Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3758
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4444
    Ганна Хмельницька вий­шла на ча­сок, а по­тiм вер­ну­лась. За нею слiд­ком всту­пив в свiт­ли­цю ко­зак i ви­нiс на срiб­но­му блю­дi здо­ро­вий жбан ста­ро­го ме­ду i вже по­на­ли­ва­нi ме­дом срiб­нi куб­ки: Ви­говський по­дав пер­ший ку­бок Оле­сi, взяв один ку­бок у ру­ки, усi гос­тi взя­ли по куб­ко­вi ме­ду i повс­та­ва­ли.

    - Вип'ємо за здо­ров'я моєї до­ро­гої мо­ло­дої гетьман­шi! - про­мо­вив Ви­говський.

    - За здо­ров'я яс­но­вельмож­ної мо­ло­дої гетьман­шi! Да­руй же, Бо­же, щоб ва­ше жит­тя бу­ло со­лод­ке й мiц­не, як оцей ста­рий мед, п'яне чо­ло! - гук­нув Беньовський на всю свiт­ли­цю. - Вi­ват! вi­ват! вi­ват!

    Усi гос­тi гук­ну­ли три­чi "Вi­ват!". Са­ме в той час при­був в двiр дядько гетьман­шi Оле­сi по ма­те­рi, князь Бог­дан Со­ло­ми­рецький з мо­ло­денькою доч­кою Зi­наїдою. Од­чи­ни­лись в свiт­ли­цю две­рi i, як гос­тi пи­ли мед i кри­ча­ли вi­ват, на по­ро­зi з'явив­ся Со­ло­ми­рецький по­руч з своєю гар­ною доч­кою.

    - Ого-го! князь Со­ло­ми­рецький! На­ли­вай­те куб­ки ме­дом! Вип'ємо за здо­ров'я кня­зя i йо­го доч­ки Зi­наїди! - гук­нув Ви­говський на­зуст­рiч ро­ди­че­вi-кня­зе­вi, ра­дий, що до йо­го за­вi­та­ли в гос­тi тi Оле­си­нi ро­ди­чi, кот­рi йшли про­ти Оле­си­но­го шлю­бу з ним.

    - За чор­нi оч­ка та гар­нi брiв­ки мо­ло­дих пан­нiв Ма­рин­цi, Хрис­ти­ни та кня­зiв­ни Зi­наїди! вi­ват! - гук­нув Беньовський, не­на­че вiн був мо­ло­денький па­нич.

    - Вiват! - гук­ну­ли гос­тi, а пан­ни за­со­ро­ми­лись, по­чер­во­нi­ли i тiльки пог­ля­да­ли од­на на дру­гу: звiд­кiль, мов­ляв, i для чо­го це та­ка нам честь. Ко­зацька стар­ши­на тiльки пе­рег­ля­да­лась та ос­мi­ха­лась. Ко­за­ки зна­ли, що п'ють за здо­ров'я пан­нiв та жi­ноцт­ва тiльки в польських па­ла­цах; це не був ко­зацький зви­чай пи­ти при­люд­но за по­важ­них ока­зiй за здо­ров'я жi­ноцт­ва. Ок­рiм то­го, їм не спо­до­бав­ся приїзд до но­во­го гетьма­на шлях­ти­чiв та ро­ди­чiв гетьман­шi ви­со­ко­го ко­лi­на.

    Маринця й Христй­на ки­ну­лись до Зi­наїди i по­ча­ли з нею об­нi­ма­тись та цi­лу­ва­тись.

    - Ой, яка я ра­да, що оце ти, Ма­рин­цю, та ти, Зi­наїдо, приїха­ли до Чи­ги­ри­на, - го­во­ри­ла Христй­на до мо­ло­дих пан­нiв, - бу­де ме­нi з ким по­гу­ля­ти й по­ба­ла­ка­ти. А то го­во­ри з ста­ри­ми! Там-то ме­нi втi­ха з ста­рих тi­ток та дя­дин! - жар­ту­ва­ла Христй­на, ско­са пог­ля­да­ючи на тих тi­ток та дя­дин.

    - А знаєш, сер­це Хрис­тю, що гетьман­ша про­сить мою ма­му, щоб я зос­та­лась в неї жи­ти в Чи­ги­ри­нi та в Су­бо­то­вi, - ти­хо ше­по­тi­ла Ма­рин­ка Хрис­ти­нi на вуш­ко.

    - Невже! От i доб­ре! - ска­за­ла Христй­на i аж крут­ну­лась на од­но­му мiс­цi, а по­тiм пiдс­ко­чи­ла.

    - А про що там, пан­ни, ви ше­по­че­те? Пев­но, про нас, ста­рих? - спи­тав Ви­говський в пан­нiв зда­ле­ку.

    - Авжеж! Ше­по­чуть во­ни ниш­ком не про нас, ста­рих, а про мо­ло­дих! - ска­зав ве­се­лий Беньовський. - Ой пан­ни! сте­ре­жiться ли­шень ви мо­ло­дих ко­за­кiв, цих сте­по­вих ор­лiв. Наїха­ли ж ко­лись до гетьма­на Бог­да­на з воєво­дою Ада­мом Ки­се­лем мо­ло­дi шлях­тян­ки й пан­ни, й па­нiї та й… де­кот­рi й до­до­му не по­вер­та­лись, на­вiть за­мiж­нi, не тiльки пан­ни: по­за­лi­та­ли на вольнi сте­пи з кра­су­ня­ми ко­за­ка­ми, по­ки­ну­ли на­вiть своїх чо­ло­вi­кiв. Ой сте­ре­жiться ко­за­кiв! Бо ко­зак, як орел, як по­ба­чив дiв­чи­ну, то i вмер, - жар­ту­вав ве­се­лий Беньовський.

    - Та ми, па­не Беньовський, цього не ду­же боїмо­ся! Ми в цьому без­печ­нi, - обiз­ва­лась ве­се­ла Хрис­ти­на.

    - Ми не боїмось ко­за­кiв, - до­да­ла за нею Ма­рин­ка.

    - Моя гар­на пан­но! Не за­рi­кай­тесь заз­да­ле­гiдь i не ру­чай­тесь за своє сер­це, бо сер­це вольне, як вi­тер, - ска­зав Беньовський.

    - Я за­рi­ка­юсь заз­да­ле­гiдь, - обiз­ва­лась Христй­на.

    - I я за­рi­ка­юсь, - ска­за­ла Ма­рин­ка.

    - Глядiть ли­шень та сте­ре­жiться! Не дур­но ж спi­ва­ють в пiс­нi: "Ой дiв­чи­на-гор­ли­ця до ко­за­ка гор­неться", - про­мо­вив Беньовський i по­ки­вав де­лi­кат­но пальцем на трьох пан­нiв. - Ви три гра­цiї, а де­кот­рi ко­за­ки люб­лять гра­цiї, хоч во­ни все в бит­вах тро­хи не щод­ня.

    Панни i справ­дi зо­ри­ли ско­са оч­ка­ми по ко­за­ках, кот­рi си­дi­ли по­пiд стi­ною дов­гим ря­дом. Мiж до­ход­жа­лою стар­ши­ною си­дi­ли й мо­ло­дi, й гар­нi сот­ни­ки i прос­тi ко­за­ки, си­ни де­кот­рих по­важ­них ста­рих сот­ни­кiв та пол­ков­ни­кiв.

    - А при­ди­вiться й вга­дай­те, хто з мо­ло­дих ко­за­кiв тут най­кра­щий? - го­во­ри­ла ве­се­ла Христй­на до Ма­рин­ки та Зi­наїди.

    Маринка й Зi­наїда ос­мiх­ну­лись i мов­ча­ли.

    - Але жар­ти жар­та­ми, а нам час i честь зна­ти, да­ти спо­кiй мо­ло­дiй гетьман­шi i по­до­рож­нiм, бо во­ни здо­ро­жи­лись. Чи прав­ду я ка­жу, па­не пiд­ко­мо­рiй? - ска­зав Беньовський, встав­ши з мiс­ця.

    - Правда твоя, прав­да! Тре­ба нам i честь зна­ти, - обiз­вав­ся Не­ми­рич.

    Беньовський, Не­ми­рич i вся ко­зацька стар­ши­на за­во­ру­ши­лась, встав­ши з мiс­ця: всi во­ни розп­ро­ща­лись з гетьман­шею та з приїжджи­ми. Гетьман зап­ро­сив усiх до своїх свiт­лиць, до­ки пок­ли­чуть їх на обiд.

    - Не за­бу­вай­те ж нас, яс­но­вельмож­ний па­не Беньовський! На­вi­дуй­тесь до нас! I ви, па­не Не­ми­ри­чу, не ми­най­те на­шої гос­по­ди! - зап­ро­шу­ва­ла їх гетьман­ша.

    - Вже чию гос­по­ду ми­ну, а ва­шої так не ми­ну! - го­во­рив Беньовський, обер­нув­шись на по­ро­зi.

    Гостi зос­та­лись в свiт­ли­цi i роз­ба­ла­ка­лись. Яки­ли­на Пав­ловська сi­ла по­руч з Ган­ною Хмельницькою i швид­ко поз­най­оми­лась з нею i роз­го­во­ри­лась. Пав­ли­на Руд­ницька бу­ла нез­ви­чай­но ра­да, що заїха­ла в да­ле­кий i но­вий для неї край. Ко­за­ки вчи­ни­ли на неї ду­же приємне вра­жен­ня. Во­на по­ча­ла вже ма­ри­ти, що тут в Чи­ги­ри­нi до неї при­че­питься який­сь ко­зацький пру­ди­ус, за­ко­хається в неї, до­ко­неч­не пос­ва­тає, i во­на виїде з Чи­ги­ри­на вже за­мiжньою, а не пан­ною.

    Довгенько ба­ла­ка­ли гос­тi, жду­чи обi­ду, ко­ли нес­по­дi­ва­но в свiт­ли­цю увiй­шов Юрась i, без со­ро­му каз­ка, го­лос­но про­мо­вив, не вва­жа­ючи на гос­тей:

    - Що це та­ке, ма­мо? що це та­ке?

    - А що ж це та­ке? Свiт­ли­ця, а в свiт­ли­цi на­шi ша­нов­нi гос­тi, - обiз­ва­лась Ган­на Хмельницька.

    - Я їсти вже хо­чу! Чом ви й до­сi не даєте обi­да­ти? Я вже дав­но їсти хо­чу i вже дов­ше не ви­дер­жу. Я не звик жда­ти. Ввесь Чи­ги­рин вже по­обi­дав, а ви й не ду­маєте про обiд i гад­ки не маєте.

    - Отже ж, си­ну, чи не прав­ду ти ка­жеш: на­шим гос­тям i справ­дi вже час би й обi­да­ти. А пi­ди, Ка­те­ри­но, та спи­тай в ку­ха­рiв, чи вже го­то­вий обiд?

    Катерина вий­шла на ча­сок i знов вер­ну­лась в свiт­ли­цю.

    - Вже, ма­мо, го­то­вий. Не знаю, чи го­то­вий вже до обi­ду гетьман та стар­ши­на, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    Тим ча­сом увiй­шов Ви­говський i спи­тав в Ган­ни, чи мож­на вже про­си­ти стар­ши­ну й гос­тей до сто­лу. Ка­те­ри­на опо­вiс­ти­ла, що мож­на, бо обiд вже го­то­вий. I Ган­на Хмельницька, доб­ра гос­по­ди­ня, на­го­ду­ва­ла гос­тей i гетьман­шу та­ким смач­ним обi­дом, який їм рiд­ко трап­ля­лось їсти. Мо­ло­да гетьман­ша спо­дi­ва­лась, що при обi­дi i по обi­дi бу­де здо­ро­ва ви­пи­вач­ка, що ко­зацька стар­ши­на поч­не без мi­ри пи­ти та гу­ля­ти. Але нi­чо­го цього не тра­пи­лось. Ган­на Хмельницька не ве­лi­ла по­да­ва­ти на сто­ли ба­га­то го­рiл­ки та ви­на. Во­на ще за жи­вот­тя Бог­да­на ви­ве­ла при дво­рi гетьма­на гу­лян­ку та п'янство.

    По обi­дi, як ко­зацька стар­ши­на, не­ба­га­то ви­пив­ши, ро­зiй­шлась, Ви­говський, зов­сiм тве­ре­зий, пi­шов до сво­го ка­бi­не­ту [з Беньовським], Юрiєм Не­ми­ри­чем, кня­зем Со­ло­ми­рецьким, Да­ни­лом Ви­говським та ще з кiлько­ма пра­вос­лав­ни­ми шлях­ти­ча­ми, кот­рi приїха­ли з Не­ми­ри­чем поз­до­ро­ви­ти мо­ло­ду гетьман­шу з приїздом. За­ку­рив­ши здо­ро­вi люльки, во­ни по­сi­да­ли на низьких ту­рецьких со­фах i по­ча­ли ба­ла­ка­ти од щи­ро­го сер­ця.

    - От ви, Йва­не Ос­та­по­ви­чу, те­пер i гетьман на Ук­раїнi. Що ж те­пер да­лi бу­де? - спи­тав в гетьма­на Не­ми­рич, ви­вi­ду­ючи йо­го дум­ки.

    - Те бу­де да­лi, що криється по­тай од усiх i в ва­шiй го­ло­вi. Але я вга­дую ва­шi дум­ки, па­не Не­ми­ри­чу, на­вiть прос­то ска­жу, що не по­ми­ля­юсь… - обiз­вав­ся гетьман i гля­нув пильно прос­то в вi­чi Не­ми­ри­че­вi своїми ро­зум­ни­ми гост­ри­ми очи­ма.

    - Вас ко­за­ки виб­ра­ли за гетьма­на, а ви й до­сi не пос­ла­ли на­вiть пос­лан­ця в Моск­ву, щоб опо­вiс­ти­ти ца­ря про своє виб­ран­ня, - го­во­рив Не­ми­рич.

    - Я й не ду­маю по­си­ла­ти, в Моск­ву пос­лан­ця. Не по­до­бається ме­нi Моск­ва, не по­до­ба­ються ме­нi мос­ковськi неп­рос­вi­че­нi, й ду­же гру­бi, й наг­лi мос­ковськi бо­яри. Не люб­лю я i тих мос­ковських воєвод, що вже за­сi­ли з стрiльця­ми в на­ших бiльших мiс­тах, на­вiть в тих, в кот­рих по умо­вi гетьма­на Бог­да­на з ца­рем Олек­сiєм, во­ни не по­вин­нi бу­ти, як от: в Чер­нi­го­вi, в Нi­жи­нi, - ска­зав Ви­говський.

Пошук на сайті: