Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    В са­мий день приїзду Ган­на Хмельницька си­дi­ла в своїх по­ко­ях, уб­ра­на по-праз­ни­ко­во­му. Ви­со­ка на зрiст i тро­хи ог­ряд­на, во­на й те­пер бу­ла гар­на з ли­ця. На нiй бу­ло до­ро­ге, але тем­не уб­ран­ня, тем­но-виш­не­вий, з зо­ло­ти­ми квiт­ка­ми, кун­туш, та шов­ко­ва бi­ла на­мiт­ка, пе­рет­ка­на срiб­ни­ми нит­ка­ми. На шиї на зо­ло­то­му лан­цюж­ку бли­щав зо­ло­тий чи­ма­лий хрест вi­зан­тiй­ської ку­че­ря­вої фор­ми, об­си­па­ний чи­ма­ли­ми брильянта­ми. Це був по­да­ру­нок по­кiй­но­го гетьма­на Бог­да­на. Ста­ра гетьман­ша жда­ла приїзду мо­ло­дої Ви­говської i за­ду­ма­лась се­ред ти­шi, кот­ра па­ну­ва­ла в здо­ро­во­му до­мi, нi­би зав­мер­шо­му пiс­ля смер­тi ста­ро­го гетьма­на. Ган­нi Хмельницькiй бу­ло не до впо­до­би, що Ви­говський ви­ма­гав од неї вчи­ни­ти та­ку честь для но­вої гетьман­шi, але во­на му­си­ла ко­ри­тись, му­си­ла зго­ди­тись.

    "Ох Бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! - ду­ма­ла Ган­на, си­дя­чи ко­ло сто­ла, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею. - Ми­ну­ла моя сла­ва, як крас­не лi­то, i те­пер я му­шу чи­ни­ти, що ме­нi за­га­дує но­вий гетьман. Ду­же вже ве­ли­ку честь хо­че вiн од­да­ти своїй жiн­цi-шлях­тян­цi. Як я при­бу­ла в Бог­да­нiв па­лац, ме­не нiх­то i не ду­мав стрi­ча­ти з яки­мись це­ре­мо­нi­ями, а те­пер я, та­ка са­ма гетьман­ша, як i Оле­ся, му­шу прис­лу­жу­ва­тись, я, гетьман­ша, кот­рої слу­хав сам Бог­дан, кот­ру зап­ро­шу­вав вiн обi­да­ти вку­пi з чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми… А ко­лись я ма­ла своїх гай­ду­кiв, своїх пан­нiв, дiс­та­ла од гетьма­на пра­во ви­да­ва­ти гетьманськi унi­вер­са­ли мо­нас­ти­рям!.. До ме­не пи­са­ла лис­ти польська ко­ро­ле­ва, ме­нi кла­ня­лись чу­жо­земськi пос­лан­цi… А те­пер… Ох, ми­ну­ла моя сла­ва, не­на­че лис­тям поп­ли­ла за во­дою".

    I ста­ра гетьман­ша пiд­ве­ла вго­ру свої пиш­нi ка­рi очi i зiтх­ну­ла важ­ко-важ­ко, аж її ши­ро­кi пле­чi та го­ло­ва, за­вер­че­на срiб­ляс­тою на­мiт­кою, пiд­ве­лась вго­ру.

    Дверi рип­ну­ли. Ввiй­шов Ви­говський, приб­ра­ний в но­вий чер­во­ний кун­туш, ввесь блис­ку­чий, ве­се­лий, пиш­ний. Вiн пок­ло­нив­ся Ган­нi i по­цi­лу­вав її в ру­ку.

    

    - Вже поїзд не­да­ле­ко од Чи­ги­ри­на. Про­шу вас, ма­мо, моя до­ро­га гетьман­шо, йдiть до свiт­ли­цi i будьте на­по­го­то­вi з хлi­бом та сiл­лю, та не за­будьте при­вi­та­ти мою Оле­сю щи­рою при­вiт­ною про­мо­вою. Там вже вас ждуть доч­ки Бог­да­но­вi: Ка­те­ри­на Ви­говська та Оле­на Не­чаєва. Ви станьте по­се­ред свiт­ли­цi, а Ка­те­ри­на й Оле­на не­хай ста­нуть ко­ло вас по обид­ва бо­ки, а Юрась не­хай ста­не по­бiч вас.

    - Добре! за­раз iду! - ска­за­ла Ган­на, ви­хо­дя­чи вку­пi з Ви­говським до па­ра­до­вої свiт­ли­цi, де си­дi­ли на дов­гiй ка­на­пi, зас­те­ле­нiй роз­кiш­ним перським ки­ли­мом, Ка­те­ри­на й Оле­на.

    Обидвi во­ни бу­ли уб­ра­нi в до­ро­гi уб­ран­ня. - На Ка­те­ри­нi був до­ро­гий пар­че­вий зе­ле­ний з дрiб­ни­ми зо­ло­ти­ми квiт­ка­ми кун­туш, об­ши­тий зо­ло­тим зуб­чу­тим по­зу­мен­том, та чер­во­на шов­ко­ва спiд­ни­ця, об­тяг­ну­та зо­ло­тою рiд­кою сiт­кою, не­на­че об­си­па­на зо­ло­тою ряс­кою; на шиї бли­щав пиш­ний до­ро­гий убiр з чо­тирьох раз­кiв дрiб­них чер­вiн­цiв, на кот­ро­му вни­зу ви­сi­ли зуб­час­тi при­чiп­ки, об­ля­мо­ва­нi кру­гом нi­би роз­тяг­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми крап­ля­ми. Оле­на Не­чаєва, бiльш бi­ля­ва, нiж Ка­те­ри­на, уб­ра­лась в яс­нi­шi убо­ри: на нiй був ок­са­ми­то­вий кун­туш де­лi­кат­но­го, яс­но-виш­не­во­го кольору i шов­ко­ва го­лу­ба спiд­ни­ця, об­тяг­ну­та срiб­ною сiт­кою. На шиї бi­лi­ло шiсть раз­кiв чи­ма­лих пер­лiв i один ра­зок до­бiр­них брильянтiв -по­да­ру­нок її батька гетьма­на Бог­да­на. Щоб пi­дiй­ти пiд но­во­мод­ний смак но­вої гетьман­шi, i Ка­те­ри­на, i Оле­на не за­вер­тi­ли го­лiв на­мiт­ка­ми, а на­дi­ли пар­че­вi зо­ло­тi ни­зенькi очiп­ки, з-пiд кот­рих спус­ка­лись хви­ля­ми на шию й на пле­чi дов­гi срiб­ляс­тi на­мiт­ки.

    - Та пок­лич­те Юра­ся! Не­хай вiн ста­не по­бiч вас, бо вiн, хоч i хло­пець, але все ж та­ки вiн син гетьма­на Бог­да­на, - ска­зав Ви­говський i вий­шов в двiр ви­ряд­жа­ти сот­ню ко­за­кiв, кот­ра пiд про­во­дом мо­ло­до­го сот­ни­ка Зо­ло­та­рен­ка, не­бо­жа Ган­ни Хмельницької, ма­ла вий­ти на­зуст­рiч поїздо­вi за Чи­ги­рин на київський шлях.

    Тим ча­сом две­рi в пер­шу свiт­ли­цю, де си­дi­ла Ган­на з доч­ка­ми Бог­да­на, не­на­че од­чи­нив ви­хор. В свiт­ли­цю вле­тiв Юрась, ху­денький, блi­ду­ва­тий хло­пець з гост­рим но­си­ком, з ка­ла­мут­ни­ми очи­ма, i на­ро­бив га­ла­су на всю свiт­ли­цю.

    - Мамо! що це та­ке? що тут дiється в па­ла­цi мо­го батька? - кри­чав Юрась.

    - А що ж тут дiється, си­ну? Ми зiб­ра­лись оце стрi­ча­ти но­ву гетьман­шу. Та й ти, Юра­сю, по­ви­нен стрi­ну­ти її отут в свiт­ли­цi, вку­пi з на­ми, - обiз­ва­лась до йо­го Ган­на Хмельницька.

    - Що це та­ке? Що во­ни тут ви­роб­ля­ють в моїй гос­по­дi? Що це тут вит­во­ряє Iван Ос­та­по­вич? - ре­пе­ту­вав Юрась на всю свiт­ли­цю.

    - А що ж вiн вит­во­ряє? - обiз­ва­лась Оле­на Не­чаєва. - Стрi­чає но­ву гетьман­шу, Оле­ну Бог­да­нiв­ну.

    - Олену, Оле­ну! На дiдька ме­нi зда­ла­ся та но­ва гетьман­ша! Ви знаєте, де те­пер мої ко­нi?

    - Нi, не знаємо. А де ж твої ко­нi? Пев­но, в ста­нi, - про­мо­ви­ла Ган­на Хмельницька, ос­мi­ха­ючись на ве­ре­ду­ван­ня сва­вiльно­го Юра­ся.

    - Еге! в ста­нi… в гар­нiй ста­нi! В хлi­вi! Он де те­пе­реч­ки мої ко­нi! А Ви­говсько­го ко­нi пос­та­ви­ли в батько­вiй ста­нi. Я не знаю, що й да­лi бу­де! - кри­чав Юрась. - Не­хай би Iван Ос­та­по­вич за­пер ме­не в хлiв, то ме­не б не бра­ла та­ка до­са­да, як за мої ко­нi.

    - Та не в хлi­вi-бо, а в по­вiт­цi твої ко­нi, - обiз­ва­лась Ган­на, - i по­вiт­ка доб­ра, не гiр­ша за ста­ню. Не­ве­ли­ка бi­да, як твої ко­нi пос­то­ять час в по­вiт­цi.

    - Невелика, не­ве­ли­ка! А ко­ли не­ве­ли­ка, то чом же гетьман не пос­та­вив в по­вiт­цi свої ко­нi, та мої? Хто тут гос­по­дар в до­мi? Вiн, чи я? Я - гос­по­дар! Я - гетьман! А вiн заб­рав со­бi на гетьманську бу­ла­ву i Су­бо­тiв, ви­ко­пав за­хо­ва­нi батьком в зем­лi гро­шi, цi­лий мiльйон та­ля­рiв, i заб­рав теж на бу­ла­ву. Це гар­но! Я - гетьман! Вiн ме­не ог­ра­бив! Заг­ра­бу­вав ве­ли­ку си­лу гро­шей мо­го батька. Ви­ко­пав за­ко­па­нi в зам­ку в Га­дя­чi моїм батьком гро­шi, цi­лий мiльйон та­ля­рiв! Це не жар­ти! це роз­бiй­ницт­во!

    - Та ти ж, си­ну, сам зрiк­ся гетьманської бу­ла­ви на який час, бо то­бi тре­ба їха­ти до Києва в ака­де­мiю та кiн­ча­ти на­уки, - ска­за­ла Ган­на.

    - Навiщо ме­нi їха­ти до Києва? Я й до­ма скiн­чу їх з моїми вчи­те­ля­ми. Я до Києва не поїду, по­ки мої ко­нi не пос­тав­лять в моїй ста­нi! - ре­пе­ту­вав Хмельницький, i в йо­го очах вже трем­тi­ли сльози, а йо­го ру­ки дри­жа­ли.

    Ганна Хмельницька схо­пи­лась з мiс­ця i ки­ну­лась до Юра­ся. Во­на за­ува­жи­ла, що вiн став ду­же розд­ра­то­ва­ний, i бо­ялась, щоб на йо­го не най­шла чор­на хво­ро­ба i не ки­ну­ла йо­го об зем­лю. Ган­на по­ча­ла йо­го вмов­ля­ти лас­ка­ви­ми сло­ва­ми i тро­хи зас­по­коїла, обi­цяв­ши, що йо­го ко­нi знов пос­тав­лять в ста­нi на ста­ро­му мiс­цi, як тiльки скiн­читься в'їзд гетьман­шi та роз'їдуться гос­тi. Юрась зас­по­коївся.

    - Сiдай же, си­ну, ко­ло нас та жди, бо й ти по­ви­нен стрi­ча­ти вку­пi з на­ми мо­ло­ду гетьман­шу, - ска­за­ла Ган­на i по­са­до­ви­ла Юра­ся по­руч з со­бою на ка­на­пi. Юрась вти­хо­ми­рив­ся; йо­го нер­во­ва сла­бiсть ми­ну­ла, i сльози од­ра­зу ви­сох­ли в очах. В ди­тя­чих лi­тах вiн сла­бу­вав на чор­ну хво­ро­бу; те­пер та сла­бiсть вже ми­ну­ла, але вiн був i те­пер нер­во­вим i ве­ред­ли­вим хлоп­цем.

    Катерина Ви­говська вий­шла з свiт­ли­цi, швид­ко вер­ну­лась i при­нес­ла свi­жий, тiльки що спе­че­ний хлiб. Во­на пок­ла­ла на здо­ро­во­му срiб­но­му блю­дi хлiб, а на хлi­бi звер­ху - дрi­бок со­лi.

    Незабаром всту­пив в свiт­ли­цю гетьман, ки­нув оком, чи все бу­ло га­разд, оки­нув оком стiльцi з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, об­би­тi чер­во­ним сап'яном, ос­ло­ни й круг­лi циг­ли­ки, об­тяг­ну­тi чер­во­ним сук­ном та шов­ком, оки­нув [оком] ки­ли­ми, розс­те­ле­нi по свiт­ли­цi, i про­мо­вив:

    - Господи спост­рi­чай! Дай, Бо­же, час доб­рий!

    Тим ча­сом в свiт­ли­цю вско­чив ко­зак-вiс­то­вець, кот­рий наг­ля­дав з вi­кон дзвi­ни­цi на по­ле, i про­мо­вив:

    - Ясновельможний гетьма­не! вже поїзд з'явив­ся на шля­ху за верс­тов п'ять-шiсть од Чи­ги­ри­на!

    - Час ме­нi виїзди­ти з ко­за­ка­ми на­зуст­рiч моїй гетьман­шi! Про­ща­вай­те тим ча­сом! - про­мо­вив гетьман до Ган­ни Хмельницької i про­жо­гом вис­ко­чив у двiр, де сто­яла сот­ня ко­за­кiв. Гетьман ви­ря­див сот­ни­ка з ко­за­ка­ми з дво­ру. За ко­за­ка­ми ру­шив ор­кестр, а за ни­ми на пиш­но­му ко­нi виїхав гетьман з де­кот­ри­ми пол­ков­ни­ка­ми. Сот­ня ко­за­кiв пос­ка­ка­ла в по­ле. Ор­кестр став на мос­ту за­раз за мiс­том. На мос­ту ждав своєї гетьман­шi й гетьман з стар­ши­ною.

Пошук на сайті: