­ну в свiт­ли­цi. Во­на си­дi­ла ко­ло ма­ленько­го вiк­на на стiльцi i ши­ла со­роч­ку, пос­та­вив­ши но­ги на ма­ленький ни­зенький стiльчик, ви­роб­ле­ний в фор­мi яко­гось звi­ра, схо­жо­го на вед­ме­дя з плис­ко­ва­тою спи­ною. Яс­ний свiт сон­ця лив­ся на її круг­ло­ва­те ли­це, на ши­ро­ке чо­ло з гус­ти­ми бро­ва­ми. Поз­до­ров­кав­шись з не­вiст­кою, Iван Ос­та­по­вич сiв на ста­ро­дав­нiй ка­на­пi з ви­со­кою спин­кою, зас­те­ле­ною пiст­ря­вим ки­ли­мом. Ка­те­ри­на про­си­ла роз­ка­за­ти їй про обiд в ма­гiст­ра­тi. Ви­говський те­пер був ве­се­лий, го­во­рю­чий. Доб­ра чар­ка вен­герсько­го, ста­рий мед за обi­дом i со­няч­ний по­го­жий день роз­во­ру­ши­ли в йо­му при­род­же­ну ве­се­лiсть та охо­ту до ве­се­лої роз­мо­ви. Вiн роз­ка­зу­вав, до всього док­ла­дав жар­тiв та смi­ху. Цi­ка­ва Ка­те­ри­на слу­ха­ла йо­го, не­на­че чи­та­ла цi­ка­ве опо­вi­дан­ня.

    - Оце, Ка­те­ри­но, я вдру­ге вже стрiв отут, в Києвi, яки­хось па­нiй: од­на мо­ло­да, пов­ненька, бi­ла, як сьогод­нiш­нiй свi­жий снiг, а очi в неї блис­ку­чi й тем­нi; дру­га ба­га­то стар­ша за неї i ду­же схо­жа на неї. Вид­ко, що то її або ма­ти, або тiт­ка. Обид­вi во­ни за­ку­та­нi в бi­лi то­нi­сiнькi хуст­ки по­верх очiп­кiв чи ша­по­чок. Мо­лод­ша гар­на, приємна й бi­ля­ва, як бi­ла квiт­ка. Оце, вер­та­ючись з По­до­лу, я нес­по­дi­ва­но стрiв їх обох на ули­цi отут не­да­леч­ко, i мiй кiнь тро­хи прит­ру­сив їх снi­гом з-пiд ко­пи­тiв. Чи не знаєш ти, Ка­те­ри­но, хто во­ни та­кi? Чи шлях­тян­ки, чи ко­зач­ки? чи ук­раїнки бла­го­чес­ти­вої вi­ри, чи ка­то­лич­ки? Во­ни увiй­шли в хвiр­точ­ку ни­зенько­го дом­ка, об­сад­же­но­го то­по­ля­ми.

    - Ага-га! до­га­ду­юсь! Од­на з їх, стар­ша - то удо­ва Пав­ловська, сест­ра но­вог­рудсько­го каш­те­ля­на Стет­ке­ви­ча, а дру­га, бi­ла й пов­ненька, то не доч­ка її, а не­бо­га, доч­ка то­го ста­ро­го каш­те­ля­на.

    - Вони жи­вуть тут, в Києвi, зав­сi­ди чи тiльки бу­ва­ють наїздом?

    - Удова жи­ве тут зав­сi­ди в до­мi сво­го по­кiй­но­го чо­ло­вi­ка, шлях­ти­ча Пав­ловсько­го. Во­на має двi доч­ки. А Оле­на Стет­ке­ви­че­ва приїха­ла до неї з Но­вог­руд­ка в гос­тi i вже гос­тює в неї тиж­нiв зо три, ко­ли не бiльше. Во­на наїжджає в Київ до тiт­ки кiлька раз на рiк, i я знаю, зад­ля чо­го: пев­но, виг­ля­дає со­бi в Києвi гар­но­го же­ни­ха. Я їх обох знаю. Це мої доб­рi знай­омi. Я бу­ваю в їх в гос­тях, а во­ни в ме­не.

    - Невже! - аж крик­нув Ви­говський i ско­чив з мiс­ця так швид­ко, що ко­ро­тенька люлька ви­па­ла в йо­го з рук i з неї ви­си­пав­ся на пiд­ло­гу i по­пiл, i тлi­ючий тю­тюн.

    - Чого це ти ско­чив, на­че об­пе­че­ний? Пев­но, то­бi на очi на­вис­ла ота снi­го­ва Оле­на? - ска­за­ла Ка­те­ри­на i пок­ла­ла шит­тя на ко­лi­на, а са­ма вту­пи­ла в Ви­говсько­го свої не­ве­лич­кi тем­нi очi, ро­зум­нi, як у її батька, гетьма­на Бог­да­на.

    - То ти їх обох знаєш? - про­мо­вив Ви­говський, i йо­го очi не­на­че зас­мi­ялись до Ка­те­ри­ни, та­кi во­ни ста­ли ве­се­лi.

    - Авжеж, знаю. Як­би я не зна­ла, я б то­бi про їх i не го­во­ри­ла. Ка­за­ла ме­нi Пав­ловська, що по­кiй­ник Стет­ке­вич був чо­ло­вiк за­мож­ний, дов­го слу­жив на ко­рон­нiй польськiй служ­бi, але вiн не був ба­га­тир. За­те ж був гор­дий, як са­та­на! гор­дий i со­бою, гор­дий i рiд­нею, своєю доч­кою. Це ме­нi на вуш­ко роз­ка­за­ла Оле­си­на тiт­ка, йо­го рiд­на сест­ра. А я то­бi го­во­рю це все так са­мо на вуш­ко. Вiн мав рiд­ню мiж се­на­то­ра­ми, маг­на­та­ми, кня­зя­ми Со­ло­ми­рецьки­ми й Лю­бецьки­ми, Друцьки­ми, Чет­вер­тинськи­ми i пнув­ся й со­бi за знач­ною рiд­нею, бо сам був ро­ду се­на­торсько­го.

    - Чом же вiн не ви­дав своєї доч­ки за­мiж?

    - Певно, ждав же­ни­ха для своєї доч­ки яко­гось се­на­то­ра, а мо­же, й кня­зя. Се­на­то­ри й кня­зi не сва­та­ли її, бо бу­ли ви­со­кi зад­ля неї, а за ниж­чих її батько не да­вав, хоч її вже сва­та­ло зо два вiй­сько­вих чи шлях­ти­чiв, - ска­за­ла Ка­те­ри­на. - От i вий­шло для Оле­сi нi тпру, нi ну! А ста­рий був упер­тий, на­ду­тий, аж роз­ду­тий. Пнув­ся, мов жа­ба на ку­пи­нi, яка зби­рається квак­ну­ти з усiєї си­ли.

    Не встиг­ла Ка­те­ри­на до­ка­за­ти сво­го опо­вi­дан­ня, як по­пiд вiк­на­ми май­ну­ли двi жi­но­чi пос­та­тi. Во­ни прос­ту­ва­ли стеж­кою, про­топ­та­ною в снi­гу по­пiд са­мою стi­ною. Про­ти сон­ця на стрi­сi снiг по­чав роз­та­ва­ти. З на­вис­лої на стрi­сi льодо­вої бах­ро­ми во­да стi­ка­ла прос­то на стеж­ку. Обид­вi па­нiї по­вер­ну­ли з стеж­ки на снiг i заг­руз­ли тро­хи не по ко­лi­на. Во­ни обер­ну­лись до, вiк­на i вгля­дi­ли Ка­те­ри­ну. Ка­те­ри­на мах­ну­ла на їх ру­кою: за­ходьте, мов, сю­ди, до ме­не в гос­тi! Стар­ша па­нiя пiд­ве­ла очi вго­ру, кив­ну­ла го­ло­вою, не­на­че го­во­ри­ла: та до те­бе ж iде­мо, не ку­ди! Але крап­лi во­ди по­ли­лись їй на ли­це. Во­на втер­ла вид хус­точ­кою, вий­няв­ши її з ру­ка­ва. Iван Ос­та­по­вич чо­гось стри­во­жив­ся i нi­би тро­хи зля­кав­ся, вгля­дiв­ши в вiк­но мо­ло­ду бi­лу па­ня­ноч­ку з тiт­кою. Вiн вхо­пив з сто­ла люльку i по­чим­чи­ку­вав в да­ле­ку кiм­нат­ку.

    Незабаром увiй­шли в свiт­ли­цю Пав­ловська та Оле­ся, роз­дяг­ли­ся в са­мiй свiт­ли­цi i пок­ла­ли свої кун­ту­шi на стiльцях. Ка­те­ри­на поп­ро­си­ла їх сiс­ти на ка­нап­цi, а са­ма при­су­ну­ла дзиг­лик до ка­на­пи i сi­ла з шит­тям про­ти їх. По­ча­лась роз­мо­ва про вчо­раш­нi й сьогод­нiш­нi про­це­сiї та це­ре­мо­нiї. Ка­те­ри­на не втер­пi­ла i пох­ва­ли­лась, що й до їх приїхав з Чи­ги­ри­на пи­сар гетьма­на Бог­да­на, був на тих це­ре­мо­нi­ях i роз­ка­зав їй про все. Ка­те­ри­на роз­ка­за­ла все, що го­во­рив їй Ви­говський, так гар­но, що обид­вi па­нiї слу­ха­ли її з ве­ли­кою цi­ка­вiс­тю, їм обом хо­тi­лось по­ба­чи­ти то­го гетьмансько­го пи­са­ря i од йо­го по­чу­ти де­що цi­ка­ве i про Чи­ги­рин, i про гетьма­на.

    Виговський, увiй­шов­ши в не­ве­лич­ку кiм­нат­ку, при­че­пу­рив­ся пе­ред дзер­ка­лом, зак­ру­тив свої ву­си вго­ру, по-шля­хетськи, при­че­сав ко­рот­кi ку­че­рi i не­за­ба­ром вий­шов до гос­тей, щоб зблизька по­ди­ви­тись на ту бi­ля­ву Оле­сю. В ма­леньких две­рях свiт­ли­цi з'яви­лась йо­го здо­ро­ва, муж­ня фi­гу­ра. Вiн низько наг­нув го­ло­ву, щоб не черк­ну­тись ло­бом об од­вi­рок, пе­рес­ту­пив че­рез по­рiг i вип­рос­тав­ся на ввесь свiй ви­со­кий зрiст. Рiв­ний, як стрi­ла, ши­ро­кий в пле­чах, з тон­ким ста­ном, до кот­ро­го влип чер­во­ний жу­пан, з ви­со­ким чо­лом, над кот­рим хви­ля­ми на­вис­ли тем­но-ру­сi ко­рот­кi ку­че­рi, Ви­говський був гар­ний i в со­рок ро­кiв. Вiн од­ра­зу вра­зив мо­ло­ду Оле­сю своєю мужньою фi­гу­рою i де­лi­кат­ною кра­сою ма­то­во-бi­ло­го ли­ця. Оле­ся гля­ну­ла на йо­го, зир­ну­ла йо­му в вi­чi i по­чер­во­нi­ла, як ма­кiв­ка.

    Iван Ос­та­по­вич при­вi­тав­ся до обох па­нiй, сiв ос­то­ронь на ос­ло­нi з ви­со­кою спин­кою, нак­ри­то­му чер­во­ним сук­ном, i все при­див­ляв­ся до мо­ло­дої пан­ни. Оле­ся си­дi­ла кi­нець сто­ла. Во­на бу­ла в бла­кит­нiй шов­ко­вiй юб­цi, об­ши­тiй зо­ло­ти­ми пар­че­ви­ми узьки­ми по­зу­мен­та­ми. На но­гах не­на­че го­рi­ли чер­во­нi че­ре­вич­ки. Го­ло­ва бу­ла опо­ви­та дво­ма товс­ти­ми ру­си­ми ко­са­ми, зап­ле­те­ни­ми в дрi­буш­ки i опо­ви­ти­ми си­нi­ми кiс­ни­ка­ми та раз­ка­ми дрiб­них пер­лiв. На шиї лис­нi­ли три зо­ло­тi ду­ка­чi-чер­вiн­цi. Ста­ра Пав­ловська си­дi­ла з за­ку­та­ною в на­мiт­ку го­ло­вою; бi­ла на­мiт­ка об­ви­ва­ла шию й го­ло­ву, ко­рич­не­ва юб­ка бу­ла об­ля­мо­ва­на срiб­ною пар­че­вою стрiч­кою, а на шиї ви­сiв здо­ро­вий срiб­ний хрест, якi но­сять те­пер на­шi про­то­по­пи. На но­гах в неї бу­ли жов­тi сап'янцi, тро­хи зад­ри­па­нi на снi­гу.

    Iван Ос­та­по­вич на­ка­див пов­нi­сiньку свiт­лич­ку, так що на ди­му мож­на бу­ло по­вi­си­ти со­ки­ру, як ка­жуть в при­каз­цi. Ка­те­ри­на й Ви­говський роз­го­во­ри­лись з ста­рою Пав­ловською. Роз­пи­тав­шись у Ви­говсько­го про обiд у мит­ро­по­ли­та, про­вор­на Пав­ловська нес­по­дi­ва­но бовк­ну­ла, мов з кi­лоч­ка:

    - А ми, па­не пи­са­рю, ба­чи­ли вас вчо­ра!

    - Де ж ви ме­не ба­чи­ли? - спи­тав Ви­говський.

    - А ко­ло свя­тої Со­фiї, як ви йшли слiд­ком за вла­ди­кою поп­лiч з пос­лан­ця­ми. Ми з Оле­сею та­ки вас при­мi­ти­ли, хоч i не зна­ли, хто ви та­кий, - ска­за­ла Пав­ловська.

    Олеся по­чер­во­нi­ла, як ка­ли­на, i ско­са по­ди­ви­лась на тiт­ку, не­на­че го­во­ри­ла: ой тiт­ко! дер­жи-бо язик за зу­ба­ми!

    - Але то­дi на вас убiр був не та­кий гар­ний, як сьогод­нi, ко­ли ви ба­су­ва­ли ко­нем на ули­цi, i кiнь ваш за­ки­дав нас снi­гом з-пiд ко­пит.

    - Ми ос­ту­пи­лись аж пiд бар­кан та при­ту­ли­лись до бар­ка­на спи­на­ми. Пев­но, ми то­дi бу­ли смiш­нi. Ви не смi­ялись з нас? - обiз­ва­лась Оле­ся, обер­та­ючись до Ви­говсько­го.

    - Оце! чо­го ж пак я смi­яв­ся б з вас? Улич­ка узенька, то й не ди­во, що кiнь ки­дав снiг ко­пи­та­ми на всю ули­цю, - ска­зав Ви­говський ду­же ра­дий, що й Оле­ся йо­го зап­ри­мi­ти­ла на ко­нi в но­во­му ефек­то­во­му ко­зацько­му уб­ран­нi.

    - Чи ви, па­не пи­са­рю, са­мi при­бу­ли до Києва, чи, мо­же, й жiн­ка приїха­ла з ва­ми? Чи ви жо­на­тi? - знов спи­та­ла цi­ка­ва Пав­ловська.

Пошук на сайті: