Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3725
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4423
    Тим ча­сом вiс­то­вець дав зна­ти, що їде пос­ла­нець од ко­ро­ля - Беньовський, кот­ро­го гетьман спо­дi­вав­ся до се­бе на днях. Гетьман вис­лав йо­му на­зуст­рiч двох пол­ков­ни­кiв, а сам з стар­ши­ною вий­шов на га­нок i ждав йо­го. Приїхав не­за­ба­ром i Беньовський з дво­ма па­на­ми. Ви­говський щи­ро при­вi­тав­ся з ним i зап­ро­сив до свiт­ли­цi. Не­за­ба­ром в свiт­ли­цю всту­пив Ка­зи­мир Беньовський, дав­нiй при­ятель гетьма­на Ви­говсько­го, те­пер пос­ла­нець з Вар­ша­ви у польсько­го ко­ро­ля. Вiн ввiй­шов в свiт­ли­цю ти­хою, по­важ­ною хо­дою, i Ви­говський знов при­вi­тав­ся з ним, об­няв­ся навх­рест i три­чi по­цi­лу­вав­ся. З цього га­ря­чо­го i ра­дiс­но­го при­вi­тан­ня мож­на бу­ло за­ува­жи­ти, що гетьман i пан Беньовський вже дав­ненько, ще за жи­вот­тя гетьма­на Бог­да­на, бу­ли в ве­ли­ко­му при­ятельствi. Не по­таїлось це їх, оче­ви­дяч­ки, давнє при­ятельство i од ко­зацької стар­ши­ни, i од Оле­сi.

    Виговський взяв за ру­ку Беньовсько­го i по­вiв до Оле­сi:

    - Моя до­ро­га гетьман­шо! Це яс­но­вельмож­ний пан Ка­зи­мир Беньовський, во­линський каш­те­лян i пос­ла­нець од йо­го ми­лос­тi най­яс­нi­шо­го ко­ро­ля. При­був­ши цим ча­сом до Чи­ги­ри­на, йо­го яс­но­вельмож­нiсть хо­че поз­до­ро­ви­ти те­бе, гетьман­шо.

    Гетьманша вста­ла i ра­до при­вi­та­лась з Беньовським. Беньовський на­вист­рiч­ки по­чав го­во­ри­ти їй крас­но­мов­ну про­мо­ву. Вiн всла­вив­ся своїми про­мо­ва­ми i в Польщi, i на Ук­раїнi, зад­ля то­го ко­роль час­то ви­би­рав йо­го за пос­лан­ця на Ук­раїну, ко­ли тре­ба бу­ло об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми при­хи­ли­ти ко­зацьку стар­ши­ну до польських iн­те­ре­сiв i, са­мо по со­бi, пiд­ду­ри­ти її крас­но­мов­ни­ми обi­цян­ка­ми. Беньовський став се­ред свiт­ли­цi про­ти гетьман­шi, щоб ска­за­ти свою при­вi­тальну про­мо­ву. По ста­ро­давньому зви­чаю ора­то­рiв вiн по­чи­нав свої про­мо­ви або од Ада­ма й Ноя, або од са­мо­го Бо­га, що в на­шi ча­си ви­хо­дить трош­ки смiш­но.

    - Найвищий ро­зум, кот­ро­го ми на­рi­каємо Бо­гом, най­ви­ща сут­но­та, цар над не­бом i зем­лею, ко­лись сот­во­рив пер­шо­го чо­ло­вi­ка Ада­ма i пер­шу жiн­ку Єву, - так по­чав Беньовський свою про­мо­ву. - Най­ви­ща сут­но­та увiв пер­шо­го чо­ло­вi­ка i йо­го суп­руж­ни­цю в пиш­ний рай, зу­мис­не для цiєї пер­шої па­ри за­сад­же­ний. Ви, яс­но­вельмож­на гетьман­шо, з яс­но­вельмож­ним гетьма­ном те­пер в Чи­ги­ри­нi та в Су-бо­то­вi, як Адам i Єва бу­ли в раю. Вi­таю ж вас, яс­на па­нi з ве­ли­ко­го ро­ду, i ба­жаю вам щас­тя-до­лi в цьому но­во­му раю на пиш­нiй Ук­раїнi, поз­до­ров­ляю вас з ва­шим ви­со­ким ти­ту­лом, з ти­ту­лом нi­би ко­ро­ле­ви на Ук­раїнi по ва­шо­му ста­но­ви­щу в ук­раїнсько­му сус­пiльствi.

    Беньовський по­цi­лу­вав гетьман­шу в ру­ку, во­на по­цi­лу­ва­ла йо­го в пле­че.

    - Прошу ж вас, яс­но­вельмож­ний па­не, сi­да­ти. Будьте на­шим приємним гос­тем. Я ба­жаю час­то вас ба­чи­ти в Чи­ги­ри­нi i в нас в гос­тях, хоч ви й да­ле­ченько-та­ки од нас жи­ве­те, - ска­за­ла гетьман­ша.

    Беньовський сiв про­ти гетьман­шi ко­ло сто­ла.

    - Ох, не близький свiт! Я те­пер про­бу­ваю в своїй маєтнос­тi на По­дiл­лi, ко­ло Ба­ра, але бi­лiєш то­го, що жи­ву в Вар­ша­вi або на Во­ли­нi.

    - Прибувайте до нас час­тi­ше, бу­де­те опо­вi­да­ти ме­нi про Вар­ша­ву, про двiр, про двiрськi зви­чаї, про двiрське жит­тя: бу­де що ме­нi пос­лу­ха­ти, бо я, приз­на­юся, ду­же цi­ка­ва зна­ти; як жи­вуть лю­ди, ви­щi за нас i прос­вiт­нi­шi.

    - Спасибi вам, яс­но­вельмож­на гетьман­шо, за честь! Спа­си­бi!

    - Тут, в Чи­ги­ри­нi, в па­ла­цi гетьма­на Бог­да­на, все ду­же по-ста­рос­вiтсько­му: на стi­нах, за об­ра­за­ми, ви­ши­ва­нi руш­ни­ки, на сте­лi по­на­мальову­ва­нi ян­го­ли та уся­кi ма­люн­ки, не­на­че в церк­вi. Це ме­нi не по­до­бається.

    - Чому ж? Ян­го­ли нi­ко­му не шко­дять, - Обiз­ва­лась ста­ра гетьман­ша Ган­на.

    - Воно так, але церк­ва церк­вою, а па­лац па­ла­цом, - ска­за­ла Оле­ся. - От у па­ла­цi мо­го по­кiй­но­го па­нот­ця, i в кня­зя Со­ло­ми­рецько­го, i в кня­зя Лю­бецько­го то все вже по-чу­жо­земсько­му: на сте­лi скрiзь по­на­мальову­ва­нi аму­ри та ве­не­ри, як в Лув­рi або в Вар­ша­вi в па­ла­цi ко­ро­ля.

    - Нiчого те, яс­но­вельмож­на гетьман­шо, нi­чо­го те! По­жи­ве­те, то й ви пос­та­ви­те па­лац, а вар­шавськi май­ст­ри по­на­мальову­ють вам та­ких аму­рiв та ку­пi­до­нiв, що аж гар­но бу­де по­ди­ви­тись: са­ма лю­бов так i про­си­ти­меться в сер­це з сте­лi та стiн. А лу­ка­вi ку­пi­до­ни бу­дуть з сте­лi пальчи­ком ки­ва­ти на ва­ших кра­сунь: сте­ре­жiться, мов­ляв, кра­су­нi, бо мої стрi­ли не жар­ти! Ой сте­ре­жiться! бо й чи­ги­ринськi ко­за­ки не вiльнi од стрiл Ку­пi­до­на: по­бiд­жу­ють во­ни й ко­за­кiв.

    Беньовський обер­нув­ся до дам та пан­нiв i по­ки­вав на них пальцем. Да­ми ус­мiх­ну­лись.

    - Ой ви вже на­го­во­ри­те! Вид­но, що ви вар­шав'як, - обiз­ва­лась смi­ли­ва й про­вор­на Пав­ловська.

    Дверi од­чи­ни­лись, i в свiт­ли­цю всту­пив шлях­тич, київський пiд­ко­мо­рiй Юрiй Не­ми­рич з кiлько­ма про­вос­лав­ни­ми дi­ди­ча­ми-па­на­ми, кот­рi, по во­лi чи по не­во­лi, бу­ли при­хильнi до ко­за­кiв ще за гетьма­на Бог­да­на i пiш­ли на­вiть в ко­за­ки до йо­го на служ­бу, хоч i гнi­ва­лись на йо­го за те, що че­рез йо­го хло­пи од­би­лись од пан­щи­ни. До­вi­дав­шись, що мо­ло­дої гетьман­шi ждуть в Чи­ги­ри­нi, Не­ми­рич заз­да­ле­гiдь при­був до Чи­ги­ри­на, щоб поз­до­ро­ви­ти мо­ло­ду гетьман­шу-шлях­тян­ку. Ви­со­кий та рiв­ний ста­ном, з ро­зум­ни­ми очи­ма, по­важ­ний на хо­дi, слав­ний ора­тор то­го ча­су та вче­ний чо­ло­вiк, Юрiй Не­ми­рич всту­пив в свiт­ли­цю ти­хо й по­важ­но, не­на­че всту­пав в се­нат. Йо­го час­то шлях­та ви­би­ра­ла за пос­лан­ця в вар­шавський сейм, i вiн го­во­рив в сей­мi та се­на­тi ду­же крас­но­мов­нi й ро­зум­нi про­мо­ви ла­тинською мо­вою. Не­ми­рич був уб­ра­ний в фран­цузьке уб­ран­ня XVII вi­ку, в чор­ний каф­тан, в че­ре­ви­ки й пан­чо­хи. Кру­гом шиї бi­лiв ви­со­кий цуп­кий ко­мiр, але по­верх цього уб­ран­ня Не­ми­рич на­ки­нув на пле­чi ко­зацький тем­но-зе­ле­ний ок­са­ми­то­вий кун­туш.

    - Моя до­ро­га гетьман­шо! Це Юрiй Не­ми­рич, дi­дич, ов­руцький ста­рос­та i київський пiд­ко­мо­рiй; це мiй до­ро­гий знай­омий, - про­мо­вив Ви­говський до своєї жiн­ки.

    Олеся вста­ла. Не­ми­рич поз­до­ро­вив її ко­ро­теньким при­вi­тан­ням, мi­ша­ючи ста­рос­вiтську книж­ну мо­ву з жи­вою ук­раїнською мо­вою. Юрiй Не­ми­рич по­цi­лу­вав Оле­сю в ру­ку. Во­на поп­ро­си­ла йо­го сiс­ти. Не­ми­рич при­вi­тав­ся i з ста­рою гетьман­шею. Вiн бу­вав в ос­тан­нi ча­си i в гетьма­на Бог­да­на, в йо­го па­ла­цi, по­ми­рив­шись з но­вим ко­зацьким сус­пiльським ук­ла­дом жит­тя на Ук­раїнi. Не­ми­рич при­вi­тав­ся i до Беньовсько­го, як до давнього знай­омо­го.

    - Який я ра­дий, що ми тут стрi­ли­ся, не­на­че змо­ви­лись, - ска­зав Беньовський до Не­ми­ри­ча. - Як ми дав­но ба­чи­лись! як дав­но!

    - Нема де прав­ди дi­ти, та­ки дав­ненько, - обiз­вав­ся Не­ми­рич.

    - Я дав­но чу­ла про вас, ша­нов­ний па­не, од сво­го дядька й опi­ку­на Хрис­то­фо­ра Стет­ке­ви­ча. Вiн ду­же хва­лив вас, як вче­но­го чо­ло­вi­ка i слав­но­го ора­то­ра. Вiн кальвi­нiст, як i ви.

    - О нi, яс­но­вельмож­на! Я був ко­лись за­мо­ло­ду со­цi­нi­аном, але по­вер­нув­ся до вi­ри сво­го на­ро­ду, - ска­зав Юрiй Не­ми­рич. - Я вже дав­но став знов пра­вос­лав­ний.

    - Ви бу­ва­ли в чу­жих кра­ях? У Фран­цiї, в Па­ри­жi?- спи­та­ла в йо­го гетьман­ша.

    - Бiльш то­го, яс­но­вельмож­на, що в Гол­лан­дiї. При­див­ляв­ся до чу­жо­земсько­го жит­тя, до шко­ли, до на­уки, щоб се­бе тро­хи прос­вi­ти­ти, бо i в на­ших, i в польських шко­лах ще не­ма прав­ди­вої свiтської на­уки, яка вже те­пер сут­нiє по чу­жо­земських кра­ях. Я ба­жав [би] по­за­во­ди­ти та­кi шко­ли i в нас на Ук­раїнi за­мiсть ду­хов­них цер­ков­них шкiл. Я вер­нув­ся до вi­ри своїх пред­кiв, прис­тав, як i ба­га­то на­ших пра­вос­лав­них дво­рян-дi­ди­чiв, до по­кiй­но­го гетьма­на Бог­да­на, бо хоч ко­за­ки знес­ли пе­ре­го­род­ки мiж уся­ки­ми верст­ва­ми на­шо­го сус­пiльства, зни­зи­ли на­шу шлях­ту, але за­те ж Бог­дан, хоч, мо­же, й не­са­мо­хiть, виз­во­лив на­род од крi­пацт­ва.

    - Пане Юрiю! па­ни по­вин­нi бу­ти в кож­нiй дер­жа­вi, бо на їх ле­жить ви­со­ка по­вин­нiсть обо­ро­ня­ти рiд­ний край i дба­ти про на­уку та прос­вiт­нiсть, - ска­зав Беньовський.

    - Це вже моє дi­ло, а не твоє, па­не Беньовський, - обiз­вав­ся Юрiй Не­ми­рич, - я й сам не зрi­каю вар­тос­тi ви­щої верст­ви, шля­хетст­ва для своєї вiт­чи­ни, але рабст­во ме­нi не по­до­бається. Кож­ний чо­ло­вiк но­сить в со­бi об­раз Бо­жий.

    - Ясновельможнi па­но­ве! Те­пер час не зма­га­тись, а ве­се­ли­тись, що моя до­ро­га гетьман­ша бла­го­по­луч­но доїха­ла з Києва до но­во­го жит­ла. Ма­мо, час би вже при­вi­та­ти гос­тей ста­рим ме­дом, од кот­ро­го уся­кi хма­ри зсо­ву­ються з чо­ла! - ска­зав гетьман до Ган­ни Хмельницької. - По­час­туй­те, ма­мо, мою мо­ло­ду гетьман­шу та моїх вельми­ша­нов­них гос­тей тим ме­дом: мо­же, во­ни тро­хи роз­ве­се­ляться.

Пошук на сайті: