Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3732
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4430
    Сила на­ро­ду зiб­ра­ла­ся ко­ло мос­ту й за­гетьманським дво­ром. Пiш­ла чут­ка, що мо­ло­да гетьман­ша - доч­ка кня­зя, що во­на їде з ве­ли­ким поїздом в зо­ло­тiй ка­ре­тi, а за нею їдуть усе кня­зi, шлях­ти­чi та польськi се­на­то­ри, кот­рi знов за­па­ну­ють на Ук­раїнi за но­во­го гетьма­на. Мiж прос­тим на­ро­дом роз­пов­сю­ди­лась чут­ка, що вку­пi з гетьман­шею наїдуть польськi па­ни i при­ве­зуть з со­бою в зо­ло­тiй ка­ре­тi якусь страш­ну вiдьму, а та вiдьма знов за­ве­де пан­щи­ну.

    Незабаром за гетьманським дво­ром заг­ра­ли му­зи­ки. Ган­на Хмельницька, Ка­те­ри­на й Оле­на ки­ну­лись до вi­кон. У двiр увiй­шов ор­кестр, i му­зи­ки гра­ли го­лос­но­го мар­ша. За му­зи­ка­ми їхав Да­ни­ло Ви­говський, а за ним ти­хо ко­ти­лась блис­ку­ча фран­цузька ка­ре­та, в кот­рiй си­дi­ла гетьман­ша, її не­вiст­ка Ма­ру­ся Стет­ке­ви­чiв­на i ма­ленька Прi­ся, доч­ка Яки­ли­ни Пав­ловської. На всiх ко­нях над го­ло­ва­ми, на кра­кiвських ви­со­ких хо­му­тах, ма­ня­чi­ли чер­во­нi по­яси i го­рi­ли, як жар, на сон­цi. За гетьман­ши­ною ка­ре­тою ко­ти­ли в двiр ба­га­тi й блис­ку­чi екi­па­жi, в кот­рих си­дi­ли Пав­ловська, По­да­рицька, Руд­ницька, Лговська, якась ро­дич­ка гетьма­на, Ви­говська, й iн­шi ба­га­тенькi шлях­тян­ки, гетьман­ши­нi знай­омi. Пав­ловська взя­ла з со­бою й свою гар­ну доч­ку Ма­рин­цю. Хрис­ти­на, Ма­ру­си­на доч­ка, кот­ру гетьман­ша лю­би­ла за її ве­се­лiсть та жва­вiсть, си­дi­ла в екi­па­жi з Пав­ли­ною Руд­ницькою. I пе­ред поїздом, i по­зад поїзда ска­ка­ли на ко­нях ко­за­ки, а по­зад усiх їха­ли на во­зах дво­ро­вi слу­ги гетьман­шi: кон­ди­тер, пив­ни­чий i кра­вець Ва­силькiвський, кот­рий зго­див­ся їха­ти до Чи­ги­ри­на за доб­рi гро­шi.

    Гетьман i Да­ни­ло Ви­говський ви­са­ди­ли Оле­сю з ка­ре­ти. Сам гетьман од­чи­нив две­рi в свiт­ли­цю i про­вiв її, взяв­ши пiд ру­ку. Гетьман­ша бу­ла уб­ра­на в роз­кiш­ну яс­но-го­лу­бу сук­ню, в ви­со­кий мiц­но нак­рох­ма­ле­ний бi­лий як снiг ко­мiр. На пле­чi во­на на­ки­ну­ла ма­ли­но­вий кун­туш. Мо­ло­да гетьман­ша i справ­дi всту­пи­ла в гос­по­ду Ви­говсько­го, нi­би яка ко­ро­ле­ва. Ко­зацькiй стар­ши­нi ця пиш­но­та не спо­до­ба­ла­ся. Пол­ков­ни­ки пе­рег­ля­да­лись по­мiж се­бе й ос­мi­ха­лись з-пiд усiв. Усi ро­дич­ки i гетьман­ши­нi знай­омi так са­мо бу­ли ба­га­то уб­ра­нi то в пиш­нi жу­па­ни та кун­ту­шi, то в фран­цузькi сук­нi. Уся свiт­ли­ця спов­ни­лась гiстьми.

    Ганна Хмельницька вис­ту­пи­ла на­зуст­рiч гетьман­шi i по­да­ла їй хлiб та сiль. Гетьман­ша взя­ла хлiб i не по­цi­лу­ва­ла йо­го.

    - Поцiлуй же, гетьман­шо, хлiб, бо в нас та­кий зви­чай, - ти­хо про­мо­ви­ла Хмельницька до Оле­сi.

    - От i ви­ба­чай­те ме­нi, бо я не зна­ла про цей зви­чай, - ти­хо обiз­ва­лась Оле­ся, - в шлях­ти­чiв не­ма цього зви­чаю.

    - А ми, по на­шо­му ста­ро­му зви­чаю, стрi­чаємо те­бе з хлi­бом-сiл­лю. Пош­ли то­бi. Бо­же, на но­во­му мiс­цi щас­тя та вiк дов­гий, щоб ти бу­ла здо­ро­ва, як во­да, ба­га­та, як зем­ля, i дов­го проц­вi­та­ла, як квiт­ка. Дай, Бо­же, щоб ви з Iва­ном Ос­та­по­ви­чем па­ну­ва­ли дов­го, жи­ли в щас­тi та в доб­рi i дiж­да­ли ону­кiв та прав­ну­кiв та ще гетьма­ну­ва­ли, по­ки й ва­шо­го вi­ку!

    - Спасибi! спа­си­бi! - про­мо­ви­ла Оле­ся. Ка­те­ри­на прис­ту­пи­ла до Оле­сi, взя­ла з її рук хлiб та сiль, пок­ла­ла на до­ро­го­му блю­дi i пос­та­ви­ла блю­до на стiл. Ган­на Хмельнi­iцька по­ча­ла вi­та­тись з мо­ло­дою гетьман­шею: во­на пок­ла­ла обид­вi ру­ки на Оле­си­нi пле­чi i по­цi­лу­ва­лась з нею три­чi, по­тiм во­ни обид­вi, в знак обо­пiльної по­ва­ги, як обид­вi гетьман­шi, по­цi­лу­ва­ли од­на дру­гу в пле­че. При­вi­тав­шись з ста­рою гетьман­шею, Оле­ся Ви­говська при­вi­та­лась з Бог­да­но­ви­ми доч­ка­ми так са­мо, як i з Ган­ною.

    - А це Юрась, мен­ший син по­кiй­но­го гетьма­на, - ска­за­ла Ган­на.

    - Не Юрась-бо, ма­мо, а Юрiй! - обiз­вав­ся на­суп­ле­ний Юрась.

    Олеся ос­мiх­ну­лась i три­чi по­цi­лу­ва­ла Юра­ся.

    - Я з Ка­те­ри­ною Ви­говською дав­ненько вже знай­ома: ми поз­най­оми­ли­ся в Києвi i та­ки час­тенько бу­ва­ли од­на в дру­гої в гос­тях. А от те­пер ми вже й рiд­ня, - ска­за­ла Оле­ся, обер­та­ючись до Ка­те­ри­ни.

    - О, я цьому ду­же ра­да! Нам бу­де не скуч­но в Чи­ги­ри­нi, бу­де ме­нi з ким i по­го­во­ри­ти, i роз­ва­жи­ти се­бе, - обiз­ва­лась ве­се­ла й го­во­рю­ча Ка­те­ри­на.

    Гетьман по­чав ре­ко­мен­ду­ва­ти Ган­нi Хмельницькiй Оле­си­них ро­ди­чок. Ган­на при­вi­та­лась з ни­ми ду­же при­вiт­но i щи­ро.

    - Прошу i те­бе, гетьман­шо, i всiх твоїх гос­тей сi­да­ти в на­шiй гос­по­дi! - про­си­ла Ган­на Хмельницька.

    Молода гетьман­ша сi­ла на ту­рецькiй со­фi на пер­шо­му мiс­цi. Ро­дич­ки по­сi­да­ли по­руч з нею. Ви­говський поп­ро­сив ко­зацьку стар­ши­ну сi­да­ти. Пол­ков­ни­ки й сот­ни­ки по­сi­да­ли на стiльцях та на дов­гих ос­ло­нах про­ти гетьман­шi. За ко­зацькою стар­ши­ною слiд­ком на­тов­пи­лось в по­кої чи­ма­ло уса­ко­го па­ро­ду, мi­щан та прос­тих ко­за­кiв. До­маш­ня прис­лу­га заг­ля­да­ла в две­рi. Усi чу­ду­ва­лись з не­ви­да­них убо­рiв но­вої гетььман­шi. I ко­за­кам, i мi­ща­нам не спо­до­бав­ся пиш­ний приїзд гетьман­шi та її ро­ди­чок в до­ро­гих блис­ку­чих екi­па­жах; не спо­до­ба­лись i кра­кiвськi хо­му­ти з при­чеп­ле­ни­ми на них чер­во­ни­ми ши­ро­ки­ми по­яса­ми. Вся ця роз­кiш­на обс­та­ва приїзду но­вої гетьман­шi бу­ла схо­жа на обс­та­ву поїздiв ук­раїнських ка­то­лицьких па­нiв та польських дi­ди­чiв, кот­рих ко­за­ки тiльки що виг­на­ли з Ук­раїни.

    - 3 мо­ло­дою гетьман­шею наїха­ла шлях­та про­вос­лав­на. Чо­го лоб­ро­го, слiд­ком за цiєю шлях­тою наїде до гетьма­на в Чи­ги­рин i польська шлях­та, - го­мо­нi­ли ко­за­ки й хло­пи, ог­ля­да­ючи з усiх бо­кiв блис­ку­чi екi­па­жi, кра­кiвськi хо­му­ти та до­ро­го­гу блис­ку­чу уп­ряж на ко­нях.

    Гетьман зве­лiв сот­ни­ко­вi Зо­ло­та­рен­ко­вi за­чи­ни­ти две­рi i вип­ро­ва­ди­ти з свiт­ли­цi зай­вий на­товп мi­щан та ко­за­кiв.

    Як же то­бi, па­нi, по­ка­зав­ся наш Чи­ги­рин? Здається, ти оце впер­ше в Чи­ги­ри­нi? - спи­та­ла Хмельницька в гетьман­щi.

    - Пiсля Києва вiн ме­нi здається ду­же прос­тим. Ме­нi не спо­до­ба­лось, що в Чи­ги­ри­нi ду­же ба­га­то вiй­ська, ду­же ба­га­то ко­за­кiв. На яку ули­цю не по­вер­ни, скрiзь ко­за­ки та ко­за­ки, не­ена­че я опи­ни­лась десь в вiй­сько­во­му та­бо­рi, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    - Бо Чи­ги­рин - вiй­сько­ве ко­зацьке мiс­то. А ти, гетьман­шо, пев­но, не лю­биш ко­за­кiв? - спи­та­ла в Оле­сi Оле­на Не­чаєва.

    - Нi, не те, що не люб­лю… але де ба­га­то вiй­ська, там жи­ти не­доб­ре, нес­по­кiй­но: скрiзь бряз­ка­ють шаб­лi та грим­лять ли­тав­ри, як у Києвi ко­ло свя­тої Со­фiї, де те­пер осе­ли­лись мос­ковськi стрiльцi. Я, бач­те, шля­хетсько­го ро­ду i та­ки до ко­за­кiв не звик­ла, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Нiчого те, нi­чо­го! - обiз­вав­ся гетьман Ви­говський. - По­жи­веш в Чи­ги­ри­нi, то звик­неш. А от вес­ною, як по­теп­лi­шає над­во­рi, пе­реїде­мо на жит­тя в Су­бо­тiв, в па­лац гетьма­на Бог­да­на, прос­тор­ний та свiт­лий. А там са­ди, як рай, там па­сi­ки в сад­ках, ку­ди не по­вер­нись. Там то­бi бу­де спо­кiй­но жи­ти: я знаю, що ти лю­биш спо­кiй та ти­шу.

    - От там так гар­но, як в раю! Я до те­бе, гетьман­шо, бу­ду час­тенько на­вi­ду­ва­тись в Су­бо­тiв, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на.

    - Навiдуйся, сер­це Ка­те­ри­но, до ме­не i в Чи­ги­ри­нi, бо в но­во­му мiс­цi, мiж но­ви­ми зад­ля ме­не людьми, я бу­ду нi­би на да­ле­кiй чу­жи­нi, - ска­за­ла Оле­ся до своєї давньої знай­омої Ка­те­ри­ни, кот­ру во­на лю­би­ла за її ве­се­лу вда­чу i за при­род­же­ну роз­мов­нiсть.

    Тим ча­сом роз­мо­ва мiж ста­рою i мо­ло­дою гетьман­шею якось не йшла. Бу­ло зра­зу знать, що во­ни од­на дру­гiй не при­па­ли до впо­до­би. Ко­зацька стар­ши­на го­мо­нi­ла по­мiж со­бою сти­ха, пог­ля­да­ючи ско­са на но­ву гетьман­шу. Ро­дич­ки Оле­си­нi мов­ча­ли i розг­ля­да­ли свiт­ли­цю та обс­та­ву. Од­на Ка­те­ри­на про­ва­ди­ла роз­мо­ву з Оле­сею, як дав­ня знай­ома. В свiт­ли­цi по­ча­ло сти­ха­ти; вид­ко бу­ло, що гос­тi бу­ли при­том­ле­нi пiс­ля да­ле­кої до­ро­ги. Мо­ло­да i про­вор­на Хрис­ти­на, Оле­си­на не­бо­га, без со­ро­му каз­ка, по­зiх­ну­ла, а по­тiм вста­ла з стiльця, по­тяг­ла аа ру­ку з со­бою Ма­рин­цю, i во­ни вдвох пiш­ли кру­гом свiт­ли­цi, ог­ля­да­ючи хи­мер­но посп­лi­ту­ва­нi ма­люн­ки на стi­нах та до­ро­гу зброю, що бу­ла по­роз­вi­шу­ва­на по кут­ках. Ве­се­ла Хрис­ти­на, не зва­жа­ючи на по­важ­ну стар­ши­ну, по­ча­ла бi­га­ти i на­вiть пус­ту­ва­ти. Ма­ру­ся Стет­ке­ви­че­ва спро­бу­ва­ла спи­ня­ти свою доч­ку, але Хрис­ти­на про неї й ву­хом не ве­ла i пiд­би­ва­ла на пус­то­щi й Ма­рин­ку; здiй­ма­ла з стiн руш­ни­цi та шаб­лi i по­да­ва­ла Ма­рин­цi, кот­ра не зна­ла, що ро­би­ти з ти­ми руш­ни­ця­ми та шаб­ля­ми, i вер­тi­ла їх у ру­ках. Гетьман­ша на­си­лу впи­ни­ла Хрис­ти­ну i зве­лi­ла пан­нам не за­чi­па­ти то­го, що до їх не на­ле­житься. Хрис­ти­на на­ду­лась i сi­ла. Ма­рин­ка сi­ла по­руч з нею, i во­ни по­ча­ли ти­хо ба­ла­ка­ти про мо­ло­дих сот­ни­кiв, кот­рi си­дi­ли про­ти їх.

Пошук на сайті: