"Ох Боже наш милостивий та милосердний! - думала Ганна, сидячи коло стола, пiдперши щоку долонею. - Минула моя слава, як красне лiто, i тепер я мушу чинити, що менi загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче вiн оддати своїй жiнцi-шляхтянцi. Як я прибула в Богданiв палац, мене нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями, а тепер я, така сама гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував вiн обiдати вкупi з чужоземськими посланцями… А колись я мала своїх гайдукiв, своїх паннiв, дiстала од гетьмана право видавати гетьманськi унiверсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi посланцi… А тепер… Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".
I стара гетьманша пiдвела вгору свої пишнi карi очi i зiтхнула важко-важко, аж її широкi плечi та голова, заверчена срiблястою намiткою, пiдвелась вгору.
Дверi рипнули. Ввiйшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Вiн поклонився Ганнi i поцiлував її в руку.
- Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдiть до свiтлицi i будьте напоготовi з хлiбом та сiллю, та не забудьте привiтати мою Олесю щирою привiтною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богдановi: Катерина Виговська та Олена Нечаєва. Ви станьте посеред свiтлицi, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побiч вас.
- Добре! зараз iду! - сказала Ганна, виходячи вкупi з Виговським до парадової свiтлицi, де сидiли на довгiй канапi, застеленiй розкiшним перським килимом, Катерина й Олена.
Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. - На Катеринi був дорогий парчевий зелений з дрiбними золотими квiтками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убiр з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв, на котрому внизу висiли зубчастi причiпки, облямованi кругом нiби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на нiй був оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору i шовкова голуба спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На шиї бiлiло шiсть разкiв чималих перлiв i один разок добiрних брильянтiв -подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак нової гетьманшi, i Катерина, i Олена не завертiли голiв намiтками, а надiли парчевi золотi низенькi очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi срiблястi намiтки.
- Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i хлопець, але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, - сказав Виговський i вийшов в двiр виряджати сотню козакiв, котра пiд проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустрiч поїздовi за Чигирин на київський шлях.
Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В свiтлицю влетiв Юрась, худенький, блiдуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив галасу на всю свiтлицю.
- Мамо! що це таке? що тут дiється в палацi мого батька? - кричав Юрась.
- А що ж тут дiється, сину? Ми зiбрались оце стрiчати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути її отут в свiтлицi, вкупi з нами, - обiзвалась до його Ганна Хмельницька.
- Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господi? Що це тут витворяє Iван Остапович? - репетував Юрась на всю свiтлицю.
- А що ж вiн витворяє? - обiзвалась Олена Нечаєва. - Стрiчає нову гетьманшу, Олену Богданiвну.
- Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої конi?
- Нi, не знаємо. А де ж твої конi? Певно, в станi, - промовила Ганна Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася.
- Еге! в станi… в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мої конi! А Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! - кричав Юрась. - Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то мене б не брала така досада, як за мої конi.
- Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi твої конi, - обiзвалась Ганна, - i повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як твої конi постоять час в повiтцi.
- Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повiтцi свої конi, та мої? Хто тут господар в домi? Вiн, чи я? Я - господар! Я - гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i Суботiв, викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон талярiв, i забрав теж на булаву. Це гарно! Я - гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в Гадячi моїм батьком грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!
- Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьманської булави на який час, бо тобi треба їхати до Києва в академiю та кiнчати науки, - сказала Ганна.
- Навiщо менi їхати до Києва? Я й дома скiнчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої конi не поставлять в моїй станi! - репетував Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.
Ганна Хмельницька схопилась з мiсця i кинулась до Юрася. Вона зауважила, що вiн став дуже роздратований, i боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами i трохи заспокоїла, обiцявши, що його конi знов поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'їзд гетьманшi та роз'їдуться гостi. Юрась заспокоївся.
- Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрiчати вкупi з нами молоду гетьманшу, - сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози одразу висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну хворобу; тепер та слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.
Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху - дрiбок солi.
Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:
- Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!
Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив:
- Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з'явився на шляху за верстов п'ять-шiсть од Чигирина!
- Час менi виїздити з козаками назустрiч моїй гетьманшi! Прощавайте тим часом! - промовив гетьман до Ганни Хмельницької i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав своєї гетьманшi й гетьман з старшиною.
Сторінка 32 з 67 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 > У кінець >>